Про “Ла-Ла-Ленд” і “Одіссею”

Цього року я тричі приходила в кінотеатр і щоразу на новий фільм. Всі так багато говорили про «Ла-Ла Ленд», що  захотілося подивитись. А як почула від подруги про «Одіссею», то і тут не стрималась. Був ще третій фільм, але про нього зараз не буду, бо він однозначно не дотягує до перших двох.

Обидві кінострічки «свіжі», на них витрачено купу грошей, сил і нервів. На виході вийшли не шедеври, але принаймні достойні продукти. Та не буду їх оцінювати. Виставляти оцінки за що б там не було – справа спеціалістів. Всі оцінки вже виставили на IMDb і «Кинопоиск» – які ще потрібні бали?

Мене не цікавлять всілякі технічні деталі. Мені цікаві ідея, філософія, мораль, якщо хочете, на яких тримаються фільми. Чому сюжет повертається саме в ту сторону? Чому герої вчиняють так, а не інакше? Чому цей фільм вчить? Що він пропагує? До чого підштовхує? Що підносить?

Ми стали забувати, що кіно – це мистецтво. Не знаю, як ви, але я часто настільки вимотуюсь за день, що не хочу нікому співпереживати, мені начхати на те, про що цей фільм, аби тільки я розслабилась і відпочила. Потім мені стає соромно, що я така лінива і так легко здалась, але, на щастя, я швидко засинаю. А  в ідеалі потрібно було би дивитись ті фільми, які розвивають, роблять мене кращою, через осмислення яких вдосконалюю свої сильні сторони, вчуся розуміти інших людей, вчуся відчувати. Віднедавна я підходжу до фільмів перш за все з такої позиції. Саме так я, вдивившись, розгледіла, що у фільмах, про які йде мова, важливі не самі вони, а те, на чому вони тримаються, куди ведуть і до чого приводять.

Зараз я швиденько розкажу сюжет кожного фільму. Хто не хоче дізнатися про розвиток подій, закрийте вуха, бо я починаю.

Ла-Ла Ленд. Це звичайна голлівудська історія. І не тільки тому, що там «народилася», а й через те, що події в ній відбуваються в Голлівуді. Звичайна дівчина, що працює в кав’ярні, мріє стати акторкою. Головна героїня прагне до цього: подає заявки, відвідує кастинги, розчаровується, а потім знову й знову намагається хоч на сантиметр підступитись до заповітного бажання. І в неї стабільно нічого не виходить.

Та не вона одна така. В тому ж місті молодий чоловік вимушений награвати нудні мелодії на фортепіано, хоча він має все необхідне для того, аби стати справжнім музикантом. Джаз для головного героя – не просто захоплення, а спосіб життя. Але ділитися цим з іншими – поки що також тільки мрія цього героя.

Їхня любов за своєю суттю трагічна – дві поранені душі зустрічаються й знаходять одна в одній все, чого не вистачало. В суспільстві, де опинилися з народження, вони ніколи не зустрічали підтримки, віри. Коли вони разом, світ здається не таким вже й безнадійним…

Чула я від когось, що ця історія – всуціль романтизована і несправжня. Що це все вигадка, що така любов тільки в кіно буває і т.д. Почекайте, як же романтизована, якщо найсправжніша із усіх живих! Доказів хочете? – Будь ласка.

Та сама любов, яка енергією своєю запалила затухаючі душі молодих людей, – ніщо перед жорстокими умовами нашого світу. Хочеш досягти мрії? – Досягай. Хочеш любити? – Люби. Тільки не думай, що зможеш і одне, і друге. Обирай.

Сучасний світ ставить людину перед вибором там, де цього вибору не мало б бути. Головні герої теж підійшли якось до цього роздоріжжя і зробили свій вибір. Кожен зробив свій власний. Ці молоді, такі «романтизовані» й «несправжні» чоловік і жінка пішли своїми дорогами. Інакше вони ризикували втратити себе і свої мрії.

Найприземленіші проблеми, найгрубіші дилеми втрутились у життя персонажів фільму. Це дає мені підстави стверджувати: скільки пісень в кіно не співай, а від життя не втечеш. Добре, що творці фільму не тікали від дійсності, а показали все так, як є.

Головні герої розбіглись в різні сторони зі словами «я любитиму тебе вічно». 

Перші кілька днів після перегляду «Ла-Ла-Ленду» я цей фільм не могла зрозуміти. Мені здавалось, що мене дурять. Що вся ця ідейна основа заздалегідь накреслена сценаристами. Чим більше я про це думала, тим менше думала саме так. Зрештою, я зізналася собі, що не можна звинувачувати сценаристів у тому, що вони показують життя людини, ділячи його на «своє» і «наше». Ну хто розділятиме любов і мрії?

Режисер «Ла-Ла-Ленду» розділив їх ще у попередньому своєму фільмі – «Одержимість» («Whiplash», 2014). Герої обох цих стрічок для досягнення своїх мрій вимушені так будувати своє життя, щоб у ньому не залишалося місця для іншої людини. Відповідно – немає і любові. Та це ні в якому разі не режисер винен. Ніхто взагалі не винен. Режисер просто-напросто показує дійсність такою, якою вона є. Він показує життя, не змінюючи його, не виходячи за його межі. Тож ніякий це не «романтизований» погляд на світ.

Романтизований – інший фільм.

Одіссея. Жак-Ів Кусто після відставки з авіації займається підводними дослідженнями. Вся сім’я ними займається. Діти виростають, справи йдуть вгору. Потім борги, робота з’їдає людину. Умови ламають головного героя – з дослідника він стає бізнесменом, постійно випрошує, вимагає гроші в інвесторів. Втрачає зв’язок з синами, давно не живе з дружиною. На щастя, так вічно продовжуватись не може, тож після одного моменту, який доречно назвати переломним, герой повертається обличчям до сім’ї, людства і природи, а спиною – до колишнього себе.

В «Одіссеї» використана філософія, відмінна від філософії «Ла-Ла-Ленду», і зараз я її розтлумачу.

Людина обов’язково втратить саму себе, коли зосередиться на собі, на своєму. Це не означає, що треба прислужувати комусь іншому, ні. Це означає, що не буває готової людини. Людина – це боротьба, постійна й безперервна. В цій боротьбі не достатньо перемогти один раз, тут треба щодня себе перемагати. На пустому місці людиною не будеш, тому людина виростає з діяльності, з роботи. Ти те, що ти робиш.  Легко робити щось для себе, тут і сам впораєшся. А коли ти полюбив таку справу, яка стосується всіх, стосується людства? Тоді ти сам далеко не зайдеш. Це не означає, що така людина нещасна. Зовсім навпаки: людина, яка себе приборкала, направила в потрібне русло, яка навчилась відмовлятись від свого, яка вміє себе перемагати – така людина і тільки така може бути щасливою.

Ідейна основа в обох фільмів схожа. Герой – головний діючий персонаж – знаходиться в середовищі з несприятливими умовами для втілення своєї мрії. Розвиток сюжету кріпиться до цієї основи. У «Ла-Ла Ленді» герої зі словами «я любитиму тебе вічно» розходяться, аби зосередитись на собі, на своїх цілях. І в них виходить. Найкраще, що було в їхньому житті – їхні стосунки, повні тепла, ніжності, але вони прощаються, відмовляються одне від одного: будемо відвертими, з егоїстичних міркувань. У «Одіссеї» герої старші, у них уже є сім’я, тобто їм складніше досягати своїх цілей, їм важче зосереджуватись на собі. Вони, попри несприятливі умови і відсутність засобів, починають і важко працюють всі разом. І в цій роботі поступово віддаляються, заглиблюються в себе. З цим віддаленням і заглибленням головний із сім’ї Кусто поступово втрачає себе, а тому – його втрачають. Усвідомивши це, головний герой починає займатись такою роботою, в якій зможе себе знаходити. А знаходить він себе в роботі на благо людства й природи.

Ну й де більше «романтизованого» погляду на  світ? Навіть сліпий скаже, що в «Одіссеї» – і це попри те, що син Кусто-старшого трагічно загинув. Справжнє життя, яке беруть за основу для творчості режисери, художники й митці, не дає ніяких підстав для «хеппі-енду». В даному випадку щасливим можна вважати той кінець, коли людина може досягати своєї мрії, при цьому не відгороджуючись від інших людей, від близьких і рідних. Спробуйте знайти в дійсності того, кому вдалось і любити, і бути щасливим, і самореалізуватись. Чорта з два! Саме тому я вважаю, що ці два фільми – «Ла-Ла-Ленд» і «Одіссея» – про одне й те ж саме життя. Тільки в першому життя відображається без змін, а в другому є віра в людину, а значить, – і життя на собі та на своїх мріях не закінчується.

Нас постійно ставлять перед вибором. Нам кажуть про свободу в цьому питанні, але чомусь ми не маємо права не обирати. Всі наші проблеми саме від того, що ми щось обираємо, тобто відмовляємось від іншого. Якщо хочете, щоб жила любов – мрійте, а хочете досягти чогось – любіть. Це ж дві сторони однієї медалі. Шкода, що нам нав’язують дивитися на медаль тільки з одного боку, і нерідко – тільки один раз.

Катя Верден

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *