Суб’єктивно про “Неболовів” Юлії Ілюхи

Для Юлії Ілюхи «Неболови» – дебют. Тільки-но з’явившись на світ божий, книжка одразу отримала купу позитивних відгуків. Збірка навіть могла стати «Книжкою року BBC»: не стала, але ми її все одно прочитали.

Перед тим, як аналізувати збірку, вважаємо своїм обов’язком поділитися з вами кількома цитатами з відгуків, які прямо в книгу, перед оповіданнями, вставлені.

«…Людські долі, майстерно загорнуті в оповідки, гіркі, наче полин, смутні й відчайдушні та завжди правдиві, як саме життя… У них геть відсутні театральні жіночі шмарклі, штучність, брехливість, надумані хепіенди».

(Дара Корній, письменниця)

«Знайомство з прозою харків’янки Юлії Ілюхи – це не що інше, як відкриття нового імені в сучасній українській літературі. Свіжі, емоційні тексти, прониклива інтонація оповіді, відчутний післясмак, що залишають ці оповідання, свідчать про помітний початок творчого шляху талановитої авторки».

(Галина Вдовиченко, письменниця)

«Почала читати «Неболови» і не могла відірватися. Історії людей. Звичайних українців, які живуть сьогодні, поруч, є нашими знайомими чи героями сюжетів, про які я щодня розповідаю в ТСН».

(Соломія Вітвіцька, ведуча ТСН на каналі «1+1»)

Як бачите, книга ще до виходу отримала потужну підтримку. Головна думка «підтримуючих», яку вони не соромлячись просовують, навіть нав’язують: у книзі зібрані історії про дуже реальних людей, вигадки тут ніякої немає. Інші відгуки про те ж саме.

Олег Коцарев, письменник, пише, що це «історії зі справжнього, буденного життя». Журналістка Тетяна Терен запевняє, що ці історії є «майстерно зробленою, деталізованою короткою прозою», що становить особливу рідкість «для нашого всуціль романного літературного процесу». Літературний критик Тетяна Трофименко відносить «Неболовів» до прози реалістичної, і додає, що «із цих історій твориться художня картина сучасності». Олена Монова, блогерка, вважає, що «кожне оповідання цієї невеличкої збірки – то є концентрована любов». Навіть Ольга Герасим’юк не стрималась і написала кілька теплих слів: «Дебют Юлі – як чисте й смачне джерельце, що несміливо пробилося з-під асфальту, нарешті вивільняючи справжнє, своє, непридумане, живе, із самих генетичних глибин – харківське…» Завершує парад похвал Лариса Денисенко, письменниця, ведуча, правозахисниця: Це живі, болючі, чесні новели про слобожан та Слобожанщину, де вгадується танок Марії Матіос та Сергія Жадана…»

На сайті “BBC-Україна” нещодавно були опубліковані рецензії на цю саму книгу. З ними можна ознайомитись тут:

рецензія №1 від професора Києво-Могилянської академії, члена журі Віри Агеєвої;
рецензія №2 від Юлії Крамарєвої.

Ви ж розумієте: одна справа відгуки, хай навіть в самій книзі, і зовсім інша – сама книга. Ми віримо кожному слову, яке написали рецензенти, довіряємо їхньому смаку, впевнені в їхній компетенції, проте відкинемо, забудемо їх, приступаючи до аналізу книжки. Будемо черпати з першоджерела.

*****

Ми не можемо стверджувати, що наш відгук чимось кращий, точніший. Будь-які рецензії завжди суб’єктивні. Навіть найбільш об’єктивна в світі рецензія не може цього уникнути. Це слід мати на увазі, читаючи відгуки, огляди й критику.

Що ж робити? Кому вірити? До чиїх слів прислухатись? Якби ми знали такі секрети, то обов’язково поділилися б із вами. Одне знаємо точно: перевіряти істинність стверджень потрібно щоразу заново. Так, рецензії завжди суб’єктивні, але це не означає, що в цьому їхній недолік. Це означає, що кожну рецензію треба пропускати крізь себе і перевіряти, наскільки суб’єктивність рецензента співвідноситься і узгоджується із вашою суб’єктивністю. Простіше кажучи, чи можете ви погодитись із рецензентом, чи ніколи й нізащо. Якщо можете, якщо приймаєте його погляди, значить, не такі ці погляди й хибні.

Сам факт того, що чиясь точка зору відповідає вашій точці зору, говорить про те, що така точка зору зовсім не випадкова. Вона залишається суб’єктивною, але суб’єктом вже буде не окрема людина – який-небудь рецензент, який говорить від свого імені, – а людина, що говорить від імені, щонайменше, читачів. Є такі критики, які говорять від імені народу, людства. Та в нашій літературі більше таких, які говорять тільки від себе.

Щоб відрізнити одних від інших, треба читати і перших, і других. Цей огляд на книжку “Неболови”, таким чином, в будь-якому разі виправданий: хай що ви з нього візьмете, хоч чимось він буде корисний, – отже, недаремний.

*****

«…На земле
        огней – до неба…
В синем небе
            звезд –
                   до черта.
Если б я
         поэтом не был,
я б
   стал бы
          звездочетом».

В. Маяковський

Спочатку нам здавалася хорошою ідея «пройтись» кожним оповіданням, а тоді узагальнити. Проте ми передумали. Розбираючи кожну історію окремо, ми б не бачили цілого. Оскільки нам цікаво побачити більш-менш повну, цілісну картину, то й опиратися ми мусимо не на окремі історії про тих чи інших людей, а на дух, характер, зміст, посил, атмосферу, які пронизують книжку від першої до останньої сторінки.

Хто такі неболови?

Хочеш не хочеш, а якісь асоціації в голові виникають. Спочатку згадуєш Івана Багряного, який написав «Тигроловів». Переступивши через суто зовнішню схожість, починаєш вдумуватись в зміст слова. Неболови – люди, які ловлять небо. Що таке небо, це ще треба подумати, але подумати правильно. Аби говорити про небо, потрібно на нього дивитися звідкись. Самого по собі неба не буває.

Сказати, що в кожного своє небо – не помилишся. Дійсно, у всіх нас є свої мрії, бажання, кожен бачить себе кимось і десь. Підганяти всіх людей під одну лінійку було б неправильно. Тим не менше, всі ми, попри свою унікальність, схожі між собою. Хоча б тим, що всі ми хочемо жити щасливо, тягнемося до щастя, до того, що робить нас щасливими.

Про скількох неболовів йдеться в «Неболовах»?

Юлія Ілюха пише про звичайних, дуже простих людей, про нас і про таких, як ми. Героями її оповідань є самотня бабуся, в якої помер кіт, хлопчик-сирота, який намагається прижитись у різних умовах разом зі своєю сестричкою, жінка, яка готова помститися “мажорові” за смерть сина. Ще одну бабусю, яка останні роки відкладала гроші для свого онука-першокласника, обікрали. Ці персонажі могли б бути неболовами, але неба в їхньому житті немає. Вони просто намагаються втриматись на землі, їхні мрії пов’язані з найприземленішими потребами – навіть не можливостями, – потребами й необхідностями. З якого боку вони неболови?

Інші герої збірки вирішують поїхати в АТО. Хтось там вже був, а хтось хоче податись уперше. В будь-якому разі вони туди їдуть, бо не можуть собі знайти місця тут, в тилу, тож хочуть втекти подалі. Авторка так і підносить їх: не як патріотів, а як слабких людей, які просто не можуть бути тут, яким тут тісно, які не прижились. На відміну від попередньої групи героїв, «землетримів», які з усіх сил боряться за те, щоб мати своє, ці персонажі не мають свого, тому й поривають зв’язки з дійсністю, відправляючись на війну. Якщо їх називати неболовами, то доведеться змінити розуміння «неба». Логічніше назвати їх «втікачами від землі».

На голову ще однієї героїні небо буквально впало: вона закохалась. Потім небо так само зникло: її серце розбите.

Наступна історія про любов має трагічну основу: жінка пішла вішатись, її врятував незнайомець, вони стали жити разом і полюбили одне одного. Жінка тут взагалі нічого не ловила, вона викидала. Героїню все оповідання несло за течією, а вона не пручалась.

Є ще історія про любов, якій прийшов кінець. Дівчина приїхала в гості до бабусі, послухала розповідь, подумала, полежала, – і прийняла рішення припинити стосунки, які давно її втомлювали. В стилі: не можна змінити життя за одну ніч, але можна змінити думки, які змінять життя. Колись вона, може, й гналась за мрією, але тепер вона хіба лише розчарована. Те, у що вона колись вірила, чим жила, стало помилкою.

Єдина історія, в якій можна побачити справжнього, істинного неболова, називається «Жінка на полюванні». Героїня – немолода жінка, яка врешті-решт наважується поїхати в Крим на відпочинок, щоб там від когось завагітніти. Після двох тижнів побачень вона робить те, за чим приїхала, але виявляється, що її партнер не може мати дітей. Мрія розтанула. Ця героїня – справжнісінький неболов: є конкретна мета, є зусилля, є результат, хай і негативний.

Юлія Ілюха виписала всі типажі, про які говорять в народі, які показують на «СТБ» в мелодраматичних серіалах, вона писала про ту любов, якій місце в кліпах Ріани, але неболова «зловила» лише одного, точніше, одну.

Неболови й землетрими

Уявіть собі людину, яка все життя вірна своїй справі. Прокидається в один і той же час, робить одну й ту ж роботу, їсть одне й те ж, чує одне й те ж, бачить одне й те ж… Але живе, працює. Випрацювала звички, навчилась себе обмежувати, вміє знаходити світлі, приємні моменти в тому, що її оточує. Як завгодно її можна назвати, та навряд чи неболовом.

Хтось скаже: «Вона ж заради чогось живе? От це і буде її небо». Ні, шановні, це не буде її небо. Приміром, людина живе заради своїх дітей – випадок доволі поширений сьогодні. Невже ви вважаєте, що матір щодня доглядає, виховує дітей, тримаючи в голові мрію, образ ідеального майбутнього, до якого вона прагне? Очевидно, матір не тільки живе заради дітей, а й тільки в дітях живе. Інші скажуть: «Ну от, ідеальний варіант. Небо вже в неї в руках. Треба тільки втримати». Так само вважає Дара Корній, про що пише на початку свого відгуку: «Той, хто вміє вловити небо і посадити його в акваріум, називається неболовом». Чи не здається вам, що це звичайнісінька підміна понять: земля стала небом?

Романтизований реалізм

Реалістичне зображення дійсності передбачає не відхід від неї, а заглиблення. Цю збірку оповідань нарекли реалізмом, хоча підстав для цього замало. Так, тут є дійсність, але частіше вона не така, якою є, а така, як про неї говорять. Навіть так: якою її бачать в телевізорі, якою її обзивають бабусі під під’їздом. Замість того, щоб давати героям можливість цю саму дійсність досліджувати, намацувати, діяти на власний розсуд, авторка направляє їх туди, куди вони «за сценарієм» мають піти. Якщо жінка пішла вішатись, то її має врятувати чоловік, а якщо вже врятував, то вони обов’язково полюблять одне одного. Якщо це дівчинка, яка закохалась у великому місті в музиканта, то він рано чи пізно викине свою гітару на смітник, любов скінчиться; місто повинне бути місцем, в якому любові менше, ніж байдужості й зради. Дівчина поїхала в село, почула історію – від кого? – від мудрої бабусі, яка життя прожила; дівчина послухала, подумала – прийняла рішення. Вершина штампів – жінка, яка хоче завагітніти і шукає «жертву» на курорті. Такого роду оповідання аж ніяк не є реалістичними по одній простій причині: форма тут передує змісту, а не виходить із нього. Задум визначив суть. Життя підлаштувалось під перо.

Є й інші історії, які, як люблять хвалитись, засновані на реальних подіях. В даній збірці вони тематично пов’язані з АТО. Це художньо виписані біографії реальних людей, які пішли на війну.

І все-таки, це не реалізм. Причина тут теж одна, але не така проста: це фотографії окремих людей, які не зіштовхуються з реальністю, а впевнено від неї тікають. Немає суперечностей, а якщо і є, то вони не вирішуються – герої просто змінюють середовище на таке, в якому не доведеться їх вирішувати. Персонажі бояться суперечностей, тому раді виконувати накази, – за них уже вирішили. Тут просто немає простору для реалізму. Забираючи в людини здатність бути суб’єктом, робити вчинки, авторка знищує саму людину. Відтак, немає героя, який взаємодіє з середовищем, який діє в у ньому – живе.

Замість реалізму книга наскрізь просякнута романтизованим поглядом авторки. Замість об’єктивного погляду на дійсність Юлія Ілюха виразила свої сподівання на краще, свою віру в те, що все зараз не так, як має бути, що житися повинно краще, що ми можемо більше й заслуговуємо на вище.

«Ми гідні більшого!»; «Так, як є, не повинно бути!»; «Ну не може бути, щоб так продовжувалось вічно. Все зміниться, варто тільки захотіти» – ці фрази могли б стати лозунгами збірки.

Чому так?

Хочемо чи ні, але всяка спроба написати «живі, болючі, чесні новели про дуже реальних людей», як сказано в анотації, завжди терпітиме фіаско.

По-перше, тому, що потрібно писати не про «дуже реальних людей», а про життя людей. Воно, як правило, правдивіше, ніж люди, і сказати може більше. По-друге, раз ми вже заговорили про неболовів, то варто не випускати з голови той факт, що Атлантів не існує: небо одній людині ніяк не втримати, не зловити, навіть не побачити. По-третє, Юлія Ілюха пише про «дуже реальних людей», але вони не пустили коріння в дійсність, значить, дійсність існує без них, отже, вони не реальні. Людина – це не те, що вона про себе думає і навіть не те, що про неї думають інші, а те, що вона робить не для себе. Герої «Неболовів» мало того, що думають тільки про себе, але й ніяк не намагаються зв’язати себе з життям, з дійсністю. Натомість вони від неї тікають. На цьому реалізм закінчується і починається креативність авторки.

1 коментар

  • М-да… В течение последних 20 лет в Украине происходит подмена понятий. Откровенную чепуху выдают за сокровище. Но как из какашки невозможно сделать конфетку, в какую красивую бумажку её не заворачивай, так и невозможно маразм выдать за хорошую литературу. Вы говорите, что есть положительные отклики на эту белиберду? А кто хвалит-то? Оля Герасимюк, которая и своего языка не удосужилась выучить? ))) Ну да… Лягушки восхваляют другу дружку… Вам это ничего не напоминает? ))

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *