Бульк! І потонули

Рецензія на фільм “Ті що не тонуть/Le grande bain” 2018, Франція

З дитинства мені подобалися фільми, у яких перетиналися драма і комедія. У них головний герой розумів, що треба щось змінювати, проходив через випробування і ставав “чемпіоном”. Таких фільмів не злічити: “Сам удома”, “Роккі Бальбоа”, “Невдаха”, ”Диявол носить Прада”, “Завжди говори так”, “Помінятися місцями”. Зазвичай головний герой подібних фільмів змальовується “до”, потім переживає злам, а  глядачі, затамувавши подих, вболівають за смішного, інколи незграбного, але такого реального героя.

Я думала, такі фільми не можуть набриднути, бо вони легко сприймаються і мотивують. Надивившися Роккі, можна вранці зважитися на пробіжку і навіть вибігти сходами на Володимирську гірку, та ефект триває недовго. Наступного дня після іншого фільму ми запишемося до баскетбольної команди.

Такі “саксес-сторіз” показують, що пощастити може кожному, треба лише трохи попітніти. Ця істина живе поміж нас роками, та ніяк не наближає нас до успіху. “Навіщо напружуватися сьогодні, якщо я ще не дійшов до дна?” Подібні фільми показують диваків, які починають щось розуміти, отримавши копняка від життя.

Мільйони глядачів ходять у кінотеатри, кладуть у “скарбнички” нові “саксес-сторіз”, а тоді розходяться у буденних справах. І кінця цьому, здавалося би, немає.

Для мене цей кінець настав досить неочікувано.

Ще у лютому, подивившись трейлер, я вирішила піти на фільм “Ті, що не тонуть”. Тут і команда, і дивакуваті чоловіки “за сорок”, і запальна музика – все, що так мені до вподоби. Сюжет простий: команда з чоловічого синхронного плавання має виступити на першому світовому чемпіонаті. Їх тренує жінка, яка була професійною спортсменкою до травми її партнерки, після чого пішла зі спорту і запиячила.

Команда складається зі звичайних людей, яких глядачу змальовують невдахами. У чоловіків є проблеми з агресією, нереалізованим потенціалом, депресією, бізнесом, сім’єю і т. д. Світлих моментів набагато менше. Команда сяк-так формується, довго тренується, а потім здобуває перемогу. За канонами жанру на цьому можна було б закінчити кіно. Та ні: далі вони розтягнуто показували, ЩО таке перемога для кожного із героїв.

Саме в цьому місці я напружилася. Виявляється, можна бути некрасивим невдахою, без грошей та житла, але якщо отримати медаль, то все зміниться. Автори кінострічки неодноразово підкреслюють: важливо не те, що люди думають про тебе, а те, як ти сам себе мислиш. І ця перемога – твій особистий злет, те, чим ти можеш похизуватися перед злостивцями.

Я вважаю, що ця позиція вкрай індивідуалістична і недалекоглядна. Вона схожа на  формулу “хочеш змінити світ – почни з себе”, якою нас частують з дитинства.

Поясню:

  1. Такі фільми створюють стереотип, що докорінна зміна трапляється дуже і дуже нечасто. Раз на життя, десь під сорок, або взагалі як у “Дідуся легкої поведінки” чи “Стажера” –  ближче до могили. Порушується адекватне сприйняття дійсності і стає незрозуміло, як людина може змінювати роботу кожні два місяці або вшосте розлучатись.
  2. Важко розпізнати копняка від життя – у звичайної людини це кожен день. Виходить, ми маємо шанс бути кращими, ніж були вчора. Тільки – от біда! – фільми кричать: “Опустися на самісіньке дно!” Мають зійтися всі зорі, щоб ти нарешті почав щось змінювати довкола. А поки тебе лише потроху кидає життя, то терпи і чекай.
  3. Чекати, як відомо, гірше, ніж діяти. По-перше, в умовах постійного очікування багато різних ідей і нездійснених задумів кануть в Лету, а по-друге, людина нічому не вчиться. Діючи можна гулі собі набивати або прийти до важливої справи; чекаючи можна лише марнувати час.
  4. Історії успіху погані тим, що рідкісні. На один успіх припадає тисячі і тисячі невдач, а людство досі не зробило успіх звичним сценарієм людського становлення.  Рафіновані історії у кінотеатрах лише змушують бідолашних людей розчаровуватися в собі.
  5. Останній пункт найважливіший. На перший погляд, легкі і позитивні комедії чи мелодрами збивають нам приціл зі значних і важливих цілей. Разом із героями ми звикаємо не розрізняти, яка ціль значуща, а яка нікчемна. Яку треба досягти хай там що, а на яку і дві хвилини витрачати не треба. Вони задають нам дріб’язкові, індивідуальні цілі, за якими немає ідеалу добра, краси та істини. За всіма ними приховується такий звичний для нас трохи прогнилий ідеал індивідуального успіху, – і на цьому все.

Автор: Alina Oprisko

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.