Подолання безвиході в романі Сергія Жадана «Інтернат»

Січень 2008 року. Я розплющую очі. Затишна кімната, вбрана згідно з кращими уявленнями про комфорт сімдесятих років. Дідова оселя розташована майже в центрі міста, у непоказному чотириповерховому будинку на вулиці Леніна.

В десятирічному віці пам’ять ще не засмічена терабайтами інформації, а серце відкрите для незабутніх вражень. Саме таке враження я спіткав, підбігши до вікна, що виходило на залізницю. Сніг, який випав учора, почорнів. Тепер нічого вже не вирізнялося із усезагальної сірості: будинок, сніг, голуби, промзона, змучені поїзди, що сновигали взад-уперед кожні двадцять хвилин. А виною всьому — котельня, що дозволяла місту не змерзнути, а натомість облаштовувала його пейзаж згідно із своєю вугільно-промисловою сутністю.

Як відомо, з плином років спогади стираються, а ті, що залишаються, бо колись були найяскравішими, стають монохромними. Тим паче, якщо вони були записані в дитинстві, коли все, що лишається від світу, від якого відділили дитячі мрії та уявлення — це, у кращому випадку, чорне та біле. І якщо чорним був січневий сніг, то білими — петунії на тітчиному подвір’ї. Подвір’я це відлунювало такою внутрішньою гармонією, якій би позаздрили експерти з ландшафтного дизайну та гуру феншую. І нема тут жодного секрету, просто для цих людей родинний затишок був не косметичним прийомом, а єдино необхідним способом існування. Або ж то була справа лап тієї пухнастої кішки, що любила грітися під сонцем серед квітів.

Саме такими були мої довоєнні згадки про місто Дебальцеве.

Коли я вкотре відвідав його цього літа, контрасти зникли. Війна ніби вимила з нього всі життєдайні протиріччя, всю його конкретну істинність, зробила місто однобоким, абстрактним, а отже — примарним, ледь не відстороненим від дійсного життя. І хоч розум запевняв, що це — оманливе хвилинне уявлення, воно виявилося напрочуд стійким. Особливо після того, як мною було зроблено цей кадр. З нього ж так і лунає: «без-ви-хідь».

Фото, зроблене на місці покинутих українських позицій

Аж от у вересні Сергій Жадан презентує свій роман. Прочитавши анотацію, я відразу ж зрозумів: книга не залишить мене байдужим. Тим більше, що Жадан — один з небагатьох мислячих письменнників сьогоденної України. Його не можна віднести ані до табору самозакоханих декадентів, ані до ура-патріотів.

Деякого незвиклого читача може засмутити те, що події трьох днів “розмазано” на цілий роман, усупереч канонам. Іншого — присутність нецензурної лайки. Або ж відсутність блокбастеру, стрімких сюжетних вихилясів, які так і тягнеться рука вписати на тлі вибухів та кривавого снігу.

Однак, чого не можна закидати Жадану, так це формального ставлення до зображуваних подій. Попри той непотріб, що панує в медіа-просторі, місцеві жителі в «Інтернаті» — не прихильники «руського миру», не полум’яні патріоти, не безпорадні жертви війни і не політична сила. Вони — живі люди. І це суттєво. Їхні образи не є продуктом примхливого конструювання автора, а взяті з самого життя і в нього ж і повернуті. Образи та події настільки правдиві, що сторінка за сторінкою розфарбовували в моїй свідомості власні спогади. Через це роман здається майже фотографічним. Настільки фотографічним, що ще трохи — і твір не мав би жодної художньої цінності. Проте він має.

Цінність образу Паші — не в тому, щоб показати, ким він є. Найважливіше — те, як він змінюється. Ця «пружина», що штовхає його вперед, змушує виходити за власні межі. Нам, читачам, треба зрозуміти, звідки вона взялася, за якими законами працює, на кого саме зрештою перетворить Пашу.

Проте роман, на перший погляд, відповідей не дає. І начебто, питання про глибинні причини війни не ставиться взагалі. Хтось заперечить, мовляв, не можна перевантажувати художній твір історико-політичною рефлексією, і буде правий. Але щоб подолати безвихідь, ми маємо відслідкувати, з чого все почалося.

Кидається в очі суцільна відчуженість людей. Як один від одного, так і загалом — від дійсно людського існування. Вперше Паша відчуває її укол, коли його позбавляють мрії поїхати в санаторій. Мати не чує батька, той не чує матері. Паша й сам дорослішає і віддаляється від батьків. Ніхто нікому не потрібен. Сестра Паші відсилає сина в інтернат, мов чужого. Той відсахується від неї, а Пашу просто зневажає. Учні максимально відмежовані від учителя, та й той облишив спроби достучатися до їхніх сердець: програма цього не вимагає. З початком війни навіть рідний батько та дружина вибудовують ментальні мури від головного героя.

Це — атомізація суспільства як вона є. Авжеж, вона є лише однією з граней. Одним ешелоном із нею йде цим індустріальним раєм бідність, безробіття, стагнація. А тим часом все голосніше лунають в’їдливі гудки пропаганди. Divide et impera. Люди, відмежовані один від одного, залюбки стають ще й по різні сторони барикад. Та вже видно, хто в цій війні переможець, і хто — переможений. Перемагає правляча еліта обох «ворогуючих країн», отримуючи з кровопролиття економічний зиск, політичні дивиденди або просто зберігаючи status-quo. Поразки зазнає народ, збіднілий, із розбитими домівками та наповненим розпачем серцем. Однак, перші паростки класової свідомості проростають саме в таких людей, які не знайшли свій бік барикад, у яких сумніви змагаються з байдужістю.

«Відповідати мають ті, хто все це почав. Я особисто подивлюсь, як вони викручуватись будуть. Мені просто цікаво, – повторює він, – як вони будуть викручуватись», —

обурюється фізрук з інтернату.

Паша так само відчуває загальну відчуженість, та й сам за довгі роки закутується в кокон із повсякденної стабільності. Проте під дією обставин цей кокон надзвичайно швидко розлітається, як віконне скло від ударної хвилі. З цього моменту вчитель починає суперечку сам із собою. Паша «старий» — класична «маленька людина», яка не бере участі в історичному процесі, коло інтересів якої обмежується роботою та домом. Війна для цієї людини — як надокучлива комаха, від якої просто треба відмахнутися та повернутися назад, до свого маленького самотнього світу.

«Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає він сам собі. Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати.»

Паша «новий» — людина діяльна, відповідальна, чутлива до проблем інших. Відповідальність падає на вчителя, як сніг на голову — тоді, коли він стає на чолі втікачів з вокзалу. Трохи згодом стає погано дідусеві, одному з біженців. І Паша полишає всі свої плани, відкидає раціональні застереження та вирушає на свідомо безнадійні пошуки медичної допомоги. І власним прикладом спонукає й інших іти за собою. Як справжній вчитель!..

Попереду — відверті розмови з випадковою попутницею, завоювання поваги племінника, сповідь контуженого бійця, гра в квача зі смертю. Поволі виходячі за межі свого світика, він по-справжньому стикається із чимось рішуче інакшим, протилежним — іншими людьми, що так само наважились вийти за межі. І якщо зробить все правильно, то вбиратиме їхні радощі й нещастя, переплавятиме їх, щоб повернутися до свого світу знов. Але — вже незрівнянно збагаченого, та ще й такого, що на межах стикається з нескінченним всесвітом усього людства. Це — боротьба з відчуженням.

Далі — наростання вантажу відповідальності. Боязкий, байдужий вчитель трансформується на рішучого «представника громадськості». Навіть його тон у розмовах з військовими змінюється із запобігливого на діловий. У момент найвищої напруги Паші доводиться на кілька хвилин узяти цілковиту відповідальність за життя іншої людини. Це — боротьба з байдужістю.

Ясна річ, що здолати безвихідь можна лише ведучи обидві ці боротьби. Авжеж, це непросто. Але переможці стають принаймні на один крок ближчими один до одного, на одну думку свідомішими, на один погляд світлішими.

Однак, чи переміг Паша? Певна річ, до цього йому ще далеко. Тим паче, що на самоті він приречений на поразку.

«За великим рахунком, головний герой “Інтернату” не сильно й змінюється, якісь механізми в ньому вмикаються, але кардинального прозріння з ним не відбувається, та й не могло статися, бо тоді це була би «література», така собі «Месопотамія-2»», —

з інтерв’ю Жадана «Еспресо-ТВ».

Окрім поразницької думки «я просто вчитель, залиште мене в спокої», йому доводиться боротися ще з однією. «Нікого не шкода». Вона — набагато небезпечніша. Бажання залишити всіх на погибель, втекти, забігти в куток та тішитися хибним відчуттям власної переваги та невинуватості. І це — остання перешкода на шляху любові та людяності.  Вирішальна битва Паші знаходиться поза текстом роману.

Та й не тільки Паші. Адже таке протистояння відбувається в душах мільйонів людей по обидві боки лінії розмежування. І, я переконаний, що запорука успіху «Інтернату» — в тому, що йому вдалося закарбувати в собі це протиріччя. Саме тому роман знаходить відклик у серцях сучасних читачів, та, ймовірно, має шанси стати відображенням нашого часу в очах нащадків. Залишається сподіватися, що вони будуть нащадками переможців у цій боротьбі.

Лише в одному можна бути певним — життя Паші і його племінника (так само, як і безлічі їхніх прототипів) вже не стане колишнім. Війна змінила їх невідворотно.

«Ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе».

Текст: Ігор Сухенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.