Я їду додому

Я їду додому. Сиджу біля вікна, шматочок багряної тканини чіпляє моє плече. Пересуваю шторку, відкриваються картини. Зелені та коричневі пагорби. Берези. Сосни.

Піднімаємося на пагорб сірий застіл з чотирма білими смугами простягається аж до кінця великого водійського вікна. Тоді неба не видно.

Повертаюсь направо – знову берези. Як же їх багато. Чорно-біле, чорно-біле. Нехай не закінчуються, нехай ще хоч трошки їх буде видно… Як би я хотіла зайти в цей ліс з дитиною. Вона була б щаслива.

“Агов, дитино! Давай у ліс?” – сказала б їй, якби могла. А вона, як би могла, відповіла б: “Ну що ти, не цікаво. Дивись, у мене машина!”.

Тоді я взяла б її за руку і ми полетіли б разом з тою машиною.

Це була б зима. Білосніжні килими і ковдри навкруги, білосніжний дах. І тільки тоненькі та довгі чорні палички стирчали б у нашій безмежній хатині.

Ступаємо і під ногами хрумтить біле сяйво. Хрум-хрум, хрум-хрум. А крім цього – тиша навкруги. Тільки інколи пролетить ворона чи впаде шматок вати з ковдри, в яку закутана якась береза.

Ми йдемо, біжимо, падаємо, кидаємося пухкими чарами, що розвіюються, поки летять.

А іноді ми згадуємо про машину: тоді вона пірнає і виринає з білих антарктичних вод на білі крижини. Щастя малечі стає ще більше, воно повніше і ближче. Сміх, крик, хрускіт.

Мокрі вертаємось додому. Дитина довго говорить: “Сніг, багато-багато снігу, крижина, ворона каркає, дерево довге, машина стрибає, і пірнає, і застряє, ти рятуєш, ти падаєш, я падаю, я катаюся…”

Мама сміється, мама радіє. Рожевощока дитина біжить їсти. Вона жує, а широко розкриті світлі очі дивляться у вікно і бачать щось своє.

Я проїхала берези, вони вже зовсім позаду. Вони не в білій ковдрі, вони все ще зелені. Люблю їх зелень, але не сьогодні, не зараз.

“Агов, дитино! Давай на річку?” – сказала б я їй завтра, якби могла.

Може, вона піде у ліс, може й на річку, а може на майданчик. Я теж буду на річці, десь у лісі, в парку. Та зараз я буду в своїй хатинці. Там немає жодного килиму, немає сяйва та хрускоту під ногами. І немає тої машини, яку б я занурювала та підіймала з антарктичних вод заради величезних очей одної малечі, що, коли їсть, дивиться у вікно і бачить щось своє.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *