Дивляться на тебе і не розуміють, чому ти понаїхав

Штучне й природне в «Понаїхали» Артема Чапая

«Драматического писателя должно судить по законам, им самим над собою признанным».
(А.С. Пушкин)

«Поки нашого цвіту по всьому світу – Неньку заполонили мігранти. Сергій Ткачук бореться з нелегалами вдома, а тим часом його батьки працюють на заробітках за кордоном. Батько припускається помилки за помилкою, розвалюючи сім’ю. Мати намагається на відстані зберегти свою родину. «Понаїхали» відстежує долі чотирьох Ткачуків: Юрія, Ольги та двох їхніх таких різних синів – Сергія й Володі. Невелика за обсягом книга охоплює понад десятиліття. Дія відбувається у вигаданому місті Білий Сад, а також у країнах, де доводиться працювати Ткачукам». (Опис на обкладинці книги)

Здавалось би, тут можна писати й писати. Тема сучасна, необхідна, навіть болюча. І вигадувати нічого не треба, – переписуй історії, узагальнюй, шукай причини, зв’язуй наслідки. Працювати над такою важкою темою непросто, але можна. І сама ця тема підказуватиме, куди й на що звертати особливу увагу, характери самі вестимуть автора. Відповідність реальності, справжнім долям справжніх людей, дійсним суспільним умовам – ось основні критерії, які допомагають авторові писати чіткий текст, невигадану історію.

В цьому огляді на «Понаїхали» Артема Чапая ми не звертаємо уваги на слабкість твору, на неточності, помилки, ляпи. Це не означає, що їх немає або що вони непомітні, – зовсім ні. Навпаки: Артем Чапай не господар літературної української, а скоріше її полонений. Персонажам «Понаїхали», а за ними і авторові книги простіше говорити суржиком. Як тільки письменник переходить на «літературну» мову, виходить щось типу такого:

«Клекотливими клинами відлітають з рідної землі мігранти й заробітчани, й довго ще вчувається, наче з далечіні лине їхня тужна журавлина пісня».

На подібних знущаннях над мовою зупинятись не будемо; зосередимось на важливіших помилках, що стосуються суті роману «Понаїхали».

Не треба шукати в «Понаїхали» зайві місця. Зайвим може бути не лише текст, а й логіка автора, його думки. Так буває тоді, коли письменник плутається в тому, що пише. І як тільки автор помічає, що він віддаляється від істинної природи події, явища, як тільки він перестає бути об’єктивним, – відразу ж порушується форма. Зміст визначає форму, але вони живуть нероздільно. Порушивши зміст, автор помічає кострубатість форми, тож намагається вирівняти її. Ліричні вставки там, де вони не треба, зайві прикрашення – це від того, що допущено промах. Сам Чапай, до речі, це також знає:

«Якось Юра напартачив. Криво обрізав електропилою кінець несучої балки балкона. Балка чотири на чотири дюйма коштує дорого. Жоан побачив обріз і крякнув. Почухав потилицю. Але досвід Жоан усе-таки мав. Узяв дві дошки дюйм на чотири. Вирізав фігурні загогулини. Ними закрив з обох боків кривий обріз. Вийшла прикраса.

— Ну як? – погладив борідку Жоан.

Юра глянув нагору:

— Гарно.

— Ха-ха. Тепер ти знаєш. Коли бачиш отакі прибамбаси, that`s when you know there`s a fuck-up.

Так Юра відтоді й думав. Бачиш зайве прикрашання чи ускладнення – шукай факап у структурі. Не тільки в будівництві. Наприклад, у книжках, які Юра бере в Iron Rail».

Прикрашання й ускладнення з’являються в книгах не лише тоді, коли автор намагається сховати слабкість структури, змісту. Біда в тому, що кривий балкон помітити легше, ніж кострубатий текст. Куди важче знайти слабку думку. І дуже непросто – зрозуміти, в чому її слабкість. Тож «факап» може спокійно існувати в книзі, не привертаючи до себе увагу свого творця.

«Факапи» автора «Понаїхали» – не випадкові, а закономірні, характерні для сучасної української літератури. Різні письменники по-своєму намагаються уникати «факапів»; рейтинг їхньої успішності в цій справі тут складати не будемо. Залишимо це не читачам, а дослідникам, які вірять в статистику. Ми ж хочемо показати граблі, на які ризикує наступити кожен автор, про що б він не писав. Саме тому звертаємо увагу читача на основні помилки в “Понаїхали”, що суттєво ослабили ідею твору.

1. Артем Чапай веде читача за руку, демонструючи йому плюси й мінуси (більше мінуси) заробітків за кордоном. Письменник співставляє ксенофобське ставлення до заробітчан з ксенофобами, які самі їздять на роботу до інших країн. Він в кінці однієї глави пише про маму, яка дивиться в Італії на молодого хлопця, ровесника її сина, і думає, як би було добре, щоб вони подружились. А наступний розділ починається з того, що «в цей самий момент» її син гамселить ногами турка по спині. Не натуральні, а декоративні, штучні і умови, і персонажі, і їх поведінка: механічно поєднані, притягнуті одне до одного задля ілюстрації ідей, які автор прагне донести – замість того, щоб прислухатися до голосу самих героїв та розкривати внутрішню логіку життя, яким вони ВЖЕ живуть, ідей, якими вони САМІ (свідомо чи несвідомо) керуються.

2. З огляду на це, «Понаїхали» Артема Чапая в цілому позбавлена героїв. В ній тільки вигадані персонажі, які говорять заздалегідь вивчені слова. Кого ми можемо назвати героєм? Нікого. І не в тому сенсі, що цей персонаж світ рятує, чи подає хороший приклад. Для того, аби бути героєм, персонаж повинен бути самостійним. Персонажі «Понаїхали» – не герої. Не самостійні, а маленькі діти, за якими автор доглядає як батько. Не дозволяє їм і подумати навіть. Автор робить за них усе.

Що ж тоді говорити про самостійний сильний типаж, в якого читач може чомусь вчитись, на якого читач хотів би бути схожим. Сучасність не дає письменникам умов для «д’Артаньянів», але це не означає, що наш час може дати тільки погане. Не обов’язково героїв, але обов’язково людей повинен зображувати автор.

3. Окрім того, в «Понаїхали» не обійшлося без непотрібної смерті. Померла Уляна, подружка Володі Ткачука. Дівчинка, очевидно, любила Володю, але вони припинили спілкуватись. Якось Володя привів Уляну додому, а там тато, як здалось Володі, зраджував мамі з іншою жінкою. Звідси і дратівливість Володі і його розгніваність. Йому стало незручно, що Уляна знає про таку огидну річ і від цього він захотів, щоб вона стала чужою. Той випадок унеможливив спілкування Володі з Уляною.

«А Уляна не з тих, хто з’ясовує стосунки. Вона не дивилась на Володю прямо. Лише іноді, обернувшись по шпору на контрольній, він випадково помічав її погляд. Обоє відвертались».

А якось у листопаді всіх дітей відпустили з уроків. Діти пішли на похорон – Уляна повісилась.

Безперечно, почуття в юному віці надто гострі, діти – особливо чутливі. І до самогубства може дійти.

Але чому в книзі про трудову міграцію і ксенофобів помирає невинна дівчинка, яка просто закохалась у такого ж самого ні в чому не винного хлопчика?

Відповідь може бути такою: трудова міграція всім шкодить. Вона руйнує життя з самого початку, вона забирає і вбиває все невинне, прекрасне. Так, можливо, думав і автор «Понаїхали».

Смерть підлітків у літературі – явище не нове. Той же самий Ганс Будденброк мусив померти. Томас Манн розумів, що Ганс – образ старого аристократичного минулого. Перед лицем нового, індустріального, робочого майбутнього у нього, нащадка бюргерського роду немає підстав жити. Ганс – образ. І цей образ цілком виправданий і абсолютно обґрунтовано залишається в минулому.

Уляна – образ світлої, чистої, дитячої любові. Невже їй немає місця в умовах, коли люди починають їздити на заробітки? То як же тоді люди живуть? Трудова міграція з’явилась не вчора й не тиждень тому.

Без сумніву, смерть Уляни – найдраматичніший момент усієї книги. І він має таким бути. Просто автор, напевно, перечитавши текст ще раз, помітив, що трагедія однієї сім’ї, вимушеної заробляти за кордоном, не зачіпає. Не хочеться плакати, читаючи сторінки. То чом би не додати песимістичного, «вбивши» ні в чому не винну дівчинку? Читача це явно розчулить…

4. Про трагедію однієї сім’ї. Перед лицем справжнього, реального життя трагедія сім’ї Ткачуків – зовсім не трагедія. Сотні тисяч – якщо не мільйони – сімей в Україні змушені боротись за життя в умовах куди важчих, ніж ми можемо побачити в “Понаїхали”. Мати гроші, щоби виїхати на заробітки в США чи Італію – велика розкіш. Пити чай чи каву з коньяком – ледь не ознака розкоші. Те, що сім’я розпалась – прикрість, але не більше (ми не можемо звинувачувати саму лише трудову міграцію в тому, що сім’ї розпадаються). Народ, який став чемпіоном зі зведення кінців з кінцями, з виживання – він знає більше й краще про те, про що намагався написати Артем Чапай.

5. Ясно, що головна проблема, піднята у творі, зовсім не інтимна. Це загальнолюдська проблема. Чи хоча б суспільна. Як же її можна вирішити, зосередевшись на одній сім’ї, яка пасивно пливе за течією? Майже кожен персонаж “Понаїхали” не задоволений тим, що відбувається з його життям, але жоден нічого не робить. Автор неначе стримує своїх персонажів, щоб вони, бува, чого не натворили. Хто знає, що там може бути: зберуть мітинг, організують профспілку, застрелять чиновників, революцію оголосять…

Ми, ясна річ, перебільшуємо. Проте небезпідставно: жоден з Ткачуків не згадав про те, що він людина. Не чоловік, не жінка, не Ткачук,  а, як мінімум, українець. Автор пише про суспільну проблему. Автор показує слабкість індивіда перед суспільною проблемою. Але автор не дозволяє індивіду перестати бути окремим індивідом, щоб той розвинувся до свідомого представника суспільства. З таким самим успіхом можна було написати про лева в клітці: показати, як йому там погано, подивитись, як він мучиться і помирає, але під цим левом розуміти всіх левів, які сильні й живуть на волі. Письменник навіть не потрудився зобразити злого лева, хоча б втомленого. А невже можна не розізлитись?

З самого початку читач знає, про що йтиме мова: про націю, яка боїться тих, котрі “понаїхали”, а сама при цьому відкриває візи,  щоб виїхати на заробітки. Контраст цей не важко помітити, але автор все одно веде читача за руку, вказуючи на те, що добре, що погано; в чому родзинка ось цього місця; як сприймати ось ці слова; на що тут звернути увагу. «Понаїхали» Артема Чапая – не та книга, життя в якій продовжиться після того, як її закриєш. Навіть більше: життя в ній зупинилось після останньої крапки, яку поставив письменник.

Ми читали «Понаїхали» з надією знайти в ній щось істинне, людське, справжнє. І ми таке знайшли, за що і дякуємо авторові. Маємо на увазі дуже короткий опис всього життя жінки, змушеної заробляти гроші за кордоном. В кого перетворюється заробітчанка, – це вдало виразив Артем Чапай.

«Бабусі з Коломийщини самій було шістдесят два роки, вона тяжко ходила: якщо емансиповані італійки, особливо коли на них працюють служниці, в шістдесят років бігають 7 км тричі на тиждень та ходять у гори – то бабуся з Коломийщини, яка виростила за життя чотирьох дітей, чотири сотні свиней та чотири тисячі курей, за всіма доглядала-прибирала, а останні вісім років працювала баданте (нянька, доглядальниця за хворими й старими – Лепорт) й на години  в чужих хатах, у тому самому віці молилася, щоб іще років десять-п’ятнадцять протягнути, аби побільше відправити додому дітям і онукам.

Бабуся з Коломийщини два роки тому пробувала повернутися з Італії, але вдома не прижилася. Діти сказали їй:

— Та що Ви тут, мамо, будете робити?»

В кількох інтерв’ю Артем Чапай говорив, що «Понаїхали» є першою частиною трилогії про життя в Білому Саду. Цікаво, чим займатимуться жителі Білого Саду, в яких немає роботи? Що вони робитимуть, щоб не існувати, а жити? Що в них буде людського? Ті, що виїхали за кордон, перетворяться на «банкомати». Принаймні, вони себе чимось зайняли. Що ж робитимуть люди, які не вміють спиватись, не б’ють вечорами «чурок» і «хачів» і не мають роботи в Білому Саду? Життя мусить продовжуватись. Автор мусить знайти те, що даватиме життя його персонажам.  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *