Світогляд Т.Г. Шевченка: релігія і атеїзм

 

Вступ

 

Світогляд великих людей – це та духовна основа, на якій вони стоять, з якої дивляться на світ, бачать його і відображають своє бачення нам. За змістом і рівнем світогляд у різних великих людей, як і людей звичайних, різний, що дає нам формальні основи вбачати в них, великих людях, своїх однодумців і вчителів, або чужих нам і опонентів.

Великі люди бачать далі за нас, глибше за нас і краще за нас. Тому ідеологи різних груп і верств населення всіляко намагаються причислити впливових великих людей разом з їхньою творчістю до своїх однодумців. При цьому їх в першу чергу цікавить не сама творчість великих люедй, а їхній особистий авторитет. Однак в творчості велика людина виражає свою особистість лише опосередковано і не завжди адекватно. Так, в архітектурі чи музиці особистість творця проявляється в меншій мірі, ніж те, що ми можемо побачити в творчості літературній. Більше того, той, хто пише церковну музику, може бути зовсім не віруючим; той, хто пише патріотичні твори, може виявитися завсім не патріотом; той, хто пише про насолоду від вживання алкоголю, не обов’язково алкоголік.

Однак є великі люди, які в своїй творчості найбільш адекватно виразили свої особисті переконання, самих себе. До таких людей належить і Тарас Григорович Шевченко.

 

Місце Тараса Григоровича Шевченка в ідеологічній боротьбі

 

У своїй творчості Тарас Григорович Шевченко в найбільш адекватній формі виразив самого себе; своєю творчістю найбільш адекватно висловив почуття, громадські та індивідуальні ідеали простого працьовитого українця і в порівнянні з іншими діячами української культури найбільше вплинув на образ духовного життя всього українського народу. У цьому – головна причина того, що українські ідеологи різних відтінків – від фашистських націоналістів до сиріт-космополітів – намагаються зарахувати Великого Кобзаря в свої однодумці і, таким чином, використовувати його авторитет в своїх особистих і соціальних інтересах.

Так, в останні роки Радянської влади Тараса Григоровича Шевченка намагалися зобразити філософом, який впритул стояв у філософії діалектичного та історичного матеріалізму, хоча Великий Кобзар не був філософом. А в наш час офіційні і оплачувані можновладцями продажні ідеологи через усі щілини мас-медіа кричать про кріпосного Тараса як про “пана”, проповідника ненависті до інших народів, перш за все – російського, і проповідника віри в Бога… Показовим щодо цього є цикл українського радіомовлення на тему: “Якби ви вчились так, як треба” якогось Анатолія Погрібного, якого чомусь безпідставно атестують як доктора філологічних наук.

У нас немає можливості розглянути всі світоглядні аспекти особистого життя і творчості Тараса Григоровича Шевченка, чи входити в полеміку з циклом державного радіомовлення про Шевченка. Зупинимося лише на його ставленні до віри в Бога і до церкви.

 

Поет зневажливо ставився до церкви і попів

 

Негативне ставлення до релігії, зокрема до православної церкви, у Шевченка виховала сама дійсність. За життя він чимало терпів поневірянь з боку царату, кріпосництва і церкви. Ці три воістину темні сили завжди виступали в єдності, як “Свята Трійця”. Але цим силам в своїй сукупності так і не вдалося зробити з поета ні вірнопідданого, ні смиренного кріпака, ні віруючої людини стада Христового.

Ще в дитинстві маленького Тараса, як і всіх його ровесників, виховували в релігійному дусі. Але поневіряння у дяка-п’яниці, а потім найми у жадібного й тупого отця Григорія Кошиці самі по собі сприяли критичному ставленню Шевченка, перш за все, до проповідників релігії, а звідси – і до змісту самих проповідей церковників.

Зневагу до “слуг божих” великий український поет зберіг на все життя. У 1860 році Тарас Григорович перебував на квартирі президента академії мистецтв Ф.П. Толстого, де часто збиралися різні художники. Доньці Толстого особливо запам’яталися пристрасні виступи Шевченка проти Костомарова (останній доброзичливо ставився до релігії). У своєму щоденнику вона записала:

“…Шевченко и Костомаров доставили мне опять блаженство, то есть спорили … Что это за прелесть, когда Шевченко начнет в жару спора по малороссийски: «Да брешеш! Да Господи мій милий, будь ласков, скажи мені…». А с каким остервенением он бранит попов, так это неподражаемо! Ведь выберет же он такое сильное малороссийское выражение, что так и обрисует всю гадость поповщины”. ( “Радянська Україна” № 3 за 1960 рік, стор. 177).

 

Коли помер митрополит Петербурзький Григорій, ханжа і жінконенависник, то церковники, а за ними і вся реакційна преса зчинили галас про “святість спочилого в Бозі святителя”. Серед цього галасу було чутно і голоси знайомих Шевченка: Аскоченского і Хомякова, які видавали журнал “Руська Бесіда”. На цю подію Тарас Григорович відгукнувся саркастичним віршем:

 

Умре муж велій в власаниці.
Не плачте, сироти, вдовиці,
А ти, Аскоченський, восплач
Во утріє на тяжкій глас.
І Хомяков, Русі ревнитель,
Москви, Отечества любитель,
О юбкоборцеві вочплач.
І вся, О!, “Русская Беседа”
Во глас єдиний ісповедуй
Свої грєхи… І плач! І плач!”

 

У критиці церковників Шевченко зупинявся, головним чином, на православних і католицьких священиках. Їх він завжди зображував як пособників соціального і політичного гноблення простих людей. У поемі “Кавказ” тавруючи православну церкву, яка прикривала гноблення своїх віруючих і сприяла гнобленню “іновірців” Кавказу, поет пише:

 

А за те!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм!, а люду!.. Що й лічить!
От молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
У нас Святую Біблію читає
Святій чернець и научає
Що цар якийсь-то*) свині пас,
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщені.
У нас навчіться… В нас дери
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!”

 

*)Примітка:”Якийсь-то цар” – це святий біблейський цар Давид.
А історію про нього дивись: 2 царів, розділ 11″.

 

На особливу увагу заслуговує критика Шевченком католицької церкви. Останню він зображує як непримиренного ворога українського і всіх слов’янських народів.

 

З великою пристрасністю поет викриває бузувірство, лицемірство і страшну розпусту католицьких церковників. У поемі “Єретик” устами чеського національного героя він говорить про католицьку церкву так:

 

Кругом неправда и неволя
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець вгодований сидить,
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає.

 

Засуджуючи католицьке духовенство за торгівлю буллами, які начебто відпускали гріхи, Шевченко словами Яна Гуса говорить в поемі:

…А тепер
Отим положено конклавом:
Хто без святої булли вмер –
У пекло просто; хто ж заплатить
За буллу вдвоє, ріж хоч брата,
Окроми папи і ченця,
І в рай іди! Кінець кінцям!
У злодія вже злодій краде,
Та ще й у церкві. Гади! гади!
Чи напилися ви, чи ні
Людської крові?..

 

Це в повній мірі стосується і православної церкви, яка також переслідувала єретиків, за гроші відпускала гріхи, управлялася і управляється такими ж “відгодованими монахами”.

 

Подібні тому ж Анатолію Погрібному проповідники якоїсь особливої ​​релігійності Тараса Григоровича Шевченка посилаються на те, що поет у своїй творчості часто звертається до біблійних сюжетів, написав ряд “наслідувань” пророкам Осії, Єзекіїля, псалмів, молитов і т.д. Це так, Шевченко посилався, звертався і “пішов за прикладом” релігійних сюжетів. Але це пояснюється, по-перше, тим, що ці сюжети були колись найбільш відомі простим, неосвіченим людям, – вони чули їх в церкві, від попівської “інтелігенції”. А по-друге, Шевченко використовує релігійні сюжети, щоб яскравіше підкреслити своє негативне ставлення до церкви і до віри в Бога. І наостанок, по-третє, слід мати на увазі, що ряд релігійних творів мають, крім іншого, значну художньо-естетичну цінність.

Ще в 80-х роках XIX століття Великий Каменяр – Іван Франко в роботі “Темне царство” писав, що слова “Бог”, “святий”, “молитва”, “помолюся” і подібні до них у Шевченка є символами свободи, правди, нагороди і помсти, і що такі слова не мають прямого відношення до їх релігійно-догматичного змісту. Автор цих рядків теж, наприклад, перекладав з давніх мов українською Апокаліпсис, Євангеліє від Іоанна, Екклезіаст, до десятка високохудожніх псалмів. Все це протягом 1990-1996 років публікувалося в журналі “Людина і світ”. Але на підставі цього ніяк не можна зробити висновок, що я перестав бути атеїстом. Мої переклади були наукові, коментарі до них теж наукові, а отже – атеїстичні.

 

Біблійні сюжети в творчості Тараса Григоровича Шевченко

 

Значне місце в «релігійній» творчості Шевченка займає критика біблійних сюжетів. Ця критика має особливе атеїстичне значення. Адже християнська церква твердить, що Біблія – ​​свята книга, написана за натхненням самого Господа Бога для навчання людей істині і праведному життю. Таким чином, викриваючи біблійні сюжети, Тарас Григорович розвінчує самого Господа Бога.

Так, в поемі «Марія» Шевченко відкидає релігійну легенду про непорочне зачаття Ісуса Христа (за Шевченком, Богородиця Марія «зачала» свого сина від бунтаря і борця за народне щастя), про святе «Успіння» Богородиці, гнівно виступає проти церковного культу Богородиці. На противагу церковним легендам про Богородицю поет дає свій літературний образ Марії – сирітки, наймички, мужньої матері Христа-бунтаря.

Прочитаємо кілька уривків із поеми «Марія». Спочатку Шевченко викладає своїми поетичними словами молитву-звернення до «Пречистої, благої, святої сили всіх святих», а потім пише, що до старого Йосипу, у якого служила Марія, приходить гість праведний з Назарета і «пророкує швидкий прихід Месії». Розмова затягнулася до пізньої ночі …

 

Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гість за нею, і в ярочку
Догнав Марію…
Холодочком

До сходу сонця провели
До самої Тіверіади
Благовістителя. І раді,
Радісінькі прийшли
Додому.

Жде його Марія
І ждучи плаче, молодії
Ланіти, очі і уста
Марніють зримо. – Ти не та,
Не та тепер, Маріє, стала.

… А люди ждуть чогось і ждуть,
Чогось непевного… Маріє!
Ти, безталанная, чого
І ждеш і ждатимеш од Бога
І од людей його? Нічого,
Ніже апостола того
Тепер не жди…

… В Єрусалимі говорили
Тихенько люди, що стояли
У городі Тіверіаді
Чи то якогось розп’яли
Превозвістителя месії.

 

Після народження дитини Іосиф там Марія рятують її від Ірода проклятого, тікаючи до Єгипту, а там:

 

Марія нанялася прясти
У копта вовну. А святий
Іосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малій дитині…

… Ще рік минув. (Старий промовив:)
-Доню, не журись,
Царя вже Ірода не стало…
Ходімо, каже, у свій гай,
У свій маленький тихий рай!

… То сяк, то так прийшли додому.
Бодай не довелось нікому
Узріть такеє. Благодать!
Гайочок тихий серед поля,
Одна єдиная їх доля
Отой гайочок! І не знать,
Де Він кохався. І хатина,
Все, все сплюндровано. В руїні
Їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася. Там
Колись то з нею Яснолиций
Зустрівся гість святий. Бур’ян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли.
Маріє! Горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свою святую силу…
Долготерпєнієм твоїм окуй,
В сльозах кровавих загартуй!..

Небога трохи не втопилась
У тій криниці! Горе нам
Було б іскупленим рабам!
Дитина б тая виростала
Без матері, і ми б не знали
І досі правди на землі!

Святої волі? Схаменулась
І тяжко, важко усміхнулась
Тай заридала. Полились
На цямрину святиє сльози
Та й висохли. А їй, небозі,
Полегшало.

 

Далі розповідається про життя святого в Назареті:

 

Зробила
Чи то позичила вдова
Півкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу хлопця одвела
У ієсейську.*)

 

*) Примітка:
Тарас Григорович цікавився і добре знав сучасну йому новітню наукову літературу про походження християнства. Про зв’язок християнства з іудейською сектою ієсеїв він міг дізнатися з книги Фрідріха Штрауса «Життя Ісуса», яка була видана 1836 року німецькою мовою.

 

Поет пише, що Марія всюди ходила за Ісусом і доглядала за ним. Вона не відступила від свого сина і під час його розп’яття…

 

І Йосипа того не стало.
І ти, як палець той, осталась
Одна-однісінька! Такий
Талан твій латаний, небого!
Брати його, ученики,
Нетвердії, душеубогі,
Катам на муку не дались.
Сховались, потім розійшлись,
І ти їх мусила збирати…
Отож вони якось зійшлись
Вночі круг тебе сумувати.
І ти, великая в женах!
І їх униніє і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогії. Хвала!
І похвала тобі, Маріє!
Мужі воспрянули святиє,
По всьому світу розійшлись.
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду.
 Амінь.
А потім ченці одягли
Тебе в порфіру. І вінчали,
Як ту царицю… Розп’яли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе чистую, кати:
Розтлили кроткую, а ти…
В людській душі возобновилась,
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящій і убогій.

(11 листопада 1859,
С.-Петербург)

 

Шевченко заперечував існування Бога

 

В історії траплялися непоодинокі випадки, коли великі люди, виступаючи проти церкви, її вчення і діяльності священнослужителів, самі ще залишалися в полоні релігії, визнаючи існування Бога або будь-якої «Вищої Сили». На наш погляд, Шевченко не належав до таких людей. З цієї точки зору його можна віднести до послідовних атеїстів, оскільки він заперечував існування якої б там не було надприродної істоти.

У «Щоденнику», куди Тарас Григорович вносив свої думки, і який в той час ніяк не можна було опублікувати, поет, наприклад, піддає різкій критиці філософа-ідеаліста Лібельта за те, що останній «пренаївно доводить присутність всемогутнього творця всесвіту у всьому видимому і невидимому нами світі» (Запис 11 липня 1857 року).

Шевченко вважав, що серйозно сприймати як правдиве будь-яке релігійне вчення, в тому числі і християнське вчення про Бога, – не личить освіченій людині. Так, під час повернення із заслання Тарас Григорович зустрівся в Нижньому Новгороді з В.І. Далем – автором відомого «Тлумачного словника живої великоросійської мови». Даль завів розмову про Апокаліпсис – одну з найбільш заплутаних книг Біблії. Він, пише Шевченко, «принялся объяснять смысл и поэзию этой боговдохновенной галиматьи и в заключение предложил мне прочитать собственный перевод Откровения с толкованием и по прочтении просил сказать свое мнение. Последнее мне больно не по душе. Без этого условия можно было бы, и не прочитав, поблагодарить его за одолжение, а теперь необходимо читать. Посмотрим, что за зверь в переводе» (Т.Г. Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. Том V, Київ, 1951, стор. 128). Ознайомившись із творчістю Даля, Шевченко записав: «С какой же целью такой умный человек, как Владимир Иванович, переводил и толковал эту аллегорическую чепуху? Не понимаю. И с каким намерением он предложил мне свое бедное творение. Не думает ли он открыть в Нижнем кафедру теологии и сделать меня своим неофитом? Едва ли. Какое же мнение я ему скажу на его безобразное творение» (Там же, стор. 131).

Перебуваючи в Україні в 1859 році, Шевченко в розмові з селянами не раз повертався до питання про Бога. В одному з доносів в царську охранку писалось: «Шевченко…, держа в руках сорванный с липового дерева лист, спросил лесника: «Кто создал этот лист?» Лесник ответил, что Бог. За этот ответ Шевченко начал корить лесника, выговаривая страшные богохульства» («Киевская старина», березень 1898 стор. 432).

У 1860 році петербурзькі аристократи запросили Шевченка на спіритичний сеанс, де обіцяли продемонструвати «поява духів». «Шевченко, – пише Юнг, близька до Великого Кобзаря людина, – как мы потом узнали и как надо было ожидать, страшно смеялся над духами… и не захотел тратить драгоценное время» ( «Радянська Україна”, №3 за 1960 рік, стр. 177).

Доказом того, що Бога немає, для Шевченка, згідно з його творів, було те, що сам Бог себе ніяк і ніде не проявляє. Все в світі відбувається за своїми одвічними законами. Ні в які події Бог не втручається, він нікого і нічого не помічає. Поет жартує над церковним вченням про Бога. Якщо цей церковний Бог існує, то він, заодно з жадібними панами і на шкоду простим людям, потурає злу. Ось як свої думки з цього приводу викладає сам поет:

 

Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльозі, горе?
Може й бачить, та помага,
Як отії гори,
Предвічні, що политі
Кровію людською!..

 

В поемі «Княжна», показуючі гидкі вчинки князя-кріпосника – «Патріота», «Убогих Брата», Шевченко раз за разом відмічає:

 

…А “Патріот”, “Убогих Брат”…
Дочку й теличку однімає
У мужика… А Бог не знає,
А може й знає, та мовчить.
…А Бог куняє. Бо се було б диво,
Щоб чути і бачить – і не покарать.
Або вже аж надто долготерпеливий…
… А Бог, хоч бачить, та мовчить, –
Гріхам великим потурає.
(1847 – 1858)

 

У вірші «Якби ви знали, паничі» Шевченко розказує Богу, что на райській українській землі:

 

Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм.
З братами “тихо” живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може й те ще… Ні не знаю,
А так здається… Сам єси…
(Бо без Твоєї, Боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може й сам на небеси
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь…
Зелені віти… Правда рай?
А подивися та спитай!
Що твориться у тім раї!
Звичайне, радість та хвала!
Тобі єдиному святому
За давнії твої діла.
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі…
Мені здається, що й Самого
Тебе вже люди прокляли!
(Оренбург 1850)

 

Про підступні оповідки церковників про Христа Спасителя и і наслідках їх проповідей Шевченко викривально пише в поеме «Кавказ» так:

 

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!
За кого ж ти розіп’явся,
Христе, Сине божий?
За нас, добрих, чи за слово
Істини… чи може,
Щоб ми з тебе насміялись.
Воно ж так і сталось.

 

У засланні, спостерігаючи за життям киргизів, Шевченко пише:

 

Отим киргизам, отже й там,
Їй же Богу, лучше жити,
Ніж нам на Украйні.
А може тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив?!
Людей божих?! – Котилися
І наші козачі
Дурні голови, за правду,
За віру христову.
Упивались і чужої
І своєї крові!..
А получшали?.. ба де то!
Ще гіршими стали, –
Без ножа і автодафе
Людей закували
Тай мордують… Ой, ой, пани,
Пани християни!

 

У вірші “Юродивий” («Во дні фельдфебеля-царя») розповідаючи про страждання невинних людей, Шевченко звертається до «Всевидящого Ока» (так церква називає Бога, котрий все-все бачить. Над вхідними дверима храму і сьогодні розміщена ікона в вигляді ока в трикутнику) і пише:

 

А ти, Всевидящеє око!
Чи ти дивилося звисока,
Як сотнями в кайдани гнали
В Сибір невольників святих;
Як мордували, розпинали
І вішали. А Ти не знало?!
І Ти дивилося на них
І не осліпло. Око, Око!
Не дуже бачиш Ти глибоко!
Ти спиш в кіоті, а царі…

Нижній Новогород, 1857

 

Під час свого останнього перебування в Україні Шевченко в розмові з селянами по-дружньому називав жителя села Корбівки Тимофія Садового дурнем за те, що той вірить у Бога. А в своїй розмові з землеміром Козловським, який писав доноси на Шевченка, висловився так: «Хто вірить в Бога, той ніколи не позбудеться ні царя, ні панів, ні попів». Оглядаючись назад і оглядаючи історичне майбутнє України, Шевченко недвозначно заявляв, що трудовому народу, як і прогресу всього людства, з релігією і вірою в Бога не по дорозі. «Якби люди слідували постулатам релігії, – говорив він, – то вони не могли б розвиватися і вічно животіли б у неволі».

Не можна не помітити, що біблійні сюжети, псалми, молитви Тарас Григорович нерідко використовує для заперечення і розвінчання релігії, віри в Бога і для вираження своїх атеїстичних переконань. Так, в його «Заповіті» читаємо:

 

…Отоді я
І лани і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися…

 

І тут же, посля трикрапки:

 

…А до того
Я не знаю Бога.

 

У вірші «Сон» («Гори мої високії») читаємо:

 

Ні, ні…
Не ви прокляті…, а гетьмани,
Усобники, ляхи, погані!
Простіть, високії, мені!
Високії і голубії!
Найкращі в світі! Найсвятії!
Простіть!.. Я Богу помолюсь…

 

І знову, відразу після трикрапки, яскраве вираження своїх атеїстичних переконань:

 

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

 

Автор тематичної сторінки «Якби ви вчились так, як треба» на Українському державному радіомовленні якось хвилин 10-15 намагався розтлумачити останні чотири стрічки шевченківського вірша як прояв глибокої віри поета в Бога. Словоблудства було багато, але хіба ним можна зализати атеїстичний зміст думки? Я хотів би почути публічно, в церкві словами Шевченка голосну молитву самого автора радіопередачі, щоб церковнослужителі та присутні віруючі теж визнали його віруючим. А я, атеїст, як і багато однодумців разом зі мною, можу на весь світ кричати і діяти в зазначеному напрямку:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

 

Або ще. В одному зі своїх віршів без назви Тарас Григорович на свій лад переказує високопоетичну вечірню молитву «Свєте ясний святия слави…»:

 

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями1) закрито
І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил2) закуряти,
Я в л е н и м и3) піч топити,
А кропилом2) будем, брате,
Нову хату вимітати!

27 липня 1860
С.-Петербург

Примітки:

  1. Багряниця – тканина церковних риз
  2. Кадило и кропило – предмети церковного богослужіння.
  3. “Явленими” – мається на увазі «чудотворними іконами».

 

Не варто зараховувати Шевченка до ідейних попередників авторів нещасливого журналу «Воинствующий атеизм от станка», оскільки за життя Тараса Григоровича цей вірш не друкувався. Але все-таки, все-таки переспів церковної молитви – яскраве свідчення про ставлення поета до віри в Бога, церкви і до церковнослужителів.

Епіграфом до поеми «Сон. Комедія »Тарас Григорович узяв слова з Євангелія від Іоанна (глава 14, вірш 17):« Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его», і взявся писати про озлоблених правителів, про їх спекуляції релігією, про відсутність Бога. І як сучасно це все читається по відношенню до наших керівних злодіїв і бузувірів! Давайте, оглядаючись на сучасність, наведемо хоча б початок знаменитого твору нашого великого Кобзаря:

 

У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки, –
І не благай: не вимолить
Ні діти, ні жінка.
А той щедрий та розкошний
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Що із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі.
Як ягнята: “Нехай, – каже. –
Може так і треба”.
Так і треба! … Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте,
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! Немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усе на сім світі –
І царята і старчата –
Адамові діти.

 

В одному з останніх зі своїх віршів Тарас Григорович, звертаючись до своєї нареченої Ликери Полусмакової, пише:

 

Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі.
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі. Збрешуть люди,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його – ми люди.

 

Церковники про відношення Тараса Григоровича Шевченко до релігії

 

Нерідко люди, які беруться говорити про релігійність Тараса Григоровича Шевченка, не знають ні Шевченка, ні релігії, ні атеїзму. Все-таки набагато вірнішу оцінку відносшення Шевченка до релігії здатні дати церковники і богослови. И вони таку недвозначнуі одноголосну відповідь вже дали.

Згадаймо тільки про те, що київське духовенство відмовилося відправити панахиду (здійснити поховальний церковний обряд) над тілом померлого Тараса, коли його провозили через Київ до Канева.

Або ж познайомимося з реакцією духовенства в 1914 році на спорудження пам’ятника з нагоди сторіччя від дня народження Великого Кобзаря. Автор церковної брошури М. Вербич тоді глумливо писав: “По правді кажучи, ми не вважаємо Шевченка поетом настільки великим, щоб він заслуговував на пам’ятник … Ставити йому пам’ятник в священному золотоглавому місті Києві неможливо, бо це буде проповіддю атеїзму». А професор Київської духовної академії протоієрей П. Петров публічно обурювався: “Як письменник – Шевченко невеликий талант. Піднято такий галас, наче Шевченко справді був геніальним письменником, або якимось рятівником вітчизни”. Особливо зловтішався місцевий архієпископ Никон: ” Какой же Шевченко народный поэт, если он издевался над верой простого народа?.. Скажите: не опозорит себя святая православная Русь сооружением памятника этому богохульнику?” Тодішній відомий церковний письменник Н. Гумільовський в своїх “Замітках про сучасність” писав: ” Известно, какие святотатские выпады против Бога и Пресвятой Девы совершал Шевченко… (Поэтому) правительство и церковь должны признать недопустимым сооружение памятника и публичное чествование Шевченко, творчество которого надлежит предать анафеме и забвению»…

Церква спільно з державними органами всіляко забороняла і розганяла по всій країні спілки, які займалися збором коштів на пам’ятник Великому Кобзарю в Києві. Незважаючи на її зусилля, для вшанування сторіччя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка було зібрано 130 тисяч рублів золотом – величезна сума на ті часи.

Сучасний православний київський журналіст Анісімов в надрукованій з нагоди 160 річчя від дня народження Т. Г. Шевченка статті і зараз пише, що погляди поета на Бога, Біблію, церкву і православну віру були єретичними, іншими словами – атеїстичним.

 

Форми спотворення світогляду Тараса Григоровича Шевченко

 

Антирелігійні переконання Т. Г. Шевченко і вираження цих переконань ще за життя поета викликали супротив зі сторони його віруючих друзів і, особливо, зі сторони церковників. Видавці іноді самовільно вдавалися до відповідного “удосконалення” його творів. Так, в рукописі вірша “Не завидуй багатому” Шевченко писав:

 

Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.


4 Октября 1845, Миргород

 

Але в журналі “Основи” замість слів “Та нема й на небі” було надруковано “Хіба що на небі”. Були й інші «виправлення» творів великого поета.

 

Коли пізніше твори видавалися процерковними засобами, то у всесвітньо відомому “Заповіті” замість написаного рукою Шевченка: “…а до того я не знаю Бога” наполегливо друкується: “А до того ж я вже знаю Бога”. (Виправлення робиться зовсім тупими видавцями. Адже “Заповіт” написано Шевченком в грудні 1845 року, в 31-річному віці, а з виправлення виходить, що до 31 року Шевченко не вірив у Бога, а в 31 – повірив. Що ж трапилося? Яку драму , що змусила повірити в Бога, пережив автор “Заповіту”? Але Шевченко, як до написання цього вірша, так і після нього, залишився тією ж нецерковною людиною).

Особливо таке “виправлення” було популярним після смерті Тараса Григоровича. При цьому кожен “спеціаліст” і “шевченкознавець”, на зразок згадуваного нами Погрібного, трактував Шевченка на свій смак, “дотягував” до своїх ідеологічних спотворень. Так, в чотиритомному виданні творів Шевченка в Канаді “вельми усвідомлені” християни-українці три чверті обсягу всього видання присвятили спотвореному тлумаченню ясного, як божий день, змісту творів Шевченка. З інших націоналістичних видань “Кобзаря” викидають такі антирелігійні твори Тараса Григоровича, як “Єретик”, “Світе ясний”, “Молитва”, “Гімн черничий”, “Лікері”; викидають антирелігійні назви його загальновідомих творів і дають їм свої назви на кшталт: “Віра в Бога”, “Міркування про муки Христа” та ін. А уніатський священик Любоєвський в 1910 році оголосив, що Тарас Григорович не міг написати поему “Марія”, а потім виступив в якості співавтора великого поета і видав “значно поліпшений” текст шевченківського твору.

Сучасні українські націонал-фашисти хочуть скористатися авторитетом Шевченка, але ніяк не хочуть, щоб українські громадяни близько знайомилися з істинним змістом його творчості, а тому лише поширюють серед громадян країни свої спотворені тлумачення і вилизані фальшивки про одного з родоначальників нашої духовної культури. Досить сказати, що твори Т.Г. Шевченка за минулі роки десятки раз видавалися стотисячними тиражами. У 50-х роках ХХ століття було видано академічне повне зібрання його творів в 10 томах. Після поширення видання та знаходження додаткових важливих рукописів і документів про Шевченка було прийнято рішення про нове, доповнене і оновлене, повне видання його творів в 10 томах. До 1990 року із запланованих 10 встигли видати лише два томи. Гірко нагадувати, що в нашій державі широко і в спотвореному вигляді експлуатується авторитет Шевченка, але твори його щось не видаються, можновладці не хочуть завершити нове Повне видання його творів … Тут є над чим замислитися і є з чого робити справедливі висновки.

Слід сказати, що потерпаючи від сучасного йому духовенства, Шевченко здогадувався, що його творчість будуть спотворювати і після смерті. І тому, звертаючись через десятиліття до своїх злостивців і фальсифікаторів він писав:

 

Вороги! О люті! Люті!
Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу.

 

До чистого і дорогого алмазу Шевченка зараз з усіх боків тягнуться брудні руки озлоблених українських націонал-фашистів і засліплених ура-патріотів. Адже тільки істеричним озлобленням і розумовим осліпленням можна пояснити витівку націоналістично заангажованих “просвітян”: Мовчана, Погрібного, Кононенко, Танюка та іже з ними, – встановити на пагорбі в Каневі, біля могили Тараса Григоровича Шевченка, чи то церкву, чи то каплицю імені українського Кобзаря. І як же потрібно пробрехатись, щоб поєднувати непоєднуване, – Тараса Григоровича Шевченка і церкву! Як ми вже бачили вище, Шевченко і церква взаємно ворожі одне одному. Воістину, Бог, якого немає, карає: націоналістами, які раптом з’явилися – «провідних» українців, карає тим, що позбавляє їх розуму, якого у них, очевидно, і так немає. Я можу лише порадити будівельникам виготовити скрижалі, записати на них наведені в цій статті уривки з творчості нашого українського Кобзаря і розмістити їх зовні і всередині церкви/каплиці імені Тараса Григоровича Шевченка.

 

* * *

В якості підсумку. Для охочих до трактування творчості Шевченка в процерковному дусі – їхній улюблений вірш великого українського поета на церковну тему:

 

Гімн черничий

Удар, громе, над тим домом,
Над тим божим, де мремо ми,
Тебе ж, Боже, зневажаєм,
Зневажаючи співаєм:
Алілуя!

Якби не ти, ми б любились,
Кохалися б, та дружились,
Та діточок виростали,
Научали б та співали:
Алілуя!

Одурив ти нас, убогих.
Ми ж, окрадені небоги,
Самі тебе одурили
І, скиглячи, возопили:
Алілуя!

Ти постриг нас у черниці,
А ми собі молодиці…
Та танцюєм, та співаєм,
Співаючи, промовляєм:
Алілуя!

20 червня 1860

 

Автор статті: Євграф Дулуман 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *