Похідні записки. Піднятися на Казбек

1

Там, куди я збирався, високо. Настільки високо мені ще не доводилося бувати. На льодовику я ніколи раніше не стояв, каменепадів не боявся, обходився без льодорубу й кішок. Тепер без них не обійтися.

Та зовсім не висота мене цікавила і аж ніяк не крижаних схилів я боявся. Лякало мене те, що я майже нічого не знав про місцевість, у якій так хотів опинитися. Тому ще за рік почав готуватися  до походу .

Ну, як готуватися: купив книжку А. Дюма “Кавказ”, але так і не прочитав її. Принаймні знав про неї. Мене просто тягнуло туди, де бували Грибоєдов, Пушкін, Лермонтов, Дюма, Толстой. Не знаючи, що саме там знайду, з трепетом у серці поїхав шукати.

2

Грузія – маленька країна, що, як сказав наш водій, по-своєму нещаслива.

      – Оттого, – казав він, – мы с вами солидарны, что у нас с Абхазией то же самое, что и у вас происходит.

Сидячи за кермом правобіч, він погано бачив дорогу, але це не заважало йому вилітати на зустрічну смугу, обганяючи вантажівки. Сонце вже давно сховалося за горами, але хотілося дістати окуляри: зустрічні автомобілі сліпили нас своїми вогнями. Може, навіть краще було би заснути, аби не бачити, як ми їдемо, бо зусиллями водія кидало нас в усі боки і часто здавалося, що наступного повороту ми не побачимо. А у нього навіть голос не тремтів.

     – Я очень уважаю россиян, – продовжував він, – я их не виню. Это все политика. Нас не поделили Россия с Америкой. Теперь я к себе в дом не могу зайти, меня не пропускают. Меня, в дом, где мой дед родился и умер!

Ми їхали з Тбілісі в Казбегі. Це стара назва селища, яке тепер називається Степанцмінда, що означає “святий Степан”. За легендою, монах Степан врятував жителів села, попередивши їх про лавину і вказавши безпечне місце для сховища. Назва ж Казбегі взялася від прізвища дворян, які керували цим регіоном за царських часів. Дві назви мирно співіснують: тепер село офіційно зветься на честь святого Степана, але для туристів це – Казбегі.

     – Вас где высадить?

     – Ну, в центре где-то.

     – Могу возле памятника Александру Казбеги.

     – А кто это?

     – Это писатель, очень хороший писатель. Про горцев писал. Сам жил здесь. Классик.

Вперше чув про такого.

     – А вы читали его?

     – Да, очень много читал. Мой любимый писатель.

…Вже була ніч, коли ми залазили в намети.

     – На дощ збирається, – сказав Риба. – Дивись, які чорні хмари.

І дійсно, прямо над нами, скільки видно, небо було чорним.

     – Я дивився прогноз, наче не мало бути.

     – В горах погода часто змінюється, – сказав Влад.

Зранку ми прокинулися від того, що сонце нагріло намети і всередині нічим було дихати.

Добре, що дощу немає.

     – Гей ви, знавці! – гукнула Катя. – Вилазьте  й подивіться, що то за хмари.

То були не хмари. Вночі чорні, а тепер – сині, гострі вершини Кавказу загороджували небо.

3

Перший день завжди найважчий. Хтозна, як там буде далі, але того дня я виснажився повністю. Всі сили, що в мене були, я віддав підйому.

Надвечір ми сиділи на 1300 метрів вище села. Позаду вже був Терек, який тепер не такий бурхливий, як у часи Пушкіна. Далеко внизу залишилася і Троїцька церква в Гергеті, заповнена туристами.  А попереду, так близько, що, здавалося, можна було примчати туди за кілька годин, стояв повитий хмарами Казбек.

Ми наздогнали групу, яка йшла без балонів і газової горілки. На що вони сподівались? Ілля, старший серед них, зізнався, що “начудили”, що “як завжди”. Вони в Грузії вже третій тиждень, приїхали аж із Петербургу на старесенькій “дев’ятці”. Гуляли країною, потім надумали на Ельбрус іти, схопили “гірнячку” – побігли вниз, а тепер закортіло їм на Казбек. Пішли всі разом.

Говорити і не хотілося і не моглося. Організм мій – весь відразу і частинами – казав: “Ти – ідіот! Куди ти прешся? Спускайся!”. Та я, мабуть, не ідіот, а такий же дурень, як і всі, бо спускатися не став.

Доки всі вечеряли, ми з Владом лежали. Та сама “гірнячка” – гірська хвороба – звалила нас у перший же день. Голова налилася чимось важким, непідйомним, живіт схопило, кулак стиснути не виходило. Відчуття такі, наче грипом хворієш. Минає, щоправда, швидше. Через годину я вже поїв плову, а після чаю взагалі ожив. Владу було трішки важче, але і його чай вилікував.

Добре, що Уляна така жива, добре, що вона приготувала вечерю. Але як, питав я себе, як? Я ж пройшов не більше за неї. Чого мене “схопило”? Де мої сили?

Зійшов місяць і освітив усе довкола, і нас самих. Весь день я не хотів на гору дивитися, проклинав, ненавидів її, а тепер один раз глянув – і очей відвести не зміг. Так гордо, впевнено Казбек стояв і дивився на весь світ, і навіть не помічав нас. За цю мить я пробачив йому той підйом і “гірнячку”, і навіть те, що нас чекало наступного дня.

4

Приємно бачити те, що бачили Пушкін і Лермонтов, але ще приємніше усвідомлювати, що ти стоїш там, де ніколи не був, і кожен твій крок – такий, якого ще не було.

А навіщо?

“Навіщо ти ходиш у походи?” – часто запитують ті, хто в походах не був. Що їм відповідати?

“Люблю”.

“Краще гір можуть бути тільки гори”.

“Заради атмосфери”.

Жодна з цих відповідей не моя.

У мене є тільки одна відповідь, яку я ні в кого не підглянув і не підслухав. Ходжу, щоб вчасно зупинятись.

У відповіді цієї дві сторони. По-перше, немає нічого кращого за відпочинок на привалі. По-друге, треба вміти зупинитися саме тоді, коли треба. Не раніше.

5

Стоїмо на метеостанції. Внизу, під хмарами – село, з якого ми вийшли. Попереду – все та ж гора. Нічого не змінилося, вона як була близько, так і лишилася.

Тут наметів під сотню, напевно. Хтось готується до штурму, хтось, як ми, акліматизується, а хтось уже відсипається після підкорення і завтра піде вниз.

Людей тут дуже багато. Майорять прапори різних країн. Найбільше туристів із Росії, України, Польщі, Туреччини. Багато і грузинів. Несподіванкою було зустріти тут іранців, алжирців, французів, німців. Хтось говорить англійською, але не беруся визначити, з яким акцентом.

Коли ми тільки прийшли сюди, хтось із поляків пустив чутку, що завтрашній день – остання нагода піднятися, бо далі погода зіпсується і до кінця тижня доведеться чекати тут. Риба і хлопці з Петербургу вирішили піти цієї ж ночі.

Штурм починається вночі. Річ у тому, що треба обійти небезпечні місця – тріщини в льодовику, каменепади – до того, як зійде сонце. Тепло на такій висоті – приємність, але і небезпека.

Риба, як і всі, почав готуватися до штурму о першій годині ночі. Половина табору пакувала рюкзаки, намотувала мотузку, співала, гомоніла різними мовами; десятки ложок в унісон билися по металевих тарілках. Хтось із наших “мучив” укулеле. Це свято, торжество відчайдушності. А потім все різко затихло. Довгий ланцюг постатей із ліхтариками на головах поповз до льодовика.

6

Зранку, коли Риба ще не повернувся, ми вийшли акліматизуватися. Треба було піднятися до 4200 метрів, посидіти там півгодини і спуститися. Так організм легше перенесе перепади висоти в день штурму.

Катя все фотографувала. Якось, коли вона знову навела об’єктив на тріщину, справа від нас розкотився грім.

     – Камінь! – крикнув Влад.

Так, це заревів каменепад. А за ним, як співав Висоцький, наступний. Каменюки великі, завбільшки з вівцю, й маленькі камінчики – вони наче змагалися, наче наввипередки бігли вниз. Бігли, стрибали і, вдаряючись об виступи, видавали різної висоти звуки. На щастя, ми тільки слухали. Аби нас не зачепило, ми відійшли вліво і піднялися на пагорб.

На льодовику каміння можна не боятися. Зате треба дивитися під ноги. Тріщини там широкі й вузькі, глибокі й не дуже, порожні, як вакуум, або налиті водою – однаково не хочеться провалитися в жодну. Річки, потоки, водоспади текли, пробивали собі дорогу, бігли в долину, несучи з собою каміння. Опинитися внизу не хотілося.

     – Вночі лід замерзає, вночі простіше, – заспокоїв мене Влад.

7

В обід у табір стали повертатися ті, хто покинув його вночі. Риба прийшов одним із перших. У нас було багато питань до нього, але він, зморений, ліг спати.

Я, хоч на гору і не підіймався, а тільки погуляв на льодовику, теж втомився. Але заснути не зміг. Сів біля намету і задивився на небо. Хмари дивом оминали сонце і воно не щадило ні людей, ні сніги. Внизу, на “язику” льодовика, йшли один за одним коні – гірське таксі.

Щодня до нас у табір підіймалися десять-п’ятнадцять нових груп. Половина із них приходила з маленькими рюкзачками, а то й без нічого. Замість людей все спорядження, одяг, їжу перевозили на собі коні. Вони ж і спускали багаж в село.

“Бідні тварини”, – думав я, дивлячись, як нав’ючували перед спуском м’язистого коня. – “Скільки ж років зо дня у день ви ходите туди-сюди? Скільки тонн чужих речей носили на собі?”

Так шкода мені їх стало. Сказав про це сусідові, з яким щойно познайомився.

     – Нічого з ними не станеться, сили у них – дай боже, – відповів той.

     – Прр, прррр! – почули ми. – Стій, проклята!

То погонич лаяв коня.  Кінь же гарцював на місці. От, щоби втік, щоби втік!

     – А як думаєте, – звернувся я до свого знайомого, – зможе кінь втекти?

     – А нащо йому тікати?

     – Самі ж бачите, не солодко йому живеться. Мене б так в рабстві експлуатували, то втік би.

     – Яке там рабство? Кінь без людини взагалі би не вижив. Чого йому тікати? Та й куди?

     – Не знаю… В гори.

     – Здохне. Тут же ні трави, ні тепла. Вибіжить на льодовик – і в тріщину впаде. Так і сконає.

Він правий. Тут і людині складно. Це так, на кілька днів, на тиждень можна прийти сюди. Вийти на льодовик, піднятися на гору, погуляти, потішитися з того, але рано чи пізно доведеться спускатися. Якщо й людям тут не місце, то про коней і говорити не варто.

Та мені все одно було шкода тварин, які мусили тягати рюкзаки всяких лінивців. Гірська хвороба коней не мучила – вони тут виросли. Поруч із великими жеребцями йдуть малі лошата, звикають до висоти. З малого віку їх готують до того, від чого ті здохнуть.

     – А вам що, тварин шкода? – перервав мої роздуми сусід.

     – Шкода. А вам ні?

     – Пожалійте краще людей.

На цьому наша бесіда скінчилася.

8

Доки варився чай, сталося непередбачуване.

Біля сусіднього намету, в якому жили наші знайомі з “дев’ятки”, лежав мирно Кірпіч – великий рудий пес. Так його назвав Ілля. Кірпіч прибився до них ще біля церкви, а цієї ночі теж підкорив Казбек. Тепер мирно відпочивав.

По табору ходили ще собаки, шукали недоїдки. Одна з них, чорна і страшна, вирішила прогулятися нашою стороною. Помітивши Кірпіча, вона без усякого попередження накинулася на нього і зчинилася бійка.

Весь табір збігся на гавкіт, гарчання псів і на крики Іри – дівчини, яка в цей час лежала в наметі. Риба ледве розігнав собак, вихрестивши їхні спини мотузкою. Вони розбіглися в різні боки, а ми підійшли до намету.

Тепер це був не намет, а сито. Добре, що ніхто з людей не постраждав.

     – Як же тепер ми будемо спати? – злякалася Іра.

Ніхто не знав, що сказати. Незвичайна пригода.

Підійшли грузини, принесли з собою скотч. Хтось дістав дощовик. Взялися клеїти. Брали нитку з голкою, але так нічого не зашили і не заклеїли. Сяк-так прикрили дірки одягом, рюкзаками, – а що тут ще зробиш.

Я знав, що в поході все має величезне значення, кожна дрібничка. Нічого йти в гори без окулярів, без рукавиць, без карабіна, без шапки. Але я і подумати не міг, що навіть коли ти готовий до всього, до найсуворішої погоди, коли в тебе є страховка на всі випадки, може статися якась безглузда штука, яка все зіпсує. Навіть не просто зіпсує, а перекреслить.

Ну хто міг знати, що тут будуть пси і їм треба буде почубитися?

І знаєте що? Хто міг знати, що вже через годину ці два проклятущі пси ходитимуть разом по табору, випрошуючи паштет, супи і хліб, ходитимуть мирно, потираючись одне об одного?

9

Попередньої ночі Риба пішов на штурм, тепер наша черга. Йшли ми вчотирьох у зв’язці: Влад, я і двоє хлопців із Києва, з якими ми познайомилися вчора.

Дуже довго йшли вгору. Минула ніч, стало світло. Спочатку йшов сніг, потім дощ, а з сонцем небо розвиднілося, але вітер не вщухав. Чим світліше ставало, тим було холодніше.

Спочатку штурм не здавався особливо складним: стрибаєш через тріщини, провалюєшся в снігу, але йти можна – і йдеш. Коли опинився вже перед самою вершиною, коли залишилося набрати якихось триста метрів висоти, коли вона вже ось-ось твоя – тоді хочеться впасти й померти.

Під кінець підйому нова хвиля “гірнячки” накрила мене. Я йшов так повільно, як тільки може йти людина. За нами утворився затор – я тому був виною.

Дідусі, жінки, чоловіки взялися нас обганяти.

“Що ж таке? – думав я собі. – Чого це я?”

І в той же час я ніяк не міг збагнути, як це в них виходить так швидко йти. Хто вони такі, яка в них підготовка?

Я засоромився своєї слабкості. Влад мені допоміг.

     – Якщо треба посидіти, то давай посидимо, – сказав він мені.

А нашим напарникам пояснив:

     – Якщо ви хочете швидше, то відв’яжіть страховку і йдіть. Я без нього не підійматимусь.

Ті, не вагаючись, запевнили, що залишаться.

Це мене і підбадьорило, і розізлило.

Випили шипшинового чаю з термосу, з’їли шоколадку. Встали й пішли.

Голова розколювалася. Після кожного кроку негайно з’являлася кріпатура в ногах. Дихати хотілося, а не дихалося.

Я вирішив, що зупинятимуся після кожних тридцяти кроків.

     – Хвилина, – казав я, що означало відпочинок.

Спробував збільшити інтервал до сорока кроків. До п’ятидесяти. Дарма. Тепер і двадцяти не зміг пройти.

Ми йшли так годину, а може й дві. Останні півсотні метрів дерлися нагору по льоду. Страшно було, подих захопило, – і добре, бо кроки перестав рахувати і про біль у голові забув.

Коли підійматися більше було нікуди, зупинилися. Я впав на сніг і провалявся так, доки мене не підняли для спільної фотографії.

Дали якусь пігулку, знову випили чаю. Стало легше. Озирнувся – краса.

За горами – гори, гори, гори. А ти над ними. Хмари внизу: так далеко, що і помічаєш їх не одразу. А он льодовик, який ми пройшли. Який же він!..

Десять хвилин нагорі посиділи і пішли звідти.

Спуск складніший, ніж підйом. Ставиш одну ногу, вбиваєш льодоруб, опираєшся на нього, ставиш іншу ногу, та міцно, щоб кішки повністю ввійшли в лід. І так іти треба аж до початку того льодовика, який проходили півночі. Три години спуску – і навіть чаю не хочеться. Хочеш лягти, але і лежати не можеш.

Коли ми зняли спорядження і пішли вже по камінню, я зміг подумати про що-небудь.

Я сумував за Карпатами, за їхньою зеленню, за їхньою гостинністю. А ще я думав про те, що зробив.

Дванадцять годин зайняв у нас штурм цієї вершини – і ми віддали йому всі сили, які у нас були. Це дуже важко фізично й морально… Але не важче, ніж копати картоплю. Чи ось, наприклад, мій тато колись працював на пилорамі. Чотирнадцять годин на добу гнути спину майже без перерви. І мені зараз було легше, бо на мене не тиснуло усвідомлення, що тих грошей, які я заробив, ні на що не вистачить.

Ми спускалися і цьому спуску кінця-краю не було видно, а я все думав, що нічого особливого в цьому підкоренні Казбеку немає. Це не важче, ніж трудитися в полі чи біля верстата. Це просто важко. А в результаті…

     – Ого, дивися, який Казбек гарний в хмарах!

     – Та ну його!

10

Наступного дня ми пішли вниз.

Весь день треба було спускатися. Коли всі потомилися, зав’язалася розмова. Говорили про все відразу, а тоді взялися міркувати про роботу мрії.

Уляна зізналася, що не має роботи мрії і не знає, яку роботу хоче.

Льоша, інженер за освітою, сказав:

     – Я тобі змалюю свою роботу мрії. Це просто казка. Уяви: океан, тепло, завжди тепло. Ти на острові, на піщаному пляжі. У тебе своя крамничка – пункт прокату дощок для серфінгу…

     – А, і тут бабло, – розчарувалась Уляна.

     – Почекай, – продовжував Льоша. – У тебе ця крамничка, кілька підлеглих, які роблять за тебе всю роботу.

     – То яка ж у мене робота – сидіти на березі?

     – Ні, у тебе робота з управлінським відтінком. Ти за всім слідкуєш, посилаєш працівників щось закупити, щось передати. Але ти будь-якої миті можеш поїхати на інший край світу на тиждень, на два, на місяць. Тебе може замінити хтось із підлеглих. І ти мандруєш, катаєшся світом, а повернешся сюди – прослідкуєш, як ведуться справи, чи все гаразд, і знову можеш їхати. Чи не мрія?

     – Я в такому пеклі живу вже п’ять років. Це не робота мрії, це взагалі не робота. Це пекло мрії.

     – В якому смислі? – здивувався Льоша.

     – Та в прямому. Приходжу додому, де дуже тепло весь рік. Варю борщ, виходжу по справах: закупити щось, відправити, оплатити рахунки. Наче і роблю щось, але це може зробити будь-хто. У мене немає підлеглих, а в цілому – те ж саме неробство.

     – Ні, це взагалі не те!

Але він не встиг договорити.

     – Те, те. Тиняєшся тільки туди-сюди: з цього починається і цим закінчується вся робота. Я так втомилася жити…

Якийсь час обоє мовчали. Першою знову заговорила Уляна:

     – До речі, чого це в твоїй роботі мрії не обходиться без грошей? Чого ти обов’язково мусиш заробляти?

     – А як же інакше! А жити на що?

     – Ну, знаєш, це ж робота мрії. Мрії! Ти що, не можеш так помріяти, щоб без заробітків? Чи може в тебе ще й податки в мріях будуть?

Льоша розгубився.

Тільки на привалі він зізнався:

     – Якщо так подивитися, тоді я б навчав серфінгу дітей. Безкоштовно.

11

Кажуть, що мандри, поїздки розширюють горизонти. Брешуть.

Спустившись із гір, я повернувся додому. Ви скажете, який же це дім? Люди – не ті, мова – не та, дерева, повітря, природа – незвичні, культура – чужа, екзотична. Є речі такі ж, є багато спільного, але це зовсім інша країна, – так ви скажете.

А я скажу, що все те ж саме. Не таке ж, не схоже – а все те ж. І, значить, країна ця мені не чужа.

Хіба може бути чужим місце, де в супермаркетах за касами простоюють життя молоді красиві жінки? Хіба це нове, що на мене дивляться, як на заробіток, що кожен хоче мені продати якнайдорожче, хоче здерти з мене за проїзд більше, ніж він коштує? Хіба і у нас не два світи: один для гостей – пристойний, багатий, а інший – сірий, бідний – для нас?

У мене вдома те ж саме: торгаші й нероби рвуть останнє в людей, обдирають до нитки. А ту нитку, що зосталася, намотують в клубок і котять для забави туди, де грудки. Скаче, б’є боки маленький клубок. І не сам – таких сотні, мільйони клубків. Без різниці, де саме, в якій країні, – плачуть всі однаково, і кінці з кінцями всюди однаково зводяться.

Я спустився з гір, і куди б не прийшов, бачу усюди одну й ту ж картину. Дім мій там, де люди весь час вимушені крутитися, щоб якось існувати. І яка б там не була мова, всі розмови про те, як людям гірко живеться. І дихати всюди важко, всюди однаково не вистачає повітря.

Я знаю, що це мій дім. Це наш будинок.

Тож не кажіть мені, що поїздки за кордон розширюють горизонти, розкривають очі. Це все одно, що стверджувати, що похід із кухні до вітальні – початок нового життя.

Одна відповідь

  1. Аватар лів
    лів

    якби мене запитали для чого я ходжу до гір, я би відповіла “щоб повертатись додому”.
    спочатку були думки про “свободу” і “перешкоди, котрі потрібно здолати, щоб досягнути вершин”, і все це дуже важливо й життєво, і трохи банально. а потім я зрозуміла, що завжди асоціюю гори з домом. але менше з тим.
    легко так написані ці Ваші похідні записки.
    але я не можу погодитись, що поїздки за кордон (чи не обов’язково за кордон – подорожі загалом) нічого не змінюють в людині. от Бредбері писав, що подорожі роблять із хлопчика мущину. хіба ні? більше того, подорожі, на мою думку, роблять із людей особистостей. де б ти не подорожував. адже під час подорожей ти не тільки пізнаєш щось нове, не зважаючи на те, що проблеми у всіх подібні, чи цінності схожі, але і формуєш себе. ти отримуєш досвід від людей, від спілкування, від дій, ти вчишся виживати, як би це гучно не звучало, приймати рішення.. вдома на ліжку, я гадаю, це би відбувалось менш ефективно, чи що. ну і, звісно ж, задоволення від мандрів можна отримати тим, хто це дійсно любить.
    а якщо людина нічого не взяла з подорожі, то я навіть не розумію для чого вона її починала.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *