Даніель Дефо: вічна робінзонада та нескінченна «пропаганда»

300 років тому, 25 квітня 1719 року, побачила світ книга, добре відома, напевне, кожній людині: «Життя та неймовірні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив на безлюдному острові двадцять вісім років…», ‒ далі не продовжуватимемо, бо повна назва книжки Даніеля Дефо (1660-1731) може зайняти чималий абзац.

То був дебют Дефо-романіста і це майже в 60 років, коли життя вже нібито прожив, адже до цього віку В. Шекспір навіть не дожив! Щоправда, до того часу Дефо вже відбувся як публіцист, перу якого належать чи то дві-три, чи то усі п’ять сотень (!) творів із найрізноманітніших питань. Надихнувшись успіхом «Робінзона Крузо» і зробившись, нарешті, професійним письменником, поставивши цю справу на потік, Дефо написав потім ще цілу низку романів, серед яких два томи продовження «Робінзона», романів, переважно цілком добротних, однак ім’я своє плідний автор збезсмертив усього одним лише творінням.

Найцікавіше, що спочатку жоден лондонський видавець не хотів друкувати цей шедевр. Зате коли книга була видана, успіх її був швидкий і просто-таки запаморочливий. Її не лише сотні разів перевидавали та перекладали усіма мовами; як відзначав один із біографів Дефо: «Друкарська фарба на сторінках «Робінзона» ще не просохла, а вже стали наслідувати його». Цілу величезну бібліотеку присвячено всебічному тлумаченню цієї книжки.

Російською мовою роман вперше переклали не з англійської, а з французької. А про те, яка в Росії виникла мода на Робінзона, свідчить такий факт: Лермонтов у «Героєві нашого часу» вклав до руки одного з персонажів тростину «як у Робінзона Крузо». Для Льва Толстого роман Дефо став взагалі чи не підручною книжкою він, беручи приклад із його героя, старався «робінзонити» (слово, вигадане Жан-Жаком Руссо, одним із перших, хто вказав на педагогічне значення роману Дефо), в сенсі жити простою і невибагливою працею. Переклад українською мовою з’явився в 1891 році, але ще задовго до цього Тарас Шевченко виконав за мотивами твору малюнок «Робінзон Крузо».

Т.Г. Шевченко "Робінзон Крузо", 1856 рік
Т.Г. Шевченко “Робінзон Крузо”, 1856 рік

Звичайна людина прочитує «Робінзона Крузо» в дитинстві, і книжку цю часто сприймають як захопливе чтиво для дітей і юнацтва (до речі, одну з кращих адаптацій роману для маленького читача виконав Корній Іванович Чуковський). Хоча насправді «Робінзон Крузо» це дуже глибокий твір, що порушує серйозні проблеми філософії, політекономії, психології і соціології. Проте в дитинстві вони, ясна річ, лишаються для читача непоміченими і незрозумілими, такими, що «пройшли повз свідомість», і запам’ятовуються нам тільки цікаві подробиці того, як моряк із Йорка виживав після корабельної аварії, облаштовував своє буття, як він зумів залишитися людиною і зробити своє життя настільки комфортним, настільки це було взагалі можливо в його екстремальних умовах. Ми, звісно, не можемо не захоплюватися працьовитістю і практичністю цієї людини; ми намагаємося поставити себе на її місце, запитуючи: а чи зміг би я вижити, якби раптом опинився в ситуації Робінзона Крузо?

Це все було в дитинстві. А тепер, гадаємо, є сенс поглянути на головне творіння Даніеля Дефо дорослими очима, щоб зрозуміти усю його глибину. І щоб також оцінити, наскільки цей твір залишився актуальним сьогодні, за три століття від його написання, в нашу епоху, коли практично не залишилося на планеті необжитих куточків і коли ми відчуваємо себе «на безлюдному острові» аж ніяк не тоді, коли ми фізично відрізані від цивілізації, а тоді вже, коли ми всього лише позбавлені доступу до Інтернету, телевізора і мобільного зв’язку!

Чи можна залишитися людиною поза людським суспільством?

Загальновідомо, що прототипом Робінзона Крузо була реальна людина шотландський моряк Александр Селкірк, який опинився сам-самісінький на одному з островів Хуан-Фернандес у Тихому океані (нині вони належать Чилі та мають назви Александр-Селкірк і Робінзон-Крузо). Історія Селкірка відразу була детально висвітлена британською пресою вона зацікавила Дефо, і він на її основі створив художній твір. Тільки свого героя він «перемістив» із Тихого океану до Атлантичного, кудись до гирла Оріноко, і дав йому є така версія прізвище свого товариша юності по навчанню в протестантській семінарії.

А. Селкірк пробув на безлюдному острові значно менше, ніж Робінзон Крузо, всього 41/3 роки. У наш час проводилися експерименти з добровольцями, і ті зазвичай витримували в якості робінзонів всього декілька тижнів. Частенько їх доводилося знімати з острова у важкому фізичному і психологічному стані, з великою втратою ваги з небезпечним для здоров’я виснаженням організму.

 

Той самий Селкірк
Той самий Селкірк

Через це історія, викладена в романі, видається нам недостовірною, нереалістичною, неможливою. Але письменницьким кредо Дефо і було «вигадувати достовірніше за правду»! М. і Д. Урнови в передмові до збірки Дефо з капітальної 200-томної серії «Бібліотека всесвітньої літератури» [т. 52; М.: «Художня література», 1974] відзначають: «Автор «Робінзона» був майстром правдоподібної вигадки [а як письменник змальовував морські пригоди, хоча жодного разу не мандрував далі від Лісабону! Д. К.]. Він умів дотримуватися того, що вже потім стали називати «логікою дії» ‒ переконливості поведінки героїв у обставинах вигаданих або припусканих». Історія життя Робінзона Крузо на безлюдному острові це «правдива брехня» з її особливим реалізмом.

Тому її можна розглядати як свого роду уявний експеримент, де питання ставиться навіть не про те, чи здатна людина в обставинах безлюдного острова вижити фізично, вижити як біологічна істота, а про те, чи може людина зберегтися саме як людина, як істота соціальна.

Адже якщо сутність людини полягає в сукупності усіх суспільних відносин, то й існувати людина може лише в суспільстві. Відрізана від суспільства, вирвана з розвиненої системи суспільних стосунків і зв’язків, людина неминуче деградує. Невипадково найсуворішим, найжорстокішим видом ув’язнення вважається ув’язнення в опрічній камері.

Але що ж тоді зберегло в Робінзоні людину? Очевидно, що праця. Праця створила людину, праця відрізняє людину від тварин і підтримує людину в людині. Робінзон Крузо не просто займається добуванням їжі ні, він перетворює свій острів, освоює землеробство і скотарство, всілякі ремесла, зводить собі цілком пристойне житло і навіть облагороджує, як може, свій нехитрий побут. Острів перестає бути для нього місцем ув’язнення і страждань, перетворюється з острова Відчаю на острів Надії; Крузо починає сприймати його як маленьку заморську колонію і її освоєння стає для нього життєвою місією, сенсом існування, без якого людина не людина. Цей життєвий мотив у нього — як у типової людини свого часу, доброзвичайного англійського пуританця, тісно переплітається з релігійно-філософською рефлексією, однак усі його роздуми про божественне провидіння ніяк не заважають Робінзонові залишатися на твердому, практичному земному ґрунті.

Істинно: праця зберігає для нього зв’язок із суспільством, причетність до нього! Можна сказати, що Робінзон створює на своєму острівці маленьку частинку людського суспільства що на початку складається лише з одного індивідуума, але згодом до нього приєднується П’ятниця, і утворюється, таким чином, справжнє співтовариство!

Кращим зразком дійсно творчого а не епігонського розвитку «робінзонівського» напряму в літературі слід вважати «Таємничий острів» Жуля Верна. Тільки там на острів потрапляє не одна людина, а група з п’яти людей, різних за віком та характерами і формується повноцінне міні-суспільство, що своєю невпинною працею, на базі передових наукових і технічних знань, перетворює острів Лінкольна всправжки на квітучу колонію.

Ілюстрація з "Таємничого острова" 1918 року.
Ілюстрація 1918 року з “Таємничого острова”

Це, між іншим, справжнісінька комуна бо стосунки між людьми в ній щонайкомуністичні! Життя на острові настільки облаштовується, що дехто з поселенців-остров’ян починає абсолютно серйозно мріяти про день, коли на їхньому клаптику суші буде прокладена залізниця!

Пізніше вони навідуються на сусідній острівець Табор (міфічний, в природі не існуючий риф Марія-Тереза, позначений на деяких картах навіть середини минулого століття) і зустрічають там колишнього бандита і каторжника Айртона, залишеного на тому острові в «Дітях капітана Гранта». Той, опинившись на місці Робінзона, направду занепав, здичавів і перетворився з людини на подобу мавпи. Проте, опинившись знову серед людей і, що важливо, повернувшись у їхній компанії до праці, Айртон знову стає людиною, і навіть, повністю перевиховавшись, перетворюється на цілком позитивного персонажа.

Праця для людини це не лише засіб добування необхідних їй життєвих благ, але й зв’язок із суспільством. Навіть коли людина опиняється, як Робінзон, в ізоляції від суспільства, її праця продовжує зберігати свій суспільний характер: людина зі своїми знаннями і навичками виступає в ньому як продукт усього розвитку людської практики. На думку К. Маркса, відокремлений одинак, який випадково опинився поза суспільством, «динамічно вже містить в собі суспільні сили». І навіть саме виживання його залежить, якщо замислитися, чи не так від його індивідуальних фізичних сил (від яких залежить виживання тварини), як саме від вкладених у нього «суспільних сил».

Втім, самотньою, «покинутою» людина може бути не тільки на безлюдному острові. Сам Дефо зауважив: «Можна обґрунтовано стверджувати, що людина буває самотньою серед натовпу, в гущавині людської і ділової метушні». Знаменням часу стає самотність людини в сучасному нам світі в умовах перенаселених мегаполісів, за фантастичного розвитку засобів комунікації. Причину цього подекуди можна угледіти в тому, що через занепад багатолюдних виробництв, переміщення трудової діяльності в Мережу, поширення різноманітних форм «фрілансу» і «телекомп’ютингу» зникають колишні великі, згуртовані і дружні трудові колективи, де колись і реалізувалися, головним чином, розвинені людські зв’язки. Це життя пам’ятають люди старшого покоління, що жили «при Союзі», але для молоді воно є майже невідомим.

І все ж… нові засоби комунікації та нові форми кооперації праці створюють і нові людські, виробничі зв’язки, через що суспільний характер праці насправді не лише не усувається, але й зміцнюється просто в інших формах, аніж раніше. Проблема, якщо зміркувати, полягає в тому, що з розвитком протиріччя між суспільним характером праці та тими приватними формами, в яких він проявляється, зростає, посилюється відчуження результатів праці від власне праці, а відповідно посилюється і взаємне відчуження людей. Їхні «живі» відносини все більше підміняються відносинами їхніх продуктів і послуг…

«Політична економія любить робінзонади»

Часи, коли жив Даніель Дефо, були епохою становлення англійської класичної політичної економії. Дефо як людина практична, що займалася комерцією, власне, і сам виступав як економіст: написав, окрім усього іншого, твори «Нарис проектів» (1698) і «План англійської торгівлі» (1728), а також фундаментальний економіко-географічний опис Великобританії.

Мало того, автор «Робінзона» вельми зневажливо ставився до своєї белетристичної творчості, вважаючи, що закарбується в історію людства зовсім не романами, а політичними, економічними та історичними трактатами.

Так воно подекуди буває: видатна людина сама не може визначити, в чому вона геніальна, а в чому пересічна; все по своїх місцях розставить дальша історія. Проте і в історії політичної економії Дефо свій слід залишив і немаленький. Економісти класичної пори вхопилися за робінзонаду як за особливу економічну модель, де виключаються відносини людей між собою і розглядається відособлена людина, що залишена наодинці з природою.

"Природна людина" Робінзон Крузо
“Природна людина” Робінзон Крузо (малюнок 1891 року)

Ту абстрактну модель економісти використовували для обґрунтування своїх теоретичних поглядів зокрема, вже набагато пізніше до неї нерідко вдавалися прихильники теорії «граничної корисності», борючись проти класичної трудової теорії вартості. Маркс зауважує в «Капіталі»: «…політична економія любить робінзонади…». І в другому виданні додає: «Навіть Рікардо не міг обійтися без своєї робінзонади». Тому любить вона, політична економія та, яку критикує Маркс, робінзонади, що в Робінзоні вона бачить найкращий приклад т. зв. «природної людини», яка протиставляється нею «штучній» людині середньовіччя, що скута неринковими, примусовими відносинами. В особі самітника, який прийшов до гармонії з природою, філософи-просвітники XVIII століття та економісти-класики, які перебувають під їхнім впливом, вбачають «непорочного» індивідуума, справжнє єство якого не зіпсоване «поганим вихованням».

«Природна людина» позаісторична, абстрактна людина. Нібито вона існувала споконвічно (за юних літ людства як Робінзон на острові); потім це її єство було порушене хибними середньовічними порядками, але нині позбавлення її від феодальних пут і надання їй ринкових свобод дадуть простір для закладених у неї самою природою творчих сил. Однак, насправді, людини абстрактної, «природної» не буває зовсім навпаки, людина є конкретною та соціальною, це завжди людина свого часу, яка є продуктом тривалого історичного розвитку і відносин того суспільства, в якому вона живе.

І помилкою є вбачати «природну людину» в Робінзоні ні, він-то якраз дуже конкретний, конкретно-історичний. У ньому легко проглядається буржуазна людина епохи первісного нагромадження з усіма її, людини, плюсами та мінусами; й навіть довге життя на самоті, наодинці з природою не змінює його. Адже Крузо, немов забравши під свою опіку дикуна П’ятницю, фактично стає рабовласником, а згодом «приватизує» острів, ставши його господарем-губернатором!

До речі, вкрай показовим є ставлення самого Дефо до такого явища як рабство. У своїх книжках він неодноразово засуджує жорстокість рабовласництва (але більше все-таки з боку іспанців і голландців, не англійців! та й Робінзон, нагадаємо, в зав’язці роману потрапляє в полон до маврів), натомість у «Плані англійської торгівлі» Дефо відстоює розширення работоргівлі задля збагачення Англії.

В романі є один просто дивовижний епізод, який чудово показує «неприродність», в сенсі історичну конкретність головного персонажа. Робінзон Крузо, обстежуючи розбитий корабель і забираючи звідти все, що може стати йому в пригоді, зброю, інструменти, меблі та начиння, одяг і продукти харчування, виявляє в каюті мішечок із монетами. Це його збентежує: гроші на острові людині зовсім не потрібні, користі з них жодної.

«Я посміхнувся, побачивши ці гроші: «О, непотрібний мотлох! сказав я вголос. Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий усієї купи. Я не знаю, що з тобою робити; так залишайся ж там, де лежиш, і йди на морське дно, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, «зметикувавши», Робінзон все ж узяв знайдене ним золото ‒ так, про всяк випадок. Конкретна людина свого часу, авантюрист, що вирушив у океанські мандри щоби розбагатіти (за допомогою, знову ж таки, работоргівлі sic!), переміг у Робінзоні абстрактну «природну людину». І в «хеппі-енді», між іншим, він таки розбагатів!

Наведений епізод чудово розкриває всю демонічну силу грошей, золотого фетиша. Через що відразу згадується лист Х. Колумба 1503 року, цитований Марксом у «Капіталі»: «Золото чудова річ! Хто його має, той пан над усім, чого він бажає. За допомогою золота можна навіть душам відчинити двері в рай». Золото, ми бачимо, зберігає цю силу навіть тоді, коли воно не може дати його власнику бодай що, але воно зберігає свою владу силою того, що людина, навіть опинившись поза суспільством, залишається в системі суспільних відносин!

Модель робінзонади, де людина «очищена» від відносин із іншими людьми, заважає політекономії пізнавати економічні відносини в суспільстві які суть відносини між людьми щодо речей, але не відносини людей до речей (товарів, засобів виробництва і т. д.). Так само, не можна зрозуміти відношення людини до природи (без чого не вийде вирішити глобальну екологічну кризу, яка лише поглиблюється!), розглядаючи його поза відносин між людьми. І відношення людини до природи можна змінити лише через зміну економічних відносин між людьми, що визначають їхнє відношення до природи.

У витоків британської журналістики

Норми і правила англійської журналістики в особі BBC, The Times і Reuters багатьма підносяться як стандарти журналістики, яким «вільна преса» має неодмінно і будь-де взоруватися. Та джерело британської журналістики тече від часів Англійської революції середини XVII століття і подій наступного періоду. Якраз за тієї бурхливої епохи в Англії з’являються перші більш-менш регулярно видавані газети і Дефо, до слова, кілька років видавав власну газету, відому як «Огляд». Засновником британської бойової публіцистики і філософсько-політичної поезії був Джон Мільтон (1608-74), співець тієї революції і автор поеми «Втрачений рай», хоча і Даніеля Дефо, що зужиткував, до речі, добру сотню псевдонімів, часто називають таким засновником. Хай там як, він точно був одним із перших представників того, що за наших часів прийнято називати зневажливо «пропагандою».

Життя літературного батька Робінзона само собою пригодницький роман. Він брав участь у заколоті проти короля Якова II Стюарта і брався на полі бою, служив радником у Вільгельма III Оранського і писав «праці» з демонології та магії, керував розвідувальною мережею і створив щось на кшталт соціологічної служби для «моніторингу» настроїв у суспільстві, він шпигував і доносив, наживав спекуляціями великі статки і неодноразово банкрутів, він два рази сидів у в’язниці і бігав від кредиторів. Саме через останніх Дефо під кінець життя раптом кудись «зник» і ця обставина тривалий час заводила в глухий кут його біографів.

Талановитий памфлетист, замолоду був втягнутий у гостру політичну і релігійну боротьбу. В період реакції після смерті Вільгельма III, у 1702 році, Дефо анонімно оприлюднив брошуру «Як найшвидше розправитися з дисентерами» (тобто протестантами «дисидентами»). У ній автор нібито закликає нещадно засуджувати інакодумців до страти та каторги, але насправді він лише їдко висміює супротивників віротерпимості, знущається над ними!

Коли влада це усвідомила, вона кинула Дефо до лондонської в’язниці Ньюгейт і засудила його до виставлення біля ганебного стовпа. Сидячи за ґратами, Дефо складає «Гімн ганебному стовпу», який відстоює свободу слова і думки, і «громадянська страта» перетворюється для нього із приниження на справжній тріумф: публіка зустрічає «немилого» публіциста бурхливими оплесками і співом його «Гімну»!

Ось тільки далі Д. Дефо проявив себе чоловіком і журналістом продажним і безпринципним ‒ на відміну від його літературного опонента Джонатана Свіфта (1667-1745), переконаного демократа і гуманіста. Дефо писав відверту «заказуху», перебігаючи ‒ при зміні влади ‒ від партії вігів, до якої він спочатку належав, до торі, і назад. Гірше того, за завданням влади він проникнув у опозиційну пресу, вивідуючи її плани і розкладаючи її зсередини.

Ілюстрація з "Мандрів Гулівера"
Ілюстрація з “Мандрів Гулівера”

Не кваптеся, однак, із моральним осудом уславленого літератора. Абстрактної моралі не існує так само, як і абстрактної людини. Мораль конкретно-історична і для людей кола Дефо найвищою моральною цінністю є гроші: моральним є все те, що дає гарний прибуток! А ті, хто вважають за інакше та намагаються дотримуватись якихось суворих принципів, зазвичай животіють у злиднях. «Голод приборкує навіть левів», ‒ немовби виправдовуючи себе, говорив Дефо.

При цьому його авторська манера (і в романах також) полягала в тому, що матеріал викладається з виду гранично об’єктивно, неупереджено. Цим Д. Дефо нагадує сьогоднішніх журналістів-«правдолюбів», які претендують на буцімто неупередженість звинувачуючи супротивників у ідеологічній війні в упередженості, в «пропаганді». Хоча журналістика, в принципі-то, не може бути нейтральною: коли журналіст стає до політичної боротьби, він неодмінно стає на чиюсь позицію. Якщо ж він стверджує зворотнє то він двоєдушник і сам проплачений «пропагандист»!

Таким чином, як видатний журналіст свого часу, Дефо особливо актуальний сьогодні в епоху, коли «фейки» ллються широким погоєм зі сторінок і екранів, коли підкупні політологи легко «перевзуються» за всякої зміни влади або її «генеральної лінії» (ось і нині деякі «порохоботи» вже починають «зеленіти»!). Різниця між ними полягає лише в тому, що сьогоднішні «брехлогери» не мають і десятої частки таланту Даніеля Дефо і їм не дано написати свого «Робінзона Крузо», який би приніс їм безсмертя та перекреслив у пам’яті вдячного людства всю написану ними замовну гидоту!

Автор «Робінзона» ‒ «проросійський пропагандист»?

У 1723 році Даніель Дефо видає твір «Безстороння історія життя і діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії…». Взагалі про Росію Дефо писав багато і протягом багатьох років. У своїй газеті він висвітлював хід Північної війни, в 1715-му надрукував «Історію війн Карла XII…», і, між іншим, у другій книжці «Робінзона Крузо» її герой подорожує Сибіром!

В цілому думка біографів така, що в далекій Московії Дефо ніколи не бував ‒ себто він користувався лише відомостями з других уст. Натомість він, наскільки це відомо, серед різних мов знав і російську. Дефо контактував у Лондоні з російськими купцями, а коли в 1698 році до англійської столиці прибуло «Велике посольство», Дефо, будучи людиною з оточення Вільгельма III, можливо, бачив Петра особисто. Він, крім того, безумовно був знайомий із «Історією Московії» Дж. Мільтона ‒ а той, обіймаючи в уряді Кромвеля важливу дипломатичну посаду, був добре обізнаний і написав дуже солідну, неупереджену працю.

Видатний шекспірознавець (також «дефознавець») Дмитрій Урнов підтримує прецікаву версію, що перебуваючи в Парижі Дефо міг познайомитися там із Абрамом Ганнібалом арапом Петра Великого. З-за кордону прадід Пушкіна привіз додому серед інших книг «Робінзона» і «Щоденник чумного року» і їх у бібліотеці предка, цілком ймовірно, читав Олександр Сергійович. «Щоденник чумного року» (про епідемію чуми в Англії 1660-х), яким захоплювався Вальтер Скотт, вплинув і на пушкінський «Бенкет у чуму».

Вчені сперечаються про те, наскільки об’єктивно і правдиво писав Дефо про Росію. У будь-якому разі, відвертої маячні типу «ведмеді гуляють вулицями» у нього не зустрічається. «Історію Петра Олексійовича» Дефо пише в своїй манері зовні якнайбільше неупереджено, оповідаючи від імені деякого англійського офіцера, що служив у російській армії і брав участь у Полтавській битві. Але з-під цієї маски відстороненого спостерігача раптом визирає відверта апологія правителя Московії: автор явно захоплюється особистістю і діяльністю Петра!

Даніель Дефо перераховує всі заслуги та досягнення самодержця, вигукуючи: «Покажіть мені в Європі ще такого державця, що, не маючи жодного корабля, за три роки збудував би флот!» Ще раніше, в 1710 році, Дефо вжив щодо тодішньої політики Росії вираз «відкрили двері в Європу». Широковідомий вислів «вікно в Європу», знайомий нам за Пушкіним, з’явився у пресі у когось із італійців значно пізніше, десь у 1739 році. Розуміючи протиріччя між грандіозністю петровських перетворень і тією ціною, що була за них сплачена, жорстокістю методів, які застосовував Петро Великий, аби витягти свою країну з вікової відсталості, письменник вимовляє дивовижну за глибиною фразу: Петро «скло дробить, булат кує»!

Загалом, книга про Петра написана явно в доброзичливому для її героя тоні. З огляду на репутацію Дефо, можна запідозрити, що то була чергова «заказуха». Проте також можна припустити, що симпатії англійського публіциста до царя Московії були цілком щирими. Тут потрібно врахувати, що предками Дефо були голландці, що втекли з батьківщини від релігійних утисків. Дефо людина ділова і практична міг слідом за своїми далекими родичами перейнятися особливою повагою до монарха, який особисто працював теслею на корабельнях Амстердаму, опановуючи мистецтво кораблебудівництва. І Петро Олексійович, який опанував близько 15 різних ремесел, чимось тут нагадує Робінзона, хіба ні?

І все ж не варто рекомендувати пану В’ятровичу забороняти Дефо в Україні як «проросійського пропагандиста» ставити його нарівні з Жераром Депардьє, Стівеном Сігалом і Олівером Стоуном. Дефо як публіцист та історик, який писав про Росію, висловлював і боронив інтереси англійської буржуазії, аж ніяк не Росії.

Це добре проглядається в серії його робіт, які висвітлюють війну Росії проти Швеції. У цій війні Англія радше була зацікавлена ​​в тому, щоб зазнала поразки Швеція, бо та потенційно могла загрожувати британському пануванню на морях. З Росією Англія ще за часів Івана Грозного та Бориса Годунова мала серйозний торговий інтерес. Однак при цьому Англія бажала, щоб війна послабила Росію, ‒ ну і, ясна річ, не можна було допускати її на морські простори!

Один із кращих британських військових кораблів початку XVIII століття - HMS Royal Sovereign (1701)
Один із кращих британських військових кораблів початку XVIII століття – HMS Royal Sovereign 1701 року

От і Дефо спочатку підтримує Росію, він незгідний із тими, хто вважає, що, мовляв, Петру I не впоратися з непереможною армією Карла XII, а на звістку про Полтаву він із гордістю заявляє, мовляв: ось бачите! А що я вам казав про силу росіян!

Але щойно шальки терезів схилилися на бік Московії, після Полтави і Гангута, тон Дефо змінюється. Він раптом починає непокоїтися про протестантську віру в зайнятій російськими військами Ліфляндії і навіть підтримує чутки, що нібито місцевих жителів «окупанти» почали продавати до турецької неволі. Дійшло до того, що Петра того самого, яким через десятиліття Дефо буде захоплюватися, ‒ він називає не інакше як «недовірком» і «російським ведмедем»! Особливо тривожить його, ясна річ, російський флот на Балтиці, бо це пряма загроза для Британії.

Англія, як відомо, не має постійних друзів і ворогів вона має лише постійні інтереси. Саме це і водило перо щирого британця Даніеля Дефо.

Дмитро Корольов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.