Похідні записки. Піднятися на Казбек

 

1

Там, куди я збирався, високо. Настільки високо мені ще не доводилося бувати. На льодовику я ніколи раніше не стояв, каменепадів не боявся, обходився без льодорубу й кішок. Тепер без них не обійтися.

Та зовсім не висота мене цікавила і аж ніяк не крижаних схилів я боявся. Лякало мене те, що я майже нічого не знав про місцевість, в якій так хотів опинитися. Тому ще за рік почав готуватися  до походу .

Ну як, готуватися: купив книжку А. Дюма “Кавказ”, але так і не прочитав її. Принаймні знав про неї. Мене просто тягнуло туди, де бували Грибоєдов, Пушкін, Лермонтов, Дюма, Толстой. Не знаючи, що саме там знайду, з трепетом у серці поїхав шукати.

 

2

Грузія – маленька країна,  яка, як сказав наш водій, по-своєму нещаслива.

      – Оттого, –  казав він, – мы с вами солидарны, что у нас с Абхазией то же самое, что и у вас происходит.

Сидячи за кермом з правого боку, він погано бачив дорогу, але це не заважало йому вилітати на зустрічну смугу, обганяючи вантажівки. Сонце вже давно сховалося за горами, але хотілося дістати окуляри, – зустрічні автомобілі сліпили нас своїми вогнями. Може, навіть, краще було би заснути, аби не бачити, як ми їдемо, бо зусиллями водія кидало нас в усі сторони і часто здавалося, що наступного повороту ми не побачимо. А у нього навіть голос не тремтів.

     – Я очень уважаю россиян, – продовжував він, – я их не виню. Это все политика. Нас не поделили Россия с Америкой. Теперь я к себе в дом не могу зайти, меня не пропускают. Меня, в дом, где мой дед родился и умер!

Ми їхали з Тбілісі в Казбегі. Це стара назва селища, яке тепер називається Степанцмінда, що означає “святий Степан”. За легендою, монах Степан врятував жителів села, попередивши їх про лавину і вказавши безпечне місце для сховища. Назва ж Казбегі взялася від прізвища дворян, які керували цим регіоном за царських часів.  Дві назви мирно співіснують: тепер село офіційно зветься на честь святого Степана, але для туристів це – Казбегі.

     – Вас где высадить?

     – Ну, в центре где-то.

     – Могу возле памятника Александру Казбеги.

     – А кто это?

     – Это писатель, очень хороший писатель. Про горцев писал. Сам жил здесь. Классик.

Вперше чув про такого.

     – А вы читали его?

     – Да, очень много читал. Мой любимый писатель.

 

…Вже була ніч, коли ми залазили в намети.

     – На дощ збирається, – сказав Риба. – Дивись, які чорні хмари.

І дійсно, прямо над нами, скільки видно, небо було чорним.

     – Я дивився прогноз, наче не мало б бути.

     – В горах погода часто змінюється, – сказав Влад.

Зранку ми прокинулися від того, що сонце нагріло намети і всередині нічим було дихати.

Добре, що дощу немає.

     – Гей ви, знавці! – гукнула Катя. – Вилазьте  й подивіться, що то за хмари.

То були не хмари. Вночі чорні, а тепер – сині, гострі вершини Кавказу загороджували небо.

 

3

Перший день завжди найважчий. Хтозна, як там буде далі, але того дня я виснажився повністю. Всі сили, що в мене були, я віддав підйому.

Надвечір ми сиділи на 1300 метрів вище від села. Позаду вже був Терек, який тепер не такий бурхливий, як в часи Пушкіна. Далеко внизу залишилася і Троїцька церква в Гергеті, заповнена туристами.  А попереду, так близько, що, здавалося, можна було примчати туди за кілька годин, стояв, повитий хмарами, Казбек.

Ми наздогнали групу, яка йшла без балонів і газової горілки. На що вони сподівались? Ілля, старший серед них, зізнався, що “начудили”, що “як завжди”. Вони в Грузії вже третій тиждень, приїхали аж з Петербургу на старесенькій “дев’ятці”. Гуляли країною, потім надумали на Ельбрус іти, схопили “гірнячку” – побігли вниз, а тепер закортіло їм на Казбек. Пішли всі разом.

Говорити і не хотілося і не моглося. Організм мій – весь відразу і частинами – казав: “Ти – ідіот! Куди ти прешся? Спускайся!”. Та я, мабуть не ідіот, а такий же дурень, як і всі, бо спускатися не став.

Доки всі вечеряли, ми з Владом лежали. Та сама “гірнячка” – гірська хвороба – звалила нас в перший же день. Голова налилася чимось важким, непідйомним, живіт схопило, кулак стиснути не виходило. Відчуття такі, наче грипом хворієш. Минає, щоправда, швидше. Через годину я вже поїв плову, а після чаю взагалі ожив. Владу було трішки важче, але і його чай вилікував.

Добре, що Уляна така жива, добре, що вона приготувала вечерю. Але як, питав я себе, як? Я ж пройшов не більше неї. Чого мене “схопило”? Де мої сили?

Зійшов місяць і освітив усе довкола, і нас самих. Весь день я не хотів на гору дивитися, проклинав, ненавидів її, а тепер один раз глянув – і очей відвести не зміг. Так гордо, впевнено Казбек стояв і дивився на весь світ, і навіть не помічав нас. За цю мить я пробачив йому той підйом, і ту “гірнячку”, і навіть те, що нас чекало наступного дня.

 

4

Приємно бачити те, що бачили Пушкін і Лермонтов, але ще приємніше усвідомлювати, що ти стоїш там, де ніколи не був, і кожен твій крок – такий, якого ще не було.

А навіщо?

“Навіщо ти ходиш у походи?” – часто запитують ті, хто в походах не був. Що їм відповідати?

“Люблю”.

“Краще гір можуть бути тільки гори”.

“Заради атмосфери”.

Жодна з цих відповідей не моя.

У мене є тільки одна відповідь, яку я ні в кого не підглянув і не підслухав. Ходжу, щоб вчасно зупинятись.

У відповіді цієї дві сторони. По-перше, немає нічого кращого за відпочинок на привалі. По-друге, треба вміти зупинитися саме тоді, коли треба. Не раніше.

 

5

Стоїмо на метеостанції. Внизу, під хмарами, село, з якого ми вийшли. Попереду – все та ж гора. Нічого не змінилося, вона як була близько, так і залишилася.

Тут наметів під сотню, напевно. Хтось готується до штурму, хтось, як ми, акліматизується, а хтось уже відсипається після підкорення і завтра піде вниз.

Людей тут дуже багато. Майорять прапори різних країн. Найбільше туристів з Росії, України, Польщі, Туреччини. Багато і грузинів. Несподіванкою було зустріти тут іранців, алжирців, французів, німців. Хтось говорить англійською, але не беруся визначити, з яким акцентом.

Коли ми тільки прийшли сюди, хтось із поляків пустив чутку, що завтрашній день – остання нагода піднятися, бо далі погода зіпсується і до кінця тижня доведеться чекати тут. Риба і хлопці з Петербургу вирішили піти цієї ж ночі.

Штурм починається вночі. Річ у тому, що треба обійти небезпечні місця – тріщини в льодовику, каменепади – до того, як зійде сонце. Тепло на такій висоті – приємність, але і небезпека.

Риба, як і всі, почав готуватися до штурму о першій ночі. Половина табору пакувала рюкзаки, намотувала мотузку, співала, шуміла різними мовами, десятки ложок в унісон билися по металевих тарілках. Хтось із наших “мучив” укулеле. Це свято, торжество відчайдушності. А потім все різко затихло. Довгий ланцюг постатей з ліхтариками на голові поповз до льодовика.

 

6

Зранку, коли Риба ще не повернувся, ми вийшли акліматизуватися. Треба було піднятися до 4200 метрів, посидіти там півгодини і спуститися. Так організм легше переноситиме перепади висоти в день штурму.

Катя все фотографувала. Якогось разу, коли вона знову навела об’єктив на тріщину, справа від нас розкотився грім.

     – Камінь! – крикнув Влад.

Так, це заревів каменепад. А за ним, як співав Висоцький, наступний. Каменюки великі, завбільшки з вівцю, й маленькі камінчики – вони наче змагалися, наче наввипередки бігли вниз. Бігли, стрибали і, вдаряючись об виступи, видавали різної висоти звуки. На щастя, ми тільки слухали. Аби нас не зачепило, ми відійшли вліво і піднялися на пагорб.

На льодовику каміння можна не боятися. Зате треба дивитися під ноги. Тріщини там широкі й вузькі, глибокі й не дуже, порожні, як вакуум, або налиті водою – однаково не хочеться провалитися в жодну. Річки, потоки, водоспади текли, пробивали собі дорогу, бігли в долину, несучи з собою каміння. Опинитися внизу не хотілося.

     – Вночі лід замерзає, вночі простіше, – заспокоїв мене Влад.

 

7

В обід в табір стали повертатися ті, хто покинув його уночі. Риба прийшов одним із перших. У нас було багато питань до нього, але він, зморений, ліг спати.

Я, хоч на гору і не підіймався, а тільки погуляв на льодовику, теж втомився. Але заснути не зміг. Сів біля намету і задивився на небо. Хмари дивом оминали сонце і воно не щадило ні людей, ні сніги. Внизу, на “язику” льодовика, йшли один за одним коні – гірське таксі.

Щодня до нас в табір підіймалися десять-п’ятнадцять нових груп. Половина із них приходила з маленькими рюкзачками, а то й без нічого. Замість людей все спорядження, одяг, їжу перевозили на собі коні. Вони ж і спускали багаж в село.

“Бідні тварини, – думав я, дивлячись, як нав’ючували перед спуском м’язистого коня. – Скільки ж років з дня у день ви ходите туди-сюди? Скільки тонн чужих речей носили на собі?”

Так шкода мені їх стало. Сказав про це сусідові, з яким щойно познайомився.

     – Нічого з ними не станеться, сили у них – дай боже, – відповів той.

     – Прр, прррр! – почули ми. – Стій, проклята!

То погонич лаяв коня.  Кінь же гарцював на місці. От, щоби втік, щоби втік!

     – А як думаєте, – звернувся я до свого знайомого, – зможе кінь втекти?

     – А нащо йому тікати?

     – Самі ж бачите, не солодко йому живеться. Мене б так в рабстві експлуатували, то втік би.

     – Яке там рабство? Кінь без людини взагалі би не вижив. Чого йому тікати? Та й куди?

     – Не знаю… В гори.

     – Здохне. Тут же ні трави, ні тепла. Вибіжить на льодовик – і в тріщину впаде. Так і сконає.

Він правий. Тут і людині складно. Це так, на кілька днів, на тиждень можна прийти сюди. Вийти на льодовик, піднятися на гору, погуляти, потішитися з того, але рано чи пізно доведеться спускатися. Якщо й людям тут не місце, то про коней і говорити не варто.

Та мені все одно було шкода тварин, які мусили тягати рюкзаки всяких лінивців. Гірська хвороба коней не мучила – вони тут виросли. Поруч з великими жеребцями ідуть малі лошата, звикають до висоти. З малого віку їх готують до того, від чого ті здохнуть.

     – А вам що, тварин шкода? – перервав мої роздуми сусід.

     – Шкода. А вам ні?

     – Пожалійте краще людей.

На цьому наша бесіда скінчилася.

 

8

Доки варився чай, сталося непередбачуване.

Біля сусіднього намету, в якому жили наші знайомі з “дев’ятки”, лежав мирно Кірпіч – великий рудий пес. Так його назвав Ілля. Кірпіч прибився до них ще біля церкви, а цієї ночі теж підкорив Казбек. Тепер мирно відпочивав.

По табору ходили ще собаки, шукали недоїдки. Одна з них, чорна і страшна, вирішила прогулятися нашою стороною. Помітивши Кірпіча, вона без всякого попередження накинулася на нього і почалася бійка.

Весь табір збігся на гавкіт, гарчання псів і на крики Іри – дівчини, яка в цей час лежала в наметі. Риба ледве розігнав собак, вихрестивши їхні спини мотузкою. Вони розбіглися в різні боки, а ми підійшли до намету.

Тепер це був не намет, а решето. Добре, що хоч ніхто з людей не постраждав.

     – Як же тепер ми будемо спати? – злякалася Іра.

Ніхто не знав, що сказати. Незвичайна пригода.

Підійшли грузини, принесли з собою скотч. Хтось дістав дощовик. Взялися клеїти. Брали нитку з голкою, але так нічого не зашили і не заклеїли. Сяк-так прикрили дірки одягом, рюкзаками, – а що тут ще зробиш.

Я знав, що в поході все має величезне значення, кожна дрібничка. Нічого йти в гори без окулярів, без рукавиць, без карабіна, без шапки. Але я й подумати не міг, що навіть коли ти готовий до всього, до найсуворішої погоди, коли в тебе є страховка на всі випадки, може статися якась безглузда штука, яка все зіпсує. Навіть не просто зіпсує, а перекреслить.

Ну хто міг знати, що тут будуть пси і їм треба буде чубитися?

І знаєте що? Хто міг знати, що вже через годину ці два проклятущі пси ходитимуть разом по табору, випрошуючи паштет, супи і хліб, ходитимуть мирно, потираючись одне об одного?

 

9

Попередньої ночі Риба пішов на штурм, тепер наша черга. Йшли ми учотирьох в зв’язці: Влад, я і двоє хлопців із Києва, з якими познайомилися вчора.

Дуже довго йшли вгору. Минула ніч, стало світло. Спочатку йшов сніг, потім дощ, а з сонцем небо розвиднілося, але вітер не вщухав. Чим світліше ставало, тим було холодніше.

Спочатку штурм не здавався особливо складним: стрибаєш через тріщини, провалюєшся в снігу, але йти можна – і йдеш. Коли опинився вже перед самою вершиною, коли залишилося набрати якихось триста метрів висоти, коли вона вже ось-ось твоя – тоді хочеться впасти й померти.

Під кінець підйому нова хвиля “гірнячки” накрила мене.  Я йшов так повільно, як тільки може повільно йти людина. За нами утворився затор – я тому був виною.

Дідусі, жінки, чоловіки взялися нас обганяти.

“Що ж таке? – думав я собі. – Чого це я?”

І в той же час я ніяк не міг зрозуміти, як це в них виходить так швидко йти. Хто вони такі, яка в них підготовка?

Я засоромився своєї слабкості. Влад мені допоміг.

     – Якщо треба посидіти, то давай посидимо, – сказав він мені.

А нашим напарникам пояснив:

     – Якщо ви хочете швидше, то відв’яжіть страховку і йдіть. Я без нього не підійматимусь.

Ті, не вагаючись, запевнили, що залишаться.

Це мене і підбадьорило і розізлило.

Випили шипшинового чаю з термосу, з’їли шоколадку. Встали й пішли.

Голова розколювалася. Після кожного кроку негайно з’являлася кріпатура в ногах. Дихати хотілося, а не дихалося.

Я вирішив, що зупинятимуся після кожних тридцяти кроків.

     – Хвилина, – казав я, що означало відпочинок.

Спробував збільшити інтервал в сорок кроків. В п’ятдесят. Дарма. Тепер і двадцяти не зміг пройти.

Ми йшли так годину, а може й дві. Останні півсотні метрів дерлися нагору по льоду. Страшно було, подих захопило, – і добре, бо кроки перестав рахувати і про біль в голові забув.

Коли підійматися більше було нікуди, зупинилися. Я впав на сніг і провалявся так, доки мене не підняли для спільної фотографії.

Дали якусь пігулку, знову випили чаю. Стало легше. Озирнувся – краса.

За горами – гори, гори, гори. А ти над ними. Хмари внизу: так далеко, що і помічаєш їх не одразу. А он льодовик, який ми пройшли. Який же він!..

Десять хвилин нагорі посиділи і пішли звідти.

Спуск складніший, ніж підйом. Ставиш одну ногу, вбиваєш льодоруб, опираєшся на нього, ставиш іншу ногу, та міцно, щоб кішки повністю ввійшли в лід. І так іти треба аж до початку того льодовика, який проходили півночі. Три години спуску – і навіть чаю не хочеться. Хочеш лягти, але навіть лежати не можеш.

Коли ми зняли спорядження і пішли вже по камінню, я зміг подумати про що-небудь.

Я сумував за Карпатами, за їх зеленню, за їх гостинністю. А ще я думав про те, що зробив.

Дванадцять годин зайняв у нас штурм цієї вершини – і ми віддали їй усі сили, які у нас були. Це дуже важко фізично й морально… Але не важче, ніж копати картоплю. Чи ось, наприклад, мій тато колись працював на пилорамі. Чотирнадцять годин на добу гнути спину майже без перерви. І мені зараз було легше, бо на мене не тиснуло усвідомлення, що тих грошей, які я заробив, ні на що не вистачить.

Ми спускалися і цьому спуску кінця-краю не було видно, а я все думав, що нічого особливого в цьому підкоренні Казбеку немає. Це не важче, ніж трудитися в полі чи біля верстата. Це просто важко. А в результаті…

     – Ого, дивися, який Казбек гарний в хмарах!

     – Та ну його!

 

10

Наступного дня ми пішли вниз.

Весь день треба було спускатися. Коли всі потомилися, зав’язалася розмова. Говорили про все відразу, а потім взялися ділитися міркуваннями про роботу мрії.

Уляна зізналася, що не має роботи мрії і не знає, яку роботу хоче.

Льоша, інженер за освітою, сказав:

     – Я тобі зараз змалюю свою роботу мрії. Це просто казка. Уяви: океан, тепло, завжди тепло. Ти на острові, на піщаному пляжі. У тебе своя крамничка – пункт прокату дощок для серфінгу…

     – А, і тут бабло, – розчарувалась Уляна.

     – Почекай, – продовжував Льоша. – У тебе ця крамничка, кілька підлеглих, які роблять за тебе всю роботу.

     – То яка ж у мене робота – сидіти на березі?

     – Ні, у тебе робота з управлінським відтінком. Ти за всім слідкуєш, посилаєш працівників щось закупити, щось передати. Але ти будь-якої миті можеш поїхати на інший край світу на тиждень, на два, на місяць. Тебе може замінити хтось із підлеглих. І ти мандруєш, катаєшся по світу, а повернешся сюди, прослідкуєш, як ведуться справи, чи все гаразд, і знову можеш їхати. Чи не мрія?

     – Я в такому пеклі живу уже п’ять років. Це не робота мрії, це ніяка не робота. Це пекло мрії.

     – В якому смислі? – здивувався Льоша.

     – Та в прямому. Приходжу додому, де дуже тепло весь рік. Варю борщ, виходжу по справах: закупити щось, відправити, оплатити рахунки. Наче і роблю щось, але це може зробити будь-хто. У мене немає підлеглих, а в цілому – те ж саме неробство.

     – Ні, це взагалі не те!

Але він не встиг договорити.

     – Те, те. Тиняєшся тільки туди-сюди – з цього починається і цим закінчується вся робота. Я так втомилася жити…

Якийсь час обоє мовчали. Першою знову заговорила Уляна:

     – До речі, чого це в твоїй роботі мрії не обходиться без грошей? Чого ти обов’язково мусиш заробляти?

     – А як же інакше! А жити на що?

     – Ну, знаєш, це ж робота мрії. Мрії! Ти що, не можеш так помріяти, щоб без заробітків? Чи може в тебе ще й податки в мріях будуть?

Льоша розгубився.

Тільки на привалі він зізнався:

     – Якщо так подивитися, тоді я б навчав серфінгу дітей. Безкоштовно.

 

11

 

Кажуть, що мандри, поїздки розширюють горизонти. Брешуть.

Спустившись із гір, я повернувся додому. Ви скажете, який же це дім? Люди – не ті, мова – не та, дерева, повітря, природа – незвичні, культура – чужа, екзотична. Є речі такі ж, є багато спільного, але це зовсім інша країна, – так ви скажете.

А я скажу, що все те ж саме. Не таке ж, не схоже, а все те ж. І, значить, країна ця мені не чужа.

Хіба може чужим бути місце, де в супермаркетах за касами простоюють життя молоді красиві жінки? Хіба це нове, що на мене дивляться, як на заробіток, що кожен хоче мені продати якнайдорожче, хоче здерти з мене за проїзд більше, ніж він коштує? Хіба і у нас не два світи: один для гостей – пристойний, багатий, а інший – бідний, сірий – для нас?

В мене вдома те ж саме: торгаші й нероби рвуть останнє в людей, обдирають до нитки. А ту нитку, що зосталась, намотують в клубок і котять для забави туди, де грудки. Скаче, б’є боки маленький клубок. І не сам – таких сотні, мільйони клубків. Без різниці, де саме, в якій країні, – плачуть всі однаково, і кінці з кінцями всюди однаково зводяться.

Я спустився з гір і куди б не прийшов бачу усюди одну й ту ж картину. Дім мій там, де люди весь час вимушені крутитися, щоб якось існувати. І яка б там не була мова, всі розмови про те, як людям гірко живеться. І дихати всюди важко, всюди однаково не вистачає повітря.

Я знаю, що це мій дім. Це наш будинок.

Тож не кажіть мені, що поїздки за кордон розширюють горизонти, розкривають очі. Це все одно, що стверджувати, що похід із кухні до вітальні – початок нового життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *