«На дні» М. Горького в Театрі на Подолі

Поставлена вчасно крапка впливає не тільки на читача, слухача й глядача, а й на сам твір мистецтва.

Горький завершує п’єсу словами Сатіна «Эх… испортил песню… дурак!»

Горький показав як люди живуть «на дні», показав, що живуть паскудно і безнадійно. Нічого хорошого «на дні» немає, ким би герої не були: вихідцями з аристократії, з мистецтва чи закінченими злочинцями.

Горький не витягував «з дна» героїв п’єси, а тільки показав сутність дна, дав глядачам провідчувати як там живеться. Цим самим він зберіг художність твору, його цілісність, а разом з тим – зберіг правдивість. Вирішувати ж про що твір, що він означає і куди веде – справа глядачів.

Постановка Театру на Подолі точна, за текстом оригіналу. Та крапку вирішили поставити по-своєму – запізно. Дописали трохи від себе – і повністю зруйнували задум Горького. Постановники взялися витягувати «з дна» персонажів, взялися допомагати їм і виправдовувати їх – тобто, виправдовувати те саме «дно». Сатін сказав, що «пісня зіпсована», – тож, вирішили режисери, треба гарної пісні заспівать.

Словом, вийшло так, що дід Лука – один із героїв п’єси – став світочем, ідеалом, вершиною філософської думки. А думку Горького – прирівняли до думки Луки.

Насправді Горький не приймав моралі Луки. В 1905 році, через чотири роки після написання «На дні», Горький у статті «Нотатки про міщанство» просто таки розтрощив релігійно-покірну мораль, представником якої і є Лука. За підхід «терпи, терпи, якось буде», за відстороненість від реального життя і заклик до праведного існування на цій землі задля спокою в житті потойбічному – за це Горький висварив Достоєвського й Льва Толстого, і висварив нещадно.

Пізніше Горький писав у передмові до збірки своїх ранніх статей:

«…мене особливо різко засуджували і засуджують не за оцінку “міщанства”, як певного ладу душі, а саме за моє негативне ставлення до Толстого і Достоєвського, як соціальних педагогів. Я знаю, що ставлення це виражено в різких формах і, якщо б я писав на цю тему тепер, – я знайшов би більш м’які, а може бути – і переконливіші слова. Але, по суті, моє ставлення до соціальної педагогіки Достоєвського і Толстого не змінилося і не може змінитися. Сенс двадцятип’ятирічної громадської роботи моєї, як я розумію її, зводиться до пристрасного мого бажання збудити в людях дієве ставлення до життя. Я занадто багато витерпів і змушений терпіти для того, щоб байдуже слухати проповідь про необхідність терпіння, я не можу дозволити собі навчати інших сумнівним чеснотам – покорі і терпінню. Подібні проповіді органічно ворожі мені, і я вважаю їх безумовно шкідливими для моєї країни». (М.Горький, “Статьи 1905-1916 гг.”, изд.”Парус”, Петроград, [1917], стр.3)

Читаючи «Нотатки про міщанство» відчуваєш гнів зрілого Горького до такої моралі. Не гнівався, але вже очевидно не приймав її він і в молоді роки. Тому-то автор і включив діда Луку в п’єсу, щоби показати, що такий тип, просякнутий подібною мораллю, нічим не кращий за крадіїв, п’яничок та інших жителів «дна». За кого Лука кращий, так хіба що за Господаря (Костильова), який в погоні за наживою остаточно втратив людську подобу. Але обоє – залишилися в минулому.

Постановники не оживили філософію Луки, вона і без них жива. Куди не поглянете, всюди побачите, що вона помирати не збирається. Постановка п’єси Горького тільки підкорилася цій філософії, тобто підкорилася життю. Можна сказати так: якщо мистецтво не відповідає життю, то тим гірше для життя. Це правда, коли мова йде про справжнє мистецтво, а «На дні» – твір якраз-таки справжній.

Театр на Подолі перетворив п’єсу в маніфест екзистенціалізму, а в кінці ще й у водевіль.

Зображуючи життя, головне – правильно зупинитися, аби не скотитися у відчай від того, що ти нічого не можеш змінити. Горькому вистачило художнього чуття, аби поставити крапку в потрібному місці. Крапка ця – смерть актора, який повірив Луці, прийняв його мораль. Цим самим Горький спростував таку філософію, показав її непрактичність в реальному житті. Постановники з театру на Подолі загралися, а щоб прибрати відчуття слабкості, відсутності свободи й вибору, вони вирішили утвердити ту гниль, задля зображення якої і написана була п’єса. Адже коли сказати, що все не так погано, то можна нічого не змінювати й не вирішувати.

Література, театр – мистецтво взагалі – не може в прямому сенсі впливати на людей, сутнісно перетворювати життя. Саме по собі мистецтво – нічого. Завдання мистецтва – не змінювати світ безпосередньо, напряму, а провідчувати його; не конструювати, і не рятувати людей, витягувати чи втоптувати їх у багнюку, а побачити, що таке є люди і яким є життя. А з цим – найголовніше: до чого таке життя приведе. Інакше  кажучи, мистецтво не може бути мистецтвом, якщо не розглядає дійсність в процесі і так само її не зображує. Постановники «На дні» вочевидь так не вважають чи не замислювалися про таке, тому замість того, щоб поставити крапку, почали виправдовувати і витягувати «з дна» персонажів. Всадили їх на «щаблину до неба», а за тим ще й пенделя дали.

З «дна» людей витягнути можуть тільки люди. Не мистецтво. Інакше можна було би обійтися в історії людства лише словами, без суспільно-перетворюючих дій; не треба була би боротьба за вільну від пригноблення людину. Можна було би обійтися віршами, памфлетами чи есе. Обійшлися би Цвєтаєвою, Ахматовою і їм подібними.

Література мусить загострити суперечності, «оголити» їх, показати «у всій красі», щоби читач почитав – і впізнав себе, своє життя, свої проблеми, щоби він сказав: «Блін! Оце ж я так живу, оце ж ми так живемо, оце наше життя!» І в житті такий читач уже діятиме з розумінням ширшим, з відчуттям глибшим, діятиме впевненіше, сміливіше.

З театром те ж саме. Глядач має подивитися – й побачити все як на долоні.

Неприємно побачити себе в комусь із персонажів п’єси «На дні», бо правда гірка, завжди гірка. Постановникам, напевно, правда «по-Горькому» здалася такою несмачною, що взялися її підсолоджувати. Та так старалися, що аж занадто.

Глядач уважний, мислячий мусив би обуритися на таку похабну роботу постановників. Мусив. Та ні – зал аплодував стоячи (як завжди, загалом). Немов не помітила публіка, що кінець – прироблений і не ліпиться до тієї частини, в якій постановка йшла за Горьким. Стояли й плескали, виструнчившись, нещадно збивали долоні – не берегли себе глядачі, не берегли. Бо театр же!

Молимося ми на «святе мистецтво», приймаємо спотворену правду (читай: брехню) і тішимося з того. Тим, хто приймає брехню в мистецтві сьогодні, скажу словами Горького з роману «Мати»: «Я не повинен прощати нічого шкідливого, хоч би мені й не шкодило. Я – не сам на землі! Сьогодні я дозволю себе скривдити і, може, тільки посміюся з кривди, не вколе вона мене, – а завтра, випробувавши на мені свою силу, напасник піде з іншого шкуру здирати». (Горький М. Мати: повість. – К.: Дніпро. 1986 – 315 с. – стор. 99).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.