Про фемінізм у книзі Артема Чапая «Тато в декреті»

«Якщо соціальні умови розвитку будуть однаковими для обох статей і цьому розвитку не будуть ставитися ніякі перепони, якщо суспільство буде знаходитися в здоровому соціальному стані, то і жінка підійметься на висоту повної досконалості своєї сутності».

А. Бебель «Жінка і соціалізм»

Коли говорять про фемінізм у літературі, згадують насамперед Ольгу Кобилянську і Лесю Українку. Особливою популярністю користується Марко Вовчок. Прихильники фемінізму люблять нагадувати, що жінок завжди пригноблювали, а ці три великі жінки  – свідчення тому. Подивіться, кажуть, як було важко Марко Вовчок публікуватися, вона навіть мусила взяти псевдонім, змінити своє ім’я на чоловіче, інакше ніхто б ніколи не дізнався про її творчість. Те ж саме і з Жорж Санд.

Значно рідше згадують Льва Толстого. Дарма. Він своїм романом «Анна Кареніна» зробив для сучасного фемінізму більше, ніж сучасний фемінізм для себе. Толстой з могутньою художньою силою зобразив реальне місце жінки в суспільстві, показав, що таке пригноблення і навіть кинув світло на причини несправедливості між представниками різних статей.

І ті проблеми досі живуть. Правда, в більш прихованій і неявній формі. Жінки вибороли собі таку-сяку свободу, рівність із чоловіками, але краще їм жити від того не стало. Гарно показано це в серіалі «Секс і місто». Жінки продовжують кидати виклики сучасному суспільству, отримують те, чого їм не вистачає, але результати не вражають. І це зовсім не від того, що чоловіки такі лиходії, а тому, що і чоловікам сьогодні живеться не солодко.

Перемога

Артем Чапай далеко не перший «тато в декреті». Та він чи не єдиний в Україні письменник, який своєю творчістю намагається не тільки привернути увагу читачів до проблеми, а й ступити бодай на крок уперед у її вирішенні.

З феміністичних позицій постановка питання про необхідність «татів у декреті» вже є перемогою. Тож після назви можна писати все, що завгодно – головну думку автор уже виніс у заголовок і нічого більшого не скаже.

Так Артем Чапай і робить. Замість підходити до питання конкретно, системно, історично, науково чи хоча б послідовно, він розглядає кілька часткових моментів, сторін справи батьківства в сучасній Україні. Які бувають батьки, які бувають діти, як знаходити час на себе, про роль бабусь у вихованні, про творчість і т.д. – багато сторін однієї великої справи.

Артем Чапай підійшов до фемінізму з боку виховання дітей. Та розподіл обов’язків у справі виховання дітей є тільки однією зі сторін фемінізму, через яку розкрити його як явище неможливо. Отже, ті висновки, які робить Чапай в тексті, він робить абсолютно логічно – але цього недостатньо для того, аби логіка його відповідала суті справи.

Хай би як старався письменник, йому не під силу висвітлити всі сторони виховання чи фемінізму через просту причину: сторін багато, а життя коротке. Вихід: цілитися в найсуттєвіше, в найголовніше, в те, що визначає суть справи. Це не буде якась зі сторін, це буде ядро. Артем Чапай, на жаль, глибоко не копнув.

Героїзм

Автор і в книзі, і в багатьох інтерв’ю підкреслював, що книга не про дітей і тим паче не про нього. Найменше, що йому потрібно – виховати когось із читачів, щоб ті робили, як він, як написано. «Тато в декреті» – захоплення жінками, героїзму яких ніхто не помічає.

Виховувати дітей, каже автор, – героїзм.

Ми повністю згодні. Ми тільки хочемо сказати, що на амбразури лізти, у тих випадках, коли це не потрібно, буде зайвим героїзмом, видимістю героїчного вчинку.

А для когось і вдома прибрати – вже подвиг. От, наприклад.

«…не треба думати, що все ідилічно, якщо тато пішов у декрет. Ось нещодавно посварилися. Оксана таки пропилососила. А потім, за кілька днів, просить мене:

– Ну прибери хоч у туалеті й ванній. Якщо ти з дітьми, це не означає, що можна нічого більше не робити.

Прибирати санвузол із однорічним помічником – завдання вищого левела. То, як мавпеня, молодший син пробує видряпатися на тебе по ногах – натомість стягує з тебе штани до колін. То, скориставшись нагодою, кидає у відкритий унітаз м’ячик. Подивитися, як він там булькне».

Ми би не згадували цей уривок, оскільки ну дуже він інтимний, свій. Та все ж, оскільки сам письменник зробив його публічним, вставивши у книгу, ми його прокоментуємо. Очевидно, що для автора подібні вчинки і роздуми про сутність і поведінку чоловіка в сім’і і вдома є прогресивними, є проривом. А в суспільстві його проблеми давно навчились вирішувати.

Чи не навчились?

Артем Чапай пише, що не навчилися. Що жінки залишаються волами, які тягнуть сім’ю, дітей, що жінки самостійно підтримують «сімейне вогнище», жертвуючи таким чином своєю кар’єрою, своїми захопленнями, відмовляються від мрій і взагалі обмежують себе і своє майбутнє. Роблять це вони, звісно, не за власним бажанням. Обставини ставлять жінок в такі нелюдські умови. Обставини, суспільні умови, традиції, норми – це все обмежує жінку, перетворює її на інструмент виховання, на няньок, на кухарок.

Хто б сперечався.

Як же вирішити таку проблему?

Артем Чапай каже, що чоловік може допомогти жінці бути людиною, якщо візьме на себе частину її обов’язків, якщо сам займе її місце. Каже, що за кордоном давно навчилися вирішувати подібні питання. Чоловіки можуть, а в деяких країнах просто мусять, іти в декрет на якийсь час. Від цього всі виграють, і насамперед жінка, в якої з’являється час займатися собою в найширшому сенсі і не перекреслювати своє майбутнє просто тому, що вона «прив’язана» до візка.

Цікаво, чи не опиняється чоловік в тих самих умовах, що і жінка, стаючи нянькою малюків?

По ідеї мав би. Але ні.

Артем Чапай про те і пише, що чоловік, який пішов у декрет, стає практично героєм, героїзм якого відзначають всі навколо. І це несправедливо! ЦЕ, саме ЦЕ, на думку автора, несправедливо! Книга «Тато в декреті» наскрізь пронизана ідеєю про несправедливість ставлення суспільства до татів і мам, які перебувають у декреті.

На нашу думку, це не так важливо.

Важлива не оцінка і не ставлення, а сама сутність батьківства і материнства.

Виховання людини

В наш час виховувати дітей важко. І проблема тут зовсім не в тому, що хтось комусь допомагає чи не допомагає. А у тому, що виховання сьогодні – справа не суспільна, а приватна.

Не будемо говорити про те, як було, а скажемо про те, як має бути.

Чого не вистачає батькам, так це часу. Виховання дитини займає так багато часу, що на себе його просто не залишається. Воно й не дивно, бо виховувати дитину треба постійно й безперервно. Дитина мусить ставати людиною, соціалізуватися. Темпи її осуспільнення надзвичайно високі. За якихось чотири-п’ять років малюк мусить сприйняти і навчитися використовувати те, що людство створювало тисячоліттями. К. Чуковський недаремно у своїй книзі «Від двох до п’яти» наголошує на гігантській праці малюків з освоєння мови свого народу. Навчитися мові, вивчитися уявляти, фантазувати, мислити образами, відчувати, а ще скільки всього просто знати! Це нереально важка праця.

Чи може навчити цьому одна людина? Чи навіть одна родина, включно з бабусями і дідусями? Так-сяк або сяк-так.

Мабуть, ніхто не стане сперечатися, що у дитини не вийде залишатися поза суспільством. Тобто, осуспільнення, олюднення починається одразу після появи малюка на світ.

Хоча після фізичного народження дитини, як писав  В.О. Босенко, “людське дитя” – ще не людина, а ембріон у суспільному тілі. Якщо тримати дитину в коробці, хай скільки в тій буде кімнат і опікунів, повноцінною людиною вона не стане. Сам Чапай пише, що і дорослій людині потрібно займатися чимось більшим, ніж тільки сидіти «цілими днями вдома», коли  «і їй хочеться поговорити не тільки про те, як каже корова або де в лялі вушко». Що тоді говорити про малих?

Отже, в інтересах навіть самої дитини, пізнавати світ і ставати людиною вона мусить інтенсивно. Так ще й ні в якому разі не можна, щоб дитина перетворювалася на об’єкт виховання. Навіть ставитися до неї так не можна, інакше об’єктом, а не активним діючим суб’єктом вона і виросте. Все це означає, що питання виховання дитини – зовсім не питання чоловіче, жіноче чи навіть сімейне, а питання суспільне.

Тепер подивимося не зі сторони дитини, а зі сторони дорослих – без різниці: чоловіків чи жінок.

Всім, напевно, відома така задачка.

Для приготування сніданку на одного малюка потрібно півгодини. В кожній окремій сім’ї півгодини піде на сніданок. А якщо в одній їдальні кілька кухарів півгодини витратять на приготування тієї ж манної каші, але з розрахунку не на одну, а на тисячу дітей, то, виходить, скільки часу буде збережено?

Варто зауважити, що час – ресурс не індивідуальний, а суспільний. В результаті розподілу праці ми маємо все необхідне для життя тільки тому, що хтось десь це зробив, і тому, що ми самі щось робимо, тому що інакше в нас не було б грошей, аби отримати те, що хтось зробив. Відповідно, ми можемо робити не все, а тільки те, що потрібно нам. Ми маємо змогу займатися своїми справами, бо у нас на це з’явився час, який нам, по суті, дали інші члени суспільства. Але він не зовсім-то й наш – ми все одно рідко коли витрачаємо його на себе і “на свої” потреби. Так само, як і гроші, час – ресурс, який ми не можемо не витрачати.

Готуючи кашу окремо кожного ранку, ми самі відбираємо в себе час. А є ж іще обіди, вечері і численні так звані «перекуси».

І це тільки те, що стосується харчування.

Інакше й бути не може. Не потурбуєшся про себе сам – ніхто про тебе не потурбується. Не потурбуєшся про свою дитину – ніхто цього за тебе не зробить.

Фемінізм як віросповідання

Недалекоглядно, м’яко кажучи, вважати, що проблеми вирішаться, якщо на місце пригнобленої жінки стане чоловік. Нічого не зміниться від того, хто саме буде пригноблений. Кому від пригнобленого чоловіка стане легше, так це феміністам. Вони будуть тішитися цим  видовищем, але недовго, бо скоро жінкам, на їхню думку, теж треба буде стати пригнобленими, бо давно вони вже такими не були.

Логіка фемінізму в сьогоднішньому його вигляді обмежена своєю негативністю. Суть такого фемінізму у запереченні всього, що нефемінізм. А оскільки нефеміністичного у світі дуже багато, то й займається фемінізм усім, а отже – нічим конкретно.

Фемінізм зациклений на рівності чоловіків і жінок. Настільки зациклений, що нічого більше йому не потрібно. Він так сильно спростився, що сьогодні має вигляд комплексу догм. Складається враження, що все, що цікавить феміністів і феміністок – це відхилення від догм у реальному житті. Все, що потрібно фемінізму, про який пише Артем Чапай, можна виразити однією фразою: щоб чоловіки притримувалися фемінізму.

У такого фемінізму релігійне обличчя. І релігійна сутність.

А насправді фемінізм – це не боротьба проти чоловіків і навіть не боротьба за звільнення жінок від пригноблення чоловіками. Фемінізм – це  боротьба за звільнення жінок.

Від кого?

Від того, що жінок пригноблює. Саме що, а не хто. А пригноблюють і експлуатують жінок не стільки чоловіки, скільки суспільні умови, які складаються внаслідок існуючого способу матеріального виробництва. Артем Чапай, як автор, якого відносять до «лівих», мав би це знати. Отже, фемінізм, відірваний від питання про зміну способу матеріального виробництва – бідний, викривлений, «недофемінізм».

Вільгельм Лібкнехт, той самий німецький революційний діяч, який у 19 столітті боровся за права робочого класу, у своїй роботі «Соціалізм і культура» писав:

«Жіноче питання є частиною великого соціального питання, воно може бути вирішене тільки разом із ним. Хто прагне до емансипації жінок і не веде боротьби за загальну соціальну емансипацію, – береться за безглузду, безнадійну справу. Але той, хто бореться за всезагальну соціальну емансипацію, тим самим бореться за емансипацію жінок».

Хто з сучасних «захисників жіночих прав» ставить питання про місце жінки в матеріальному виробництві? Найбільше, що можна від них почути, це вимога зарплатні нарівні з чоловіками, а частіше — щоб автори чи юристи перетворювалися на авторок чи юристок. Що це дає? Нічого. Розумні роботодавці не проти підвищити рівень зарплатні жінкам, або скоротити чоловікам. Це немає ніякого значення – однаково через місяць-другий курс долара виросте і ціни, відповідно, підскочать також. (То це розумні роботодавці. А ще розумніші роботодавці просто не беруть на роботу жінок віку 20-35 років, щоб не відпускати їх у декрет, коли раптом доведеться).

У що ж тоді цілитися фемінізму? Будь-яка більш-менш освічена людина, яка береться розмірковувати про фемінізм, мусить знати, що вся біда – у приватній власності на засоби виробництва.

«Дійсне рівноправ’я жінки і чоловіка може, на мою думку, здійснитися тільки тоді, коли буде знищена експлуатація капіталом і тих і інших, а робота по домашньому господарству, яка виконується тепер індивідуально, перетвориться в галузь суспільного виробництва».

Це вже Ф. Енгельс сказав, а він, як відомо, добре розумів логіку капіталістичних відносин.

«Нормальний «лівий» вміє орієнтуватися на Захід, на розвинені країни Європи і США (бо звідти він отримує гранти на свою діяльність і з тих грантів живе). А там ніякого скасування приватної власності на засоби виробництва не передбачається. Складається враження, що і Артем Чапай дивиться на Захід, каже, що ми відстаємо і що пора нам ставати  сучасними. Тобто, феміністами.

Фемінізм привчає нас розділяти людей за статтю, примушує нас помічати і відзначати ситуації, в яких є і немає рівності чоловіків і жінок. Але це нічого людині не дає.

Щоб зрозуміти хибність такого розуміння фемінізму, треба відповісти на одне питання: в чому сутність людини? Варіант перший: у тому, що вона робить на благо інших людей. Варіант другий: у тому, що вона робить на благо своєї (чужої) статі.

Не будемо сперечатися, в Україні, як і у всьому світі багато чоловіків не може змиритися із тим, що жінки й чоловіки мусять бути рівними, бо жінку взагалі рідко сприймають як людину — тим паче, самі феміністи. Як і багато жінок просто не вважають за потрібне такої рівності досягати.

Фемінізм, відірваний від життя

Артем Чапай не агітує. Він просто стверджує те, що переживає сам. Але він не може теоретизувати, узагальнити свій досвід, бо мислить абстрактно. От, наприклад:

«Словом, якщо в якомусь місці тексту здається, що я скаржусь, а в іншому – що ідеалізую декрет і дітей, – слід завжди пам’ятати про (не побоюся цієї фрази) єдність і боротьбу протилежностей».

Автор, хоч і каже «не побоюся цієї фрази», насправді боїться. Якби не боявся цієї самої фрази, то не згадував би про те, що її можна не боятися. Зоставшись наодинці з досвідом, зі знаннями, письменник починає мислити уявленнями, а не поняттями чи категоріями. А оскільки чоловік, жінка і людина – зовсім не уявлення, письменник далеко в свої роздумах зайти не може.

«Грубо кажучи, насправді в ідеології фемінізму йдеться про справедливість між чоловіками й жінками. Не більше й не менше».

Так пише Чапай, і ми з ним погоджуємося. Та ніяк ми не можемо повірити в те, що йдеться у фемінізмі про справделивість по відношенню до… пригнобленості. Самі подумайте.

Жінка була пригнобленою. Чоловік – ні. З’явився фемінізм. Тепер черга чоловіка бути пригнобленим і обмеженим, а жінка – «на коні».

Це ми грубо продемонстрували логіку такого фемінізму, який просто за рівність. Гарно звучить, але за змістом – нічого.

Чому ніхто не говорить, що не має бути несправедливості?! Як же так?

Справедливість повинна встановитись, але звідки їй взятися, як не з заперечення несправедливості?

Очевидно, потрібна не боротьба за рівність, а боротьба проти нерівності. Це дуже важливо. Тільки так фемінізм виступить як боротьба за звільнення людини, а не чоловіка чи жінки. Те, що люди є жінками і чоловіками, дівчатками і хлопчиками, бабусями і дідусями, трансгендерами і т.п. – друге питання, бо перше — це те, що вони усі люди, які століттями перебувають у певних умовах, де вони не можуть бути людьми. Якщо не зважати на це, то фемінізм завжди ставатиме частковим, і з боротьби за рівність перетворюватиметься у боротьбу за нерівність, просто за трішечки людянішу нерівність, ніж була до цього.

Може Артем Чапай писав книжку для тих, у кого примітивне уявлення про рівність і справедливість, і старався розтлумачити прості істини: що жінку треба поважати, що жінка – теж людина? Може. Та цим самим він проявив свою необізнаність у питаннях фемінізму.

Не буває, говоримо ми, фемінізму, відірваного від самого життя. Життя ж стає таким, що якась частина людства живе пригноблено, коли інша її пригноблює. Свідомо чи несвідомо – без різниці. Високорозвинені країни виглядають такими на фоні відсталих країн, а розвиток їх пояснюється жорстокою експлуатацією Латинської Америки, Азії та Африки. Така капіталістична система, на якій сяк-так стоїть наш сучасний світ. Але хіба винен у цьому житель Відня чи Хельсінкі, якийсь продавець у магазині, трудівник фабрики в Дюссельдорфі чи гондольєр у Венеції? Зовсім ні.

Очевидно, винна сама така система виробництва й розподілу благ. Відповідно, суспільство ділиться на тих, хто зберігає цю систему, і тих, хто проти неї бореться. Не задля якоїсь нової бореться, а задля себе, задля збереження себе. Зрозуміло, що зберегти себе можна тільки в новій системі, але це вже інше питання, про яке поки що книжки не пишуть і ще довго не писатимуть.

Артем Чапай написав книжку на актуальну тему. Але нічого нового і суттєвого він не сказав. Боротьба з пригнобленням жінки повинна вестися не на низькому рівні, не в стінах квартири, навіть не в стінах всіх квартир.  “Особливий хатній етикет” — це ще не боротьба!

Боротьба за звільнення жінки  – це боротьба проти того, що її пригноблює на сутнісному, корінному, тобто найширшому рівні, боротьба проти самого кореню, а не лише плодів зла. Питання фемінізму не вирішуються на рівні фемінізму. Емансипація жінки дорівнює боротьбі проти будь-якого пригноблення і проти всякої несправедливості. В першу чергу, проти тієї несправделивості, яка існує між бідними і багатими. І всі «нормальні «ліві» знають, проти чого треба боротися, тільки чогось займаються фрагментами – імітують діяльність, аби не сидіти без діла.

Фемінізм у сім’ї

Суть в тому, що коли не боротися з причинами нерівності прямо і відкрито, то симптоми з`являтимуться увесь час, скільки і як рішуче проти них не виступай, хоч як у родині обов`язки не розподіляй та словники не переписуй.

Артем Чапай публічно заявляє про те, що він фемініст. Не тільки в книзі «Тато в декреті», але й у виступах, на презентаціях, в інтерв’ю. Він пишається тим, що разом зі своєю дружиною вони змогли встановити такий тип стосунків у сім’ї, який грунтується на фемінізмі і взаємоповазі. Партнерські стосунки.

Сім`я — це не партнерські стосунки. Члени сім`ї не можуть виступати партнерами один до одного, тому що в сімейних стосунках все базується на цілісному веденні господарства. Партнери — це вимушені компаньйони у справі, де їм було б зручніше діяти поодинці, але змушені вступати в союз, бо поодинці нічого не виходить. Це суто капіталістична витівка. Партнерські стосунки зручні сьогодні, бо відповідають умовам, в яких сім’ї вимушені перебувати. А умови відповідають інтересам і логіці бізнесу, грошей. Чи велике досягнення – зрозуміти, що об’єктивні по відношенню до сім’ї умови впливають і на те, що відбувається всередині сім’ї? Артем Чапай і не стверджує, що відкрив це, але ревно захищає партнерські стосунки, немов краще бути не може.

Партнерські стосунки — це коли “ти мені, я тобі”. До фемінізму це не має жодного відношення, хіба лише до того, який тільки виправдовує існуючий стан речей.

Тут у нас ремарка, направлена не на сім’ю Артема, а на «ізми» взагалі.

Чи можна обходитися без фемінізму, націоналізму, соціалізму і інших «ізмів»? Взагалі-то, ні. Немає людей “безідейних”, тобто таких, які існують поза будь-якими ідеями. Кожен предмет, вироблений людиною, несе в собі відбиток якогось “ізму”, відображає його. Та й “ізми” бувають всякі; наприклад, гуманізм вмістив у собі найпрогресивніші людиноорієнтовані ідеї останніх 500, якщо не більше, років.

Коли Чапай пише, що живе за фемінізмом, то можна подумати, що він розвинув його до максимуму, до того рівня, який становить вершину в культурі всього людства. Але далі автор детальніше розписує своє бачення фемінізму, і читачеві стає зрозуміло, що це не той фемінізм, який вершина, а стає ясно, що письменник просто “не в той” фемінізм “росте”.

Повага до людини – не фемінізм, але чому повага чоловіка до жінки називається фемінізмом? Тут сам фемінізм заперечує себе: вчить, що всі рівні, але «ось у цьому моменті особливо помітно рівність».

Чапай пише:

«Є кілька тат, які явно намагаються розділити тягар із жінкою». «Є відомий адвокат, яка ганить фемінізм, а по суті, їхня сім’я живе чисто за фемінізмом».

Здається, фемінізм не повинен суперечити гуманізму, чи не так?

Артема Чапая, схоже, це дратує. У нього, як видно з тексту, просто в голові не вкладається: як це людяність по відношенню до жінки не є фемінізмом?!

Це ми до того, що не можна жити по-чоловічому або по-жіночому. Можна жити по-людськи.

І фемінізм – не самодостатня теорія, яка все пояснює і всьому вчить. Це тільки одна зі сходинок, на які мусить піднятися людство у своєму розвитку.

Поводитися по-людськи.

Він пише це у розділі про творчість у декреті.

«Підсумок: здається тут є дві основні опції.

Варіант перший. Покласти всю «рутину» на іншу людину і творити за її рахунок. І зрештою ти можеш виявитися Хемінгуеєм або Бредбері. А можеш – джигурдою.

Варіант другий. Намагатися поводитися по-людськи – і це стосується не тільки декрету чи піклування про старших дітей. Творити менше, повільніше чи, навпаки, похапцем. Або з великим перервами. Дратуватися й мучитися, проте мати совість, не експлуатувати іншу людину. З роками може виявитися, що в тебе й таланту не було – зате ти бодай намагався жити пристойно. А може статися, що ти був доброчесною, та ще й талановитою людиною. Зрештою, талант визначається передусім якістю, а не кількістю створеного».

У цьому уривку автор припустився кількох помилок.

По-перше, бути Хемінгуеєм чи Бредбері – не означає нічого хорошого. Як приклад, приведу тут кілька думок В. Шкловського з його книги «Повести о прозе». Глава називається «Хемингуэй в его поисках от юности до старости и смерти».

«Хемингуэй героически одинок и все время хочет преодолеть одиночество. С детства он охотится, занимается боксом, путешествует. Он много бывал на войнах и вместе с другими людьми защищал человеческую справедливость.

Но после войн он искал отрады только в горах и в море».

«Хемингуэй – пленник жизни и пленник самого себя. Для того, чтобы получить иллюзию свободы и уйти от пепла ощущений, от пожарища жизни, он уходит в море, в горы, в зеленые холмы Африки».

З Бредбері, як і з будь-якими іншими письменниками – те ж саме. Нічого хорошого в тому, щоб виявитися ними, немає.

По-друге, «намагатися поводитися по-людськи» – ріже слух. Тому ріже слух, що неправда і в принципі неможливо. Тут все просто: немає взірця Людини чи енциклопедії, де описано як це, поводитися по-людськи. А якщо і є, то це зовсім не по-людськи. Та, що більш важливо, – хіба можна поводитися не по-людськи? Людина інакше і не може, бо вона тому і настільки людина, бо і наскільки вона багата людським. Єдине, в чому тут можуть бути непорозуміння, так це в тому, яким «людським» багата людина. З тим самим розподілом праці диференціювалася і сутність людини на багато різних сторін, кожна з яких претендує на самостійність, але залишається окремою стороною. І дійсно «по-людськи» – означає: з тими, хто бореться проти нелюдського. Цим людина заперечує “людське”, бо “нелюдське” самим же суспільством створене і тому, хочеш чи не хочеш, є поки що  і чимось повністю “людським”. І цим запереченням стверджує себе.

По-третє, талант – не означає мистецтво. Людина може бути талановитою, дуже, максимально обдарованою. Вона може бути майстром своєї справи, може бути генієм. Але цей талант все одно не має ніякої ваги, якщо він не направлений на потреби суспільства. Бо тоді виходить «талант заради таланту», «мистецтво заради мистецтва», «книжки заради книжок». (А для цього талант навіть заважає).

Все, що стосується ставлення до людини, Артем Чапай знає. Тільки от цією книжкою Чапай немов каже: «Жінки терплять – я захоплююсь ними. Прийшов час тепер чоловікам потерпіти. Ідеальна сімейна пара – коли обоє в міру терплять і в міру живуть; головне, щоб ніхто не терпів і не жив по-людськи більше, ніж інший».  

Чоловік, жінка, людина

Автор цієї статті виріс у багатодітній сім’ї. Тато, інтелігент з голови до п’ят, не зміг знайти себе у селі, куди змушена була переїхати вся сім’я на початку дев’яностих. Село не ставить питання про самореалізацію, навіть про пошуки себе. Там немає можливості ходити на роботу, бо робочих місць практично немає. Кожен виживає, як може. Такі склалися обставини. Мамі вдалося отримати посаду вчителя у школі. Так і жили. Згодом дітей стало п’ятеро. І хто, як ви думаєте, їх няньчив? Обоє. Хтось більше, хтось менше. Але ясно, що виховував нас більше тато.

Ви скажете, що це, мабуть, було нелегко. Схоже на те.

І він при цьому встигав писати, багато писав, шукав можливості видаватись – і все було далеко не так оптимістично, як в Артема Чапая. Артем живе у місті, пише – і отримує гроші, пише – і знає, що через рік-два його книга вийде друком. Артем час від часу виступає із лекціями, виходить в люди. Побув у декретній відпустці з двома дітьми півтори роки.

Ситуація, в якій опинився мій тато, була далеко не такою світлою і зручною для письменника, як у Артема Чапая. П’ятеро – не двоє. Писати і знати, що тебе колись опублікують, – мрія, така смілива і від цього страшна, що тато просто писав. А коли їздив іноді у видавництва, то настільки сильно хвилювався, що краще було його не чіпати. І після невдалих поїздок у видавництва знову те саме.

Того, що заробляла мама – не вистачало. Подивився би я на фемініcток, якби їм довелося опинитися на місці моєї мами. Чи працювали б вони роками на городах, яким кінця немає, аби виростити їжу для дітей? Чи засаджували б теплиці, аби продавати всю весну й літо овочі? Чи витягували би з криниці п’ятдесят-сімдесят відер води щодня, аби полити ті кляті рослини?

І це ще нічого!

Ви працюєте, як воли, а ціни на добуту кров’ю й потом продукцію такі нікчемні, що хочеться впасти й кричати. А діти ростуть, хочуть не тільки їсти й пити, не тільки одягатися. Діти хочуть вчитися, хочуть знати, хочуть пізнавати і світ і себе – бути людьми. Виростити людину – справа не жінки чи чоловіка, а людини.

Обставини, в яких опинилася моя сім’я, коли я був дитиною, виявилися зовсім несприятливими для життя по-людськи. Умов і підстав бути людьми об’єктивно просто не було. Але саме це і є головною причиною людьми залишатися. Бо людина – не результат умов і обставин, а продукт діяльності зі зміни умов і обставин.

Все, що отримували ми, діти, ми отримували через те, що мама і тато відривали від себе, відмовлялися від свого. Тато, опинившись в умовах, коли він, як письменник, історик, релігієзнавець, став неможливим, не побіг шукати інше, краще місце, а віддав усе, що мав, своїм п’ятьом дітям. А як іще він повинен був вчинити? Хіба у нього був вибір? Може у чоловіка є вибір, але в людини вибору немає: тільки залишатися людиною.

Словом, те, чому Артем Чапай присвятив цілу книгу, не може вразити тих, хто більш-менш знайомий з життям поза інтелігентсько-міщанським середовищем. Завдання книги, скаже хтось, зовсім не в тому, щоб вразити читача. А у чому тоді?

 

Міщанське щастя

Чи залишиться феміністкою жінка, яка зажила по-феміністськи?

Якщо нормальна феміністка, чесна, то ні. Точно ні. Бо її хвилює не тільки її власне життя, а життя жінки як такої.

Дивно тоді, чому Чапай, розмірковуючи у книзі про щастя, задовольняється своїм, індивідуальним щастям.

Наприкінці розділу «Один день щастя» автор розмірковує про те, що треба для щастя.

«Так, правду кажуть. Для щастя треба зовсім небагато.

Жити з тими, з ким хочеш.<…>

І щоб не треба було переживати, чим заплатити за цю квартиру.

І щоб не доводилось думати, що їсти завтра.

І щоб не потрібно було їхати на заробітки, залишивши жінку й дитину десь у райцентрі, а бачитись раз на три тижні в кращому разі.

Ну так. Для щастя треба зовсім небагато.

Роботу не ненавидіти.

І щоб лишалися час і сила поза роботою займатися чим хочеш.

І щоб на вихідних можна було розслабитися і не перейматися всілякими клопотами.

І щоб не доводилося їхати в переповненому метро чи стояти в заторі.

Так, треба зовсім небагато.

Почуття, яке всьому надає сенс.

І щоб усі здорові.

І найменше – щоб була людина, з якою тобі через багато років стосунків так само добре, як і спочатку.

Зовсім мало».

Звучить утопічно? А нам здається, що зовсім вже антиутопічно. Законсервувати життя – для того, щоб кожному окремо було добре? Мало того, що такий  погляд на щастя робить можливим щастя тільки небагатьом, якщо не одиницям, так навіть цей список далеко не повний. Це не всім треба для щастя, а тільки автору книжки «Тато в декреті».

Кожен може додавати безліч пунктів до цього списку, а може і викреслювати з нього. Наприклад, дуже часто буває в умовах безробіття, що батько чи мати радіють появі можливості прогодувати сім’ю, хай навіть доведеться працювати десь за кордоном. Буває ж таке?

Може, то Чапай так іронізує? Хто знає. Як би там не було, може комусь наші коментарі стануть в нагоді.

Але це все деталі. Загалом же не можемо не відзначити міщанський характер такого уявлення про щастя.

Міщанський – значить зациклений на собі, відірваний від світу і від оточення.

Так, кожен хоче свого щастя, але варто розуміти, що своє, індивідуальне щастя неможливе без щастя для всіх. В. Сухомлинський повторював, що світ, у якому хоча б одна дитина плаче – ненормальний. Хіба можна бути щасливим тоді, коли комусь поряд із тобою погано? А поряд — це може бути і за тисячу кілометрів, коли, наприклад, плач дитини в Сирії відлунює новим залпом “градів” на Донбасі.

І такий світ треба змінювати. А не їздити по ньому в автомобілі дорогами без заторів із людиною, яку після довгих років спільного життя любиш так само, як і на початку.

 

Довідки про фемінізм

На початку книги перед історіями Артема Чапая видавництво вставило відгуки про «Тата в декреті». В одному з них пишуть:

«Ця книжка, яку сміливо можна назвати профеміністичною, – доволі іноваційна для українського суспільства».

Ух ти! Мало того, що профеміністична, так ще й іноваційна. Двох зайців – одним пострілом.

Це написала Тамара Марценюк, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології Києво-Могилянської академії, викладач курсу «Маскулінність і чоловічі студії». Тобто людина, яка розбирається в питанні.

В одному зі своїх інтерв’ю Чапай говорить:

«Але загалом Тамара Марценюк у відгуку пише, що книжка профеміністична».

Що ж, зробимо і ми кілька висновків.

Ця книга профеміністична – у дуже вузькому сенсі. Вона профеміністична для тих, у кого таке ж уявлення про фемінізм, але вона антифеміністична з позицій фемінізму як такого – бо переносить фронт боротьби проти пригноблення жінок з того місця, де боротьба може і повинна вестися, у сім’ю – туди, де питання вирішитися не може в принципі.

Ця книжка – явище незначне для фемінізму і для жінок, і для педагогіки тим паче. Ця книга має значення для самого автора, який дещо уяснив для себе, і для тих самих «зовнішніх» феміністів, які сповідують фемінізм, а не змінюють світ і людину.

І ці самі «адепти фемінізму» просто повинні створити свою комісію, де вирішуватимуть: клеїти чи не клеїти ярлик на книгу, картину, фільм, художника чи звичайного перехожого, який поступився дорогою жінці. На ярлику буде написано «Феміністично» або «Відповідно до принципів фемінізму».

Всі члени тієї комісії для зручності носитимуть «бейджики», де буде вказаний їхній ранг: «Суперфемінізм» чи «Початковий» і т.д. Через півроку-рік діяльності комісія виросте до рівня бюрократичної машини, де кожен бажаючий зможе отримати довідку в тому, що він «Визнає фемінізм», «Поважає застиглий на місці жіночий рух» і «З точки зору фемінізму – задовільний».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *