Василь Стефаник – Підпис

Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як газди мочьили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала кождого, чи добре пише.

 

— Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?

— Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіт.

 

І газда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.

 

— Ану ж ко, глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди больи. Ану читай, шо я написав.

— Павло Лазиренко.

— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаєт?

— Хто вчений та й кождий.

 

І Павло почервонів з утіхи, і оглядав карточку з усіх боків.

 

— Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

 

І нахилився і слинив олівце.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, єї мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещили, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволеннєм дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів з найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

 

— Мой, газди, та лишіт трохи на завтра, та же груди вам потріскают.

 

Газди підняли голови і як пришиблені виглядали.

 

— Відшукав-єм вам добро та й маєте мині подьикувати, а Доци маєте дарунок купити.

— Та хто вас на таке вгараїв?

— Біда мене на це нарадила.

— Яка біда

— Викслі.

 

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.

 

— Та же всі знаєте, шо-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала.

— Як стара?

— Ви мой і молоді і вчьитеси, вижу, письма, та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав, та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.

— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й божої позичити сотку.

— Грунт маєш?

— Є, пане, та же без грунту сегодни ніхто не даст.

— А стоїт на тобі?

— На мині.

— Табула чиста?

— Гет все чисто.

— Довги маєш?

— Та дес межи жидами є не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.

— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

— Та коли прийти на то посідзенє?

— Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.

— Вібачьийте мині, пані, бо я не порозумів, а папері, аді, гезди. Та й вітьиг з пазухи, та й подав. Там, кажу, дес є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него, та й каже: за тиждень прийди.

— Ходив я зо три рази, аж каже, нарешті, шо є гроші хвалені.

— А вмієш, старий, писати?

— Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-сми та й сми цалком сліпий.

— То мусиш підписуватиси у нотаря.

— Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт…

— Не можна, каже, на вексльих хрестів класти…

— А я в гадках став. Це як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю, та й того капітану [*] мало шо мені лишитси.

— Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

— Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.

— А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш, погадав-сми собі, та й побіг далі.

— Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

— Несу я ті гроші додому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій то злодій, але слушні слова говорит. Аді рвут шкіру, здоймают, як з вола. Сотку ніби-с узьив, а додому шо несеш?

 

На осім місці все Яків плював і тепер плюнув.

Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шораз тісно.

 

— Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці. Ти, Доцько, діда навчи підписати намеио, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…

— Та й навчила та й сте по селі перечули, та й сте з діда насьміхалиси. Але прийшло до крутого, траба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачьити.

— Та вже не мемо, — відповідали газди, — та маємо вам подьикувати та й Доци, наші навчительці.

— Але маєте всі єї по дарункови принести.

— Также певне…

 

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама єї усміхалася.

 

[*] капіталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *