Зараз почнеться!
Зараз почнеться!

Харакірі на кожний день

Я не знавець історії Японії й навіть не підозрював би про те, що там відбувалося, якби одного разу друг не порадив мені прочитати Юкіо Місіму. Твори мені його здалися нуднуватими – я намагався читати “Сповідь маски” й “Золотий храм”, та попри захоплені відгуки мого друга, дочитати їх мені не вистачило терпіння.

На сторінці у фейсбуці в того ж друга довго стояла обкладинка – кадр із якогось фільму, на якому зображено військового, що сидить по-японськи перед мечем. Праворуч від нього сиділа вродлива жінка, а позаду висіла картина. Більше у кадрі не було нічого.

Ця сцена заворожила мене своєю простотою і глибиною водночас. Складно було сказати, що мало статися в тому фільмі у наступну мить, але було зрозуміло, що це буде дещо величне. Друг розповів, що це теж Місіма, і то є кадри з його фільму “Патріотизм”. Військовий, якого грав сам письменник, готувався вчинити харакірі – ритуальне вбивство задля збереження військової честі, поширене серед самураїв. Чотирма роками пізніше, у 1970 році, Юкіо Місіма здійснив харакірі в дійсності.

Той самий кадр із фільму "Патріотизм"
Той самий кадр із фільму “Патріотизм”

Тема самураїв дуже зацікавила мене, тому я вирішив дізнатися про це більше. Я прочитав книжку Місіми “Моє хаґакуре” та середньовічні японські військові трактати – власне, “Хаґакуре” й “Будосесінсьо”, а також “Книгу п’яти кілець”. Читав я й спеціальні книжки про бусідо – основу самурайської етики – наприклад, “Бусідо – душа Японії” Інадзо Нітобе, а також праці з дзен-буддизму і буддизму; дивився навчальні фільми та телепрограми. Але цікавило мене не самогубство як таке  – хоча тоді я часто замислювався над цим – а світосприйняття воїна, його філософія. Життя вимагало від мене вміння з гідністю приймати його виклики, а цього я ніколи не вмів. Я ріс із матір’ю – жінкою, ображеною на весь світ, а з батьком – чоловіком цілковито інертним, який пішов від нас, коли я вчився у третьому класі, – мені спілкуватися забороняли. Потім мої батьки померли. Тож я хапався за все, де могли міститися відповіді на питання, які переді мною ставило життя.

Зрозуміло, що далеко не все з того, що я знаходив, було хорошим. Деякий час моїм героєм був Хенк Муді – герой з серіалу “Californication”. Були герої і до нього – як і кожний тінейджер, я наслідував музикантів моїх улюблених рок-гуртів. Велике враження справив колись Чак Паланік. Про своє захоплення Чарльзом Буковськи я вже писав. Неважко помітити, що приваблювали мене в основному люди понівечені, побиті життям, надломані зсередини.

Я помирав щоночі й щоранку воскресав, але то було трохи не те...
Буковськи та його 300 похмілль на рік

Однак поступово я доходив до інших ідей та прикладів. Мені стало зрозуміло, що життя взагалі не пестить тих, хто хоче чогось досягти – то навіщо ж тоді приділяти такої уваги повсякденному трагізму, якого все рівно не оминути? Навіщо згущувати фарби, які без того достатньо густі?

Мені порадили, наприклад, почитати Василя Сухомлинського – нашого видатного українця, педагога зі світовим іменем. Життя в нього було важке, але він дуже гідно вистояв – певне, тому, що вирішив не боятися щоденних ударів долі. У праці “Як виховати справжню людину” він писав, наприклад, що мужність буднів – це чи не найбільша у світі мужність: оскільки бути хоробрим тоді, коли цього потребує визначна ситуація, набагато легше, аніж бути таким повсякдень, а тим більше, коли ця повсякденність є нудною та дурною. Потрібно не просто чинити опір буденщині, а творчо перетворювати її на достойне для людини життя. Це потребує великої напруги: хтось сказав би, що напруги “надлюдської”, а от Сухомлинський наголошував, що “звичайної”, “людської” напруги – звісно, звичайної для того, хто і жити хоче по-людськи. І хоча “Як виховати справжню людину” стосується насамперед виховання дітей, нехай кожен спробує сам почитати її – він побачить, як довго йому ще рости до вихованців школи у Павлиші.

Сухомлинський працює

Коли ж ми на Лепорті почали глибоко знайомитися з творами класичної літератури, то з’ясувалося, що жоден справжній письменник не міг похвалитися тим, що в нього в житті все було гаразд. Навпаки – обставини життя були складними, часом трагічними, і відрізняло видатних письменників від інших те, що вони сміливо кидалися у самісіньке пекло, а не тікали від нього кудись у світ своїх мрій або замикалися у мізантропії чи депресії.

Усе разом – твори Василя Сухомлинського, Юліуса Фучіка, Олександра Радищева, Людвіга Фейербаха та багатьох інших, кого бракує місця згадувати, а також самурайські трактати, які я час від часу перечитував, дуже на мене вплинули. Втім, про це я докладно розповім якось іншим разом. Зараз я хотів би зосередитися на стрічці “Харакірі” 1962 року, яку нещодавно подивився.

Не буду переказувати сюжет чи розповідати про художні особливості фільму – про них ви, якщо захочете, дізнаєтеся з рецензій або з самої стрічки. Скажу лише, що для мене як сюжет, так і художність твору мало не бездоганні, й це чи не найкращий фільм, який я взагалі бачив. Можливо, я занадто вразливий, але коли мені щось дійсно подобається, то я думаю про те, як і собі зробити так. Коли фільм мене захоплює, коли мене вражає герой, я хочу бути, як він –  а Хансіро Цугумо вразив мене в самісіньке сердце.

Тут доведеться зробити СПОЙЛЕР – Хансіро Цугумо помер (ну, а чого ви чекали від стрічки з назвою “Харакірі”?). Але усе діло в тому, ЯК САМЕ він помер – тож можете дивитися фільм сміливо, бо ви нізащо не здогадаєтесь, що там сталося. У своїй смерті Цугумо став для мене взірцем неймовірної мужності. Він, як справжній чоловік, здійснив усе, чого від нього вимагали обставини та пішов на смерть із рішучістю, яка не може не надихати. Отже, я почав думати, як і собі стати таким, як Цугумо.

Звісно, сьогодні проводити самурайські ідеали в дійсності – це повна дурниця. Усілякі намагання жити нині так, як жили колись – безглуздя, й усе, до чого це може привести – лихо (як це і сталося, наприклад, з Місімою). Будь-який досвід лише тоді має користь для іншої людини, коли він сприймається творчо. А це значить, що з нього потрібно відібрати те раціональне зерно яке може дати гарні плоди й сьогодні, а усе інше – відсіяти. Тим людям, хто нині захотіли би стати на шлях самурая реально, померти довелося б доволі швидко – світ має такі жорсткі суперечності, що їх не можна розв’язати простим вибором “або – або”, тому рішуче й по-самурайськи обрати смерть, щойно ставши перед дилемою, вже не є вирішенням проблеми. Ми маємо бути розумнішими від самураїв XVII сторіччя – тільки тоді їхні жертви не будуть даремними.

Здається, сам Юкіо Місіма у “Моєму Хаґакуре” писав, що самураї далеко не завжди спокутували принципи, які їм приписувалися, й що самі праці Дайдодзі та Цунетомо виникли як спроби повернути самураям їхню власну етику. Іншими словами, ці класичні трактати були здебільшого романтизацією, аніж реалізмом. Що ж говорити про сьогодні? На тлі сьогодення такий фільм, як, скажімо, “Пес-привид: шлях самурая” виглядає саме так, як він і має виглядати – як пародія, фарс. Його головний герой діяв точнісінько за буквою “Хаґакуре”, і фабула стрічки була жартом від початку до кінця: не в тому сенсі, що була комедією, а в сенсі, що це було дещо неможливе, абсурдне.

Пес, який не ганяв птахів
Пес-привид не ганяє птахів

Я вже казав, що мене в цій всій історії цікавив метод – як люди зустрічаються з викликами дійсності й гідно приймають їх. Думаю, найголовніше, чого сьогодні можуть навчити самурайські фільми й книжки – це переконанню, що коли ти здаєшся, опускаєш руки, все робиться гірше, ніж було до цього. Ти перестаєш тоді бути людиною – творцем свого і чужого життя. Це рівносильно ганебній смерті, самураї ж визнають тільки одну смерть – “собачу”. Тобто таку, яка трапилася на шляху до цілі і сама є частиною цього шляху. Коли ж самураям загрожує смерть не собача, вони іноді вчиняють самогубство – це дозволяє їм піти з життя так, як це личить воїнові.

Потрібно сказати, що подібні погляди в багатьох воїнських спільнотах були поширені – скажімо, якщо звернутися до тих же фільмів, то у славнозвісній “Клеопатрі” Марк Антоній благав, аби його вбили вороги, з якими він зустрівся віч-на-віч. Але оскільки їм було відомо, що Марк Антоній дискредитував себе як воїн, вони не захотіли “бруднити руки” об нього. Для Антонія це було дуже суворим покаранням. Його не вважали за воїна, з ким він ототожнював своє єство – а, отже, не вважали за людину. І хоча ситуація з “Клеопатри” розв’язалася не в “самурайський” спосіб, вонa знаходиться з ним на одній паралелі.

День для Антонія тоді не склався вже з самісінького ранку
День для Антонія тоді з самісінького ранку не склався

“Шлях самурая – це смерть” – з таких слів починається “Хаґакуре”. Що ж, я лише за те, аби вбивати себе щодня. Не буквально, – і у цьому вся сила художньої літератури, бо вона дозволяє переживати чужу смерть як власну, та ще й скільки завгодно разів, – а метафорично. Це проявляється у ставленні до себе як до чогось такого, що плине, що є процесом, який має свій початок і кінець. І річ в тому, що якщо початок нам відомий, то коли настане кінець, ми знати не можемо – лише якщо самі собі не вкоротимо віку. Але ж і його можна вкоротити метафорично – у такому випадку це матиме вигляд якраз продовження життя попри всі обставини й складнощі.

Тоді людина прокидатиметься й думатиме: “Якийсь із цих ранків стане для мене останнім. Це станеться обов’язково колись. Але у мене є перевага – я не відсторонююся від цього знання, а приймаю його з гідністю. Щойно я встану з ліжка, я витрачу кожну хвилину розумно й усі до останнього виклики зустріну мужньо й холоднокровно”.

Фрагмент картини Унійоші Кутагава
Фрагмент картини Унійоші Кутагава

У “Хаґакуре” також написано: істинні самураї мають подбати про те, щоби навіть їхній труп на полі бою був спрямований у бік ворога. Саме так і буде. Я бігтиму доти, доки не впаду, коли мені відмовлять ноги, я буду повзти, а коли відрубають руки – я стрибну на суперника й зубами загризу його…”.

Ворог – теж метафора. Для мене вороги – це все, що шкодить моїм цілям, моїм прагненням, те, що тягне мене донизу, що не дає злетіти. А таких у моєму житті – ціла купа, я зіштовхуюся з ними щодня у собі самому і зовні себе; навіть якщо я ніколи не виходитиму з кімнати, мені вистачить роботи до кінця моїх днів. Це саме та мужність буднів, без якої буденщина перемагає людину, засмоктує її, як болото, а життя людини перетворюється на глитайство. “Вперед – і вище!” – ось сутність людини і моя сутність; і я хочу бути безжалісним до всього, що цьому вороже.

Пам’ятаєте, як казав на смертному одрі безсмертний Сірано де Бержерак?:

Сирано (поднимаясь, с помутневшим взглядом).

  Но если смерть, но если
  Уж умирать, так умирать не в кресле!
  Нет! Шпагу наголо! Я в кресле не останусь!

(Обнажает шпагу.)

  Вы думаете, я сошел с ума?
  Глядите! Смерть мне смотрит на нос…
  Смотри, безносая, сама!
  Пришли мои враги. Позвольте вам представить!
  Они мне дороги, как память.

(Колет шпагой пустоту.)

  Ложь! Подлость! Зависть!.. Лицемерье!..

(Делает выпады, задыхаясь, останавливается.)

  Hy, кто еще там? Я не трус!
  Я не сдаюсь по крайней мере.
  Я умираю, но дерусь!

Сірано теж був воїном за професією та покликанням
Сірано теж був воїном за професією та покликанням

Гадаю, що фільм “Харакірі” саме про це – принаймні, так його можна зрозуміти, якщо дивитися на нього поза конкретними історичними обставинами.

За обставинами ж виходить нічим не гірше. Хансіро Цугумо прагнув справедливості й добився її. Його відчуття власної гідності було настільки сильним і так гостро було вжалене, що він вирішив не дати своєму ворогові в особах лицемірних японських панів жодного шансу. Він помер, утвердивши незламність свого духу й духу таких же простих людей, як і сам, доведених злиднями до відчаю. В тодішній феодальній Японії пани використовували цілі маси людей задля вирішення своїх суперечок, а коли досягали свого, то просто жбурляли своїх вірних слуг на вулиці – таке історичне тло, що покладене в основу сюжету “Харакірі”. І тим ця історія цінна, що самі суспільні умови, які змушують одних людей поневірятися, а інших – панувати, з часів Цугумо ще не подолані. Воно і не дивно: одна людина, навіть така, як Цугумо, не може докорінно змінити світ. Трагедія і героїзм Цугумо в тому, що він змушений був виступити сам, хоча подібних йому людей були тисячі. Він досяг справедливості, але лише для себе й своєї сім’ї – і тільки після того, як найгірше, що могло статися, вже сталося.

З огляду на це, мені особисто хочеться, щоби мій внутрішній Цугумо залишався зі мною протягом усього життя. Щодня, а не лише в ті моменти, коли сама ситуація вимагає вирішення “або-або”. Після першого перегляду фільму я декілька разів передивлявся фінальну сцену, а щойно подивився її знову. В ній – вся суть, уся вершина.

Я переконаний: такий хоробрий воїн, як Цугумо, живе в кожній людині, його не потрібно довго шукати. У “Хаґакуре” написано, що самурай має бути чесним, великодушним, співчутливим і безстрашним – тобто, мати справжнє серце. І варто лише частіше прислухатися до свого власного серця, аби знайти там самурая, відчути у собі безмежні сили до боротьби з будь-яким злом. Цугумо ж, помножений на прекрасну благородну ідею – позбавити себе і всіх людей від негідних умов життя, від злиднів, панської сваволі, – непереможний, адже ніщо не здатне зломити його волю і волю таких, як він, коли вони діють разом.

Такий героїзм має стати повсякденною справою кожної небайдужої людини. Тоді вона теж виявиться самураєм – просто служитиме не окремому хазяїнові, а всьому людству.

1 коментар

  • Самураи — сословие привилегированное в Японии. Как и дворяне в Европе, они размножались. Для того, что размножались не слишком сильно, вероятно, и был придуман обычай харакири. Ведь подумать только: сколько бы их сейчас наплодилось, не затевай человечество войн или обычаев смерти “ради чести”! Это ж какое бремя на плечи простонародья!
    Только, как по мне, лучше бы общество периодически очищалось от черни…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *