Навіщо читати класику?

Популярна версія – щоби хизуватися. Знання класичної літератури просто ідеально підходить для цього. На кожну книжку, що хтось прочитав, завжди знайдеться інша і краща. Прочитали “Над прірвою в житі”? Дурниці. Треба було читати “Страждання юного Вертера”. Ви даремно витратили час.

Джером Селінджер за роботою

Друга популярна версія (пов`язана з першою) – щоб “знати”. У відомого українського літературознавця Євгена Стасіневича є навіть така передача – “Класику знати треба”. Треба-то треба, але нащо? Бо треба! Як же можна не знати?

Насправді коли треба, то не дуже хочеться. Це кожному відомо. З примусу рідко що виходить. Потрібно так, щоби без примусу, щоби по свободі все було. А цього якраз і немає.

Мало хто сперечається з тим, що класична література – це добре. Та чи починає від того читати? Навряд. Для цього треба напрягатися. Але для чого так робити? В житті й без того вистачає напрягу.

Сам я завжди уникав класики – свідомо чи ні. Читав те, що під рукою було, відповідно до потреб. Я досі вважаю, що саме так і потрібно читати. Всі списки на кшталт “ТОП-30 книжок, які слід прочитати до 30 років” – це маячня. Це приблизно так само, як і “ТОП-5 книжок, які слід прочитати, доки тобі не виповнилося 5”. Життя дуже коротке і треба читати лише те, що вам потрібно. Такі книжки може не врахувати жодний “топчик”, і тому шукати їх треба не в них.

Камю, який дізнався, скільки книжок ти прочитав за цей рік

Класика чи не класика – це нічого не вирішує. Все залежить від того, що у вас за потреби та як ви їх вдовольняєте.

Наведу два приклади: особистий і не дуже.

Нещодавно у черговому приступі жалю до себе я почав гуглити статті за запитом “ненависть к себе”. На другій чи третій сторінці мені трапилася книжка Карен Хорні “Неврозы и личностный рост”, де була глава про ненависть. Нічого нового я від неї не чекав, бо вже й так прочитав купу книжок на цю тему. Але я усвідомлював, що Хорні – це класика, “зразок жанру”, і що це єдине, що я раніше не пробував читати. Я також усвідомлював, що інші книжки мені не особливо допомогли.

Спершу я прочитав тільки главу про ненависть, а потім й усю книжку. Це було дуже дивно. Я зрозумів, що за останні 5 років я прочитав з десяток книжок, які в кращих моментах тупо повторювали Карен Хорні, а в цілому просто не дотягували до її рівня. Так, ті книжки виросли з неї, але мені досі не траплялися такі, що перевершили б її. Ось такі мені й треба буде тепер шукати – я ж-бо вийшов на якісно новий рівень. Та й, звісно, варто було б розібратися, кого змогла перевершити сама Хорні.

Власне, Хорні мені теж не сильно сподобалася – дуже громіздке викладення, та ще й бог всюди вискакує. Та навіть попри це її праця виявилася набагато змістовнішою ніж усе, що я раніше читав з цього приводу. Бо ж то були лише “копії, зняті з копії, зняті з копії…”, від зняття яких розвіюється увесь дорогоцінний зміст. А я нарешті відкопав ту скарбницю, яку всі потім розкрадали в мірі своїх сил. Читання цієї книжки заповнило всі ті “ями” в моїй голові, які раніше чомусь ніяк не заповнювалися, у свідомості почала вибудовуватися певна логіка – і сталося це лише через те, що я повернувся до основи. Якби я почав із основи, то не витратив би стільки часу на макулатуру. Але саме через те, що макулатура мене не вдовольняла – бо те, що в ній було написано, розсипалося при спробі застосувати це в дійсності – мені доводилося просуватися до основ. Я вже декілька днів щасливий від того, що знову “натрапив на слід”. А ще якихось років 5 тому я взагалі не знав, що мої проблеми можна якось вирішити і нічого з цього приводу не читав.

Інший приклад. Коли утворювався Лепорт, ми всі виходили з того, що нам багато чого не подобається в сучасній літературі, що ми хочемо щось змінити. Але що саме? І як? Те, що нам не подобаєтся – це власна оцінка, яка тільки нас обходить, чи відлуння об’єктивної дійсності? Як нам це зрозуміти, як розрізнити одне та інше? Доволі скоро ми з`ясували, що треба йти своїм шляхом: нам не допоможе звичайна форма літклубу, яких в Україні тисяча і один. На таких сходках люди просто читають якусь книжку й потім діляться враженнями. Ми цю стадію швидко пройшли.

Це зветься “нищівною критикою”

Ми продовжили тим, що спробували з`ясувати: що взагалі таке література? Як вона в принципі може бути хорошою чи поганою? Чим це визначається? В теорії літератури, як ми виявили, теж є свої основи, є лінії прогресивні та регресивні, боротьба яких триває і понині. Як їх зрозуміти? Потрібен метод. Ми звернулися до філософії, яка єдина займалася винайденням методу. Але і там та сама історія з лініями. Осягати їх важко, але тільки так можна відійти від особистих вражень і наблизитися до розуміння об`єктивних причин. Бо ж коли хочеш зробити щось по-розумному, то й розум треба “прокачати” відповідний.

Звичайне афтепаті літклубу Leport

Коротше кажучи, сама наша діяльність вивела нас туди, де ми зараз є – у класику. Вже зовсім скоро наш літклуб почне вивчати виникнення європейського роману. Сьогодні от, наприклад, кажуть, що роман як форма помер. А хто взагалі знає, що воно таке – роман? Хто може ось так взяти й вивести його поняття? У роботах сучасних критиків ми не віднаходимо задовільних відповідей на ці питання. Може, це зовсім не роман помирає?

Те ж саме – з “особистими” проблемами. Коли життя ставить перед людиною питання – людина або шукає, або не шукає відповіді на них. Коли все ж шукає, то без книжок не обійтися. Книжки – це розум поколінь. Але це в ідеалі. Бо ж книжку автор може видати, а розуму там буде зовсім трішки. Тобто, для хорошого читання далеко не кожна книжка підходить. А яка підходить? Зазвичай людство не випускає зі своєї практики тих книжок, які по-справжньому цінні. Вони і стають класикою.

Не книжка, а сама вода

Для того ж, щоб дійти до свідомої необхідності читати такі книжки, треба сильно втомитися від не-класики. Втомитися ж від неї можна тільки в тій самій практиці. Коли ви дуже хочете зробити щось хороше, шукаєте підказки, перебираєте варіанти та не знаходите гідних, вам рано чи пізно набридне борсатися на поверхні людського досвіду. Вам захочеться чогось справжнього, глибокого, такого, що допоможе поставити питання руба. Тоді ви нарешті зрозумієте, що бувають книжки, які не просто десять інших у собі вміщують – а сотні, тисячі книжок вбирають у себе, кристалізують працю сили-силенної людей. І роблять це лише тому, що їх писали люди на зразок вас – такі, які теж хотіли дійти в усьому до суті й шукали собі у цьому найкращу поміч.

Класика – це не набір книжок, а історія розвитку; це шлях, який вже пройшло людство. Не завжди те, що нове – якісне: лінія розвитку могла обірватися століттями раніше. Коли ви знатимете, звідки все походить, зможете гарно розумітися й на тому, що пишуть сьогодні, що з того хороше, а що – ні, де у автора вийшло добре, а де – не дуже, де він розібрався, а де лише зробив вигляд. Тобто у вас з`явиться шанс підійти до особистих чи суспільних проблем не абияк, а зі знанням справи – і може, навіть, продовжити лінію далі. Коли ви вже почали “копати”, то напевне захочете дійти до кінця. Класична художня література допомагає розвинути чуттєвість такого рівня, яка потрібна для вирішення подібних задач, класика інтелектуальна – виховує відповідного рівня розум. От і весь секрет.

1 коментар

  • герой Муракамі – Нагасава навіть не торкався до книг авторів, від смерті яких не минуло хоча б 30 років, за виключенням “Гетсбі” Фіцджеральда. і в цьому шось є, імхо.
    взагалі, виключення бувають усюди, та, чесно кажучи, читаючи заголовок цієї статті в моїй голові виникло питання “а що, можна читати щось окрім класики?”
    на власному досвіді переконалась, що всі необхідні для мене відповіді є саме у класиці (чесно кажучи, сучасної літ-ри перечитала зовсім трошки, але мені вистачило, щоб зробити наступні висновки). сучасні автори можуть писати по-різному, і багато кому з мого оточення “заходить”, але, як на мене, все воно якесь поверхневе й кальковане. я часто дивувалась: “як написані півстоліття тому рядки можуть так близько стосуватись сучасності і, до того ж, допомагати мені розуміти щось, в чому я заплуталась?” а все тому, що к_л_а_с_и_к_о_ю стають не за премії чи тиражі, а за пройдені часом відгуки аудиторії, котра, як і ми зараз, знаходила у творі сенс і суть.
    Ви гарно написали, що “..зазвичай людство не випускає зі своєї практики тих книжок, які по-справжньому цінні..”, і, певно, через кілька десятків років відбірна із сучасної літ-ра стане класикою.
    та поки я надаю перевагу і рекомендую читати щось глибше.
    це не обов’язково повинна бути класика (взагалі не потрібно звертати увагу, шо я так топлю за класику, ібо все сказане мною вище – суб’єктивне, та) – кожен обирає те, що йому ближче. але так вже склалося (у мене, принаймні), що саме давня затерта класика – оте “ближче”. отакий от парадокс :)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *