«Пісня про Гайавату» Генрі Лонгфелло і «стежка добра і порозуміння»

«Юний друже, перед тобою – одна з найпривабливіших книжок світової літератури», – так починається передмова Івана Драча до поеми «Пісня про Гайавату» в перекладі Олександра Олеся.

Були ще й інші переклади на момент написання цієї передмови. Приміром, той же Корній Чуковський колись доклав зусиль, аби «Гайавата» зазвучала російською, а переклад Івана Буніна вважається одним із кращих взагалі. Навіть Панас Мирний колись створював українську версію «Гайавати». Я читав поему тільки в тому вигляді, якого надав їй Олександр Олесь, але не думаю, що він особливо додав від себе, скоріш за все, суть залишилася незмінною. Не знаю, який саме текст читав Іван Драч, але те, що він написав у передмові, дещо спотворює, спрощує зміст поеми Генрі Лонгфелло.

Є в передмові правильні речі. От, наприклад, про схожість «Пісні про Гайавату» з «Малою Еддою» і «Старшою Еддою». Хоча відзначити цю схожість – це аж ніяк не заслуга дослідників, сам Лонгфелло це роз’яснив, назвавши свою поему «індійською Еддою». (Іван Драч вживає саме “індійці”, а не “індіанці”, тож тут і далі в тексті я теж вживатиму “індійці”, аби уникнути плутанини). Дослідники можуть хіба що досліджувати, як саме і в чому ця схожість виявляється, – якщо їм зайнятися більше нічим. Пишуть, що «сам розмір поеми – чотиристопний хорей – взятий з «Калевали». «А при старанному співставленні, – додає Драч, – в образі індійського вождя можна знайти риси героїв і богів античного світу (Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса), риси героїв європейського епосу і руських богатирів. Отож народився синтетичний образ на індійсько-американській основі – такий привабливий, такий людяний».

І образ Івану Драчу здається синтетичним, і саме народження «Пісні про Гайавату» теж. Все в нього просто: є письменник, який володіє дванадцятьма мовами, глибоко знає староісландську міфологію, а ще цей письменник залишає викладацьку працю в коледжі і тепер має вдосталь часу, аби «на дозвіллі копирсатися в шеститомному довіднику Генрі Скулкрафта, американського етнографа, який склав і видав працю під заголовком «Історичні й статистичі відомості про минуле, сучасне і майбутнє індійських племен Сполучених Штатів» (1851-1857)». Як все доладно виходить!

Не менш спритно Іван Драч у передмові на три сторінки перетворив одну з найважливіших американських поем про Америку на збірник віршів про мир у всьому світі й дружбу між народами. От що пише в кінці: «Яка ж актуальна зараз Люлька Згоди, породжена індійськими міфами, саме тепер, коли перед людством нависла загроза ядерного знищення! Який привабливий образ Гайавати, що вчить будувати мудре і прекрасне життя, позбавлене ворожнечі і війн!»

При цьому не можна звинувачувати Івана Драча в тому, що він погано ознайомився з записками самого автора поеми. Лонгфелло пояснював про «Гайавату»: «Я написав її на основі легенд, які панують в середовищі північноамериканських індійців. В них іде мова про людину дивного походження, яка була послана до них, щоб розчистити їхні річки, ліси і риболовні місця і навчити народи займатися мирним ремеслом».

Здається, саме і тільки про мир і дружбу ця книжка. Так, мабуть, подумав Іван Драч, і від загальної ідеї твору переходить до деталей: захоплюється дотепністю і влучністю описів спритності Гайавати, підкреслює вмілу роботу поета, який органічно веде свого героя «стежкою добра і порозуміня», відмічає схожість народних уявлень про  «скромінсть і вихованість молодих красунь всіх народів – здається, мова йде не про дакотянку з Великих Озер, а про якусь слобожанську відданицю з повістей Квітки-Основ’яненка чи про саму Наталку Полтавку».

Треба сказати, що це книжка для дітей середнього шкільного віку. То може через це Іван Драч спрощує, лише загальними штрихами змальовує суть. А може тому фокусується тільки на одній стороні поеми, бо саме ця сторона його цікавила найбільше? Може. Мене ж цікавить, якщо на те пішло, не та сторона.

Звісно, навряд чи було б справедливо сказати, що «Пісня про Гайавату» – не про мир і дружбу. Майже все, що створюється людством, принаймні добра половина, створюється для миру й дружби. Для спокійного, тихого, врівноваженого мирного життя. Так чи інакше в практично всіх «просякнутих гуманізмом» творах світової літератури сенс зводиться до того, що люди можуть і мусять жити гуртом, не сварячись і не воюючи, а підтримуючи і розвиваючи одне одного. Для того, аби це сказати, і читати твір не потрібно, бо думка ця – гола-голісінька абстракція. Проте Іван Драч в маленькій передмові припустився великої помилки, сказавши, що автор веде героя «стежкою добра і порозуміння». Навіть якщо Лонгфелло сам так говорив, повторювати за ним не можна. Бо це не так.

Як на мене, Гайавата – ніякий не миротворець, не об’єднувач народів. Це не його професія. В нього взагалі немає ніякої професії. А ще точніше, він володіє всіма професіями.

Гайавата – невтомний трудівник. Він завжди на передовому рубежі в розвитку свого народу. Причому його подвиги – не подвиги Геракла. Останній здійснював подвиги, бо йому наказували, а Гайавата ж виконує суспільно-необхідні завдання: чи то воює проти Духу Багатства, чи то розчищає річку. Він ловить ворон, засіває поля, бореться з паразитами, – одним словом, зайнятий тим, що потрібно його народу.

Та час від часу Гайавата відходить від служіння суспільству й займається якимись особистими справами, як, наприклад, мстить своєму батьку Західному Вітру. Але навіть тут його особисті інтереси співпадають з інтересами народу. Чи, так само, весілля: сватається до дівчини з ворожого племені, цим самим припиняючи ворожнечу. Він невід’ємний від народу. Це те, що називається революційною практикою.

«Пісня про Гайавату», як на мене, зовсім не про мир, а про те, що навіть вчитель, пророк – Гайавата – тільки тим і займається, що денно й нічно бореться задля миру. І як же добре вчинив Лонгфелло, що не став малювати картини щастя й успіху! Лонгфелло показав нам не героя, якого всі люблять, якого всі чекають, і не народ, який тільки і просить, щоб його змінили, а показав нам суперечності між старим життям і новим, яке ще тільки треба побудувати. За що б не брався Гайавата, у нього все не виходить так просто. Часто навіть сам народ, що породив героя, виявляється не готовим до революційних перетворень, які цей самий герой пропонує.

От, наприклад, поклав собі Гайавата покінчити із По-Пок-Ківісом, що навчив індійців грати в кості. Наздоганяє, наздоганяє, а той постійно знаходить підтримку в природі: бобри, гуси, ліси, гори – все йому допомагає. А якщо природа підтримує По-Пок-Ківіса, то, виходить, не підтримує Гайавату. Принаймні його починання щодо знищення По-Пок-Ківіса. І ніхто Гайаваті не допомагає, – не те що бобри й гуси, а жодна людина не приєднується до нього в цій погоні. Гайавата, як революціонер, не особливо популярний, коли починає перебудовувати те, до чого всі звикли, що вже існує. От і доводиться йому боротися навіть із природою – цим сами олюднюючи її.

Яким би не був відважним, сильним Гайавата, він зіштовхується з простою проблемою звичайних людей – з голодом. Його дружина помирає з голоду. А він, пророк і вчитель, нічого не може з цим зробити.

Гайавата революціонер, як я вже говорив, але не в тому сенсі, що він політичні революції влаштовує й царів розстрілює. Він новатор, він не боїться братися за вирішення найактуальніших проблем, він задається питаннями, які потребують відповідей.

Для перебудови суспільства, з необхідністю якої зуштовхується Гайавата кожного дня, чи достатньо просто слідувати «стежкою добра і порозуміння»? Очевидно, що ні.

Та ще більше мене цікавить, чого це Іван Драч в цій передмові ні слова не сказав про те, навіщо Генрі Лонгфелло взявся за написання «Пісні про Гайавату». Адже не може народитися велична поема з «органічним гуманізмом» ні з того, ні з сього, просто тому, що так співпало: автор її колись вчив мови, а на дозвіллі почав читати книжку про індійців. Доведеться враховувати епоху, в яку ця поема писалася.

Дата появи «Пісні про Гайавату» на світ – 1855 рік. Література аболюціонізму набирає оборотів, та й не тільки література, а саме суспільство  постає проти самого себе. Все, все здорове, мисляче, повстає проти рабства. Хоча жила тоді не тільки прогресивна література. Середина 19 століття – пік діяльності так званої «бостонської школи». Представники її, такі як, наприклад, Олівер Уендел Холмс і Едвін Уіппл, «трансформували романтизм Купера, Готорна й Мелвілла й перетворили його в засіб ідеалізації американської дійсності. Вони відкинули демократизм своїх великих попередників, їхню пристрасну зацікавленість в соціальних питаннях і стали культивувати «чисте» мистецтво як втечу від «вульгарної» дійсності», – написано в підручнику з історії американської літератури.

Лонгфелло, як відомий на весь світ літератор, як людина всесвітнього масштабу теж мусив стати на чийсь бік. І став – пише «Невільницькі пісні». Та на цьому не зупиняється, а береться за тему пригноблення білими індійців. Чи велика різниця, кого саме пригноблює американський народ? Для поета – ні. Але тим, що обходив найактуальнішу, найсуттєвішу проблему свого часу, Лонгфелло опинився посередині: він наче і прогресивний втор, але прогресом не займається. «Він не належав до якого-небудь літературного напрямку, не входив до школи чи групи, хоча близькість до «бостонської школи» очевидна», – пишеться в тому ж підручнику. «Його поезія – це «одночасно народна і книжна (учена) поезія».

У вірші «Будівельники» Лонгфелло каже:

Все мы – зодчие судьбы

И несем к стене времен

Или подвиги борьбы,

Или рифм чеканный звон.

Воно то так, боротьба, подвиги, прагнення і таке інше, але в Лонгфелло ці прагнення безпредметні. І боротьба в нього абстрактна. Хто бореться? Проти кого бореться? Якими методами бореться? Лонгфелло навіть не знає, задля чого б треба боротися. Він тільки стверджує в дусі романтизму: в ім’я гуманізму!

От і вийшло в Генрі Лонгфелло, що він писав в «Пісні про Гайавату» про той самий «мир в усьому світі», який невідомо звідки візьметься. А Іван Драч ще менше побачив: «стежку добра і порозуміння». Такою стежкою хіба що в глухий ліс зайдеш. Очевидно, Іван Драч не просто так написав, що це поема про мир і гуманізм, який проявляється в тому, щоб не воювати. Так вже більш, ніж півстоліття прийнято судити про «Гайавату». Абстрактний гуманізм, а по-простому – чистісінька “вода”. Дуже добре такий погляд на творчість Генрі Лонгфелло вписується в сьогоднішній дискурс – нехай йому грець! – довкола толерантності.  Для Івана Драча, та й для всіх, хто вирішує питання поверхнево, той самий «органічний гуманізм» – це і є людяність, а мати прості людські чесноти – це вже бути гуманістом. А нам, тим, хто не хоче поверхнево вирішувати питання, та й тікати від нього не хоче, треба ще раз переглянути наші уявлення про гуманізм: чи достатньо їх і чи достатньо такого гуманізму, аби наші діяння вели до миру в усьому світі й дружби між народами? Та й чи про дружбу між народами треба говорити?

Найцікавіше те, що Іван Драч цей самий підручник з історії американської літератури читав. Він прямо з нього взяв кілька думок і фраз для своєї передмови. А вирішив зупинитися саме на нейтральних фразах, на поширених і без нього відомих думках, мабуть, тому, що не хотів починати чергову революцію – тобто, революційно осмислювати творчість Генрі Лонгфелло. Значно легше і надійніше йти перевіреним шляхом: хвалити і захоплюватися, використовуючи заїжджені формулювання.

А переосмислювати, перевідкривати у «Пісні про Гайавату» є що. Як би не намагався автор поеми залишитися посередині, між двома таборами, як би він не прагнув знаходитися в стороні від великих суспільних перетворень, як би він не хотів уникнути участі в боротьбі за прогресивне, як би він не тікав у міфи й легенди індійців, вікінгів, греків і русинів, – він усе одно не втік від необхідності ставити питання. І добросовісно, чесно шукати на них відповіді. Принаймні його Гайавата щодня цим займається.

Об’єктивна необхідність, як говорять, пробиває собі дорогу.

Література:

  1. Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайавату». Пер. з англ. Олександра Олеся. / Київ, «Веселка», 1983.
  2. Іван Драч. Передмова до видання «Пісня про Гайавату». Пер. з англ. Олександра Олеся. / Київ, «Веселка», 1983.
  3. История американской литературы. Разделы: «Бостонская школа» и «Генри Лонгфелло». Под ред. проф. Н.И. Самохвалова. Учеб. Пособие для студентов фак-тов иностр. яз. пед. Ин-тов, ч І. М., «Просвещение», 1971. 

Текст: О.Д.

1 коментар

  • Дякую за статтю!
    Що стосується понять “індіанці” та “індійці”. Іван Драч, котрий з деяких пір незграбно вдягнув на себе одежинку “патріота”, мало що розуміє в історії. Тому й не гребує змішувати поняття, іноді перевертаючи все догори дригом. Добре, що принаймні, не прийшов до “високорозумного” висновку, що Гайявата — українець. )))

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *