Абстрактний фемінізм чи практичний гуманізм

Цю статтю я почав писати під впливом книжки Артема Чапая «Тато в декреті», в якій він розповідає про свій досвід перебування в декреті, причому з двома дітьми зразу. Головна ідея книжки полягає в тому, щоб таким чином звернути увагу суспільства на ту тяжку працю з виховання дітей, яку жінки виконують тільки тому, що це вважається їх «природним обов“язком».

Не можу сказати, що книжка мені дуже сподобалася. З іншого боку – це мабуть найкраще, що мені попадалося в руки з сучасної української літератури. Все, що попадалося до цього, було не те, щоб погане (здебільшого воно було або ніяке, або дуже погане), але, як правило, якесь безпорадне. Складалося враження, що автори, можливо, з причини відсутності у них почуття гумору, просто неправильно зрозуміли відомі слова Ільфа і Петрова про те, що «письменник повинен писати».

Книжку «Тато в декреті» точно безпорадною не назвеш. Автор очевидно «в матеріалі», пише нормальною людською мовою, та й образи в нього вдаються, незважаючи на те, що «Тато в декреті» – не роман і навіть не повість, а, як визначає сам автор, «іронічна проза».

Зрозуміло, що це сумнівна похвала книжці, але похвалив, як зумів. Тепер, за законами жанру, треба критикувати.

Почну з того, що книжка ця викликала в мене двоїсте почуття – майже як почуття у Артема Чапая до дітей. В книжці навіть спеціальний розділ є – називається «Двоїстість». От фрагмент звідти:

«Ти можеш водночас скреготати зубами від того, що тобі «виносять мозок», і відчувати приплив любові. Можеш відійти на секундочку, три-чотири рази стукнутись об стіну головою, яка розколюється від стодецибельного ридання дитини, – а потім узяти маля на руки та притулити до серця, яке кров’ю сходить від жалю».

Мені це місце якось запам’яталось і не давало спокою. У нас було четверо дітей (як і в родині, в якій виріс Артем), але я ніколи не ловив себе ні на якій такого роду двоїстості. Ставлення до дітей було, як би це сказати, більш безпосереднім. Може, часу не вистачало, щоб вичленяти в ставленні до дітей жаль чи ненависть? Для нас вони були просто дітьми і все. Тобто людьми, хоч і маленькими. Я не хочу сказати, що у нас було краще: деколи ці маленькі люди таки добряче страждали через нашу безпосередність. Тому нічого доброго я в ній не бачу. Але я хочу сказати, що «двоїстість» мене трошки дратує. Так само як і те, що кілька разів в книжці говориться про «партнерство» чоловіка і жінки як якийсь ідеал відносин між ними. Був би я Станіславським – сказав би «не вірю!» Та я й так не вірю, і навіть впевнений, що насправді у них там щось трохи більше за «партнерство». По книжці це добре видно. Я гадаю, що і з «двоїстим ставленням» до дітей Артем перемудрив: видав свої рефлексії над почуттями до дітей за самі почуття. А дітей, судячи з того, як він зумів їх описати в книжці, він просто любить. І це нормально.

Але я не про те.

Перш, ніж висловити свою незгоду з основною ідеєю цієї книжки, ще раз нагадаю, що у нас теж було четверо дітей, і я не був в декреті тільки з тої причини, що за винятком першої дитини (оскільки друга з’явилася зразу ж через рік), дружина виходила на роботу, максимум, після піврічної перерви, хоча, як правило, на «півставки». Зрозуміло, що таке було можливо тільки через те, що працював я викладачем, а не на заводі, чи десь на будівництві. До речі, до «інституту бабусь», який Артем Чапай вважає дуже важливим, ми ставилися різко негативно, і навіть вивели «формулу любові», яка звучала приблизно так: любов між дорослими дітьми та їх батьками прямо пропорційна відстані між населеними пунктами, в яких вони проживають.

Пишу все це для того, щоб було зрозуміло, що моя критика позиції Артема Чапая буде зовсім не з позицій патріархальності.

Колись, дуже давно, ще на першому курсі університету (було це в середині 80-х років минулого століття) мені довелося брати участь в дискусії з приводу статті популярної тоді журналістки «Комсомольской правды» О. Лосото про її бабусю, в якої в квартирі не було не тільки пічки чи плити, але навіть і примуса: тільки електрочайник. Зате у неї була улюблена робота: Фарандзема Аразівна Шавердова була одною з перших вірменських жінок, що отримали професію лікаря. І лікаркою вона була прекрасною: серед її пацієнтів були, наприклад, Д. Фурманов, О. Маресьєв. Вона постійно вдосконалювалася у своїй справі, читала медичну літературу, сама писала наукові статті. Для Лосото її бабуся і була ідеалом жінки. Журналістка була впевнена, що «інститут сім“ї», який уже в той час «дав тріщину», треба не латати і підрихтовувати, а треба робити все, щоб сім’я якнайшвидше перестала бути «господарською одиницею суспільства», думати не тільки над тим, як перевести домашнє господарство на індустріальну основу, але й над тим, як правильно організувати суспільне виховання дітей. На її думку звільнення жінки від її «природного призначення», тобто від домашнього рабства, дасть суспільству неймовірну користь, вивільнивши для корисної, творчої роботи неймовірну кількість сил, які зараз просто марнуються і убиваються.

Звичайно, ця історія мені тоді дуже сподобалася, і я був повністю на боці О. Лосото. Але мені здавалося, що теорія – це одне, а практика – інше. Тому я почав сперечатися із дуже розумною аcпіранткою, яка вважала, що цю теорію треба негайно втілювати в практику і не хотіла визнавати, що і моя точка зору має право на існування. А в мене була точка зору точнісінько така ж, яку зараз відстоює в своїй книжці Артем Чапай. Мовляв, доки стара сім’я таки існує, треба, щоб чоловіки поділяли з жінками «тяготы и лишения семейной жизни». Причому, ви вже, мабуть, зрозуміли з моїх натяків, що в житті я старався твердо дотримуватися проголошених мною в ході тої давньої дискусії принципів і ніколи в цьому не каявся. Гадаю, все це дає мені деяке право говорити про те, що принципи ці зовсім невірні.

Власне, про це здогадується і сам Артем Чапай, бо кілька раз говорить про те, що далеко не всі чоловіки можуть дозволити собі таку розкіш, як декрет. А його дружина Оксана Дутчак прямо пише: «Головне, чого Артем НЕ намагається сказати: “Я зміг – і КОЖЕН зможе”. Бо в суспільстві все складніше».

От про те, як воно «складніше», я і хотів би поговорити. Насправді «татів в декреті» зараз дуже багато, але це не їх заслуга, і нічого доброго в цьому нема ні для татів, ні для їх дружин, ні для дітей. Пам’ятаю, зразу після кризи 2008 року, коли в зв’язку зі скороченням дотацій з боку ЄС на будівництво в Іспанії, Португалії, Греції, різко впав попит на робочу силу в будівельній галузі, в кожному західноукраїнському селі можна було налічити десятки «татів в декреті», оскільки попит на роботу «на фісах» (тобто, на квартирах, домашньою прислугою) в Італії і Греції зберігся, але брали туди тільки жінок. Зрозуміло, що мова не йде про те, що всі ці чоловіки сиділи саме з маленькими дітьми, а тільки про те, що вони різко опинилися в тому становищі, в якому ми зазвичай звикли бачити жінок: тобто в повній фінансовій залежності від своїх «партнерок» і були змушені вести домашнє господарство та доглядати за дітьми. На жаль, в мене немає ніяких даних соціологічних досліджень цього феномену, але самі «тати в декреті» нічого хорошого в ньому не бачили. Вони навіть почали творити своєрідний фольклор з цього приводу. Пропиваючи прислані жінками гроші в сільських барах, вони примовляли, що п’ють з горя, бо, мовляв, жінка там все рівно «плутається з неграми». З ким там плуталися їх жінки насправді, і чи плуталися взагалі, сказати важко, але що деякі з них додому не поверталися і заводили там нову сім’ю – це факт.

І не треба думати, що це була специфіка Західної України. Це специфіка капіталізму в цілому. В книзі «Становище робітничого класу в Англії», написаній більше 190 років тому, Ф. Енгельс приводить лист англійського робітника Роберта Паундера, в якому той розповідає, як інший робітник, його знайомий, в пошуках роботи потрапив в Сент-Хеленс в Ланкаширі і там розшукав одного свого старого друга:

«І ось, пане, він знайшов його, і коли він підійшов до його халупи, як ви думаєте, що він побачив? Сирий низенький підвал, а обстановка така: два старих стільці, круглий стіл на трьох ніжках, скриня, ніякого ліжка, а тільки оберемок старої соломи в кутку, покритий парою брудних простирадл, і два обрубки дерева біля каміна. Коли мій бідний друг увійшов туди, бідолаха Джек сидів на одному обрубкові біля вогню, і як ви думаєте, що він робив? Він лагодив панчохи своєї дружини штопальною голкою, і як тільки він побачив свого друга на порозі, він хотів заховати свою роботу, але Джо – так звуть мого знайомого – бачив все і запитав: «Чорт візьми, Джек, що ти робиш? де твоя дружина? що це в тебе за робота?». Бідний Джек зніяковів і сказав: «Я знаю, що ця робота не для мене, але моя бідна дружина на фабриці; вона йде туди зранку, о пів на шосту, працює там до восьмої вечора і так втомлюється, що, повернувшись додому, нічого більше робити не може. Тому мені доводиться за неї робити, що я можу. У мене немає роботи і не було вже більше трьох років, і за все життя я її не знайду». Тут він гірко заплакав і сказав: «Так, любий Джо, є достатньо роботи для жінок і дітей в цій місцевості, але немає роботи для чоловіків. Легше сто фунтів стерлінгів знайти на вулиці, ніж знайти роботу. Але я ніколи не повірив би, щоб ти чи хтось інший міг побачити, як я штопаю панчохи своїй дружині, тому що це погана робота. Але дружина моя майже не може вже стояти на ногах, і я боюся, що вона захворіє, і я тоді не знаю, що з нами станеться, тому що вона вже давно стала чоловіком в будинку, а я жінкою. Погана це робота, Джо. Не завжди було так», – продовжував він, гірко плачучи. – «Але скажи мені, Джек, – запитав Джо, – як же ти жив весь цей час, не маючи ніякої роботи?». – «Я скажу тобі, Джо, – відповів Джек, – я жив, як жилося, а жилося дуже погано. Коли я одружився, я, як ти знаєш, мав досить роботи, і ледарем, як ти знаєш, я ніколи не був». – «Ні, ледарем ти ніколи не був». – «Наш будинок був добре обставлений, і Мері не доводилося працювати, я заробляв досить на двох. Але тепер все стало догори ногами; Мері повинна працювати, а я повинен залишатися вдома, доглядати за дітьми, підмітати, прати, готувати і штопати. Коли моя бідна дружина повертається ввечері додому, вона зовсім розбита і нічого більше робити не може. Знаєш, Джо, це дуже важко для людини, яка звикла до іншого». – «Так, – відповів Джо, – це нелегко». І Джек знову почав плакати; він говорив, що краще б він ніколи не одружувався, ніколи не народився на світ; але коли він одружився на Мері, йому і в голову не приходило, що так може статися. «Я не раз плакав через це», – сказав Джек. Ну, пане, коли Джо все це почув, як він пізніше розповідав мені, він прокляв фабрики, фабрикантів і уряд всіма тими прокльонами, яким з дитинства навчився на фабриці».

Я впевнений, що Артем не образиться на мене (судячи з книжки, він людина розумна і має досить розвинутий літературний смак), якщо я скажу, що в цьому листі малограмотного йоркширського робітника та проблема, яку Чапай поставив перед собою в книжці, показана і коротше, і водночас незрівнянно масштабніше, і проникливіше, і значно глибше. В найкращих традиціях класичної літератури: коротко, сильно і страшно.

Я гадаю, що мало знайдеться в світовій літературі творів, де б про любов було написано сильніше. Тут ніяк не сплутаєш любов з партнерством.

Але все-таки, як мінімум, один твір, де про любов написано не менш сильно, є:

«Любов означає взагалі усвідомлення моєї єдності з іншим, так що я для себе не ізольований, а здобуваю свою самосвідомість лише через відмову від свого окремого буття і за допомогою знання себе моєю єдністю з іншим і єдністю іншого зі мною… Першим моментом в любові є те, що я не хочу бути самостійною особою, такою що стоїть окремо, і що, якби я був таким, я відчував би себе недосконалим і неповним. Другим моментом є те, що я знаходжу себе в іншій особі, що я маю значимість в ній, і що вона в свою чергу досягає цього ж в мені. Любов тому являє собою жахливу суперечність, яку розум не в змозі дозволити… Любов є одночасно і породження, і розв’язання суперечності; як вирішення останньої вона є моральне єднання».

По стилю зразу видно, що це Гегель. Та й ідеалістичний кінець видає: у Джека з Мері єднання очевидно було не тільки моральне, а цілком реальне. Але у Гегеля це вже точно не партнерство.

Про партнерство знаходимо у Канта:

“Шлюб – поєднання двох осіб різної статі задля пожиттєвого володіння статевими здатностями один одного”. Там і про патріархальність буржуазного життя все пояснено:

“Якщо виникає питання, чи не суперечить рівності тих, хто вступає в шлюб, як таких, те, що закон говорить про відносини між чоловіком та жінкою: «Він повинен бути паном (він наказує, вона підкоряється)», то слід зауважити, що це не можна розглядати як таке, що суперечить природній рівності людської пари, якщо в основі цього панування лежить лише природна перевага здатності чоловіка над здатністю жінки в сприянні загальним інтересам домашнього побуту і грунтоване на цьому право наказувати; саме це право може бути виведено з обов’язку єдності і з рівності мети”.

Погодьтеся, що і в Гегеля, і в Роберта Паундера вийшло дещо цікавіше, як у Канта. Хоча Кантове уявлення, безперечно, частіше зустрічається в житті. Незважаючи на те, що “природна перевага здатності чоловіка над здатністю жінки в сприянні загальним інтересам домашнього побуту” вже давним-давно перестала бути правилом. Принцип “одна сім’я – одна зарплата” (тобто, коли чоловік забезпечував всю сім’ю) ще в 70-ті роки минулого століття перестав бути принципом навіть в Сполучених Штатах Америки, де він вважався чимось не тільки природним, але і священним. І немає ніяких сил, які б могли повернути його до життя саме як принцип, а не просто як окремі випадки, які грунтуються, як правило, на тому, що на якусь одну сім’ю працюють дуже і дуже багато інших сімей. Те, що в справі звільнення жінок “назад дороги немає”, Енгельс зрозумів ще в середині ХІХ століття – що єдиний шлях звільнення від домашнього рабства лежить через включення жінки в суспільну працю. І його аніскільки не тривожило, що в умовах капіталізму це означало навіть далеко не завжди заміну “домашнього рабства” на “наймане рабство”, а здебільшого комбінацію обох цих форм: після роботи на фабриці жінка розпочинала “другу зміну” з виконання домашньої роботи, яка якщо і відрізнялася від фабричної, то тільки значно нижчим ступенем механізації та ще тим, що вона не оплачувалася.

У Енгельса можна знайти дуже багато цікавих думок з приводу піднятої нами проблеми, але я би хотів зосередити увагу читачів всього на одному місці з листа до Гертруди Гільом-Шак від 5 липня 1885 року. Посміявшись попутно над «англійськими поборницями формального права жінок на те «щоб капіталісти експлуатували їх так же грунтовно як і чоловіків» і зауваживши, що ці «поборниці» часто самі зацікавлені в експлуатації інших, Енгельс пише наступне:

«Дійсне рівноправ’я жінки і чоловіка може, на моє переконання, здійснитися лише тоді, коли буде знищена експлуатація капіталом і тих, і інших, а ведення домашнього господарства, яке є тепер приватним заняттям, перетвориться в галузь суспільного виробництва».

Не думаю, що когось нині треба дуже довго переконувати, що перетворення домашнього господарства в галузь суспільного виробництва є справою цілком реальною. Навіть якщо ви харчуєтесь вдома, то готуєте ви уже давно з різного роду напівфабрикатів, і тенденція до подальшого усуспільнення цієї галузі дедалі посилюється. А ще недавно навіть виготовлення одягу було домашньою справою, притому в основному жіночою, про що сучасні жінки уже можуть і не здогадуватися. Як не здогадуються чоловіки про те, що колись вони самі мали будувати будинок для своєї сім’ї. Все це давно робиться індустріальним способом, не кажучи про те, що власний будинок чи хоча би власна квартира для сім’ї – це очевидний пережиток “тоталітарного минулого”, і ця сфера дуже активно переживає “декомунізацію”. Ті, хто може купити квартири, купують їх все частіше, щоб здавати в оренду. А ті, хто потребує квартиру для життя, дуже рідко можуть її купити.

Про те, як активно те, що раніше було домашнім господарством, перетворюється в галузь суспільного виробництва, можна розповідати довго, хоча кожен читач може це зробити і самостійно. Але є одна “стаття” в домашньому господарстві, яка так і застрягла на тому рівні усуспільнення, на якому її застав капіталізм – це виховання дітей. Ця справа і нині, як і 200 років тому, вважається обов’язком родини. І навіть, якщо і виховуються діти і публічних закладах, то в основному за батьківські гроші. А точніше, все більше – за материнські. Бо якщо щось в цій сфері змінилося за 200 років радикально, то тільки те, що чоловіки масово самоусуваються від справи виховання дітей. В 15 країнах Європи більше 40% дітей народжені поза шлюбом. А в семи з них — більше 50%. В США показник теж наближається до 50%. В Латинській Америці він ще гірший, а в деяких країнах доходить до 70%. Статистика по Азії поки що набагато краща, але навряд чи хтось буде сумніватися, що це тимчасово. Правда, ця статистика не розрізняє дітей, які виховуються самими жінками, і тих, що проживають з обома батьками, які просто не зареєстрували шлюб. Але тенденція зрозуміла, як зрозуміло і те, що в таких умовах принцип “тато в декреті” не спрацює. Навіть для тих сімей, де тато все ще залишається, оскільки в більшості випадків так званий “цивільний шлюб” зовсім не означає, що його учасники і так довіряють один одному, а зовсім навпаки: що вони самі собі не вірять і не впевнені в тому, що вони будуть завжди жити разом.

Якщо брати середнього “тата”, то він не тільки не збирається в декрет, а, або вже знаходиться “в бігах”, або морально до цього цілком готовий. Приведену вище статистику стосовно народжених поза шлюбом дітей треба не забути доповнити цифрою розлучень, яка, як в Європі, так і в США сягає за 50%. Так що на “татів в декреті” надія невелика.

Але мова тут не про мораль, а скоріше про політичну економію. Очевидно, що капіталізм просто знищує стару сім’ю, і дивуватися чи обурюватися цьому наївно. Пам’ятаєте закінчення листа Роберта Паундера: “коли Джо все це почув, як він пізніше розповідав мені, він прокляв фабрики, фабрикантів і уряд всіма тими прокльонами, яким з дитинства навчився на фабриці”. Неважко здогадатися, що сім’ї Джека це мало допомогло.

Про те, що капіталізм знищує стару сім’ю, Маркс і Енгельс попереджували давно:

“На чому заснована сучасна, буржуазна сім’я? На капіталі, на приватній наживі. В абсолютно розвиненому вигляді вона існує тільки для буржуазії; але вона знаходить своє доповнення у вимушеній безсімейності пролетарів і в публічній проституції”.

Написано 170 років тому, але з кожним роком стає все актуальніше.

І вихід вказаний в тій же самій книжечці. Він полягає в тому, що утримання і виховання дітей має перестати бути сімейною справою і стати справою суспільства.

Адже це нонсенс – в умовах, коли виробництво речей має вже не просто суспільний, а я би сказав, глобальний характер і грунтується на найостанніших досягненнях науки, виробництво людей, тобто виховання дітей залишається в руках сімї. Запропонуй сучасній сімї пошити собі одяг чи взуття, нізащо не візьмуться, а виховати дитину будь ласка. Нібито виховання дитини справа простіша за шиття одягу. Причому на сімейне виховання припадає найскладніший період в вихованні, коли все залежить виключно від вихователя, дитина сама ще нічого не може. В цей період закладаються основи здоров’я, характер, особливості психіки. І всім цим опікуються люди, які зазвичай анінайменшого поняття не мають про виховання дітей.

Насправді, громадське виховання дітей існує і зараз. Просто далеко не всі можуть його собі дозволити, та й організоване воно вкрай погано. Багачі, власне, ніколи самі не виховували своїх дітей, а завжди наймали для цього фахівців. Але якщо мова заходить про те, щоб зробити громадське виховання для всіх, то це чомусь вважають неможливим.

Власне, ні селянські жінки, ні жінки-робітниці ніколи не мали ніяких декретів. Звичайно, і діти не мали нормального виховання. Але замість того, щоб суспільно організувати цю справу, виховання переклали на матерів.

Насправді немає ніяких перешкод для організації справи таким чином, щоб народження дитини не відривало жінку від продуктивної суспільної діяльності на якийсь значний термін.

В «маленькій але гордій країні», яку Чапай згадує в своїй книжці, маючи на увазі Кубу, були ясла при крупних заводах, де діти працівниць могли знаходитися під наглядом фахівців уже з двохмісячного віку. Матерям надавалися додаткові перерви для годування і спілкування з дітьми. Власне, кубинці перейняли цей досвід у «великої і не менш гордої країни», в якій колись народився сам Чапай.

Звичайно, організувати справу так, щоб народження дитини не перетворювало жінку на домашню рабиню, нелегко. Але якщо ми будемо думати над тим, як це зробити, то нічого недосяжного в цьому нема. Проблема скоріше в тому, що всі думають тільки як цього не робити.

Чому над цим не думають капіталісти і ті, хто старається служити їм вірою і правдою, зрозуміло. Суть нинішнього домашнього рабства жінок полягає в тому, що це економить капіталістам затрати на робочу силу. Та частина її вартості, яка вироблена сімейним способом, дістається їм задарма, як сила природи. Звідси і розмови про природне призначення жінки. Звідси і падіння народжуваності в багатих країнах. Звідси ж і заохочення міграції. З іншого боку, капіталісти більше думають не над тим, щоб влаштовувати ясла для двохмісячних дітей при підриємствах і надавати жінкам додатковий час для спілкування з дітьми (це ж просто банально невигідно), а над тим, щоб тих жінок, які в них працюють, вдягнути в памперси, щоб вони не витрачали дорогоцінний час на походи в туалет, а також над тим, щоб ліквідувати в трудовому законодавстві пункт про заборону звільнення вагітних. На те вони й капіталісти. Думай вони інакше, вони просто перестануть бути капіталістами.

Чому над цим не думають ті «тати в бігах», які не належать до буржуазного класу, класики марксизму теж спокійно пояснюють: «свідомість пануючого класу є пануючою свідомістю».

Вони взагалі були дуже мудрі – ці класики марксизму. Єдине, чого вони точно не змогли передбачити, це того, що жінки, абсолютна більшість яких зовсім не належить до буржуазного класу, і яких формула щодо панування свідомості пануючого класу стосується зазвичай ще більше, як чоловіків класу пригнобленого, поведуть себе таким дивним чином: вони будуть продовжувати народжувати дітей, незважаючи на масове дезертирство навіть з цього фронту «класової боротьби» своїх «партнерів».

Яка природа цього феномену – поки що неясно. Чи це «безпосередність», коли жінки просто не думають про те, що діти будуть «виносити їм мозок», а беруть і народжують, чи просто жінки таким чином реалізують своє право на любов. Пам’ятаєте: «Першим моментом в любові є те, що я не хочу бути самостійною особою, такою що стоїть окремо, і що, якби я був таким, я відчував би себе недосконалим і неповним». Щоб не відчувати себе «недосконалими і неповними», вони народжують дітей. Бо не хочуть бути такими, хто стоїть окремо – виходить, окремо від життя. В будь-якому разі це протест проти існуючого стану справ. Протест, можливо, і неусвідомлений, але відчайдушний, і головне, масовий.

Безперечно, що свідомі чоловіки, ті, які ще не втратили остаточно здатність мислити і здатність «усвідомлювати єдність з іншим», мусять допомагати жінкам. Ясно, що в декрет вони за всіх цих жінок піти не зможуть. Їх багато – цих відчайдушних жінок – та надто мало здатних на любов чоловіків. Значить, їм залишається працювати над тим, над чим не хочуть і що не будуть робити капіталісти – перетворювати справу виховання дітей у першочергову суспільну справу. Іншими словами, щоб не якнайбільший прибуток, ВВП, був метою суспільного виробництва, а створення умов для розвитку людини.

І зацікавлені в цьому не тільки жінки.

Текст: Василь Піхорович

Обкладинка: фото сім`ї мігрантів-збирачів фруктів у місті Якіма (штат Вашингтон, США), 1936 рік. Взято з сайту Shorpy.

Читайте іншу нашу статтю про книжку “Тато в декреті”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.