Похідні записки

Передмова

«Похідні записки» мають одну беззаперечну перевагу: вони дійсно з походу.

Похід цей був некласичний; більшою мірою я ходив через села, вздовж річок, проводив цілі дні в містах, катався автостопом, потягами, і тільки два тижні був у горах. Де б і з ким я не був, щодня старанно виписував головне з побаченого. Робити маленькі замальовки, описи, щоб тренуватись, набивати руку, — так мені порадили знаючі люди, які щось тямлять в текстах.

Але не завжди мені вдавалось просто описувати. Будучи непричетним до того життя, яке проходив, проїжджав, я все одно відчував потребу його розуміти. Тому намагався проникнути в чуже, прийняти його і пережити. Кожного дня я говорив з десятками чужих мені душ і всі вони, без винятку, змінювали душу мою.

Приїхавши в кінці літа з двома списаними блокнотами в Київ, я не поспішав переписувати записки, виправляти їх. Мені здавалось, що треба спочатку перечитати все, що про подорожі вже написано, подивитись як можна це робити краще, знайти, на кого рівнятись. Першим, що я прочитав після походу, був роман Р. Кіплінга «Кім». Тоді до мене вперше прийшла підозра, що я щось зробив не так. Думав: «Як же Кіплінг зумів так показати життя культури, країни через подорож одного хлопчика?» Далі відкрив «Подорож вглиб країни» Р. Стівенсона і був вражений бездоганним стилем англійця. Так, він писав про подорож для багатеньких лордів і в «простонародне», «робоче» життя не вдивлявся, але навіть це в нього вийшло прекрасно. Потім я читав ще і ще, але головне, як виявилось, зрозумів ще влітку, коли сам ходив з рюкзаком: подорож — це тільки привід, аби почати писати.

Яке кому діло до того, що саме я проходив і-де саме купував їжу. Хай про це розповідають на тревел-фестивалях. Там люблять поділитись лайфхаками типу «як дешево переночувати в Мілані», «де можна підпрацювати в Китаї», «як за копійки отримати візу в Швейцарію» і т.д. Сама по собі мандрівка — ніщо. Я не впевнений, що мій випадок заслуговує на те, щоб бути записаним. Я й за кордоном то не був, — що в моїх записках може бути цікавого з точки зору подорожей? Та й з точки зору писанини мій щоденник справедливо було б поставити нижче всякої критики.

На відео нижче видно місця, в яких мені довелось побувати. Як міг так і зняв. Сподіваюсь, виписати те, що я переживав і про що думав, вдалось не гірше.

Тож тут мені залишається хіба що подякувати вам за те, що читаєте це. Сподіваюсь, серед вас немає критиків, зате є мандрівники.

Розділ 1

Остання співбесіда. — З нами курка гриль. — Електричкою в Галич. — Галич. — Життя на Дністрі. — Ми сплавляємось по Дністру! — Річка могутня й нікчемна. — Коли зустрічаєш когось нового.

Минулого тижня я пішов на співбесіду. Я не шукав роботи, мене попросила прийти на інтерв’ю моя одногрупниця, яка тільки-но влаштувалась в ту «контору» помічником HR-а. Не вдаючись в деталі, я пообіцяв і прийшов.
Мене провели в кабінет менеджера з персоналу, тендітної жінки, не набагато старшої за свою секретарку, та й виглядала вона схоже. Люда сиділа збоку й дозволила собі усміхнутись. Я з серйозним виразом обличчя поправив краватку і сів у крісло.

Як завжди: запитання й відповіді — типові. Колись, на перших співбесідах я соромився, почувався сковано, переймався, очікував результатів, радів, коли мене брали на роботу. Я готувався до співбесід! Тепер я міг собі дозволити на питання «Ким ви бачите себе через п’ять років?» відповідати: «Джентельменом! Давайте поговоримо про слово „джентельмен“…». Не рідше я казав, що хочу бути особистістю чи людиною. А одного разу, коли мене запитали, ким я хочу стати в цій компанії, відповів так: «Вашим начальником».

— Що скажете, вам цікава робота в нашій компанії? — запитала HR, пиляючи мене поглядом.

Я вирішив говорити правду:

— Якщо я вирішу, що мені це цікаво, — що стане зрозуміло тільки після початку роботи, — то з радістю працюватиму. Але може статись і так, що мені буде нудно на цій посаді.

Люда подивилась на мене скоса. HR, мабуть, не чекала такого, тож потупилась, але зовсім ненадовго. Як професіонал, чи та, хто хоче таким бути, вона щось відмітила олівцем в своєму записнику й перейшла до наступного питання.

— Скажіть, Олександре, а якщо наша компанія затверджує вас, як ідеального кандидата на вакантну посаду сьогодні, чи змжете ви вийти на роботу вже завтра?

Таке запитують навмисно для того, аби виявити наскільки людина готова підлаштовуватись під потреби фірми, в якій мірі вона готова бути тим, що від неї вимагають: наплює вона на особисті інтереси, плани, потреби, чи ні. В «МакДональдзі», наприклад, перевіряють кандидатів тим, що пропонують їм прибирати в туалетах: згоден — беремо, відмовився — ну й не треба. Туалети, ясна річ, їх мити ніхто не примушуватиме, це так, «тест на особистість». В «E&Y» мене «обрубали» на фінальному, четвертому етапі прийому на роботу одним запитанням: «Ми візьмемо вас тільки в тому випадку, якщо ви будете без бороди. Поголитесь?» Не взяли. Щось у мене не ладиться з великими корпораціями…

Я міг спокійно, без утисків совісті сказати: «Так, звісно! Я тільки цього й чекав. Зранку встав, склав руки біля грудей і молився Господу, щоб бути ідеальним кандидатом для вашої компанії». Але кому потрібен обман?

— Я прекрасно знаю, що не збираюсь тут працювати, принаймні не тепер. Влітку — точно ні. Можна було б спробувати восени, але наступні два місяці я не хочу проводити в Києві.

Замість «чого ж ти сюди приперся?» в мене запитали про мої плани на літо.

— Буду чесний з вами, — почав я. — Мене завжди приваблювали подорожі. Останнє літо, і те, що було перед ним, я відмовлявся від мандрівок і йшов працювати. Більше не хочу відмовлятись. Та й впевнений, що один тиждень в дорозі дасть мені більше, ніж рік просиджування в офісі.

Люда, як і її бос, підсунулась ближче.

— Це літо я буду бродяжити, — так і сказав! — Як Джек Лондон колись два роки бродяжив, так і я хочу. Такі у мене плани на літо.

Я почувався самовдоволено. Мене спочатку не зрозуміли, а потім почали сміятись.

— Ви підете самі?!
— Так, сам.
— А жити-де будете?
— В наметі.
— А їсти що?
— Що приготую в казанку.
— А гроші?
— Їх багато не треба — проситиму в людей, десь підпрацюю на заправці.
— Як довго займе ваше «бродяжіння»?
— Навіть не знаю. Якщо все буде добре — в кінці літа повернусь. Якщо не все буде добре — раніше.
— Що означає «не все буде добре»?
— Теж не знаю. Поб’ють, пограбують, наприклад, чи ногу зламаю.
— О, боже! — відкинулась на спинку крісла Люда.
— Та ну! — взялась за голову HR.

Через кілька годин мені подзвонила Люда і сказала, що я сподобався HR-у і компанія зацікавлена в моїй кандидатурі. Зійшлись на тому, що восени, після подорожі, якщо в мене буде бажання, ми знову зустрінемось і обговоримо деталі. От і добре, бо, забігаючи наперед, зазначу: бажання у мене так і не з’явилось.

*****

За два дні до відправлення мені написав товариш. У нього почалась відпустка і він хотів піти в гори. Ні, я в гори не збираюсь, я їду на Дністер. На байдарці? Ні. На біса мені Дністер без байдарки? Пішки піду, по каньйону — там найдовший у Європі каньйон, близько 250 кілометрів.

Так Діма пішов зі мною. Каньйон ми вирішили пройти разом.

В дорогу нас проводжали мій сусід по кімнаті в гуртожитку і подруга Катя. Ярослав, видно було, переживав, а Катя боялась. Я хвилювався і боявся ще більше, але повертатись додому було соромно, навіть перед самим собою. Діма ж був щасливий і обіцяв нагодувати мене одразу, хай тільки потяг рушить з місця. Ми чекали-чекали, потім прощались-прощались, зайшли в купе і знову стали чекати. В якийсь момент він усе-таки рушив.

Діма — менеджер в «МакДональдзі». Він звик їсти багато, тому, тільки-но ми сіли в купе, він дістав з рюкзака курку гриль, варені яйця, зелену цибулю і «живчик».

— Я брав тільки яблука і вівсяне печиво…
— Тю, — розвів руками Діма. — Думаєш, я для себе стільки набрав? Давай-давай!

Ми об’їлись, позасинали і прокинулись вже у Львові.

У Львові нас зустріла Настя, дівчина, яка ще відіграє свою роль в цій мандрівці. Зараз же скажу тільки, що вона провозилася з нами півдня, побажала нам удачі і посадила на електричку до Галича, звідки і почався наш похід.

*****

Три години ми тряслись в електричці, купаючись у власному поті. У старих вагонах вікна відчиняються не всюди, а там, де це їм під силу, обов’язково сидить бабуся, яка хворіє на всі мислимі й немислимі недуги, й просить вас «не брати гріха на душу, не губити стару» — не створювати протяг. «А щоб ти здохла!», — думав я не раз, витираючи лице, шию, руки мокрою футболкою. Таких пасажирів там піввагону, хоча і мучеників, таких як ми, теж вистачало. Ми дивились одне на одного і запевняли поглядом, що це колись скінчиться, що скоро буде наша зупинка. З якою заздрістю я проводив очима щасливчиків, які живуть так близько до Львова, коли вони виривались з душної смердючої коробки на волю! Через три години, нарешті, і ми вискочили звідти і, закинувши на плечі великі рюкзаки, полетіли крізь свіже повітря в місто.

*****

Галич стоїть на Дністрі і це, схоже, єдина радість в житті галичан.

Це місто районного значення. Тут людей — кілька десятків тисяч, є багатоповерхівки, навіть «елітний» район збудований. Дороги рівнесенькі, асфальтовані — справжнісінькі велосипедні траси. Центральна вулиця — Данила Галицького. Ви, зійшовши з моста, прямо на неї вийдете. Перед вами ще й площа буде, теж Данила Галицького. І пам’ятник йому, і парк на його честь названий. Все, що може мати назву, включає в себе слова або Данило, або Галицький, або Львів, або Україна, або Шевченко, Франко і т.д.

Тут туристів, мабуть, зроду не бачили. Ця точка губиться на карті: як в Бредбері — місто, в якому ніхто не виходить. Щасливі селяни, відпочиваючи від роботи, готові вас забрати до себе додому, годувати, поїти — така це диковинка. Але краще заночувати на березі Дністра.

Найкраще робити стоянку вже за містом, кілька кілометрів вниз за течією. Там, на кам’яних пляжах, що тягнуться довгими білими лініями, знайдіть якусь вербу, поставте під нею намет і висипайтесь. Завтра ви прокинетесь, і зрозумієте, що перед вами вже зовсім новий Дністер, а Галич — позаду.

*****

За ніч ріку немов підмінили. Так тихо, спокійно повзла ввечері, і так здичавіла зранку.

Той шум збиває наповал. Річка в півсотні метрів завширшки вдаряється на повороті в каміння, заточене роками до ідеальної форми. Таку швидку течію не зупинила б і товстелезна бетонна стіна. Хвилі навалюються на глиби і під тиском нових хвиль ззаду перекочуються далі. А там нове каміння, потім знову й знову. Та Дністер стрімголов б’є напролом і, пробивши раз, переможно проноситься над перешкодами.

Місцеві селяни спокійно переходять на інший берег вбрід. Що їм ще робити, коли до найближчого моста десять кілометрів? Є села, розділені річкою на дві частини: сільська рада одна, а в магазин за хлібом сходити — річку треба перейти.

Постійний шум збивав мене з пантелику, ніяк не виходило до нього звикнути. А для місцевих — гуркіт Дністра — наче «мелодія» в фітнес-клубі: ліниві тіла не будуть рухатись взагалі, якщо не буде заданого ритму. Місцеві не просто рухаються під цю «мелодію», — вони живуть в ній і з нею.

*****

Ми почали не з того місця. Замість проїхати електричкою зайвих сто кілометрів ми вийшли там, де каньйоном і не пахне. Тепер ми волочились рибацькими стежками за метр від води. Насправді, то навіть і не стежки, а місця, де можна просунути вудку; рибалки іноді відходять від сіл в більш дикі точки, проштовхуючись між густими зарослями. Ми бачили, що хтось колись тут ходив, і це давало нам надію, що і ми кудись так дійдемо.

Якось ми, знесилені за день, вирішили не йти, а сплавитись трішки Дністром. Плота, байдарки чи, навіть, дощок ми не мали, зате я прихопив з собою великі сміттєві пакети. Ми роздяглись до плавок, закинули рюкзаки, намет і інші речі в пакети, обмотали їх скотчем, який я теж невідомо навіщо взяв і, міцно їх схопивши, зайшли в воду.

Біля берега течія слабка, майже невідчутна. Чим ближче до середини, тим холодніше й сильніше вона б’є в ноги, потім в живіт, а дуже скоро і в шию. Щоб сплавлятися по річці, потрібно вміти плавати і не боятись промокнути. І те, і інше ми могли, тому вже стояли по вуха посеред нестримного потоку. Повз нас проносились великі колоди: то кілька кілометрів вверх чоловіки розчищали річку. Товсті стовбури по три-чотири метри в довжину летіли прямо в голову, тому ми домовились, що будемо обережними. Яка обачність!

Ми ледь стояли на ногах, впершись ступнями в колюче кам’янисте дно і тримаючись за величезні валуни, які чудом залишались на місці — така сильна була течія. Рюкзаки, одягнуті в пакети, зеленіли на прозорій воді, так, як зеленіють дерева під час урагану: хитаючись з боку в бік, вириваючись вперед, погрожуючи полетіти туди, куди їх віднесе стихія. Я ледве втримував свій пакет і, коли повз мене пронеслась чергова колода, я розвернувся, відірвався від дна, міцно притиснув до себе рюкзак і віддався течії.

Я її зовсім не відчував; таке враження, що залишався на місці. Зізнаюсь, чекав більшого і тепер був розчарований. Я чекав, що вода підхопить мене, підкине над собою, потопить. Думав, що річка гратиметься зі мною, що я наздожену колоду, що мене кидатиме на скелястий берег. Я хотів боротись проти течії. Нічого такого не відбулося. Рюкзак нітрохи не віддалився від мене, я легко тримався на поверхні.

Я крикнув Дімі, що це марна справа і треба вилазити на берег. Але мій голос кудись зник. Знову крикнув, і знову сам себе не почув. Оглянувся назад, туди, де мав стояти Діма, і не знайшов його. Мені здавалось, що я стою на місці, але насправді річка віднесла мене аж за поворот.

Близько ста метрів за кілька секунд! Берег пробігає повз, небо біжить на мене, а я лежу на воді — ось, як це було! Я чув тільки один звук — звук води. Це неймовірно однотонний, жахливий у своїй безперервності і прекрасний за змістом звук. Ні, це навіть не звук — це тиша, але своєрідна, неспокійна. Я застряг в ній і вона сама вирішувала, що зі мною робити. Небо пливло попереду, немов перевіряло чи все гаразд з «дорогою».

Я так і не наздогнав ту колоду, але зумів вчепитись за іншу, яка сама ледь не вдарила мене в спину. За кількома поворотами течія помітно ослабла, берег «перейшов на крок», сонце пекло завзятіше. Десь позаду плив Діма. Де-не-де я починав гребти, щоб опинитись посередині річки. Тоді я знову відпочивав, бо течія робила всю роботу за мене, і так доти, доки мене не відкидало в сторону. Я повторював цей маневр десятки разів і встиг дуже втомитись, тож з кожним разом рухався все повільніше й повільніше. Однаково, це було краще, ніж іти пішки; кров’яні мозолі на п’ятках і пальцях переставали пекти тільки в холодній воді. До того ж, я мав можливість дивитись на каньйон зсередини, я бачив його таким, яким його бачила річка. І міг бачити Дністер так, як він бачить себе; Дністер — це я.

Ми звикли вважати, що річка тече там, де хоче. Нам здається, що вона лягає руслом на ті місця, які їй сподобаються. З Дністром все не так. Здається, що його роль у виборі маршруту була останньою. Якщо заплющити очі і подумки перенестись на кілька сотень тисяч років назад, то перед очима постане зовсім інша картина.

*****

Рівно, як під лінійку, тече річка, зовсім не докладаючи зусиль; тече широко — кінця-краю не видно; тече глибоко. І невідомо, що відбувається внизу, зате видно гладеньку, немов натягнуту, поверхню. Листок падає на воду і пускає від себе кола. Спочатку маленькі, а потім вони стають все більшими, ростуть і доганяють одне одного, аж доки не вдаряються в інший берег. Берег суворо, як батько, дивиться на хвильки величезними скелями і розкиданим камінням. Повертаючись назад, кола стають спокійнішими і зникають ще на середині. І знову рівне обличчя річки відбиває голубе небо з великим сонячним диском.

Хоч мільйони кілометрів проходить проміння, воно, однак, не здатне освітити дно. Вода прозора, чистіша за совість найправеднішого християнина, і все ж дна не видно. Так, прямою жирною смугою тягнеться Дністер на схід, щоб десь там звернути на південь, до моря.

Аж тут в нього, на повному ході, виступом врізається суша. Дністер кривиться від болю, повертається, щоб подивитись на рану, — русло тікає в сторону. З іншого боку берег, розбігшись, без жалю заганяє гострий лоб у воду. Знову Дністер відходить подалі. Та на цьому його муки не закінчаться; виступи зроблять з гордою річкою те, що ми бачимо тепер: «зіг-загами» скорчився боязкий потік, ховаючи води в заплавах, з усіх сил тулячись до берега. За тисячі років і сліду не лишилось від величі.

Цього посушливого року річка тільки просить про жалість; діти принижують її, переходячи вбрід. Так, широка і, місцями, глибока вона. Раз в п’ять-сім років вона розходиться в повені, нагадуючи собі про колишню могутність. Вона може затопити село, в деяких місцях несамовито гуркотить, наводячи страх на туристів, — а коли постарається, то знесе не одне дерево з жорсткого берега. Але то не воля чоловіка, то не мужній характер. То жіночі примхи, з якими потрібно рахуватись. Дністер просить про повагу, а люди, які засіяли береги будиночками, зовсім цього не помічають. Дністер скоріше схожий на шахіста, якого на футболі не ображають тільки через те, що на уроці він дасть списати. Ним просто користуються.

*****

Варто нам було сказати «добрий день», як він кинув вила — прямо там, під дорогою, — і побіг до нас.

— Здоров, козаки! — відповів чоловік, протягуючи руку.
— Добрий день! — ми протягнули руки у відповідь. Ох, і міцний же в нього потиск: долоні затерпли й трішки, здавалось, посиніли.

Надворі був вечір. Після дощового дня на фіолетовому небі гарячим вогнем палали хмари. Сонце прощалося з-за просвіту і обіцяло повернутись завтра, щоб висушити землю. Все, окрім дірявої асфальтованої дороги, відблискувало росою йому на прощання. Ми далеко відійшли від села, і сьогодні вже не встигали дійти до наступного. Десь тут, посеред болотистого поля, між тонкими посадками з диких черешень, відразу за черговим поворотом до якогось іншого, не нанесеного на карту села, — саме тут ми зустріли Степана.

Вигляд він мав поношений, навіть трішки зіпсований. Широкий лоб, розпухлий ніс, повні щоки його були спалені сонцем, спалені нещадно; не так, як червоніють в перший день відпочинку на морі. В сонця зі Степаном були особисті рахунки, і, мабуть, зводили вони їх не один рік на цьому ж полі. На зашкарублій шкірі обличчя не було щетини, яка, мабуть, і не могла пробитись на світ. Голова ховалась під широким, опущеним на вуха, картузом, на якому клітинки починали стиратись і я не міг точно сказати, якого він кольору. До тіла приклеїлась мокра синя сорочка, з закоченими рукавами і розщібнутим коміром, який був такого ж брудного відтінку, що й довгі штани — явно від якогось костюму. Якби в нього був зелений пояс, то він був би в самий раз під поношені, вимащені в болоті тапки, взуті поверх шкарпеток. На шиї висів дерев’яний хрестик.

Коли Степан почув, що ми йдемо пішки від Галичі, він вигукнув «Ого!» Коли дізнався, що ми подорожуємо вздовж Дністра і через тиждень маємо бути в Кам’янці, він зняв картуз, показавши нам жирну, заплутану, сиву галявину, яку назвати волоссям я б посоромився. А коли ми сказали, що самі з Києва, то він похлопав нас по плечах, переступив з ноги на ногу й по-простому, наївно перебив.

— Я в Чорнобилі служив. Мо’ хто й подумає, що я сам схотів, та то не так — повістка прийшла, от і довелось. Не сідати ж у тюрму. Мати плаче, сестри плачуть, брати втішають; нічого, кажу, нащо ви ниєте? Краще проведіть мене на потяг. Провели, я сів і поїхав собі. Сказати, що мене в армії обіжали, то й не скажу. Ви служили?
— Ні, не довелось. Поки що.
— О! Часть наша була в Іванківцях, бог зна-де це на карті; я вже й дороги туди не згадаю. А в Києві був, на Дарниці був? Ви на якому березі живете?
— Я на правому, а от Діма якраз на Дарниці осів.

Степан так зрадів цьому, що плюнув на долоню, розтер іншою і похлопав нас по плечах.

— Я, значить, в часті, служба йде, а мій брат женитись зібрався. Мені ще чотири місяці лишалось до «дємбєля», але хіба ж він мене стане чекати. Свадьба мала бути вже, через тиждень. Треба було йти в отпуск, хоч на пару днів, але не поїхати на свадьбу до рідного брата — не можна так. Мусив їхати.

Який солдату отпуск в ті часи? Пишу мамі письмо, мама пише мені і не вірить, що я приїду. В країні тоді страшне, що творилось, а мені з часті до Новосілки тре’ 800 кілометрів дороги. Мати пише, що як ти, сину, приїдеш? Плаче за мене. А я що? Плакати тоже вмію та хіба ж то помогло б? А так взяв отпуск на тиждень, випросив все-таки. Капітан мені тільки пальцем пригрозив: «Спізнишся, — каже, — будеш в мене до „дємбєля“ параши драять!» Ні. Спізнюватись ніяк не міг.

Оце так розпатякався, думав я, зиркаючи то на нього, то на його коняку. Він «припаркував» її на обочині, але для неї це не було проблемою. Разом із возом вона поволі віддалялась від нас, поскубуючи зелень.

— Швиденько в Київ, на Дарницю. Там став в чергу на вокзалі. А черга довга, кінця-краю не видно. Через п’ять хвилин під’їжджає потяг до Тернополя, якраз мій. А білєта — фіг возьмеш. То я підходжу, значить, до проводніка — там були чоловік і жінка; до мужика підходжу, бо баби вредні, з ними важко домовитись — і кажу йому, що так, мол, і так, виручай: у брата свадьба, отпуску мало в запасі, тре’ добратись як хоч! Поможи, словом. Ну, він подивився по сторонах і сказав так, тихенько, щоб другі не чули, щоб я до нього в купе залазив. Я заліз і всю дорогу там і їхав. Перед Тернополем питаю в нього, що там по грошах виходить, а він мені: «Давай, — каже, — по чарці вип’ємо». Я йому кажу, що в мене немає — я з часті їду, там нема-де взяти. А він мене не слухає, дістає з-під стола літру самогону і стакани ставить. Сідай, каже, посидимо, доки не приїхали. Я й сів. А з Тернополя на Товсте попутками добирався. Якраз під Заліщиками на автобус сів і доїхав до обіду другого дня в Новосілки…

— Но! — закричав він конячці. — Но! Куди пішла, протівна!

Наздогнавши скотину, Степан добряче її вперіщив, за чим повернувся до нас і продовжив.

— Заходжу додому, а на дворі стіл стоїть, їсти-пити — немєрєно, лавки килимами встелені; людей на сто наготовлено. Думаю собі, все село запросили. Заходжу в хату, а там мати плаче, сестри плачуть, брати втішають, а Васька в костюмі чороному, в білій сорочці — красивий такий до стіни прихилився. Як мене побачили — крику наробили! Що, кажу, мамо, не вірили, що приїду?! А я приїхав! А вони мене обнімають, накинулись, — чуть не задушили. Оце так зустрічають гостя! Відмітили ми свадьбу славно! Пили за все. Я ще воду з Тернополя привіз — Тархун, зелена така, файна вода: її якщо з горілкою змішати, то вона легко йде…

Хто легко йде: вода чи горілка? Дивлячись на нього, я більше схилявся до другого варіанту.

— …все, що було, ми висушили, страви всі з’їли. Наречена гарна, брат довольний, сестри сміються, гості ситі, мати спокійна. То чого й мені не бути щасливим?! Тоді я, після свадьби, поїхав назад, не спізнився. Нормально дослужив і сюди вернувся. От і досі тут живу. Землю, хату маю. Жінка вечерю готує. Дітей двоє: один в Тернополі, другий в Городенка вчиться.

Його спалене сонцем, закутане в грубу шкіру лице засвітилось радістю. Ні з того, ні з сього він широко всміхнувся і показав нам свої старі зуби. Він тримав їх на виду аж доки ми не пішли.

В наметі мені довго не вдавалось заснути. Все думав про цього Степана. З якого дива він радів? Як можна всміхатись, коли в тебе життя таке однакове. В бруді, з конякою, посеред поля, де треба важко пахати — що тут хорошого? Я привідкрив намет і задивився на зірки. Дивна штука: як тільки задивляєшся на зірки, відразу здається, що починаєш щось розуміти. Так і заснув.

Далі буде…

2 Коментарів

  • А знаєте, пане Олександр, в чому Ваша найбільша проблема? Та сама, котра не дає Вам “сподобатись” у “великих компаніях”? Ви — вельми вільнолюбива людина. І затямте раз і назавжди: Ви ніколи і ні в якому випадку не зможете почувати себе комфортно, якщо таки вирішите працювати “на дядю”…
    Далі. Можна було б бодай в двох словах подати Образи друзів.
    Прекрасно вдався опис Дністра. Браво! (як на початківця).
    Замисел сподобався.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *