Про читацьку й письменницьку небайдужість

Щойно взяв до рук чергову книжку (чергову – бо вирішив цього року не купувати нових книжок, а читати ті, що придбав раніше) і замислився.

Книжку цю написала моя подруга. На сторінках зосереджена титанічна праця; мені було достеменно відомо, що моя подруга багато від чого відмовилася, щоби виконати її. Я на хвильку собі уявив усі її безсонні ночі й недоспані ранки, всі відчаї та приливи натхнення. Наклад у книги – всього лише триста примірників. І ось один із них – у мене.

Чи маю я тепер право, отримавши такий скарб, не розділити його? Цінність книжки множиться від читання. Той, хто пише, ділиться скарбом із читачем, а той – із іншими людьми. Так ми вертаємо знання, отримане з життя і зосереджене в книжці, в життя назад – оновлюючи, збагачуючи світ довкола нас.

А в світі існують ще мільйони й мільйони книжок, яких мені ніколи не прочитати – просто фантастичне багатство! Навіть дуже сумлінний читач навряд чи осилить більше 2000 книжок за життя. Рахуємо: щотижня по книжці, з віку, скажімо, 20-річного. У році десь 50 тижнів, себто 50 книжок на рік. До 70-річчя, виходить, можна прочитати й 2500 книжок. Але не дай боже вам натрапити на “Війну і мир”, “Братів Карамазових”, “Улісс”, “В пошуках втраченого часу”; не доведи господи тяжко захворіти, поїхати у відрядження, народити дітей, утнути ремонт у квартирі, просто розлінитися… Зіб’ється ваш план, не прочитаєте – саме життя завадить.

Та й не в цьому річ. Нещодавно я йшов вулицею, навколо весна, повітря легке й чисте. Якось самі собою згадалися рядки з Михайла Свєтлова:

Каждый год и цветет
И отцветает миндаль…
Миллиарды людей
На планете успели истлеть…
Что о мертвых жалеть нам!
Мне мертвых нисколько не жаль!
Пожалейте меня! –
Мне еще предстоит умереть!

Цей вірш водночас іронічний і ні. Поет протиставляє себе всьому попередньому “відмерлому” суспільству й у ту саму хвилину гостро переживає власну плинність, тривкість. Колись і йому помирати доведеться – як і кожному. І хтось прийдешній, кого ще навіть немає, складе схожі рядки “про себе” і “про нього” – того, кого немає вже, і чиї обличчя злилися в одне.

То що, всі ці мільйони й мільйони непрочитаних книжок, мільйярди й мільйярди непізнаних людей – даремні? Але ж вони – такі, як і ми, вододілу тут немає. Ми одне людство, й хоча маємо розрізняти мерців та живих, ділити людей так, строго кажучи, не можемо, – і книжки, получається, теж. Це багатство належить усім. І, водночас… нікому? Як часто я сам, їдучи в приміській маршрутці, дивився на одну галявинку з соснами й засмучувався: кому вони? Я ж, напевне, проїжджатиму повз них увесь час, доки не сконаю. А маршрутка в тому місці навіть не зупиняється.

Думав я про це, думав… Як попіл Клааса, в мене в грудях б’ється кров усіх людей, що жило й зотліло на планеті, кров моїх власних, нині покійних батьків. Я ж не лише їхній син, дитя свого окремого роду від сьомого коліна – геть всенькі люди, разом зі мною, походять і належать до одного роду людей. Своїм існуванням я вже їм зобов`язаний – так само, як і всім тим деревам, яких я не бачу, але які насичують киснем прекрасне весняне повітря, яким я дихаю.

Всі непрочитані книжки нікуди з суспільства не поділися, вони увійшли в його плоть, розчинилися у гомоні людства, і варто лише до неї придивитися і до нього прислухатися, щоб чітко усвідомити це. Такого не можна зробити самому – життя не вистачить прочитати; пам`ять кожного, хто жив на землі, ніяк не вшанувати окремо. Але коли це роблять всі люди разом, спільно, тоді це стає можливим і навіть необхідним. Як твердить старовинна єгипетська мудрість, “назвати ім`я загиблого – значить повернути йому життя”. Та спершу це ім`я потрібно відшукати.

Сьогодні складається враження, що ці імена й голоси відкинуті й забуті, бо кожен став думати лише про себе – так, до такого нас змушує сама дійсність. Втім, це не значить, що ми мусимо їй коритися. Чеський письменник Юліус Фучік писав, що правда завжди переможе, але їй треба рішуче допомагати. Правда в тому, що жити просто так, посеред неба й землі, не може ніхто, відомо йому про це чи ні. Як би ми не відривалися від життя, нам доводиться туди вертатися. І почати можна з малого: хоча б об`єднуючись із небайдужими однодумцями. Спершу їх може бути мало, але згодом кількість зростатиме.

Власне, я дуже відійшов від теми, адже хотів зробити коротесеньку замітку не лише для читача, а й для письменника – тієї самої подруги, яка трохи раніше сказала мені, що її книжки, напевне, нікому не потрібні. Мені тоді стало дуже сумно й боляче, бо я точно знав, що це неправда, хоча й не віднайшов одразу слів, щоби відповісти. Люба моя! Як твердив Спіноза, ніщо не може бути втрачене. Гортаючи сторінки твоєї книжки, я бачу, скільки прекрасних людей повернула ти з небуття. Чи сподівалися вони колись на це? Чи не впадали вони у відчай? Жодного з тих філософів, до яких ти звертаєшся, вже немає на світі. Але разом із тим вони є, живіші від усіх живих, існують століттями й тисячоліттями – вже не завдяки собі, а тобі. І ти житимеш у своїй праці й у душах сучасників і нащадків, знатимеш ти про це чи ні. Інакше може бути, лише якщо людство загине. Та в такому разі нічого вже не можна буде зробити. Тому треба робити щось зараз.

Байдужість – це та смертна отрута, яка вбиває не лише ту людину, що куштує її, а й ту, що частує. Завжди, коли ми говоримо про почуття або нечуттєвість, ця розмова не може стосуватися когось окремо. Вона одразу про всіх. І там, де є байдужість, постійно є і справжнє почуття – у перспективі. Щоразу, коли ми намагаємося вириватися до почуттів із байдужості, виходити за межі свого “я” до інших людей – тих, що живуть нині чи тих, що жили або житимуть – ми робимо себе безсмертними, хоча й, можливо, невідомими. Втім, “відомість” – це вже зовсім інша річ, що багатьох хороших людей збила зі шляху. Читачеві, як і письменнику, потрібно думати не про це. Його робота – це відчувати відповідальність одне перед одним, тобто перед суспільством в цілому.

Кожне слово, прочитане чи написане, так чи інакше залишається в історії. Кожний, навіть дрібний крок до людей – це вже крок у вічність. Ніхто не може залишатися байдужим тоді, коли він знає, що чиєсь життя, хай би хтось жив бозна скільки років тому, стосується його так само, як і всіх – мигдаль щороку буде рости й квітнути, а від людини залишається лише те, що вона віддала іншим. Вона сама і є цим “іншим”. 

А щодо 2000 книжок, які чи то можна, чи не можна прочитати – тут все просто. Письменник М. Горький колись зазначив, що “книжки – теж люди”. Але ж людьми не робляться за фактом народження. Людина постає. І тим в окремій людині більше людського, чим більше вона змогла увібрати в себе від усього людства. Ясно, що далеко не кожний автор є такою справжньою людиною, і далеко не кожний читач. Є й такі, що заперечують саме людське існування, що ототожнюють його не з вершиною, а з ницістю, убогістю, брудом. Щоправда, про таких Горький теж писав:

“Разумеется, я не буду спорить против того, что человек иногда охотно оправдывает  звание ничтожества, я сам нередко видел и вижу его таковым. Но я твёрдо знаю, что по силе условий «социального воспитания» человеку очень легко быть «плохим» и что у него слишком мало причин быть «хорошим», а если он всё-таки хорош, так это — его личная заслуга. Со стороны своей «плоховатости» человек мало интересен, и не этим он удивителен. Для меня человек, по природе его, — великомученик, у которого нет желания сделаться святым, и, погрузясь в дела мира сего, он стал просто великим человеком. Дефо, Ломоносов, Руссо, Пушкин, Байрон, Мусоргский, Менделеев, Лессепс и сотни подобных — вот что есть человек по природе своей. Надеюсь, я никого не обижу, напомнив, что некоторые из названных мною гениальных людей были людьми весьма «сомнительной нравственности»”.

Я переконаний: і читачам, і письменникам допоможе класика, книжки, перевірені самою історією на “придатність”. На них слід орієнтуватися у виборі читання, письменникам сучасності на класиків треба рівнятися. Бо ж класики – це і були ті люди, хто увібрали в себе досвід і попередніх, і прийдешніх поколінь, ті, хто звів голоси мільярдного людського гомону в єдину лунку пісню. Саме тому їх твори вже сотнями, а то й тисячами років додають людям чутливості й пильності – вони є віхами історичного поставання людини.

Звертаючись до класики, ми, незалежно від того, скільки нам вготовано років і скільки книжок встигнемо осягнути, будемо впевнені, що почуємо, побачимо, відчуємо в літературі головне. Щоразу ми повертатимемо до життя тих, хто жив заради того, аби жили ми, і самі від того будемо живими.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *