Діти й книжка: як прищепити любов до читання?

*

Про школу є багато фільмів, але дуже мало з них можуть чомусь навчити.

Послухавши пораду товариша, я подивився те, що називають класикою американського кіно. Стрічка “Вистояти і зробити” розказує реальну історію, що мала місце в одній зі шкіл для дітей із неблагополучних родин. В школі починає працювати новий вчитель математики, який намагається привити дітям любов до свого предмету. Більшості дітей це не потрібно, вони вже знають, куди й ким підуть працювати після випуску. Про коледж навіть не мріють.

Цими дітьми ніхто не займався серйозно. Вони не хочуть учитися і не хочуть пізнавати.

Вчителю все ж вдається знайти до них підхід. Він займається з учнями в позаурочний час, поводиться з ними не так, як вчителі зазвичай: і пожартує, і сам посміється; сходить до батьків учениці, переконає їх, що для дочки треба інше майбутнє, краще ніж у них.

Це якраз найслабша сторона фільму. Показана вона дуже поверхово і неакуратно. Просто для годиться.

Та є в цьому фільмі дещо, у що я повірив. Вчитель математики зумів навчити математиці усіх учнів. Усіх. Весь його клас склав тест найвищого рівня складності.

Вчитель узяв собі конкретну мету: математику мусять знати всі. Це не гарантує, що всі виростуть математиками. Так само це не означає, що всі обожнюватимуть інтеграли й таблицю похідних. Учитель всього лише навчав дітей так, щоби всі знали предмет.

Як мало таких учителів! Як мало таких шкіл!

Приходимо в школу учнями – нас розділяють на підгрупки, на рівні, на здібних і нездібних. Хтось уже в молодших класах характеризується як закінчений хуліган, у когось педагоги на лобі написали, що він невіглас; одиниці звикли до того, що вони відмінники. Так і навчають, орієнтуючись на тих, кому треба і хто хоче, може, вміє, – і не беручи до уваги тих, кому не треба і хто не потягне, не зуміє і взагалі не вартий старань вчителів.

У фільмі “Вистояти і зробити” добре показано, що математику можуть знати всі. Звісно, мова тут зовсім не про математику. На її місце можна поставити будь-який предмет. Ця ідея фільму дуже глибока: усі діти можуть знати все.

Гарна ідея, але поки що тільки ідея. Я не знаю прикладів шкіл, у яких мають на меті навчити всіх дітей усьому, зробити так, щоб кожен знав на найвищому рівні те, що знає людство.

Якби такі школи були в США, то цей фільм перестав би вважатися класичним і взагалі став би непотрібним як фільм. Навіщо знімати кіно про звичайнісінький випадок?

Наша система освіти, навпаки, прямує до вузької спеціалізації. Учні старших класів зосереджуються на одній-двох дисциплінах, вчаться у профільних школах, займаються з репетиторами тими предметами, з яких складатимуть ЗНО, а все інше обходять боком. Батьки для своїх дітей знаходять школи з поглибленим вивченням іноземних мов, математики і чого тільки не ліньки, бо знають, на який предмет треба робити ставку. Всі батьки в курсі, що сьогодні айтішники заробляють справжні гроші, тому й не забивають баки художньою літературою, музикою, хімією і всім тим, що айтішнику не згодиться.

Нічого дивуватися, що з багатьма предметами учні сьогодні не можуть впоратися. Навіть читання як навичка не у всіх розвивена.

Наведу приклад зі школи, де працюю.

**

Минуло півроку, а першокласник Тимофій ніяк не міг прочитати більше п’ятнадцяти слів за хвилину. Вчителька до нього і так і сяк, а той – ніяк.

Ось до чого вона вдалася у відчаї:

       Тимофію, ти колись виростеш і станеш бізнесменом, як твій тато.

Хлопчик зрадів.

       Ти будеш бізнесменом, ти зароблятимеш багато грошей. І от прийде до тебе інший бізнесмен і принесе цілу папку документів. Він скаже: «Тимофію, якщо хочеш заробити мільйон, то прочитай це і підпиши». Цілий мільйон! А ти не вмієш читати…

Тимофія це зачепило, того дня він старався, але вже через урок сидів байдужим. Цілком очікувано.

Замість того, щоб прищепити любов до книжки, вчителька взялася переконувати малого, що без книжки йому не обійтися.

***

Через рік та ж Наталка по-новому намагалася виховати у дітей любов до книжки. Діти не люблять читати: для Наталчиної професії це проблема типова. Перший клас, четвертий, шостий – більшість учнів не відкривають книжку ані перед сном, ані на вихідних. Хіба тільки на уроках, коли вчитель наказує і стоїть над душею.

Ми сиділи у їдальні й бесідували, поки учні бісилися на перерві.

       Лише Ніка з другого класу читає «Пеппі». Інші навіть не знають, хто така Астрід Ліндгрен! – бідкалася Наталка.

       А хіба у другому класі вже треба читати такі книжки? – Поцікавився я. – За програмою немає таких, здається.

       Так, за програмою це аж у середній школі. Але ми запровадили проект “Місяць Астрід Ліндгрен”.

       Он як?

       Саме для того, щоб діти почали читати. Я розумію, коли вони не читають те, що за програмою. Твори за програмою сам бог велів не читати. То ми навмисно взяли те, чого в програмі немає. Із Ліндгрен можна в будь-якому віці знайомитися.

       І все одно не йде?

       Ні. В другому класі читає лише Вероніка, а в першому взагалі ніхто. В третьому і четвертому – одна-дві дитини.

       А пробували сценки ставити, театр організувати? Все ж цікавіше, ніж просто читати. Це хитра штука: щоб показати щось, треба спочатку самому дізнатися.

       Пробували, аякже. Нічого не вийшло. Сходили усіма класами на виставу «Пеппі Довгапанчоха» в Театр на Печерську. Гарна постановка, дітям дуже сподобалася. Наступного дня обговорювали виставу на перервах, а тепер уже всі про неї забули. Буду займатися з тими, хто цього хоче. А решта – що з них взяти… Воно їм не треба.

Пролунав заклик на урок від чергових, продзвенів дзвінок. Ми підвелися.

       А ти подивися, що там у Сухомлинського, – порадив я, проводячи Наталку до класу. – Він багато про любов до книги писав.

       Добре. Дякую, – відповіла Наталка.

****

Василь Сухомлинський багато писав про важливість книги в житті кожної людини. Книжка може стати помічником для педагога. Ні, це найкращий помічник у вихованні: звісно, якщо цим помічником правильно користуватися.

В «Серце віддаю дітям» педагог підказує: для того, щоб діти захотіли читати, треба почати з ними писати. Тобто створювати історії самим. Сухомлинський водив дошкільнят у поле чи в ліс, до річки, де в тиші природи всі разом спостерігали за рослинами, комашками, за хмарами. Діти сідали біля вчителя і він показував їм маленьку травинку, роз’яснював, який у неї зв’язок із сонячним теплом. Дивилися на грозові хмари – і Сухомлинський тут же складав казку про двох велетнів, які своїми молотами кують небо, від чого з’являються блискавки.

Сухомлинський просив учнів складати розповіді про природу. На перших заняттях такі розповіді були дуже мало схожі на розповіді. Наприклад, «Це ромашка. Вона цвіте й радіє сонцю». Діти не могли вигадати нічого особливого. Спершу вони просто по-своєму повторювали почуте, але це дуже важливий етап.

Для того, щоб мати змогу багато говорити, треба багато слухати. Тому на початку вчитель сам пояснював, показував важливе, міг годинами розповідати про листочок, що гойдається від вітру.

Сухомлинський, приміром, любив розповідати про фотосинтез: дуже просто й зовсім не так, як ми звикли про цей процес слухати. Найважливіше у фотосинтезі – як неорганічне стає органічним. Як нежива природа стає живою. Лише знайшовши подібну суперечність, вузлову точку, можна зацікавити дітей якоюсь темою.

Чим більше діти дізнаються, підмічають самі, міркують про себе і вголос, тим більше їм є що сказати іншим. Головне завдання педагога – прищепити звичку міркувати, виховати здатність знаходити зв’язок між речами. Тоді дитина дійсно буде дослідником, – а досліднику нічого більше не лишається, як саме досліджувати, тобто шукати, вдивлятися в предмет, дізнаватися про нього більше й більше.

Поступово історії дітей ставали об’ємнішими. В них народжувалися образи. Діти пробували узагальнювати – всі діти, без винятків.

Сухомлинський зацікавлював дітей зовсім не так, як прийнято зацікавлювати сьогодні. Сучасні вчителі думають, що зацікавити – означає переконати, що предмет цікавий. Вигадують різні приклади, заходять «з флангу й з тилу», правдами й неправдами добиваються від дітей, щоб ті зацікавилися. Частіше, ясна річ, нічого у вчителів не виходить.

Зацікавити, за Сухомлинським, означає показати суперечливу природу предмета, поєднати непоєднуване, розділити нероздільне. Тоді дитячий розум працює, намагається розібратися в суті предмету.

Не існує цікавості абстрактної. Цікавить завжди щось конкретне, і якщо це щось розглядається поверхово, то таке навчання ніколи не зачепить душу дитини.

Це стосується і читання. Не можна зробити так, щоб дитина захотіла читати ніщо: вона завжди читатиме щось. Вчитель має добре знати учня, відчувати, що йому цікаво, щоб за допомогою правильно підібраної книжки розігріти цікавість.

*****

Ця тема мене довго тримала. Я не міг перестати шукати способи подружити дітей і книжки. Визнавати, що є діти, які ніколи не полюблять читання, я не хотів і не міг. Якби я здався і визнав, що таки у деяких дітей є схильність до читання від природи, а в інших її ніколи не буде, то перекреслив би і педагогіку, яка займається всіма дітьми, і літературу, яка так само для всіх людей.

Головне, я мав переконати нашу вчительку літератури, щоби вона далі робила свою роботу. Тут мені дуже згодився фільм, про який писав вище. Я розказав про нього Наталці й вона подивилася його.

       То що? По-твоєму, всі мають полюбити читання?

       Виходить, що всі.

       І що, всі здатні полюбити читання?

       Атож.

       Ну, не знаю… якось не віриться, що прямо-таки всі. То ж фільм, а це життя. У фільмі всяке можливо… Не вірю.

       Дарма. Ти колись теж полюбила, хоча була звичайною дитиною. І я так само.

Помовчали.

      Ось, що я придумав. Постав собі за мету дещо велике.

       Що саме?

       Зроби так, щоб кожен твій учень був не гіршим від Шевченка.

       Як це?

       А отак. Не гірше Шевченка. Це – висота. Хай діти прагнуть обігнати його.

І тут же уточнив:

       Але я тут говорю не про національного поета Шевченка, а про людину, для якої слово – це зброя. І яка цією зброєю досконало володіла.

Наталка замислилася, а я, витримавши паузу, продовжив:

       Дивися сама. Ти, якщо чесно, взяла собі надто простеньке завдання. Розвинути техніку читання? Невже це те, заради чого ти сама пішла працювати в школу? Навряд. А можеш значно більше. І хочеш.

       Я хочу навчити дітей читати книжки в школі й вдома, – пояснила вона.

       Ой, перестань! Я не вірю, що це все, чого ти хочеш. Ти для цього прийшла в школу?

Наталка всміхнулася.

       Ні. Я за освітою еколог, але, попрацювавши кілька місяців за спеціальністю, зрозуміла, що найкращий спосіб змінити світ – виховати його.

       Ну так от! То невже ти думаєш, що можеш ставити собі за мету лише привити любов до книжки одиницям, окремим учням, які не пручаються? Любити книжку, дружити з нею мають усі! Але щоб так сталося, треба ставити перед собою складніше завдання. Нехай кожен твій учень стане Шевченком! А Сухомлинський тобі в цьому допоможе! Сам Тарас Григорович, думаю, був би не проти!

       Та й Сухомлинський теж, – засміялася Наталка.

       А інакше навіщо тоді вони стали тими, ким ми їх знаємо?

Пролунав дзвінок.

       Ось що я ще згадав, – затримав я Наталку. – У Маяковського є рядки, де він пише, що ревнує не до сусіда, а до Коперника. Відчуваєш висоту? Поет хоче перевершити кращих, хоче зробити більше, ніж зробили великі постаті. Він із ними змагатися хоче! Може тому й поет.

Ми підвелися і я провів вчительку до класу.

Потім я зайшов у вільний кабінет, сів і раптом сам злякався сказаного. “Кожен учень може стати письменником, поетом, літератором”, – яка страшна ця думка! Яке складне завдання! Ми, вчителі, відповідаємо за кожного поета, який не написав ані слова.

Автор: Григорій Мальчук

1 Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.