Як письменнику зобразити життя таким, яким воно є?

Нині все гучніше лунає думка, що письменник у творах не повинен нікуди кликати, а лише зображати життя “таким, яким воно є”, змальовувати “реальних людей у реальних ситуаціях” і нічого, окрім цього, читачеві не пропонувати. Ця художня позиція подається як дещо природне, чому треба слідувати задля письменницької правди життя. За такої позиції письменник не може пропонувати читачеві ніяких рішень, не може підводити його до певних висновків, не може вкладати нічого “від себе”, бути “тенденційним”, а може тільки відтворювати світ, робити його текстову фотокартку.

Насправді таке відтворення світу завжди є неповним, адже з нього виключена одна дуже важлива складова: воля людини. Люди не пересуваються хаотично у просторі як молекули “суспільної речовини”, а завжди діють цілеспрямовано, принаймні доцільно. Навіть у тих людських діях, які здаються цілковито безглуздими і несвідомими, є власна логіка, адже це теж людські дії. І хоча усі люди мають у цілому схожі життєві запити, мрії та сподівання, шляхи до їх вдоволення є дуже різними, такими, що взаємно виключають один одного, та навіть антагоністичними. Виникає боротьба, яку можна назвати боротьбою умовно – коли навіть найпростіші бажання наштовхуються на інтереси іншої людини (як відомо, “свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої”) – та боротьбою безумовно, коли вона стає боротьбою вже не окремих індивідів, а цілих суспільних класів. Це не обов`язково боротьба саме проти людей – радше проти тих суспільних умов, у які потрапляють люди і які їм з певних причин не підходять.

Що значить для письменника “зображати життя таким, яким воно є”? Невже робити вигляд, що у житті немає боротьби? Але це абсурд. Уся історія людства є боротьбою: спочатку навіть за існування у природі, далі за існування у вже створеному людьми світі. Для письменника “зобразити життя таким, яким воно є” радше значить займати у цій боротьбі місце стороннього глядача, перебувати понад боротьбою – заради “об`єктивності”. Звісно, боротьба від цього нікуди не дівається, натомість письменник, сам будучи частиною суспільства, старанно робить вигляд, ніби він у цій боротьбі “ні при чому”, а його діло – тільки фіксувати щось на папері.

Тут одразу пригадуються слова з відомої пісні Володимира Висоцького:

Если мяса с ножа

Ты не ел ни куска,

Если руки сложа

Наблюдал свысока,

И в борьбу не вступил

С подлецом, с палачом,

Значит, в жизни ты был

Ни при чём, ни при чём.

Чомусь найчастіше тут звертають увагу саме на слова “ни при чём”, ніби це дуже добре: мовляв, я хоча б не помножив зла. Висоцький протилежної думки: якщо ти був “ни при чём”, значить реально ти був заодно “с подлецом, с палачом”, адже коли ти не чиниш супротиву злу, то дозволяєш йому ширитися, обираєш його сторону просто фактом своєї відстороненості. Писав про це і всесвітньо відомий український педагог і письменник Василь Сухомлинський в книзі “Як виховати справжню людину”: ”Добро – это мысль, помноженная на волю, только при этом условии получим непримиримость ко злу, – а это и есть самая сущность добра”. Та й як письменник може бути осторонь, коли він пише, а його читають люди? Всерйоз стверджувати це так само наївно, як і казати, що те, про що письменник пише – це його особисте діло. Коли його вже видали, ба навіть коли він лише надіслав свій рукопис до видавництва, його твір перетворюється на діло суспільне. Зло ж у класовому суспільстві існує із залізною необхідністю, адже коли суспільство розпадається на класи, це значить, що воно розпадається на класи експлуататорів та експлуатованих. Не стаючи свідомо на бік останніх, автору дуже легко стати на бік перших, “фотографічно” відтворювати панівну ідеологію як природній стан речей та цим потурати злу.

Але і без доведення до класової основи у сучасній літературі вистачає творів, де автори просто змальовують усю суспільну гидоту, колотяться в багні, копіюють його з життя на папір, дарма що електронний, а ніякого виходу читачеві не пропонують: просто кидають його напризволяще посеред болота – і хай той робить, що хоче. Чим це може бути, як не байдужістю? Лише неусвідомленим насильством, адже автори, а подекуди і самі читачі репетують: як це так – вимагати від письменника орієнтирів? Як це так – подати руку тому, хто тоне? Заводити читача в болото можна, це нормально, а от виводити з нього – це злочин, і у такому огидному декадентстві увесь смак цього письменництва, адже воно боронить від пошуків виходу навіть тих, хто хоче щось робити, вбиває їхню волю. Такий стан речей дійсно може подобатися лише “подлецу, палачу” – а нормальна людина обов`язково постане проти цього хоча б новою літературою. Звісно, автор може і сам не знати, де вихід – та хіба від цього легше?

Раніше любили казати, що письменник – лікар людських душ, який працює золотим скальпелем на живому тілі людської культури. Письменник-”палач”, якого друкують накладом у десять тисяч примірників, насмерть ріже десять тисяч людей. Автор завжди пише для інших, тому осторонь життя йому вдасться бути хіба лише у своїх мріях: не можна жити в суспільстві і бути поза суспільством. Боротьба, яка точиться у суспільстві та позиції, що люди займають у ній, існують об`єктивно – як і сам письменник, адже він теж людина. Хоче він чи не хоче, але свою позицію він займає завжди, свідомо чи несвідомо. Коли він вдає, ніби ніякої позиції у реальній боротьбі не займає, то цим він дурить себе і читача. Об’єктивність як мета, якої автор хоче досягти, віддаляється тоді тим далі, чим більше він до неї прямує.

Для того, щоб зобразити життя об’єктивно, автору треба не відсторонюватися від будь-якої позиції задля “об`єктивності”  – адже це теж буде позиція – а навпаки, весь час прояснювати ту позицію, яку він займає. Тоді автор розумітиме, що він у будь-якому разі кудись кличе читача: уверх чи вниз, назад чи вперед, до розвитку чи до занепаду, і що він обов`язково пропонує йому певні рішення, навіть якщо з усієї сили уникає цього: не мати ставлення – це теж ставлення, певне відношення суб’єкта до дійсності. Об`єктивність зображення зовсім не виключає суб`єктивності письменника, його морального вибору, його відповідальності за написане, – і тим паче за те, що він тільки збирається написати, – а повністю вимагає їх.

Текст: Володимир Далебі

1 Comment

  • Ззаранее прошу прощения за “деструктив”, он неприятен, но нужен.
    Но зачем пересказывать чужие идеи, еще и в усеченном виде? Для писателей, которым не жалко на чтение разве что пяти минут своего драгоценного времени и которым, чтобы прочесть даже простенькую манифестативную статью, нужен аттракт в виде броской картинки?
    Вот и идеология просвечивает… Вот мое наблюдение: статья о литературе в классовом обществе – в мещанском журнале.
    Уже разместили бы текст Сартра об ангажированной литературе “Что такое литература”. Если что – все высказанные здесь идеи – выжимка оттуда, причем кривая. Зато читати 5 хвилин :)
    А идеи правда хорошие, стоящие. Жаль, что нашим людям нечего сказать, и им приходится брать популяризацией чужого…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *