Похідні записки (Частина 2)

Як правильно купатись в річці. – Оптимістична печера. – Історія про те, як я обрав невдале місце для стоянки,  а також про життя серед теплиць.

Дуже неприємне відчуття переживали ми кожного дня. Коли спинка і лямки великого туристичного рюкзака мокрі від поту, а ти змушений іти в картузі і сорочці, щоб не отримати сонячний удар і не згоріти, бо йдеш через поле, – тоді починаєш цінувати душ. Особливо той старий душ у гуртожитку, під яким мились сотні тіл, в якого є своя історія. Така розкіш тут немислима. Все, що можна робити – примушувати себе іти далі, щоб ввечері скупатись у річці.

І от ти приходиш до річки. Вечоріє. Тобі так спекотно, що аж холодно. Ти весь день мріяв про воду, ти марив прохолодою. І ось вона – перед твоїм носом. Стрибай і бовтайся! Але не можна. Перед купанням треба зробити обов’язкові справи.

Для початку постав намет. Потім назбирай хмизу для багаття. Потурбуйся про питну воду, розстели спальний мішок, дістань посуд, візьми чистий одяг, вистав на сонце рюкзак, щоб хоч трішки просохнув, сходи до вітру, знайди мило. А тільки потім, якщо нічого не забув, іди купайся.

В походах зазвичай особисті справи треба робити після того, як вирішені діла спільні, господарські. Пам’ятаю найлінивішу в світі групу. Нас було п’ятнадцять чоловік, а робили щось тільки троє, включно зі мною. В Карпатах у травні ще сніг лежить, тож нам доводилось важко. Одного дня ми дуже промерзли, промокли під дощем, кілька годин блукали по хребту, довго спускались вниз, і коли врешті-решт знайшли місце для стоянки, зайнялись справами господарськими. Коли ми троє, думаючи про спільне благо, почали розводити багаття, дюжина скептиків зібралась довкола і запевняла нас, що це марна затія. «Не загориться! Не розгориться! О, затухає! Сухих дрів немає. Лягайте спати». Вони були праві, ми так і не розвели багаття. Але якби нам допомогли, якби кожен долучився до такої необхідної справи, якби кожен приніс хоча б жменю хмизу, у нас, я впевнений, усе б вийшло. Замість спільної роботи кожен зайнявся своїм: перевдягався, грівся коньяком, жалівся на втому…

Але повернемось до купання в Дністрі.

В річку слід заходити обережно, оскільки каміння не тільки слизьке, а й гостре. Це тільки в приказках вода точить камінь, а насправді ступні починають пекти від найменшого контакту з нерівним, гострим дном. Коли ви зайшли у воду по коліна – сідайте. В нашому випадку течія була сильна, тож далі я «йшов» сидячи. Сідниці – найкраща точка опори, якою не раджу нехтувати. «Підійшовши» ближче до середини, можна пірнати. Для цього потрібно перевернутись обличчям проти течії, руками зачепитись за найбільші каменюки, витягнути ноги і – та-дам! ви тепер летите під водою, як супермен. Не можу рекомендувати відпускати каменюки, бо річка відразу вас віднесе чорт знає куди. З течією жарти погані.

Можете повторювати цей трюк скільки завгодно. Головне – не забути хоча б разок намилитись. При цьому постарайтесь не впустити мило. Мийтесь як слід! Наступний сеанс купання відбудеться в кращому випадку завтра, а в гіршому… Скажу вам так: після Заліщиків я поліз у воду аж у селі Устя, через два дні.

*****

Від Дністра й вверх по течії за річками Нічлава, Циганка та Збруч витягнулись довжелезні, на сотні кілометрів, печери. Оптимістична, Атлантида, Кришталева, Млинка, Угриль – назвати їх легко, та спускатись страшно. В Другу Світову євреї, цигани та інші «неарійці» ховалися в печерах, перечікуючи наступи військ із обох боків. Ходить легенда, що в Оптимістичній печері, одній із найдовших у світі, три тисячі євреїв переховувались триста днів, ні разу не вилізши на поверхню. В наші дні туди нікого не пустять просто так: спелеологи мусять заплатити шістсот гривень, неважливо – ідуть двоє чи двадцятеро. Одному взагалі ніяк. В селі Королівка на центральній вулиці стоїть маленька хатка, а перед нею ворота, на яких коричневою фарбою виведено: «Оптимістична печера», а нижче – номер телефону. В селі люди знають, де можна зайти безкоштовно, але вони, ясна річ, вам нічого не скажуть. Вони відправлять вас до Богдана, власника тих розписаних дерев’яних воріт, у дворі якого є вхід до печери.

*****

Тепер я був сам: Діма поїхав у Київ, його канікули скінчились.

Я саме шукав місце для ночівлі. Треба було спускатись до річки, бо я вже марив купанням. Треба було й так все організувати, щоб і дров вистачило на чай, на кашу, на погрітись; і воду питну треба було знайти. Кожен вечір ці питання вирішуються самі собою, то й зараз, думав собі, проблем не буде.

На виході з села стояла посеред вулиці криниця, з якої я ризикнув витягнути відро води, за що негайно був облаяний бабою, яка з’явилась нізвідки – у мене аж ноги підкосились від несподіванки. Кинув дві пляшки у рюкзак і пішов подалі від старої. Іду собі вулицею, зриваю аличу з дерев, що виглядають з садів, дивлюсь, примруживши очі, на схід місяця ще в світлому небі, вдихаю вже холодне повітря, і липень вже не такий жаркий і ненависний, яким він був кілька годин тому. На обочині граються коники, над головою зібрались комашки. Так я підійшов до Дністра і роззирнувся довкола. Красиво, але зовсім не практично: береги високі – не виберешся, дерев мало – ні з чого багаття розвести, замість землі каміння – намет не поставиш. Тому-то я відразу впав на першу-ліпшу галявинку біля трьох верб, що мочили гілля у річці. Це саме те, що потрібно.

Тільки-но я почав ставити намет, як підійшов пастух і сказав, що тут погане місце, краще мені стати деінде. Чому погане? Тому що, відповів він, близько до дороги, а по дорозі всю ніч будуть їздити машини і спати не даватимуть. Стоп, кажу я, чому це вони посеред ночі мають кудись їхати? А тому, що тут є паром, яким автомобілі переправляються на інший берег. Та! Що мені машини. За день я так находився, що, достатньо тільки сісти, сон переможе мене. І хропітиму до наступного тижня. Пастух ще раз порадив змінити стоянку, піти за паром, як і всі інші туристи роблять, але побачив, що його не слухають, махнув рукою і пішов кудись в темряву. Я далі ставив намет, а пастух відходив і лаявся: не знаю, чи на мене чи на корів.

Вода була холоднюча. Тіло впродовж дня так сильно нагрівалось, що навіть кип’яток здався б мені просто тепленьким. Швидко скупнувшись, я виліз на берег і густою травою побрів до намету. Босі ноги ступали на суху зелень, залишаючи після себе мокрі відтиски. Я не бачив куди ступаю, тому йшов обережно, дивлячись під ноги. Підвів голову тільки тоді, коли на мене налетіла зграя комарів. Не знаю, чи бачили ви комарів, які полюють на жертв типу мене – холодних, голодних, зморених і слабких, – які нападають веселою і шумною компанією. Я відбивався як міг, але виграли вони. Плечі, спину, шию, щоки, руки, ноги – вони кусали все, нещадно пожирали моє тіло, глибоко врізаючись в нього носами. Відбиваючись, я випадково подивився на одну з тих верб, які створювали затишок над моїм пересувним домом, яким я так радів. На її стовбурі висіли кілька вінків.

От, чорт! Тут, певно, хтось втопився, або, ще гірше, комусь допомогли загубити душу в воді. Моторошно відразу стало. Як я не помітив відразу! Мурашки по шкірі пробіглись табуном диких коней. Здавалось би, нічого страшного: мільйони сімей у світі заселяються в квартири, які ховають в собі таємниці вбивств, мовчать про жертв; ледь не в кожному домі після смерті баби, діда чи кого там іще нащадки щасливо живуть. І нічого, нічого не заважає радіти земним, плотським дрібницям, за якими ховається щастя. Я й не став боятись, ні! Але місце, погодьтесь, обрав не найкраще. От про що говорив пастух. Не зовсім затишно тут тепер.

Ну, нічого, думав я, коли закипала вода для чаю. Добре, що хоч таке місце знайшов. Гірше було б посеред поля стояти. В дощ. Без намета.

— Доброго вечора! – вилізло з сутінок. Мене аж переколотило всередині. Звідки це? А, то рибалка підходить на світло багаття. Заспокоївшись, за секунду-дві я відповів, як і належить всякому чемному чоловікові:

— Доброго вечора!

— Грієшся?

— Та ось тільки почав. Ззовні вже теплий, зараз тільки чайком зсередини прогріюсь.

Я саме опускав пакетик лимонного чаю в чашку.

— Ну, грійся, грійся, – з посмішкою сказав чоловік, підійшовши до синіх язиків вогню, що огорнули казанок. Тепер я міг його роздивитись.

Високий і широкоплечий, з довгими руками, в яких тримав два ліщинових вудлища – ознака бідності, якщо зважати на те, що всі попередні рибалки, яких я зустрічав на Дністрі, користувались виключно спінінгами. Від комарів і іншої комашні його захищали чоботи вище колін, штани й куртка на кшталт  таких, які військові носять. Голова була прикрита таким же, кольору хакі, картузом. На вигляд чоловік був не першої свіжості, але ще не встиг зіпсуватись настільки, щоб п’ятидесятирічні йому «викали». Доки я вдивлявся в його виголене лице, він промовив хриплим голосом:

— А чого ж ти тут став? Ніхто тобі не говорив, щоб ти далі вниз зійшов? Тут же незручно, машини їздять на переправу, шумлять, диркотять. Внизу місце набагато краще.

— Та говорив пастух те саме, що і ви кажете зараз. Але мені все подобається. Особливо нічого не заважає, – відповів я йому.

— Я подорожую пішки, – продовжив я: завжди це кажу, щоб показати співрозмовнику, що я відкритий і щирий, – йду по каньйону і за сьогодні так сильно втомився, що мій сон вже нічого не боїться. Мені здається, я настільки зміцнів у своєму прагненні поспати, що сам чорт не завадить мені храпом лякати ведмедів у Карпатах.

— Дякую, – додав я, – дякую, ви дуже добрі.

Нічого собі, думаю, все-таки тут дуже добрі люди. Переймаються за подорожуючих. Чи, може, то вони не за мене хвилюються, а за місце? Знаєте, святиня, пам’ятна могила чи щось таке. Вінки за вербою… може, тут не можна ставати? Це саме питання я задав чоловікові. Він присів з іншого боку багаття, навпроти мене, помовчав трохи, але так, що я забув про пакетик в руках, а потім різко заговорив.

— Ти пий, пий чай. Як і мене пригостиш, то розкажу тобі, що з цим місцем не так.

— Звісно, звісно. Тільки в мене одна чашка…

— Та хіба то проблема, – засміявся чоловік. Він покрутився, понишпорив у кишенях і дістав термос. Відкрутивши кришку, протягнув її мені.

— Що то за рибалка без своєї посудини, правда?

Ми обоє посміялись так, як те дозволяла концентрація гумору в цій фразі, і застигли в очікуванні,  в незручності говорити перед незнайомцем.

Що ж, познайомились і після обміну «хто?», «звідки?», «чому?» і інших типових для ситуації питань Іван почав розповідь.

— Як бачиш, Саша, місця у нас гарні для купання: чиста вода, пологий берег, галявина. Течія не сильна, пороги лишились позаду, тож Дністер, можна сказати, не тече, а перетікає. І все-таки не дуже миле це місце.

Чотири роки тому тут була сильна повінь, весь березень лило, сніги танули, потім морози, а за ними остаточно все потекло. Щось боженька на нас розгнівався. Береги розступились, хати, які ближче, затопило. Вище йдуть городи, де теплиці стоять; тоді їх добре помочило, земля півмісяця просихала. Кого затопило, тим помагали всім селом і відбудували зрештою. Добре, ніхто не втопився. Погано було. Найгірше, мабуть, що земля набрала води і всі-всі, у кого є теплиці, – а це дійсно всі, окрім мене і ще двох сімей алкоголіків, – взялись за роботу. Вирощування овочів – діло складне і точне. Все треба робити якраз тоді, коли воно має бути зроблено, ні раніше, ні пізніше. Поспішиш, не встигнеш – врожаю не буде, або будеш продавати за безцінь. Мусиш робити вчасно, акуратно і старанно – тоді й гроші будуть, великі гроші…

— Зачекайте, – перебив я. – Раз великі гроші, як ви самі щойно сказали, то чого у вас теплиці немає?

Чоловік сьорбнув чаю.

— Я вже пенсіонер. Колись були теплиці, тому я не хочу їх зараз. Грошей водилось в домі – страх. І всі біди вони принесли. Пити почав, тринькати їх. Хіба ж я, скажи мені, тринькав би їх, якби не мав? І сам спокійніше жив би, і іншим не заважав. Не хочу, щоб гроші керували мною. Вся дурість від них. Зараз маю пенсію тисячу триста гривень і мені, знаєш, цього вистачає з головою. На що їх тратити? На горілку й пиво? Та ну, я такого не визнаю. Мені краще жити спокійно без грошей, ніж бути їхнім рабом. То на чому я там зупинився?..

А, згадав. Фермерів, кажу, у нас багато – дев’яносто дев’ять відсотків. І всі молоді, до сорока років. З великим запалом лізуть під плівку, в душну коробку, щоб знайти там достаток. Накривають довжелезні теплиці, засівають і чекають, доки проросте. Поливають, ходять за помідорами, як за дітьми, кожен божий день вклоняються тим паросткам, доки ті не зміцніють. Тоді треба багато поливати, щоб зав’язались ягідки, а через пару тижнів, гляди, і збирати пора. Тут уже фермери і їхні сім’ї самі не можуть впоратись, то вимушені наймати людей із ближніх сіл на півночі. У них там Дністер не тече, роботи ніякої, от вони з радістю сюди й приходять попрацювати за сто-стоп’ятдесят гривень на день. Як правило, на роботу приїжджають теж сім’ями, на два. Три. А оо й чотири тижні. І це так: їх поселяють десь в сараях, дають їсти три рази в день, воду, душ забезпечують – все як треба. Ті ж роблять з п’яти ранку до десяти вечора. А платню отримують – так вже тут заведено – в кінці терміну. Працював два тижні – на п’ятнадцятий день отримуєш гроші, відробив місяць – відразу ж і розрахунок. Все, що збирають кожен день, відправляють закупщикам на базу, а ті приймають по гуртових цінах, і списки відповідні ведуть.

…Підлий-но мені ще чайку.

Кип’яток, розливаючись, витікав із казана і орошував нагріте каміння, від чого те починало шипіти. Я дістав передостанній пакетик, розкрив пачку печива і, сьорбнувши трішки, Іван продовжив.

— Думаєш, що малі гроші в них виходять, у фермерів? Рахуй сам: з одного рядка в теплиці реально зібрати сто кілограмів помідор. В теплиці, скажімо, двадцять рядків. Це вже дві тисячі кілограм. Тільки дурний буде тримати одну теплицю, то помнож тепер дві тисячі на п’ять. Виходить десять тисяч. По десять, мінімум, гривень за кілограм – от і маєш, от і живеш. А не забувай, що помідори родять не раз за сезон. А ще і огірки вирощують, цибулю, моркву. Гроші тут роблять з усього, що є в землі. Вдень, як по вулиці пройтись, побачиш в кожному дворі палац. В гаражах по дві машини. В Усті не бідно живуть, то й мають з чого платити наймитам; знають, задля чого наймають. Візьмуть на роботу десять людей, щось там заплатять, зате ж скільки отримають!

Ну, чотири роки тому, як я казав, фермери взялись до роботи куди інтенсивніше, ніж будь-коли раніше. Треба було все встигнути, ніколи яйця чухати.

Василь Коломойченко, що через дві хати від мене живе, найняв п’ятнадцятьох відразу; в основному, всіх з Мельниці-Подільської взяв – там завжди багато охочих в нас потрудитись. Взяв він і хлопця, Миколу, з Заліщиків. В нас хто працює – відразу стає нашим. Всі всіх знають. Микола вчився в ПТУ в місті, а як закінчив, то роботи не знайшов, якої хотів. От і пішов до Василя. Збирав помідори як для себе, хороший хлопець був; видно зразу, що коло землі з дитинства ходив. Тільки мовчазний. Батьки його вже на тім світі, а він надумав одружуватись. От трудився собі, трудився, пахав з дня у день, щоб весілля справити. Знав хлопець, для чого він там.

І от – останній помідор зірваний. Робітники сіли вечеряти перед від’їздом. Василь їх добре вирішив нагодувати: м’ясо, риба, салати, солодощів багато, – столи аж гнулись. Та й самогону не жалів, лив у кожну чарку по самі вінця, сам ходив кругом стола, дивився, щоб нікого не образити. Коли стіл вирівнявся, а самогону не лишилось, прийшла пора робітникам отримувати платню. Стали в рядочок, вишикувались і чекають, доки Василь винесе з хати гроші. І всі хитаються, ледве на ногах стоять. Всі, окрім Миколи – той казав, що ніколи не п’є. Вийшов Василь, роздав гроші, подякував кожному окремо за роботу, на наступний рік запросив. Микола перший порахував суму і виявив, що грошей вдвічі менше, ніж мало б бути. Обіцяв п’ять з половиною тисяч, а дав три. Інші п’яні мужики й жінки теж порахували – двох з половиною тисяч не вистачає. Всіх Василь обділив. Дві з половиною тисячі? Це великі гроші, не копійки все-таки! Де решта?

Василь Коломойченко зігнувся в три погибелі і почав пояснювати, що так і так, мовляв, закупщики цього року врізали ціни. Все пішло гірше, ніж завжди. Сам втратив, не те, що не заробив. Я ж вас, каже, годував,  не ображав, бачите самі – не моя вина, закупщики ціни врізали. Віднесіться по-людськи. Ну й так далі.

Може так воно й було, бо вільна людина, яка вирішила стати фермером, вже зовсім не вільна, а залежить від найменших коливань в ціні, до якої вона не має ніякого відношення. А може й прибрехав, зекономив на людях – і таке буває. Як би там не було, недарма хитрий жук поїв робочих, щоб в тих ні сил, ні бажання сперечатись не було. Вони ледве стояти могли, опираючись один на одного; так і порозходились хто куди. Пішки, автобусом поїхали додому чи тут-таки під парканом і заснули. А Микола міг думати і мав за що сперечатись. Спробував, було, говорити щось про чесність, але Василь, побачивши, що Микола один такий лишився, і сам змінив підхід. Більше ніяких «давайте по-людськи», «зрозумійте, будь ласка», а просто прогнав Миколу з двору. Сказав, що як ще раз побачить його тут, сіллю в сраку вистрелить. Якщо то не поможе, то міліцію викличе. Сварку ту сусіди чули, я теж вийшов з хати й бачив все на власні очі. Сталось страшне.

Я всіх слів не чув, бо вітер здійнявся, але бачив як в один момент Микола взяв лопату, що валялась біля теплиці і вдарив нею Василя по голові. Той так і впав відразу на доріжку біля клумби. Жінка Василева кричить, діти кричать, сусіди, хто там ще це бачив – усі волають. Микола підстрибнув до Коломойчихи, взяв її за комір, почав трусити, вимагав, щоб та сказала, де гроші сховані. Вона зі страху сама побігла в дім і винесла пачку купюр. Микола видер гроші з рук, відрахував собі частину, решту кинув на стіл з об’їдками, нічого не сказав і побіг дорогою вниз, до Дністра.

Аж тут очуняв Василь. Жінка його піднімає, плаче, кричить щось і тикає пальцями на брудну скатертину, по якій гроші розкидані. Василь як то побачив, одразу, видно, все зрозумів і, хитаючись, забіг до хати. І зразу ж вилетів з рушницею в руках. Жінка вчепилась йому в ноги, ридає. Він її відштовхнув, а потім підняв і запитав, куди пішов Микола. Та не каже нічого. Тільки нас просить не пускати Василя, не дати йому гріх на душу взяти. А ми що? Такого не бачили зроду, від Василя не чекали; стоїмо і дивимось, що буде далі. Я спробував затримати Василя, взяв його за плечі, а він мені прикладом в носа як дасть! – он, ще досі права ніздря не дихає. Інші, ясно, вже після такого нічого не говорили, а тільки руки простягнули в ту сторону, де біліла недавно Миколина спина. Василь закинув рушницю через плече і побіг городами до річки. Півсела за ним побігло.

Василь через городи швидше біг і зустрів  Миколу прямо на дорозі до парому. Той хотів на інший берег потрапити, та тут перед ним виріс Василь і став у нього цілити. Микола, довго не думаючи, забіг у річку і, вже по пояс у воді впав, підкошений кулею. Мить – ще один вистріл. Ще раз Микола здригнувся. На воді з’явилась червона пляма. Його зарплатня виплила на поверхню і так само тепер, в унісон з кров’ю, колихаючись на вітряних хвилях, поплила вздовж берега. Василь стояв на березі, аж доки ми не повалили його на землю і не відібрали рушницю. Це ось тут було, між цими самими вербами, де ми зараз з тобою сидимо.

А потім похорони. Зібралось все село. Наречена Миколина не приїхала. Окрім нас, були й інші наймити, які встигли до тями прийти. З почестями Миколу похоронили, а сюди от вінків принесли.

А далі почалось розслідування. Посадили Василя на сім років, але чи то за хорошу поведінку, чи за то, що його жінка часто ходила в районну прокуратуру – це в нас кожен в селі знає – відсидів Василь тільки три роки. Віднедавна вдома. Займається тим самим бізнесом, фермером себе називає, людей наймає. І йдуть до нього – гроші всім треба. Платить, як я чув, справно, дітям оплачує навчання в Тернополі – живе так, як живуть інші.

Тільки іноді ночами, коли село вже спить, тоді приходить він на це місце й заходить по пояс у воду. Постоїть так годину і йде. Неспокійно йому, напевно, на душі. Важкий камінь притиснув його серце, а у воді всяка ноша легша… Одним словом, дарма ти, Саша, намет тут поставив. Давай-но я допоможу перенести речі нижче, за поворот до парому. Ось тільки  чаю ще вип’ємо і підемо.

І я, заради такого діла, дістав останній пакетик чаю і простягнув його Івану.

Далі буде…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *