Мандрівники вийшли з міста

1

Півроку ми з братом не бачились. А за попередні два роки це моя друга поїздка на “малу батьківщину”, до батьків; частіше хотілось би, але не виходить. Костя молодший за мене на десять років. З сестрами у нас мало спільного, але брат – інше діло.

Він у всьому хоче бути кращим за мене. В музичній школі вчиться сумлінніше, з ліцею щороку приносить похвальні листи; дипломів, грамот у нього вже стільки, що на них можна повість надрукувати. От тільки у футбол він грає поки що не настільки добре.

Я привчив його бити м’яч ще в трирічному віці, коли мене залишали доглядати за ним. Аби дитя не плакало, я з ним грав, і намагався грати постійно. Скільки ми вазонів в будинку перекинули, скільки разів топтали клумбу надворі! З тих часів Костя прив’язався до футболу, до кращого, що є в цій грі.

Зараз на вулиці він найстарший із тих, хто ходить в школу. Сам того не розуміючи, він часто виступає лідером, організатором спільного дозвілля.

Наступного дня після мого приїзду, ми зібрались на стадіон. Костя покликав свого товариша, і ми пішли.

Дорогою я зустрів легенду нашого сільського футболу моїх часів.

– Сергій, – кажу, – давай з нами!

– Та ну, – промямлив той. – Якось вже  не хочу.

– Малявки, – повернувся я до футболістів, – це – кращий нападник, якого я знаю. Він би вам показав, як треба грати.

А тоді до нього:

– Пішли, навчиш малих, покажеш їм клас.

Сергій, зиркаючи в різні боки, ліниво відмовлявся.

Видно було, що вмовити його не вдасться. Попрощались і розійшлись.

Стадіон – то голосно було сказано. В селі ще жила, невпинно вмираючи, школа, в якій було дев’ять класів по п’ять-сім дітей. По суті, це був підготовчий етап до ПТУ. Всі, хто хотів більшого, ходили в місто – кілометрів за три-чотири. Школа ця стоїть на пагорбі, біля церкви, а нижче, обабіч дороги є стадіон. Навесні і восени на ньому проводять уроки фізкультури, взимку він похований під снігом. Влітку ж стадіон перетворюється на пасовисько. Колись ми боролися з бабцями, які прив’язують там коней, корів і кіз. Тепер же нікому до цього діла немає. В центрі міста побудували кілька майданчиків різних розмірів: огороджених, зі штучним газоном, із сидіннями, з сіткою на воротах. Хто може – займається там, хто ні – ніде не займається.

Ми прийшли на стадіон і, якщо я скажу, що то не пасовисько, то збрешу. То справжнє поле, поросле бур’янами по коліна. Будяки, пирій, білий цвіт знахабнілого деревію встановили контроль над стадіоном. Не дивно, що бабусі, які від спорту далекі, вирішили, що мають право випасати там свою худобу. Нічого страшного, що ми прийшли туди тільки утрьох – дві кози і дві корови могли виконувати роль команди суперника. І смішно, й грішно…

Робити нічого – стали грати так. Малі грали проти мене, і я переміг. Та зовсім не тому, що краще грав – просто мені, з огляду на зріст, легше було перестрибувати зарослі. Коли я пробивав штрафний удар, Діма навіть пожартував, що будяки висотою по пояс  – справжня стінка.

Існує вираз “підводні камені”. В той вечір ними були “наземні міни” – де пасуться тварини, там немає простору для гри.

Повертаючись додому, мені було і радісно і прикро. Радів я від того, що зіграв з братом, подивився, як він б’є м’яч. Прикро було від того, що це місце більше не жило.

Половина міської команди “Авангард” виросла на цьому стадіоні. Ми тоді грали щодня, починали після обіду, а закінчували, коли м’яч губився в темряві. Зазвичай всі гравці ділилися на три-чотири команди і грали “навиліт”. Збирались там усі: першокласники, випускники, студенти, іноді навіть мужики. Зробивши роботу по дому, хлопці буквально прилітали сюди, боячись щось пропустити. Скільки бійок там було! Скільки розмов! Це була наша школа. Пам’ятаю, як привів сюди Костю, коли йому виповнилося шість років. Він тоді наслухався таких слів, що, як кажуть, вуха в нього ледь не зів’яли, а я потім просив його не розповідати батькам, що він тут почув.

Дорогою додому Костя з Дімою говорили про те, як би було добре прибрати стадіон.

Наступного дня я вже мусив повертатись в Київ. Вирішили, що поїду ввечері, коли спека спаде.

2

Перед сном я влігся зручніше і взявся читати книжку “Розповіді про літературу” Рассадіна й Сарнова. Раніше я читав перші дві розповіді, а зараз вирішив закінчити почате діло. Є в ній розділ, який називається “Мандрівники вийшли з міста…” Автори в ньому згадують історію, яка сталася з Аркадієм Гайдаром.

Один хлопчик похвалився Гайдару, що він поет, і зачитав йому свої вірші. Відверто кажучи, вірші були препогані.

– Чому ти вирішив стати письменником? Любиш літературу? – запитав Гайдар.

– Так, – відповів хлопчик. – І, потім, письменником бути легко.

– Он як… А хочеш, напишемо разом оповідання?

– Як – разом?

– Ну, ти почнеш, а я закінчу.

Малий погодився. Ще б пак, писати у співавторстві з Гайдаром!

– Починай.

Хлопчик подумав трохи і сказав: “Мандрівники вийшли з міста…”

– Тепер Ваша черга.

Але Гайдар не поспішав розвивати сюжет оповідання.

– Е, ні, – сказав він. – Ми ж не знаємо, що буде далі. От вийдемо завтра з міста, побачимо, що там буде, а потім станемо писати далі.

Вранці співавтори вмились, поснідали, зібрались і пішли. Як на біду, місто виявилось великим. Довго йшли. Хлопчик втомився і запропонував сісти на автобус.

– Сядемо? У мене гроші є.

– Так не можна, – відрізав Гайдар. – І у мене є гроші. Але ти ж сам сказав, що мандрівники ВИЙШЛИ з міста. Якби ти сказав, що вони ВИЇХАЛИ з міста НА АВТОБУСІ – інша справа. А так…

Вони йшли, йшли, а місто все не закінчувалося. Коли хлопчику здалося, що вже майже кінець, за поворотом відкрилася нова протяжна вулиця, якій кінця-краю не було видно.

– Все. Далі я не піду, – сказав виснажений маленький поет.

– Ти ж розумієш, що, якщо не підеш, ми не зможемо написати оповідання?

– Тепер мені вже все одно, – відповів малий і розвернувся в сторону вокзалу.

– Нічого, брат, не вдієш, – мовив Гайдар. – Треба було тобі спочатку вийти з міста, а тільки потім писати, що “Мандрівники вийшли з міста…”

Історія ця так мені сподобалася, що я став шукати більше відомостей про неї. Виявилося, що автор її Рувім Фраєрман – близький друг Гайдара.  Фраєрман написав її, коли стало відомо, що автор “Школи”, “Тимура і його команди”, “Долі барабанщика”, “Чука й Гека” і інших прекрасних творів для дітей загинув на війні.

Закінчується оповідання Фраєрмана так:

“Коли хлопчик поїхав і ми, відпочивши трохи біля дороги, рушили далі, я подивився в обличчя Гайдара.

Воно було замисленим, суворим і сумним, і навіть немов жорстокість відображалася на ньому. Я ніколи не бачив його таким.

— Навіщо ти це зробив, Аркадій? — запитав я у нього.

Він відповів:

— Ти запитуєш, навіщо? Він подвійно винен. Він не знав того, про що пише і не захотів дізнатися, що буде далі. Що, якщо він дійсно стане письменником?

Я промовчав, хоча мені було шкода хлопчика.

Але я знав, що там, де стосувалось правди в мистецтві, Гайдар нічого і нікому не вибачав — навіть такому хлопчику”.

(Повністю оповідання можна прочитати тут).

3

Наступного ранку, коли мама загадала Кості зробити щось на городі, а він пробурчав: “Краще б я на полі прибрав”, в моїй голові поселилася думка, якої я вже не міг здихатися. Довела вона мене до того, що нікуди я не поїхав, а, озброївшись маленькою косою, більше схожою на розігнутий серп, і лопатою, взяв брата за руку і пішов облагороджувати стадіон.

Може здатися, що я думав приблизно так: “Якщо я не зроблю це, то малі так і не зможуть нормально тут грати”. Але думав я в цій ситуації не стільки про них, як про себе.

“Ти зіштовхнувся з дійсністю, – крутилося в голові, – і побачив, що дещо треба виправити. Треба зробити. Хіба маєш ти якесь право не зробити те, що повинен? А якщо не зробиш… Як же ти тоді можеш писати статті на “Лепорт”? Як же ти тоді будеш читати? Та й навіщо, якщо так нічого і не зробиш?..”

Натираючи мозолі і скошуючи бур’ян, вигрібаючи лопатою “торти, запечені на сонці” як любили ми говорити в дитинстві, я виборював для себе право писати. Що писати – навіть не знаю. Але я точно знаю, що Гайдар був правий у тому, що стосується правди в мистецтві: за всім написаним і сказаним повинна стояти готовність втілити це в життя. І навпаки, правдиво писати вийде тільки про те, що зроблено.

Відомо, що коли Байрон вирушив на громадянську війну в Грецію, його не розуміли. Адже це не його війна, це не його країна – яке йому взагалі діло до боротьби чужого народу проти іншого чужого народу! Але Байрон усе одно поїхав. Він писав про свободу, він був поетом свободи, тому не міг зрадити своїй поезії. Все, що він написав, були не самі слова – це і була свобода, яку він був готовий захищати будь-коли. Якби він не поїхав у Грецію, він би зрадив і своїм ідеалам, і самому собі, і свободі.

Ще один приклад. Твори Пушкіна знайшли майже у всіх декабристів. І хоч сам поет на виступі повстанців не був, його вислали з Петербургу. Пройшов якийсь час і Пушкіну вдалось потрапити на прийом до царя, аби прохати його про повернення в світське товариство. Цар  Микола І запитав у Пушкіна, чи підтримав би він декабристів, якби у той день опинився в Петербурзі. Той, не вагаючись, відповів: “Так, підтримав би”. Хіба зміг би Пушкін писати що-небудь, якби збрехав – не царю, а самому собі? Отож бо й воно.

Косив я деревій, рубав будяки, лопатою згрібав “торти, запечені на сонці”, і під мекання спантеличених кіз думав про Байрона, Пушкіна, Гайдара – і всіх, хто собі залишався вірним. І смішно стало: люди на війни відправлялися, боролися проти самодержавства, жертвували життям, а я – з травичкою воюю.

А коли я врешті-решт закінчив “прибирання” і подивився на червоне сонце, яке поспішало сховатися за церквою, то спіймав себе на думці, що тепер мені не кортить писати. Коли діло зроблено, говорити про нього не хочеться.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *