Що таке російська класика, якщо її початком вважати Радищева?

Короткі записки, зроблені на зустрічах літературного клубу Лепорт

«Мелкий чиновник, человек безо всякой власти, безо всякой опоры, дерзает вооружиться противу общего порядка, противу самодержавия, противу Екатерины!»

О.С. Пушкін

Олександр Миколайович Радищев – один із перших, якщо не найперший з письменників в Східній Європі, хто використав літературу в якості інструменту. Найвідоміший його твір – «Подорож із Петербурга до Москви» – молот, яким автор «ошелешив» Катерину ІІ, та настільки сильно, що та аж порівняла його з Пугачовим – лідером війська повстанців, яке ледь не скинуло імператрицю з трону. Та розуміти Радищева як сильну духом особистість, людину високої моралі недостатньо для усвідомлення важливості його «Подорожі…» Тут необхідно, перш за все, відчувати епоху, виразником якої він був.

1

Радищев народився в провінції, в сім’ї небагатого поміщика. В 13 років став пажем при дворі Катерини ІІ. Пізніше за наказом імператриці був включений до числа молодих людей, яких відправили до Лейпцигу на навчання. Ціль – мати в Росії хороших юристів європейського рівня.

Повернувшись на батьківщину, Радищев одружився, отримав місце в Петербурзькій митниці, де згодом дослужився до керівної посади. Все в нього було спокійно, він жив чесним життям, любив дружину та дітей, а в 1790 році видав книгу, повну критики імператриці, трону, поміщиків, деспотизму тодішнього державного устрою. Коротше кажучи, виступив проти того, де перебував, проти свого середовища, яке його і породило. Питання, що логічно витікає з цього всього: звідки взялась ця «паршива вівця»? Як з’явився цей бунтар і проти чого він піднявся?

2

Перше десятиліття свого царювання Катерина ІІ позиціонує себе як мати, що любить своїх дітей – народ, а її законодавча діяльність виглядає як найліберальніша в тогочасному світі.

«[…] знаменитый «Наказ», составлений царицей по Монтескье и Беккариа, оказался даже для самой Франции столь вольнодумным, что был в ней строго воспрещён». (Форш О. Радищев: роман. – Л.: Худож. Лит., 1986. – 384с., с.88)

В той же час імператриця видає закони, які обмежують і без того практично неіснуючі права селян, і сприяють росту дворянського свавілля. Так, в 1768 роцi Катерина II окремим указом заборонила селянам скаржитися на своїх помiщикiв; а “ябед”  розпорядилась вiдправляти назад додому, де їх судили самi помiщики”. В цьому – повна невідповідність між законами, які видавались для іміджу Російської імперії в Європі, та життям простих людей, яких, зрозуміло, було куди більше, ніж дворянської знаті.

Може, народ, як йому не було важко, і не піднявся б проти такого способу організації суспільного устрою. Окрім невдоволення селян, довкола трону Катерини ІІ вели інтриги дворяни; і далеко не всі знатні особи мирились з політикою цариці. Інтриги не покидали імператорський двір ніколи: сама Катерина ІІ заволоділа престолом через переворот, і весь час її оточення ділилось на дві частини. Одна частина підтримувала Катерину (Потьомкін), інша (Павло, спадкоємець престолу, князь Панін) намагалась відібрати в неї корону. Повстання Пугачова було на руку останнім.

Повстанці хоч і примусили хвилюватись Катерину ІІ, так і не здобули ні Москви, ні корони. Дати обіцяне народові – волю, землю, людські умови для життя – теж ніхто не зміг. Навпаки, положення селян стало ще гіршим після поразки Пугачова. Катерина ІІ тільки в переписці з Вольтером обходила увагою «народного царя», а насправді це для неї був «тривожний дзвіночок». Одразу після страти Пугачова Катерина ІІ загнала селян в ще гірше становище, а її фаворит Потьомкін взявся створювати міцну систему поліцейського контролю, яка б попереджувала всякі спроби бунту в будь-якій точці великої імперії.

3

Поміщики тримали селян в таких умовах, щоб ті ні в якому разі не почали вчитись. Одиниці виривались, подібно Ломоносову, «в люди», але одразу ж втрачали зв’язок зі своїм корінням: при дворі селянству місця не знайдеться. Так і перебував народ в сліпоті, забитий, затурканий, а тепер ще й жорстоко притіснений. Про Пугачова люди думали так, як їм дозволяв їхній світогляд, обмежений релігійною пасивною покірністю.

«Справедливый был батюшко, – определили все в один голос, – он правильно шел противу лютых помещиков, и от рекрутчины вызволял, и оброчные снял, и все запреты лесные, рыбные, полевые разрешил. При нем это точно было, – вздохнули мужики.

Но мысли о том, что рабства вообще не надо бы, у крестьян и в помине не было – так испокон от бога положено: вы – наши отцы, мы – ваши дети! А коль скоро «отцы» залютели, Пугачев-батюшка их урезонит. Не он, так другой. А порядок неплох… порядок грех и менять. Не мы господ ставили, не нам и снимать! Бог над царем, царь над господами. Они над нами». (Форш О. Радищев: роман. – Л.: Худож. Лит., 1986. – 384с., с.231)

З іншого боку, наслідки Пугачовського повстання шкодили і поміщикам.

«[…] расправы за участие в пугачевщине продолжались. У наезжавших соседей-помещиков только и речи было о том, у кого сколько изьято дворовых на виселицы и глаголи…» (Форш О. Радищев: роман. – Л.: Худож. Лит., 1986. – 384с., с.233)

Невдоволеність правлінням Катерини ІІ зростала, але ще швидше зростала могутність самої Імператриці, все щедріші подарунки вона роздавала улесливим дворянам, все більше дворян не соромилось їй лестити, з надією отримати і собі щось. Опозиція була слабкою, і якщо політику імператриці осуджували десь, то зовсім не в політичних колах.

4

Масонські ложі в Російській імперії процвітали. Єлагін, Воронцов, Новіков, Фонвізін – та практично кожен поважаючий себе інтелектуал  вступав в ложу. Ложі створювались не тільки в Москві та Петербурзі, а й у віддалених губерніях.

Філософія масонства була простою. Примітивно прийнявши ідеї Просвітництва, масони прагнули до розвитку особистості. Стремління до ідеалу – єдино вірний шлях, який мусив сповідувати член ложі.

Масонство в Росії в кінці 18 століття ідейно виросло з книги Клода де Сен-Мартена «О заблуждениях и истине, или воззвание человеческого рода к началу знания». ((Форш О. Радищев: роман. – Л.: Худож. Лит., 1986. – 384с., с.224-225). Ідеї Сен-Мартена швидко стали основою «таємного вчення», оскільки знімали відповідальність за відсутність рішучого протистояння владі там, де совість і розум цього протистояння вимагали, і разом з тим впорядковували і направляли потенціал інтелігенції. Головне в цій системі –  віра в те,  що коли кожна особистість стане досконалою, то, з часом, зло викоріниться само собою, – адже кожна людина не матиме недоліків. Насилля ж породжує насилля. Гармонія в суспільстві може бути досягнута лише мирним шляхом.

Отже, масони не були противниками самодержавства. Вони скоріше чекали, доки настануть кращі часи. Катерині ІІ масони не подобались, але боротися проти них вона не починала в силу їхньої бездіяльності, відсутності з їхнього боку загрози для трону.

Боротьба за престол, який незаконно був у руках Катерини ІІ, велась відповідно  до правил етикету. Це не була відкрита боротьба, це були інтриги, в яких кожна зі сторін намагалась пошити в дурні іншу. Найхитрішою все-таки була імператриця.

5

Тільки-но народ почав оживати після голоду, Туреччина оголосила війну Росії – наслідок необдуманої політики Потьомкіна. (Якщо точніше, то зовсім не Потьомкін був причиною війни, а імперіалістична політика Росії: потрібні були нові землі, щоб дарувати їх дворянам, число яких дедалі зростало). Новий рекрутський набір підлив масла у вогонь, але народ, пам’ятаючи розправу над Пугачовим, не відважувався бунтувати, та й лідера теж не мав.

6

Тоді ж Катерина ІІ вирушила в подорож на «південні землі» – Україну. Прикриваючись турботою про найвіддаленіші куточки своєї імперії, цариця готувалась до війни. Катерина ІІ поїхала не сама: з нею були іноземні посли, король Австро-Угорщини Йосиф, певний час і польський король Станіслав. Потьомкін, намагаючись вгодити імператриці, розпорядився прикрасити весь маршрут процесії.

«Подгнившие от ветхости заборы, нищету черных изб приказано было снести как мусор или благообразно для взора прикрыть на время проезда триумфальными арками. На чахлые пустые поля надлежало согнать обильные стада овец и табуны лошадей. Пастухам и конюхам, облаченным в костюмы по французским картинкам, надо было временно вести кочевой образ жизни.

Представ восхищенным очам императрицыной свиты, им предстояло, едва поезд скроется с глаз, нестись что есть духу, сокращенным путем, чтобы изображать новую встречу, играть снова приветствие на свирелях и дудках». ((Форш О. Радищев: роман. – Л.: Худож. Лит., 1986. – 384с., с.305)

Ясна річ, що така «показуха» лестила хіба що Катерині, – водночас навертаючи проти імператриці й Потьомкіна все більше дворян в Петербурзі.

7

Вся соціально-політична картина того часу – 80-х років XVIII століття – не могла не вилитись у протест. Самодержавство Катерини не знало меж, і вседозволеність одних не могла бути невідчутною для інших. Не тільки селяни потерпали від сваволі, але й дворяни за «зайве слово і нерівний погляд»  могли відправитись до Сибіру. В силу жорсткого притіснення народних мас і відчуженості інтелігенції, колективний протест був неможливим. Всі, хто повставали проти режиму, повставали наодинці. Умов для об’єднання не було. Навіть масони діяли таємно.

Радищев невипадково обрав літературу в якості того інструменту, яким збирався виразити свій протест. По-перше, сил однієї людини для написання книги достатньо; по-друге, книга здатна вмістити в собі і виразити народний дух, настрої епохи.

8

Літературні спроби були і до Радищева. Зазвичай дослідники починають з батька російської словесності Ломоносова. Після нього – Херасков, Державін, Фонвізін, Новіков, Карамзін. Хоч «Подорож із Петербурга до Москви» відносять до сентименталізму, Радищев-письменник ступив значно далі.

Більшість з тієї писемності, яка була до нього, справедливо належить до романтизму. Державін зі своїми одами прославляв все, що відбувалось помітного в імперії; Карамзін в своїх повістях доводив почуття героїв до крайнощів, впираючись таким чином в сентименталізм. В напрямку до реалістичної писемності ближче всього стояв Фонвізін, але йому до неї було все одно далеко – його п’єси «Недоросль» і «Бригадир» ще не повноцінна література, а тільки сатиричні картинки. Радищев немов об’єднав попередні спроби писемності стати літературою і вмістив у «Подорожі…» і лірику, і сатиру, і драму, і філософію.

9

Написання та видання Радищевим «Подорожі…» – закономірний етап формування літератури в Російській імперії. Співпадіння роботи письменників з національним духом, зі станом народу – той момент, який слугує якісним стрибком для літератури. Це як наступний поверх після десятка сходинок. Щоправда, в формування й розвиток “зрілої” писемності втрутилась самодержавиця, – і це відкинуло літературу на поверх нижче. Катерина ІІ наказала спалити всі примірники забороненої книги. Радищева присудили до смертної кари, яку згодом замінили на 10-річне заслання.

Література після Радищева змушена була виживати. Вона шукала  можливі форми існування, які все ж краще повного знищення, і знайшла їх в тих самих одах Державіна, зверненні до народного епосу Крилова, недосяжно високій для простого смертного поезії Жуковського, заглибленні в історію Карамзіна.

Зі зміною влади розширювалися можливості літератури: вона росла, розвивалась, не просто шукала й знаходила нові форми, а й, що більш важливо, змінювалась по суті. Не може література існувати окремо, відірвано від суспільного життя, від суспільних умов, від потреб народу, який створив мову, культуру і дух. Література, сама того не помічаючи, все ближче наближалась до реалістичності, правдивості, до пошуку й вираження суспільних настроїв.

Наступним після Радищева революціонером в літературі став Грибоєдов. Революціонером – тому що не побоявся звернути увагу на протиріччя, існуючі в дворянських колах.  Хоч в плані художньості його «Лихо з розуму» далеко не досконале, все ж п’єса однозначно стала кроком вперед в утвердженні суспільного значення літератури.

10

Радищев виразив дух епохи, обійшовшись без героя. Жанрове різноманіття того часу, теорія літератури, а головне специфіка, складність обраної теми не дозволяли авторові виражати ідеї через образ героя. Та це й не було необхідним: в центрі твору не почуття однієї людини, а стан народу, який вмістити в себе вміг тільки сам автор. Тому й написана «Подорож…» від першої особи. Недаремно пізніше Пушкін і Герцен ставитимуться до Радищева не як до письменника, а як до людини вищого гатунку. (Пушкін вважав Радищева мрійником з благородними почуттями, для Герцена Радищев – революціонер, передтеча декабристів.)

Грибоєдов же спробував виразити характерне, типове для свого класу в образі Чацького. Чацький – ще не герой, але правдивий образ. Він, перебуваючи в чужому йому середовищі, не намагається його змінити, а тільки критикує. Він і не покидає його, бо йти йому нікуди. В цьому образі Грибоєдов втілив головні якості своїх сучасників-інтелігентів: вони відчувають, що щось не так, але не знають що з цим робити.

Грибоєдов на цьому зупинився, але його робота зовсім не була даремною. Наступне, XІХ століття ті, кого ми називаємо класиками, шукатимуть, знаходитимуть і розвиватимуть образ людини свого часу. Пушкін, Гоголь, Достоєвський, Герцен, Тургенєв,  Толстой, Некрасов, Чернишевський… аж до Чехова проживе класична література, вірна своїй основі – життю.

11

Радищев – момент в становленні російської літератури, який увібрав у себе все найкраще зі своєї епохи. Після нього – пауза. Потім Грибоєдов. Далі цикли скорочуються і російська класика рік за роком підбирається все ближче до того, аби перетворитись на інструмент об’єктивного вираження умов, в яких перебуває суспільство. Література, як бачимо, – зовсім не обов’язково те, що «про високе». А скоріше те, що йде в ногу з суспільним життям, з життям народу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *