Про роль протиріч в літературі: на прикладі критики Бєлінського та Пісарєва

Евальд Васильович Ільєнков – видатний філософ двадцятого століття – у своїй статті “Школа должна учить мыслить” приводить цікаву думку одного математика про шкільні уроки літератури: “Вспоминаю себя, – разъяснял ученый, – свои школьные годы. Литературу нам преподавал очень грамотный последователь Белинского. И мы привыкли смотреть на Пушкина его глазами, – то есть глазами Белинского. Воспринимая как “несомненное” все то, что говорил о Пушкине учитель, мы и в самом Пушкине видели только то, что о нем сказано учителем – и ничего сверх этого… Так было до тех пор, пока мне в руки случайно не попала статья Писарева. Она привела меня в замешательство – что такое? Все наоборот, и тоже убедительно. Как быть? – И только тогда я взялся за самого Пушкина, только тогда я сам разглядел его подлинные красоты и глубины. И только тогда я по-настоящему, а не по-школьному, понял и самого Белинского, и самого Писарева…”

Це лише один з багатьох яскравих прикладів у статі Ільєнкова, а сама стаття – лише одна з багатьох робіт філософа, де він у доступній формі показує, що справжнє мислення починається лише з протиріччя. Але, як і згаданий вчитель літератури, Евальд Васильович теж дуже грамотний фахівець у своїй справі – філософії. Завдяки цій грамотності, відсутності філософського пафосу та письмовій харизмі (що дуже рідко зустрічається у послідовників класичної лінії філософії), я досить швидко почав дивитися на протиріччя, філософію та мислення взагалі очима Ільєнкова.

Але нещодавно я втрапив у ситуацію вищезгаданого математика – опинився на полі бою між Бєлінським та Пісарєвим – і відчув, точніше навіть пережив, всю силу напруження дійсного, життєвого протиріччя. І лише після цього мені вдалося відкрити власні очі.

“В двадцатых годах текущего столетия, – пише Бєлінський, – русская литература от подражательности устремилась к самобытности: явился Пушкин. Он любил сословие, в котором почти исключительно выразился прогресс русского общества и к которому принадлежал сам, – и в “Онегине” он решился представить нам внутреннюю жизнь этого сословия, а вместе с ним и общество в том виде, в каком оно находилось в избранную им эпоху, то есть в двадцатых годах текущего столетия”.

І яким же було дворянство двадцятих років дев’ятнадцятого століття? Оскільки Онєгін, на думку Бєлінського, є типовим представником свого стану, то в його образі воно, мабуть, і втілилося. “Онегин – добрый малый, но при этом недюжинный человек. Он не годится в гении, не лезет в великие люди, но бездеятельность и пошлость жизни душат его; он даже не знает, чего ему надо, чего ему хочется; но он знает, и очень хорошо знает, что ему не надо, что ему не хочется того, чем так довольна, так счастлива самолюбивая посредственность”. І саме з таким розумінням образу Онєгіна абсолютно не згоден Д.І.Пісарєв: “Обманутый хорошими эластическими словами, теми самыми, в которые он сам, мыслитель и деятель, привык вкладывать живую душу, – Белинский посмотрел на Онегина благосклонно и смело выдвинул его из бесчисленной толпы недюжинных личностей. Но мне кажется, что Белинский ошибся. Он поверил словам и забыл то обстоятельство, что люди очень часто произносят хорошие слова, не отдавая себе ясного отчета в их значении или, по крайней мере, придавая этим словам узкий, односторонний и нищенский смысл”.

Більша частина статті Пісарєва – це зняття покровів “хороших эластических слов”. Він аналізує майже кожну сцену роману та показує ким насправді, на його думку, є Онєгін, а разом з ним і Пушкін. Мабуть, найвиразніше різниця поглядів двох критиків буде помітна в аналізі наступного фрагменту роману:

Питая горьки размышленья,

Среди печальной их семьи,

Онегин взором сожаленья

Глядел на дымные струи

И мыслил, грустью отуманен:

Зачем я пулей в грудь не ранен?

Зачем не хилый я старик,

Как этот бедный откупщик?

Зачем, как тульский заседатель,

Я не лежу в параличе?

Зачем не чувствую в плече

Хоть ревматизма? – Ах, Создатель!

Я молод, жизнь во мне крепка;

Чего мне ждать? тоска, тоска!..

“Какая жизнь! – пише Бєлінський, – Вот оно, то страдание, о котором так много пишут и в стихах и в прозе, на которое столь многие жалуются, как будто и в самом деле знают его; вот оно, страдание истинное, без контура, без ходуль, без драпировки, без фраз, страдание, которое часто не отнимает ни сна, ни аппетита, ни здоровья, но которое тем ужаснее!.. Спать ночью, зевать днем, видеть, что все из чего-то хлопочут, чем-то заняты, один – деньгами, другой – женитьбою, третий – болезнию, четвертый – нуждою и кровавым потом работы, – видеть вокруг себя и веселье и печаль, и смех и слезы, видеть все это и чувствовать себя чуждым всему этому, подобно Вечному жиду, который среди волнующейся вокруг него жизни сознает себя чуждым жизни и мечтает о смерти, как о величайшем для него блаженстве; это страдание, не всем понятное, но оттого не меньше страшное… Молодость, здоровье, богатство, соединенные с умом, сердцем: чего бы, кажется, больше для жизни и счастия? Так думает тупая чернь и называет подобное страдание модною причудою.”

“Я без малейшего колебания, – коментує слова Бєлінського Пісарєв, – записываюсь в ряды тупой черни и вместе с этой тупой чернью радикально отрицаю и беспощадно осмеиваю то ужасное страдание, над которым так добродушно сокрушается Белинский. На Вечного Жида российский помещик Онегин не похож нисколько, и сравнивать их между собою нет ни малейшей надобности. Вечный Жид, говорят, был так устроен, что никак не мог умереть; вследствие этой странной особенности своего организма он действительно имел полное основание мечтать о смерти, как о величайшем блаженстве. Но Онегин этого основания вовсе не имеет, и фантастическая фигура Вечного Жида, воплотившего в себе такое страдание, которое далеко превышает размеры человеческих сил и человеческого терпения, приплетена тут ни к селу, ни к городу. Белинский сам подозревает, что “онегинское страдание” не отнимает ни сна, ни аппетита, ни здоровья, но, по своей великодушней доверчивости, наш критик полагает, что оно тем ужаснее”.

Ознайомившись з думками двох видатних критиків, я відчув себе, м’яко кажучи, ніяково. Читаючи Бєлінського, я цілком впевнився, що “Евгений Онегин” – дійсно видатне творіння геніального поета, в якому схоплено дух епохи. Прочитавши Пісарєва, я побачив в романі гарне, але досить порожнє зображення аристократичної самозакоханості. Два критики для підтвердження своїх точок зору цитували майже одні й ті самі місця з твору, але бачили не просто різні речі, а зовсім протилежні. А що ж бачив в них я? Яка моя власна думка?

Будь-яка самодостатня особистість повинна мати свою думку з того чи іншого питання. І навіть відсутність думки, точніше, усвідомлення її відсутності – це все ж певна позиція. Але я не міг дозволити собі не мати думку про “Онегина”. Я ж читав роман, відчував та намагався зрозуміти. Але будь-яка моя думка розчинялася у думці критика, якого я читав. Моя позиція щодо цього твору запросто переходила у свою протилежність, варто лише мені було взяти в руки Пісарєва після Бєлінського чи навпаки. Чи не означало це, що власної думки я не мав? Відповідсти на це питання мені допоміг той же Бєлінській, при тому – тією ж статтею.

“…мы смотрим на “Онегина”, как на роман времени, от которого мы уже далеки. Идеалы, мотивы этого времени уже так чужды нам, так вне идеалов и мотивов нашего времени… “Герой нашего времени” был новым “Онегиным”; едва прошло четыре года, – и Печорин уже не современный идеал. И вот в каком смысле сказали мы, что самые недостатки “Онегина” суть в то же время и его величайшие достоинства: эти недостатки можно выразить одним словом – “старо”; но разве вина поэта, что в России все движется так быстро?”

Дивитися на “Онегина” як на роман свого часу – ось в чому суть. Бєлінський був знайомий з гегелівською діалектикою, тому чудово розумів, що будь-який предмет потрібно досліджувати у його розвитку, в його становленні, історично, тобто брати конкретно. В протилежному випадку, доведеться мати справу з вирваним з загального взаємозв’язку шматком дійсності – з дурною абстракцією – яка рано чи пізно почне розколюватися зсередини від внутрішніх протирічь. І саме так я вчинив при розгляді пушкінського роману, за що і відчув себе стиснутим з обох боків залізними тисками. Якщо ж поглянути на Пушкіна історично, як це власне і робить Бєлінський, то тоді все стає значно зрозуміліше і з Бєлінським, і з Пісарєвим, і головне – з Пушкіним.

“Можно сказать без преувеличения, – пише критик у тій же статті, – что Россия больше прожила и дальше шагнула от 1812 года до настоящей минуты, нежели от царствования Петра до 1812 года”. Важко не погодитися. Перемога над наполеонівською Францією стала апогеєм розвитку кріпосницької абсолютистської монархії, що формувалася протягом реформаторського XVIII-го століття. Дворянський стан, який став панівною верствою суспільства саме при Романових, досяг в цій події вищої точки свого аристократичного розвитку. Але точка найвищого розвитку є водночас початком кінця, бо після неї залишається лише шлях донизу.

Очами своїх офіцерів російське суспільство змогло подивитись на себе ніби зі сторони, зробити своє власне життя предметом свого споглядання. І те, що побачило офіцерське дворянство, не дуже йому сподобалося. Порівнявши Росію з європейськими країнами, особливо з переможеною Францією, молоде покоління зрозуміло, ціною якої відсталості далася їм перемога. Національне піднесення швидко змінилось усвідомленням того, що далі так жити не можна, що самодержавство не має майбутнього. І вже в 1816 році в Петербурзі засновується “Союз спасіння” – перша таємна організація декабристського руху. Революційне дворянство – ось головний вислід кампанії 1812-1815 років. З цього моменту, найбільш прогресивна частина російського суспільства зосереджена, окрім своїх буденних справ, на запереченні існуючого положення.

Онєгін є типовим представником цієї частини суспільства. Але важко не помітити, що пафос заперечення проходить магістральною лінією через весь роман Пушкіна. Онєгін тільки те і робить, що відкидає світські цінності, але не може нічого замість них прийняти. В Онєгєні втілено світське заперечення самого вищого світу, суспільне само-заперечення. І вся проблема в тому, що Онєгін, саме як типовий представник свого часу, вже не може бути собою, йому остогидло його життя, але і перестати бути собою він теж не може, тому й залишається бездіяльним. Чиста негація, без жодного ствердження – ось головний конфлікт поеми.

Пісарєв схоплює своєю критикою момент нездатності Онєгіна перестати бути самим собою, змінитися. Онєгін заперечує ідеали вищого світу, але при цьому не відмовляється від абсолютно безглуздої дуелі з юним Лєнським, побоюючись світського засудження. Онєгіну остогидли лицемірні та пусті жінки вищого світу, але чомусь він не закохується у щиру та чуйну дівчину Таню, а помічає лише світську даму Тетяну. Ну і найголовніше – онєгінське заперечення є лише словесним, бездіяльним запереченням. Очевидно, якщо не дивитися на “Евгения Онегина” як на “роман времени”, з висоти шістдесятих років онєгінське страждання викликає лише сміх та відразу. І тому важко не погодитися майже з кожною іронічною думкою Пісарєва.

Але в тому то і річ, що з висоти шістдесятих років. Після поразки в Кримській війні відсталість кріпостної аграрної держави з царем-самодержавцем на чолі стала просто очевидною. Росія потребувала докорінних змін, і говорили їй про це вже не офіцерські відчайдухи на Сенатській площі, а сталева флотилія Англії: не почути залп нарізного корабельного озброєння вже було неможливо, особливо якщо протиставити йому можна лише застарілий парусний флот. Епоха змінилася, і інфантильне заперечення романтиків-аристократів вже нікого не цікавило, настав час для діяльних буржуа. Не “русского помещика Онегина” вимагало передове російське суспільство, а тургенєвського Базарова, яким так захоплювався Пісарєв у своїй статті “Базаров”.

Але невже видатний критик не розумів історичності образу Онєгіна? Навряд. Звинувачувати в цьому “одного из самых выдающихся представителей шестидесятых годов”, як називав його Г. Плеханов, було б лише спрощенням проблеми. Річ в тому, що в шістдесяті роки дев’ятнадцятого століття “имя Пушкина сделалось знаменем неисправимых романтиков и литературных филистеров” і тим самим в часи Пісарєва “Евгений Онегин” перестав бути романом часу, оскільки зусиллями “романтиків та філістерів” отримав нову, сучасну актуальність. Пісарєв, як революційний демократ, не міг цього допустити, оскільки чудово розумів, що за ахами та охами від онєгінського типу приховується не що інше, як аристократично-поміщицька реакція на аграрну реформу 1861-го року. Тому оскільки Пушкін став (точніше його зробили) зброєю у класовій боротьбі, то і поводитись з ним довелося відповідно. Пісарєв вирішував конкретні проблеми свого часу, тому зараз нам буває досить важко (а іноді досить легко – що ще гірше) зрозуміти сенс його випадів проти Пушкіна. І лише повернувши і Пушкіна, і Пісарєва в умови саме їх часу, можна зрозуміти, ким вони були насправді, ким стали згодом і ким вони є для нас зараз.

Але я не збирався у цій статі вирішувати питання протистояння поглядів Бєлінського та Пісарєва на Пушкіна. Навіщо відбирати роботу у студентів філфаку та істориків літератури, які на цю тему написали вже безліч рефератів та курсачів? Для нашого часу це питання вже не є актуальним, оскільки сам Пушкін не має для нас самостійного значення. В його творчості ми не знайдемо жодних відповідей на наші питання чи просто цікавих для нас думок. Пушкін – це цілком та повністю письменник свого часу. Тому для нас він цікавий більше з історичної точки зору, ніж з літературної. Він нам цікавий рівно в тій мірі, в якій через його тексти просвічують Лэрмонтов та Гоголь, Герцен та Чернишевський, Толстой та Достоєвський…

Я тому підняв цю тему, що вважаю “Евгения Онегина” та боротьбу критиків навколо нього одним з найкращих “навчальних посібників” по вихованню не тільки художнього смаку, а й мислення взагалі. Адже Бєлінський та Пісарєв подали нам в очищеному вигляді те саме протиріччя, з якого, як стверджує Ільєнков, і починається справжнє мислення. Тільки на відміну від філософії, в літературній суперечності думка рухається не в сфері сухих абстракцій, а наповнена виром життя, тобто розігрується в конкретному, чуттєвому. Вирішуючи тим самим літературні протиріччя, ми дисциплінуємо та розвиваємо не тільки свій розум, а і свою чуттєвість.

Тому для будь-якої людини, якій не начхати на свій літературний смак, потрібно виховати в собі внутрішніх Бєлінського та Пісарєва, тобто мати змогу дивитися на будь-який твір – як великого класика так і поверхову белетристику – з двох протилежних точок зору та доводити їх до синтези. Лише таким чином можна із заручника літератури перетворитися на її повноправного члена і господаря.

М.Денисенко

1 коментар

  • Статья хорошая, тут нечего добавить. По крайней мере, в общем.
    Единственное, что напрягает, — “Пісарєв”. Почему через “І”? Ещё при “Советах” были разработаны здравые правила перевода фамилий с русского языка на украинский. Поверьте: ничего лучшего до сих пор не придумали ни наци, ни кабинетные филологи. Так вот, согласно тем правилам, фамилия “Писарев” должна переводиться как “Писарєв”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *