“Пани Головльови” Михайла Салтикова-Щедріна: критика непрактичної філософії

Легко сказати, що книжка погана. Особливо, якщо не пояснювати чому.  Розповісти ж про хорошу книгу, спробувати зацікавити нею читача дуже складно. Тим паче, коли мова йде про написане більш ніж сто років тому.

Класична література – це не та, яка «з того періоду» і «в той час». Класична значить жива завжди, в тому числі й сьогодні. Жити сама по собі книга не може, не вміє, адже література не існує без читача. Тож жива – означає потрібна.

Дивно, та я навіть не підозрював, доки не почав читати, що роман, про який далі йтиме мова, потрібен мені. Та з кожною сторінкою він все більше ставав моїм. Наче це не автор ставив питання, а я сам, наче не герої метушилися, шукаючи відповіді, а я метушився, наче не в них не вдавалося, а я зазнавав невдач. І це через сто років після написання!

Раніше я вже читав Салтикова-Щедріна: «Історію одного міста» і казки. Серед казок моїми улюбленими досі залишаються «Карась-ідеаліст», «Премудрий піскарь», «Орел-меценат», «В’ялена вобла» і «Повість про те, як один мужик двох генералів прогодував». Яка широта мислення, яка виразність сатири! В «Історії одного міста» це теж є, але там відчуваєш, що це реалізація письменницького задуму – хай геніального і досконало втіленого, але з казками не порівняти.

А нещодавно почав – і майже непомітно закінчив – роман «Пани Головльови».

Один мій друг раніше теж починав, щоправда, не читати, а слухати аудіокнигу. Він не зміг і до половини дослухати. Казав, що страшна книжка. «Особливо там, – уточнював, – страшно, де Іудушка в творі з’являвся. Музика така тривожна грала на фоні… Бррр!» Я читав текст, тож обійшлося без тривожної музики. Хоча мій друг правий – підстави боятися є.

Сатира – це взагалі що? От про Салтикова-Щедріна пишуть, що він сатирик. Його сучасники вважали, що він сильніший сатирик, ніж Микола Гоголь, а нащадки називали й називають його найпотужнішим представником жанру в світовій літературі. Особисто я ставлю його на один щабель з Марком Твеном, чи, може навіть, Марка Твена на один щабель з ним.  Ми знаємо, чи, скоріше, відчуваємо, що сатира – це щось смішне, що це висміювання. Але висміювати можна різне й по-різному.

В 1925 році Луначарський, якого сьогодні незаслужено оминають як літературознавця й критика, написав замітку до ювілею: 27 січня 1926 року минало сто років з дня народження Щедріна. І от як Луначарський відповів на питання, що таке сатира і який сатирик Щедрін:

«Что такое по существу сатира?

Этот вопрос можно поставить еще в другом виде: возможно ли смеяться над злом? Ведь зло должно возбуждать прежде всего желание искоренить его. Если его нельзя искоренить, то оно должно внушать ужас. Если это зло огромно и обнимает жизнь, то бессильный ужас перед этим злом должен дойти до отчаяния. Щедрин был со всех сторон объят ужасным злом царизма и соответственной общественности, он был бессилен не то что искоренить это зло, а даже хоть сколько-нибудь ослабить его. Мало того, он не видел около себя силы, способной победоносно вести с ним борьбу. Конечно, он ужасался, конечно, он был именно близок к отчаянию.

Но в том-то и дело, что и сам Щедрин и те передовые силы русского народа, которые он представлял, безмерно переросли в умственном и моральном отношении господствующие силы официальной общественности и государства. Они переросли их настолько, что могли смотреть на них сверху вниз. И поэтому как политическая сила, скажем даже — как физическая сила, Щедрин смотрел на ужасного истукана зла снизу вверх и был беспомощен. Но как моральная и умственная сила он смотрел на этого же истукана как на нечто, лишенное всякого внутреннего оправдания, как на нечто, столь неуклюжее, столь косолапое, столь тупое, столь дезорганизованное, что все это могло вызвать в нем только презрение». (Впервые, под заглавием «Щедрин», напечатано в журнале «Красная нива», 1925, № 19, 3 мая. В переработанном и дополненном виде, под заглавием «М. Е. Салтыков-Щедрин», напечатано в газете «Правда», 1926» № 22, 28 января, когда отмечалось столетие со дня рождения писателя. Полный текст: http://lunacharsky.newgod.su/lib/ss-tom-1/m-e-saltykov-sedrin)

Михайло Салтиков-Щедрін був із тих сатириків, які висміювали страшне. Як же мені було СТРАШНО усвідомити: те, що тоді було страшним, тепер стало звичним і цілком прийнятним. Щедрін своєю сатирою хотів викорінити велике соціальне зло, а воно надійно вкоренилося в нашому житті. Іудушка Головльов – він безнадійно страшний і до страху живучий! Так само як і його переконання, його спосіб мислення, його ставлення до себе, до світу, до людей.

Іудушкою і кровопивцем називають головного героя роману інші персонажі. Справжнє його ім’я – Порфирій Володимирович Головльов. Він син Аріни Петрівни – скупої поміщиці, яка все підминає під себе. Вона не від природи скупа. Колись була звичайною панночкою, яка вийшла заміж і оселилася в глухому селі, що належало її чоловікові. Чоловік скоро спився і ніяк не міг вмерти, все господарство розсипалося, мужики не хотіли працювати. І треба була сильна рука, яка змогла би зібрати все докупи. Такою вона навчилася бути і такою лишалася до літнього віку. Стара, суха, бездушна жінка, яка все влаштовує по-своєму, – такою була глава сімейства Головльових. Чоловіка її ніхто в домі не поважав і майже не помічав.

В Аріни Петрівни, яка одноосібно керувала величезним багатством (яке сама і нажила за роки утисків, грабувань селян і деспотії), було правило: турбуватися про дітей. Щоправда, турбота ця полягала у «киданні шматка» своїм чадам в потрібний момент. Діти повиростали, зайнялися своїм життям самі, але в них не виходило, бо росли змалку лінивими, апатичними і звикли гульбенити.

Із трьох синів  Аріна Петрівна боялася тільки Порфирія. Він дивився на неї такими «отруйними» очима, що вона не знала, куди подітися. Порфирій любив багато говорити, заплутувати співбесідника. З ним просто так не потеревениш – він немов пастки розставляє. Не довіряла йому мати. «Правий був Стьопка-бовдур, коли в дитинстві назвав його Іудушкою-кровопивцем», – часто думала вона. Павло ж був простакуватий чоловік, який ніколи нічого не зробив сам. Він тільки іноді брикався, заперечуючи матері, намагався сваритися, але швидко вгамовувався і повертався до свого постійного похмурого стану.

Роки йшли, Аріна Петрівна втрачала життєву енергію, сили зникли, завзяття – теж, керувати великим господарством вона більше не могла. А тут ще й селянська реформа… Ослабла Аріна Петрівна. Іудушка якось так все влаштував, що сам оселився в Головльові, а матір «кинув» на брата Павла. Тепер вже Іудушка вирішував, кому і де «кинути шматок».

Павло Володимирович страшно не любив брата, ненавидів його і в той же час боявся. «Він знав, що очі Іудушки випромінюють чарівливу отруту, що голос його, немов змій, заповзає в душу і паралізує волю людини». Тому уникав зустрічі з братом до самої смерті, а помер від нудьги і пияцтва зовсім скоро.

Іудушка-кровопивець став одноосібним хазяїном всіх багатств сімейства Головльових.

У нього було двоє синів, вже дорослих. Виросли вони лінивими до праці й до життя взагалі. Матір їхня давно померла, тож вони змалку тинялися туди-сюди, надокучали батькові, сміялися з його показної набожності, безмежної скупості й часто за це бували покарані. Найгірше для синів було слухати батькові повчання. Любив Іудушка так закрутити, так притиснути словом душу, що хотілося втекти подалі, неважливо куди, але втекти й не повертатися. Не дивно, що, досягнувши потрібного віку, сини втекли з дому. Отримували щомісяця якісь рублі від татуся й на те жили. А оскільки жити не вміли, цікавитися не вміли, вчитися не вміли, бо в дитинстві ніхто їх цьому не вчив, то тільки грали в карти, пили і котилися в прірву.

Старший син, Володя, застрелився. Це було єдине рішення, яке він знайшов. Те життя, яким він жив, потребувало більше грошей, ніж батькові подачки. Ось, як про це написано в романі:

«Целых два года Володя перемогался; сначала выказывал гордость и решимость не нуждаться в помощи отца; потом ослаб, стал молить, доказывать, грозить… И всегда встречал в ответ готовый афоризм, который представлял собой камень, поданный голодному человеку. Сознавал ли Иудушка, что это камень, а не хлеб, или не сознавал — это вопрос спорный; но, во всяком случае, у него ничего другого не было, и он подавал свой камень, как единственное, что он мог дать. Когда Володя застрелился, он отслужил по нем панихиду, записал в календаре день его смерти и обещал и на будущее время каждогодно 23-го ноября служить панихиду «и с литургиею». Но когда, по временам, даже и в нем поднимался какой-то тусклый голос, который бормотал, что все-таки разрешение семейного спора самоубийством — вещь по малой мере подозрительная, тогда он выводил на сцену целую свиту готовых афоризмов, вроде «бог непокорных детей наказывает», «гордым бог противится» и проч. — и успокоивался».

Камінь, а не хліб… Хіба в Іудушки не знайшлося «хліба» для сина? Хіба він не міг йому чимось допомогти? Виявляється, не міг. Настільки «оскотинився», настільки всох, що тільки в свої пустопорожні балачки вірив. Якщо його мати колись «шматки викидала», то він, як наступний виток «еволюції» ділився тільки словами, афоризмами й рекомендаціями, які були повністю непрактичними. Повчань в його голові був такий запас, що на всіх і вся вистачало.

«Поучения эти имеют то достоинство, что они ко всякому случаю пригодны и даже не представляют собой последовательного сцепления мыслей. Ни грамматической, ни синтаксической формы для них тоже не требуется: они накапливаются в голове в виде отрывочных афоризмов и появляются на свет божий по мере того, как наползают на язык».

Користі з таких афоризмів не було, але Порфирія Володимировича це вже не цікавило.

«Иудушка уже ко всему готов заранее. Он знает, что ничто не застанет его врасплох и ничто не заставит сделать какое-нибудь отступление от той сети пустых и насквозь прогнивших афоризмов, в которую он закутался с головы до ног. Для него не существует ни горя, ни радости, ни ненависти, ни любви. Весь мир, в его глазах, есть гроб, могущий служить лишь поводом для бесконечного пустословия».

Коли з іншим його сином, Петром, теж сталася біда – програв у карти, – Іудушка-кровопивець вирішив не відступати від своєї філософії. Петя, їдучи до батька з наміром прохати про позику, майже непомітну для бюджету сімейства Головльових, думав: допоможе чи ні? А це було те саме, що й: стрілятися чи ні? Адже іншого порятунку, якого-небудь виходу з ситуації Петя не бачив. Доки він міркував і сподівався, його батько лежав у ліжку й теж мислив.

«Нет сомнения, что с Петенькой случилось что-то недоброе, но, что бы ни случилось, он, Порфирий Головлев, должен быть выше этих случайностей. Сам запутался — сам и распутывайся; умел кашу заварить — умей ее и расхлебывать; любишь кататься — люби и саночки возить. Именно так; именно это самое он и скажет завтра, об чем бы ни сообщил ему сын. А что, ежели и Петенька, подобно Володе, откажется принять камень вместо хлеба? Что, ежели и он… Иудушка отплевывается от этой мысли и приписывает ее наваждению лукавого. Он переворачивается с боку на бок, усиливается уснуть и не может. Только что начнет заводить его сон — вдруг: и рад бы до неба достать, да руки коротки! или: по одежке протягивай ножки… вот я… вот ты… прытки вы очень, а знаешь пословицу: поспешность потребна только блох ловить? Обступили кругом пустяки, ползут, лезут, давят. И не спит Иудушка под бременем пустословия, которым он надеется завтра утолить себе душу».

Порфирій Володимирович здогадувався, навіщо син приїжджає, тому й уникав зустрічі. А сину нікуди було діватися, треба було рятувати шкуру свою, тому зрештою зав’язалася у них розмова. Відразу батько попередив:

« – Только я, брат, говорю прямо: никогда я не обдумываю. У меня всегда ответ готов. Коли ты правильного чего просишь — изволь! никогда я ни в чем правильном не откажу. Хоть и трудненько иногда, и не по силам, а ежели правильно — не могу отказать! Натура такая. Ну, а ежели просишь неправильно — не прогневайся! Хоть и жалко тебя — а откажу! У меня, брат, вывертов нет! Я весь тут, на ладони. Ну, пойдем, пойдем в кабинет! Ты поговоришь, а я послушаю! Послушаем, послушаем, что такое!»

Петя зізнався, що програв три тисячі в карти. Батько відмовився давати гроші. Знав же, розумів же, що пропаде син, що ніде йому більше просити, але не поміг.

« – Ничего я, мой друг, не знаю. Я в карты никогда не игрывал — только вот разве с маменькой в дурачки сыграешь, чтоб потешить старушку. И, пожалуйста, ты меня в эти грязные дела не впутывай, а пойдем-ка лучше чайку попьем. Попьем да посидим, может, и поговорим об чем-нибудь, только уж, ради Христа, не об этом».

Син у відчаї запитує, чого батько не хоче йому допомогти і ось, що батько «кидає»:

« – А потому, во-первых, что у меня нет денег для покрытия твоих дрянных дел, а во-вторых — и потому, что вообще это до меня не касается. Сам напутал — сам и выпутывайся. Любишь кататься — люби и саночки возить. Так-то, друг. Я ведь и давеча с того начал, что ежели ты просишь правильно…

       Знаю, знаю. Много у вас на языке слов…

       Постой, попридержи свои дерзости, дай мне досказать. Что это не одни слова – это я те6е сейчас докажу… Итак, я тебе давеча сказал: если ты будешь просить должного, дельного — изволь, друг! всегда готов те6я удовлетворить! Но ежели ты приходишь с просьбой не дельною — извини, брат! На дрянные дела у меня денег нет, нет и нет! И не будет — ты это знай! И не смей говорить, что это одни «слова», а понимай, что эти слова очень близко граничат с делом.

       Подумайте, однако ж, что со мной будет!

       А что богу угодно, то и будет, — отвечал Иудушка, слегка воздевая руки и искоса поглядывая на образ».

Так розмова продовжується, так і пізніше вони ведуть бесіди, але Іудушка-кровопивець невблаганний: поїхав Петя ні з чим.

Згнив, згнив Порфирій Володимирович. І все довкола себе цією гниллю заразив.

А філософія його не гнила, досі живе і все більше людей заплутує.

Всі ці «правила успіху», «життєві цілі», «почни з себе», «наведи лад в голові», «не можна змінити життя за один день, але можна змінити думки, які змінять життя» – все це та ж сама філософія Іудушки.

Цю мораль сьогодні пропонують, як філософію успішних людей. Але це досі в суті своїй є всього-навсього мораль поміщицька. Мораль, орієнтована на прибуток. Мораль, яка відкидає людину, почуття.

І  нічим вона не може допомогти конкретній людині. Щедрін написав «Панів Головльових» у 1880 році, й вже тоді було ясно, що філософія Іудушки – універсальна непрактична філософія. Її можна застосовувати, але тільки як камінь, а не як хліб. Нею можна притиснути людську душу, її прагнення; нею можна ввігнати людину в труну. А врятувати кого-небудь така філософія не може, надію подарувати, до дії спонукати – не може. Ці універсальні «правила життя» абсолютно немічні перед найпростішою життєвою суперечністю.

А ми живемо у вирі суперечностей. І можемо їх або боятися, або вирішувати. З філософією Іудушки ми їх не зрозуміємо, тому будемо уникати. Так само, як уникав Лев Толстой, філософія якого, між іншим, дуже схожа з позицією Іудушки –  зокрема, тим, що пропонує всього лиш не втручатися, аби не зіпсувати нічого, не нашкодити усталеному порядку. Його філософія повна всіляких «не». Ці «не» дуже зручні – їх завжди можна застосувати до будь-якої ситуації. Така філософія – викарбувана монета, яку будь-якої миті можна дістати з кишені й пред’явити.

Одне з імен цієї філософії – екзистенціалізм. Екзистенціалізм бере коріння з психології душі Достоєвського, з «діалектики душі» Толстого, з самого життя, у яке людина боїться втрутитися, де живуть не люди, а страх порушити світовий усталений порядок. Що ж тоді людям лишається? В чому тоді наша свобода? Так це питання залишалося невирішеним півстоліття, доки не з’явився Сартр і пояснив: люди можуть тільки обирати, як до свого становища ставитися – в цьому і вся свобода.

Звісно, Михайло Салтиков-Щедрін не Толстого критикував, а філософію, яку пізніше «підхопив» Толстой і розвинув Сартр. Ця філософія – як болячка: на сприятливому грунті вона легко пристосовується і набуває витончених форм, так що відразу й не помітиш заразу. Чи сприятливий для неї грунт сьогодні? Ще б пак! Суспільство, в якому людина людині партнер (читай: бізнесмен), в якому все робиться задля грошей, в якому всі хочуть накопичувати, накопичувати і ще раз накопичувати – чим не ідеальні умови для поміщицької моралі?! Наш час дуже хворий. Ми від цієї моралі не втечемо, вона від нас теж. Приймати її – означає перетворюватися в Іудушку, в кровопивця, в поміщика. Що ж робити? Невже залишається тільки покірно приймати заздалегідь підготовлений універсальний камінь?

Пригадаймо: «Истина заключается вовсе не в голых «результатах», а в непрекращающемся процессе все более глубокого, все более расчлененного на детали, все более «конкретного» постижения существа дела. А «существо дела» нигде и никогда не состоит в простой «одинаковости», в «тождественности» вещей и явлений друг другу. И искать это «существо дела» — значит тщательно прослеживать переходы, превращения одних строго зафиксированных (в том числе словесно) явлений в другие, в конце концов, в прямо противоположные исходным». (Ильенков Э. В. Так кто же мыслит абстрактно? – Необразованный человек, а вовсе не просвещенный)


Бачите, можна думати не тільки як поміщик. Це важче, набагато важче, але хай нас не лякають труднощі. Зрештою, навіть не знаю, що складніше: постійно шукати, мислити, перевіряти, відкидати і починати все спочатку чи кожного дня переконувати себе в тому, що обрана раз і назавжди позиція – правильна.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *