Луддити комп’ютерної ери

Кожен дорослий був дитиною лиш один раз, і саме через це йому так складно говорити про дитинство, абстрагуючись від власних спогадів. Все довкола здавалось йому чудовим, тому що він був дитиною — маленьким дослідником. Почуття щирого захоплення світом забарвлює спогади у яскраві кольори і, раз у раз стикаючись із чимось зі свого тодішнього оточення, людина ностальгічно примовляє: «як у дитинстві». Морозиво як у дитинстві, корови як у дитинстві, велосипеди як у дитинстві… Так можна продовжувати до нескінченності, бо скільки є людей, стільки й атрибутів «справжнього» дитинства (тобто свого).

Але для того, щоб говорити про дитинство взагалі, необхідно вміти дивитися на нього очима всіх дітей. Не очима дорослих із їхніми спогадами й уявленнями про дитинство, а саме дітей. Задача, як бачимо, не з легких. І саме вона стоїть перед дитячим письменником. Адже якщо він не зможе вийти за рамки власного досвіду і стати на місце дітей, то він залишиться для них ще одним дорослим, який повторює мантру: «Ось коли я був малим…»

Саме з цієї мантри починається повість «Комп і компанія» Анни Коршунової. Промовляє її батько головного героя — дванадцятирічного Владика, який увесь свій вільний час проводить за комп’ютером. У хлопця немає друзів, а є лише співбесідники в чаті. Однак за комп’ютером він не грає, а вивчає програмування. В усьому іншому Владик, за словами його вчительки, «ні риба ні м’ясо». І з цим важко не погодитись, тому що нічого іншого ми про нього й не знаємо.

Хочеться зрозуміти, чому ж Владик у такому юному віці став відлюдкуватим, чому він уникає спілкування з іншими дітьми та ігор із ними. Однак ці питання залишаються без відповіді. Батьки дорікають йому за те, що він поводить себе не як «нормальний хлопець»: не лазить по деревах, не бешкетує, навіть ніколи у бійці не бував. І тому вони вирішують відправити його до тітки в село, адже що то за дитинство без крадених вишень, «тарзанки» та корів.

Це рішення обурює Владика, проте він навіть не намагається йому перешкодити. І тому вже наступного дня він опиняється в селі. Незважаючи на те, що це для Владика вперше, що він, замкнутий і слабкодухий хлопець, потрапляє у вкрай незвичні для нього умови, він не відчуває ніяких сильних почуттів. Ані гніву на дорослих, які навіть не питали його згоди, ані розгубленості, ані гарячкових спроб вигадати спосіб якнайшвидшого повернення. Владик просто нудьгує і хоче скоріше повернутися додому, за комп’ютер.

Однак вже наступного дня він, немов за помахом чарівної палички, знаходить собі друзів. І одразу ж стає сміливим, активним і енергійним. А далі починаються пригоди в дусі «Тореадорів з Васюківки» з тим же родео на корові, крадіжкою врожаю у сварливого діда та розкриттям змови шахраїв. Дбайливо сконструйований сюжет щосили підводить читача до думки про те, що в тому, що Владик мав проблеми у відносинах із людьми, винен комп’ютер. І варто лишень забрати цю злісну машину з його життя, щоб усе стало добре. Хід думки точнісінько повторює логіку луддитів, які знищували станки, бо вбачали в них своїх ворогів і конкурентів, що відберуть роботу в робітників.

Довелося зламати не одну машину, щоб зрозуміти, що вона ні в чому не винна, і що сама постановка проблеми «людина — машина» є однобокою. Адже маючи справу з машиною, людина насправді має справу з іншими людьми: з тими, що її створили, і з тими, що її використовують. Машина є лише посередником у відносинах між людьми. Тож хіба винна бездушна і холодна машина в бездушності та холоднечі людських стосунків?

Тотальне відчуження людей один від одного, байдужість, атомізація суспільства з кожним днем стають дедалі сильнішими. Їх відчувають усі, й першою реакцією на них є втеча. Хтось втікає у вигадані світи, хтось — у шкідливі звички, хтось — у гедонізм чи подорожі, хтось — у ретроградство.

В «Компі і компанії» старанно зображується думка про те, що «реал» протистоїть комп’ютерам, що справжнє життя вирує поза ними. Однак чи є це реальною протилежністю? Адже «комп» — це така ж частина «реалу», як і будь-яка інша річ, створена людиною. А вже як її використовувати — залежить від самої людини. Якщо комп’ютер використовують для ескапізму, то причину цього слід шукати в оточенні людини.

Можна зауважити, що проблема відчуження в суспільстві є надто складною для дітей. Так, але ж це і є той самий «реал», в якому нам сьогодні доводиться жити, а діти не можуть не відчувати його холоднечі й не відсторонюватися у відповідь. Тож навіть якщо вони ще не можуть зрозуміти складних суспільних явищ, не можна у своїх поясненнях просто підмінювати поняття. Не можна подавати примітивний луддизм за вирішення всієї проблеми: мовляв, раніше не було «компів», то й діти проводили час разом. Тому що так, як було раніше, вже не буде. Навіть у селі без комп’ютера вже не обійтись, і навички Владика тут стали в нагоді. Тоді «компи» зі злісного ворога й перетворилися на звичайні речі, що вкрай необхідні сучасним школярам.

А що ж змінилося? Владик зумів подолати прірву в своїх відносинах зі світом і влився в активну діяльність. Він відчув себе частиною чогось більшого, ніж він сам, — компанії друзів, об’єднаних спільною метою.

Діти, з якими потоваришував Владик у селі, показують маленьким читачам чудовий приклад людяності та дружби. Один із них прикутий до інвалідного візка. Проте хлопці роблять усе можливе, аби він приймав участь всюди, разом із усіма. Їх об’єднують не лише ігри чи веселощі, а й прагнення допомогти своєму другові. Не тільки доглянути за ним, а й суттєво покращити його стан. У цьому вони проявляють неабияку рішучість, відповідальність і цілеспрямованість.

Участь у спільних справах разюче змінила Владика. Компанія допомагала не лише своєму хворому товаришеві, а й навіть сільській громаді та школі. Дружба, яка виросла із гуртового діла, була міцною і щирою. Якраз цього й не вистачало Владику раніше — бути повноцінною частиною суспільства, тобто діяти та мислити, робити щось хороше не «понарошку», а з усією серйозністю та відповідальністю.

Виходить, що проблеми Владика вирішуються зовсім інакше, ніж це було заявлено спочатку, й письменниця хоч і показує це, але зробивши надто сильний акцент саме на негативному впливі комп’ютера, змістила центр уваги з дійсно значної думки.

Саме активна діяльність із перетворення довколишніх умов і формує людину в її найкращих якостях. Адже людина тим і вирізняється серед інших живих істот, що не пристосовується до обставин, а пристосовує їх відповідно до своїх потреб. Тому чи буде Владик у селі, чи в місті, — не важливо, якщо він буде активно залучений до суспільної діяльності.

Текст: Марія Каракуца

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *