Чому Белінський не зрозумів Шевченка, і як його розуміємо ми

Вступ

Якщо Іван Франко – “каменяр”, Іван Котляревський – “корифей української літератури”, то Тарас Шевченко – “кобзар”. Відповідно до шкільної програми української літератури, ніяких сумнівів і вагань щодо місця цих письменників у культурі народу, їхньої ролі в становленні літератури бути не може. Все просто і ясно.

Для нас, сучасних читачів, це навіть не люди, а затерті імена, відшліфовані непорушні зображення, мертві строго вимальовані уявлення. За ними навіть образи не завжди стоять; нас просто навчили, що такі люди були, і були вони такі.

І це не вина письменників. Вони якраз таки добросовісно робили все, що мусили робити. Це ми їх спотворюємо. Частково через незнання їхньої творчості, нерозуміння епохи, в яку вони творили, а ще більше тому, що прикриваємося їхніми іменами задля власної вигоди. Я говорю про заполітизованість класиків української літератури, прив’язку їхньої творчості до всепоглинаючої ідеї державності.

Звідси –  ця затертість, однобокість, тупа категоричність у розумінні наших письменників. В. Маяковський колись, звертаючись до Пушкіна, писав такі рядки:


Я люблю вас,
           но живого,
                     а не мумию.
Навели
     хрестоматийный глянец.
Вы
 по-моему
         при жизни
                  – думаю –
тоже бушевали.
             Африканец!”

З Тарасом Шевченком, як і з багатьма іншими, та ж біда. Цей “хрестоматійний глянець” заважає нам побачити людину: живу, з почуттями, реальну. Після шкільного курсу української літератури нам насправді треба тільки починати вчитися, цим сАмим реабілітуючи наших класиків. З ними все далеко не так ясно і просто, як нам показували вчителі, їхнє життя повне суперечностей, – і це втішає: значить, є що відкривати і є над чим міркувати.

Белінський і Шевченко

В. Г. Белінський, “батько російської демократії”, один із найкращих літераторів (тих, хто тямить в літературі) свого часу не зумів розгледіти в нашому Кобзареві Кобзаря. Великий критик залишив по собі деякі судження про поезію Шевченка, від яких, м’яко кажучи, віє холодом.

“Читателям “Отечественных записок” известно мнение наше насчет произведений так называемой малороссийской литературы. Не станем повторять его здесь и только скажем, что новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет. Если же эти господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам,– часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам — они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего”.

І ще:

“Что касается до самой поэмы г-на Шевченко — “Гайдамаки”, здесь есть все, что подобает каждой малороссийской поэме: здесь ляхи, жиды, казаки; здесь хорошо ругаются, пьют, бьют, жгут, режут; ну, разумеется, в антрактах кобзарь (ибо без кобзаря какая уж малороссийская поэма!) поет свои вдохновенные песни, без особенного смысла, а дивчина плачет, а буря гомонит…” [1]

Ці дві цитати взяті з рецензії В. Белінського на поему “Гайдамаки”, що була опублікована в журналі “Отечественные записки” в 1842 році, тобто через два роки після виходу “Кобзаря” і через рік після написання “Гайдамаків”. А в 1847 році Белінський у листі П.В. Анненкову писав ще різкіше:


“Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на г<осударя> и<мператора>, другой — на г<осударын>ю и<мператриц>у. Читая пасквиль на себя, г<осударь> хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы, за то только, что он глуп. Но когда г<осударь> прочел пасквиль на и<мператри>цу, то пришел в великий гнев, и вот его собственные слова: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но ее-то за что?» И это понятно, когда сообразите, в чем состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на и<мператри>цу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом”.[2]


Ну як він міг таке написати? Невже він настільки був обмежений собою, своїм баченням і своїми переконаннями? Та й чи були його переконання настільки бідними?

Аби зрозуміти ставлення Белінського до Шевченка, варто відмовитися від “чорно-білого” бачення, від оцінки “добре-погано”. Треба копнути глибше.

Не планую тут виправдовувати Віссаріона Григоровича, а тільки спробую розібратися. Додамо кілька пазлів у цю неясну поки що картинку. І почнемо з того, що знайдемо спільне для обох постатей.

Революційна демократія, зачинателем якої був Белінський, мала образ своєї демократії, до якої тягнулася. Звісно, доки її немає тут, – не десь там, у Франції, – важко собі її уявити. Аби вона з’явилася в голові, вона спочатку мусить виникнути в житті. А навіть ті смутні здогадки про неї обов’язково виявляться невірними, – бо життя завжди багатше за уявлення людини чи групи людей. Та, незважаючи на це, російська демократія і українська демократія – в корені одна й та ж. І полягала вона в одному: звільненні народу від кріпацтва й царського самодержавства. Важко собі уявити демократа тих часів, який був би задоволений існуючим устроєм, який би не боровся за демократичні свободи.

І Белінського, і Шевченка – обох відносять до демократів, та ще й революційних. Вдумайтеся в словосполучення “революційний демократ”! Це не з трибуни в парламенті казочки розказувати, це боротись у прямому сенсі проти гніту, причому боротися рішуче. Белінський і Шевченко – обоє боролися Словом, це була їхня зброя.

Бачите, критику не подобалося те, що Шевченко звертався до “малоросійської” теми. Ми з висоти нашого часу бачимо, що Шевченко все більш-менш правильно зробив, але Белінський просто помилився. Чому? Бо вважав це питанням частковим, неосновним. Він не міг виступати за звільнення одного народу від гніту іншого, його цікавило звільнення від гніту взагалі. З одного боку, він був правим, бо дивився широко. Та з іншого, звісно, помилявся, бо не буває нічого “взагалі”. Говорячи про звільнення, треба завжди уточнювати: кого і від чого, коли і як саме. Словом, застосування такої могутньої зброї як література для вирішення вузького, неголовного, на думку Белінського, питання здалося йому помилкою.

Та й чи хотіло Кирило-Мефодіївське братство вирішити проблему? Ну, як сказати. Головна ідея братства полягала у створенні єдиної слов’янської держави, на чолі якої був би якийсь, скажімо так, лідер. Хіба це вирішення проблеми? Де є одна особа, в руках якої зосереджена влада, там з’явиться і кріпацтво, і цензура і все, що тільки може з’явитися. До того ж, відомо, що Белінський не особливо шанував ідеї слов’янофілів, навіть називав їх “словенопердами”, тож немає нічого дивного у тому, що він не побачив у роботі Кирило-Мефодіївського братства перспективи.

Як видно з листа до Анненкова, Белінський просто обурений віршами Шевченка. Але й тут не все так однозначно. По-перше, він ці “пасквілі” (мова йде про сатиричну поему “Сон” 1844 р.) не читав, а знав про них не з перших вуст. Такий-собі “зіпсований телефон”. В примітках до цього листа пояснюється:

“Резкий и несправедливый отзыв Белинского о Шевченко был вызван клеветническими слухами о великом украинском поэте-революционере, распространенными III отделением. Не будучи знаком с подлинными взглядами Шевченко, Белинский подозревал его в буржуазном национализме и желании отторгнуть Украину от России. Эти ложные сведения Белинский получил, видимо, от M. M. Попова, автора секретной докладной записки о «Кирилло-Мефодиевском обществе”.

По-друге, Белінський дуже переймався за всю справу революційних демократів. Подивіться знову на уривок, і впевніться в тому, що Белінський злий на сам факт опублікування тих віршів у дуже непідходящий час. Література і здорова думка взагалі не віталися в царській Росії. Шевченко, дуже яскравий представник тогочасної поезії, такою відвертою сатирою міг накликати біду на літературу взагалі. Ми, розумненькі такі, знаємо, що гірше вже не могло бути, тому боятися було нічого і треба було діяти впевнено. Шевченко це відчував. Белінський, з огляду на те, що довкола нього зібралися десятки передових людей свого часу, намагався не підставляти їх під удар. Тому-то він так розгнівався на Шевченка, що той не брав до уваги стан справ літератури, що на можливі наслідки для неї та й  для всієї демократії просто не зважав.

Ось, що він пише далі в тому ж листі:

“…Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ничего ровно, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения”.

І за цим наводить приклад, як публікація Кулішевої історії Малоросії викликала гнів цензури і спрямувала його на журнали, в тому числі на “Современник”, через що були заборонені до друку класичні європейські романи, як, наприклад, “Манон Леско”.

А потім підсумовує все одним реченням:

“Какое же правительство позволит печатно проповедывать отторжение от него области?”[3]

Справедливо, чи не так?

Ні в якому разі я не виправдовую Белінського, а всього лиш намагаюся зрозуміти його мотиви. Він же не “російська падлюка”, яка все українське затоптувала й хохлами обзивалася, а звичайна людина, яка теж помилялася, – от я і розбираю: чому?

Не злим чоловіком був Белінський, а чесно не приймав ідею “буржуазного націоналізму”. Тобто, вважав, що не розпорошуватися потрібно, а навпаки – об’єднуватися. Але не для того, щоб поставити свого, “хорошого” царя, князя, гетьмана, – бо хороших царів  не буває; саме по собі “царствування” – головна біда.

Ще є одна у мене гіпотеза, якою не можу з вами не поділитися. Суть її в тому, що Белінський в особі Шевченка бачив не самого поета, не представника української літератури, а вихідця з кола російської інтелігенції. Адже ні для кого не секрет, що Шевченко “тусувався” в компанії Брюллова і Жуковського, зазнав від них великого впливу, перейняв їхню естетичну позицію, – а вона вже застаріла. Із прогресивної вона вже років із двадцять як перетворилася в реакційну, тобто політиці царизму ніяк не заважала. А часи були такі, що “або ти з нами, або проти нас”. Шевченко ввірвався в культуру через коло Жуковського, але рівень світової культури вже був далеко попереду, Тарасу Григоровичу треба було наздоганяти її – і він наздогнав, але лише після того, як вийшов за межі свого кола. Я маю на увазі його знайомство з ідеями соціалістів-утопістів через гурток Буташевича-Петрашевського.

Белінський помилився, прогадав, продивився – це так. Але звідси зовсім не слідує, що прогадала, продивилася, схибила революційна думка в Росії. Звідси зовсім не слідує, що російська революційна демократія була ворожа до української революційної демократії.

М.О. Добролюбов – прямий послідовник Белінського, продовжувач його справи – більш добросовісно й об’єктивно розглянув творчість Тараса Шевченка. До того ж, за десяток років багато чого змінилося, та й сам Шевченко був уже зовсім іншим. У 1860 році Добролюбов написав статтю “Кобзар Тараса Шевченка”, в якій дав зовсім інакшу оцінку його поезії. Цей літературний критик говорить вже інші речі, як то, наприклад:

“Появление стихотворений Шевченка интересно не для одних только страстных приверженцев малороссийской литературы, но и для всякого любителя истинной поэзии”.

“Он – поэт совершенно народный, такой, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов нейдет с ним в сравнение, потому что складом своих мыслей и даже своими стремлениями иногда отдаляется от народа. У Шевченка, напротив, весь круг его дум и сочувствий находится в совершенном соответствии со смыслом и строем народной жизни. Он вышел из народа, жил с народом, и не только мыслью, но и обстоятельствами жизни был с ним крепко и кровно связан”.

“У Шевченка мы находим все элементы украинской народной песни. Ее исторические судьбы внушили ему целую поэму “Гайдамаки”6, чудно разнообразную, живую, полную силы и совершенно верную народному характеру или по крайней мере характеру малороссийских исторических дум”.[4]

І так далі. Подивіться якось, якщо ще не бачили.

І обов’язково не забудьте про ще одного критика – Г. Плеханова. Це був мислитель, який продовжував справу Белінського, Добролюбова, Чернишевського. І ось, що він думав про Шевченка:

“О поэтическом таланте Шевченко может быть только одно мнение: покойный Тарас Григорьевич принадлежит к числу самых крупных народных поэтов, каких только знает всемирная история литературы”.[5]

Сучасне розуміння Т. Шевченка

Як не дивно, розуміння Шевченка сьогодні майже повністю збігається з розумінням Шевченка в радянські часи. Маю на увазі не наше чи ваше розуміння, а “офіційне бачення”, якому нас навчають в школах, з яким святкують ювілеї поета. Це розуміння утилітарне.

Про те, як знайомлять з творчістю Тараса Григоровича в школах, всі ми прекрасно знаємо. Хто з нас не вчив у підлітковому віці “Мені тринадцяти минало…”? А це ж далеко не найкращий його вірш. Але Шевченка учням “відкривають” саме через нього. Чому? – бо нам тринадцять? Така-собі логіка. (Ось чому в школах не проходять Фіцджеральда з його історією про Бенджаміна Баттона! Ніхто просто не знає, коли це оповідання треба читати!)

Як бачите, ті, хто формують методички й навчальні програми, особливо не “паряться”, і представляють учням не поета, а анархіста-націоналіста-християнина, понад усе люблячого садок вишневий коло хати. Це Шевченко-суспільний діяч. Щодо Шевченка-поета – все ще гірше. Нам нав’язують, що він геній – готовий, сформований, самодостатній геній, який своїм дотиком перетворює усе на золото.

Подивіться радянський фільм “Тарас Шеченко” 1951 року  – там все те ж саме, з тією тільки поправкою, що сьогодні загострюється й всіляко підкреслюється і абсолютизується антиросійський відтінок поезії Кобзаря.

Але ж це не так!

Може це для кого буде відкриттям, та  Тарас Григорович теж був людиною. Зі своїми чеснотами, але й з недоліками, через які мусив переступати. У нього ж навіть біографія є! – що це, як не доказ його людськості! А нас переконують, що він тільки такий і ніякий інший. Хіба міг він знати, що його чекатиме та ж доля, що і Пушкіна: “хрестоматійний глянець”? І це трагедія, в якій ми винні, а не він.

Ми Шевченка як особистість не розуміємо. Ми забули, що він людина великої волі, бо завжди знаходив у собі сили переступати через себе, заперечувати себе: від свого йшов до народного, від особистого – до суспільного, від романтизму – до реалізму. Переступати себе доводилося, а інакше не було б ніякої творчості, не було би простору для неї (як у тому радянському фільмі).

Так не тільки він робив. Відмова від себе на користь чогось іншого, більшого – основа творчості. Гоголь, наприклад, теж починав з романтизації українського села, коли сидів у холодному й чужому Петербурзі, але потім, все більше вплітаючись у те життя, виріс у сатиру, виріс в реалізм, якого ще не бачив світ. А потім здався – і втік у Бога.

Тут застережу від того, щоб розглядати творчість по-позитивістськи. Не можна думати, що до якогось періоду письменник романтик, а потім – бац! – і вже реаліст. Ні в якому разі. Починається будь-який письменник з найпримітивнішого, найгрубішого романтизму, а потім все більше від себе віддаляється, відмовляється від свого на користь чогось більшого. Це процес, постійний рух, постійна боротьба – проти себе в першу чергу. Ця справа нелегка, але інакше не робиться.

Тарас Шевченко – не тільки особистість, а і явище. Це точка, з якої виросла уся подальша українська література. Він для нашої літератури зробив те ж саме, що Пушкін – для російської.

Але звідки він сам виріс?

Є думка, що з попередньої української літератури. Я з нею погодитися не можу. Бо чим була та українська література до Шевченка? Чому він міг навчитися у своїх попередників?

Сковорода навчив його філософії? – Ні, Тарас Григорович філософські праці не любив, але знав Канта, Фур’є і німців, читав естетику в засланні, про що докладно пише в “Щоденнику”:

Я, несмотря на мою искреннюю любовь к прекрасному в искусстве и в природе, чувствую непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам. И этим чувством я обязан сначала Галичу и окончательно почтеннейшему Василию Ивановину Григоровичу, читавшему нам когда-то лекции о теории изящных искусств, девизом которых было: побольше рассуждать и поменьше критиковать. Чисто Платоновское изречение.

С Либельтом я немного знаком по его «Деве Орлеанской» и по его критике и философии. На первый взгляд он мне показался мистиком и непрактиком в искусствах”.[6]

Взагалі він у “Щоденнику” багато уваги приділив Лібельту. Тобто, його філософські знання не обмежувалися здобутками Сковороди чи теології.

На рахунок же самої літератури, то хронологічно Шевченку передували два значущі письменники: Котляревський і Квітка-Основ’яненко. Стверджувати, що Тарас Шевченко виріс із них – самонадіяно, бо ні перший, ні другий не зробили для цього нічого. Заслуга Котляревського в тому, що він відкрив літературі українську народну мову; щодо цінності його творчого доробку з точки зору мистецтва, то вона не дуже значна. А говорити про те, що в цьому самому доробку Шевченко міг знайти ідеї, на які опирався – страшенна помилка, адже нічого, окрім галушок, борщу і десятків інших страв у “Енеїді” і віри в те, що все буде добре в “Наталці-Полтавці”, там не знайдеш. Є ще “Москаль-чарівник”, але там взагалі ідеї немає, так, простий “анекдот із життя”. Хоча, наголошую, з Котляревського все почалося. А Квітка-Основ’яненко – це типовий для російської літератури випадок: заможний інтелектуал, пан, який від нічого робити взявся до писемності. У нього щось виходило гірше, щось – краще, але наскільки він був далекий від ідей Шевченка ясно з тої самої рецензії Белінського на “Гайдамаки”:

“…Для такой цели было бы лучше, отбросив всякое притязание на титло поэта, рассказывать народу простым, понятным ему языком о разных полезных предметах гражданского и семейного быта, как это прекрасно начал (и жаль, что не продолжал) г. Основьяненко в брошюре своей “Лысты до любезных землякив”.[див. 1]

Якщо Белінський, сварячи Шевченка, ставить йому в приклад Квітку-Основ’яненка, то це щось-таки говорить про останнього.

Був ще Гоголь. Не буду сперечатися, чи український він чи російський – це не має ніякого значення для літератури, у якої кордонів немає і, будемо сподіватися, не буде. Важливіше те, що Шевченко дійсно виріс із Гоголя. А також із Лермонтова і Пушкіна. Й з того, що йому розповідали на лекціях в Академії. Це я веду до того, що Тарас Григорович був людиною дуже освіченою і не обмежувався досягненнями якоїсь однієї національної культури.

Чи говорять нам про те, що Шевченко зачитувався Лермонтовим? Що називав Кольцова “наш поет”. Що від Жуковського, того самого Жуковського – головного члена “Арзамасу”, вчителя Пушкіна – взяв він усе, що той міг дати. Та й самого Пушкіна Тарас Шевченко читав уважно.

Він постійно вчився. Повертаючись в 1957 році із заслання до столиці, він, заїжджаючи у кожне місто, шукав оригінальні книжки про культуру, історію цього міста. А щоби не вмерти від нудьги на кораблі в дощ, коли не можна малювати, він сидів і переписував у свій щоденник вірші з товстих журналів. Навіть вірш Огюста Барбье, співця революції 1830 року у Франції, переписав.

Та хіба треба доводити, що найбільший наш поет був дуже освіченим?!

Шевченко – український народний поет. Заслуга його в тому, що він узяв усі відомі йому здобутки загальнолюдської культури, пропустив через себе і подарував народу. Самим своїм зверненням  не до інтелігентів і дворян – до народу! – Тарас Шевченко підняв цей народ.

Та ми забуваємо, як це було важко за тих умов. Зробити те, що зробив Шевченко, було під силу дуже сильній людині. Сам поет, мабуть, не усвідомлював, що він робить і наскільки він високо піднявся. Він просто робив те, що мусив робити.

Кріпак, якому все життя заламують руки, не може не повстати проти гнобителя.

Поет, якому не дають писати, буде писати.

От він і писав, своїм словом борючись проти гніту царизму. При цьому він був таким простим, скромним чоловіком, що його радували такі речі, як чай з лимоном. Перебуваючи на солдатчині, Тарас Григорович умів тішитися з маленьких дрібниць – не тому, що був геніальним творцем, а тому, що зберіг свою людськість.

Теперь, когда уже узнали о моем освобождении, то ближайшие мои начальники — фельдфебель и ротный командир, не увольняя меня от ученья и караула, позволили мне свободные часы от службы проводить на огороде, за что я им сердечно благодарен.”

Кончивши сказание о вчерашнем событии, я [подумал] о рюмке водки и о умеренном куске ветчины, как присылает за мной Бажанова, просит на чашку кофе. Наш Филат чему и рад. Пошел я”.

И наслаждаюсь теперь по утрам роскошью совершенного уединения и даже стаканом, правда, неказистого, но все-таки чая. Если бы еще хорошую сигару вот[к]нуть в лицо, такую, например, как прислал мне 25 штук мой добрый друг Лазаревский, тогда бы я себя легко мог вообразить на петергофском празднике. Но это уж слишком”.[7]

Це диво, що він зміг залишитися людиною в нелюдських умовах.

Не менше диво, що він і не знав, наскільки впливовий. Він навіть не підозрював, що він уже став впливовим поетом, тим паче він не міг знати, що по його віршах вчитиметься цілий народ.

От, що він думав про своє майбутнє під кінець заслання:

“Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным Богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравера!”

І у листі до графині Толстої:

Живописцем-творцом я не могу быть, об этом счастии неразумно было бы и помышлять. Но я, по приезде в Академию, с Божию помощию и с помощию добрых и просвещенных людей, буду гравером à la aquatinta и, уповая на милость и помощь Божию и на ваши советы и покровительство, надеюсь сделать что-нибудь достойное возлюбленного искусства. Распространять посредством гравюры славу славных художников, распространять в обществе вкус и любовь к доброму и прекрасному — это чистейшая, угоднейшая молитва Человеколюбцу Богу. И посильно бескорыстная услуга человеку. Это мое единственное, непреложное стремление. На большее я не могу надеяться. И только буду просить не оставить меня вашим просвещенным содействием в этой моей милой лучезарной надежде”.[8]

Гравером хотів стати! Він, Шевченко, Кобзар – і гравером, штампувати копії картин?!

Отак-от.

А хто нас знайомить з таким Шевченком? Правильно, ніхто. Бо такий Шевченко непопулярний, його не застосуєш до своїх цілей, ним не скористаєшся в своїй політичній програмі, і маніпулювати за допомогою такого поета важко. Бідний Шевченко! Як довго ще будуть ним гратися різні ідеології? Скільки ще ним будуть прикриватися шарлатани –  різної масті, але з однієї і тієї ж колоди?

А це вже, на щастя, залежить від нас. Все, чим ми можемо допомогти і йому, й собі – досконало його знати. Шевченко увібрав у себе все найкраще, що знав, все, що зміг зібрати. А ми не можемо увібрати як слід його одного, – що вже говорити про продовжувачів його справи. Треба старанно вивчати свою літературу, треба жити нею – тоді вона недаремна.

Автор статті: Мирослав Кравець

Література:

  1. Белинский В. Г. Гайдамаки. Поэма Т. Шевченка. Собрание сочинений. В 9-ти томах. Т. 5. Статьи, рецензии и заметки, апрель 1842 – ноябрь 1843.
  2. Белинский В. Г. Полное собрание сочинений в 13-ти тт. — Т.12: Письма 1841-1848. — М., 1956. — С. 435-442; 568-572.
  3. Там само.
  4. Н. А. Добролюбов. Кобзарь Тараса Шевченка.  “Современник”, 1860, кн. III (ценз. разр. 28/III), отдел “Новые книги”, стр. 99–109; без подписи // опубл. в Н. А. Добролюбов. Литературная критика, М., ГИХЛ, 1961.
  5. Плеханов Г.В. Т. Шевченко. // Г.В. Плеханов. Литература и эстетика, т. ІІ. Государственное издательство художественной литературы, Москва, 1958, с. 210.
  6. Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 9-187.
  7. Там само.
  8. Там само.
“Гіфки” – http://blevogue.com/blog/zhittya-bez-smittya-taras-shevchenko/

1 коментар

  • В своїх щоденниках Шевчено двічі використовє слово КОМУНІСТ. Звідки це в нього ?
    Так саме про праведний закон Вашингтона..

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *