Середньовічна література

Початком доби Середніх віків формально слід вважати занепад і розкол Римської імперії. Як і всі монстри на глиняних ногах, вона розпалася на безліч “черепків”, багато з яких, образно кажучи, вкорінилися та дали свої ростки – нові державні утворення з їхніми культурами. Низка європейських народів отримали поштовх до розвитку, але не можна стверджувати, що нові культури виявилися цілковито самобутніми, оскільки ніщо в світі не зароджується на чім би то не стало. Родючим грунтом для них стали “черепки” римської, латинської культури, що раніше “удобрювалися” багатьма іншими культурами.

З IV-VI віків література в Європі розвивалася у двох напрямках – епічному та християнському. З одного боку розвиваються різноманітні пісні, переважно на соціально-побутові та героїчні теми, які виконуються будь-де та ким доведеться. В них містилося багато чого від древніх, ще дохристиянських традицій. Наприклад, згадуються старі святкування, давні звичаї, навіть колишні божества. Відповідно створюються ці шедеври на місцевих мовах та говірках, без претензій на яку-небудь роль при дворах сильних світу сього. На основі таких пісень, балад та сказань значно пізніше утворилися такі жанри, як казка, лицарський роман, любовний роман тощо.

З іншого боку, в культурі, як і в політиці, відчутні нові повівання, продиктовані християнською мораллю. Як відомо, служителі церкви завжди любили ділити речі, знання та саму духовність на “бажані” та “небажані”. З огляду на це, протягом тривалого часу були забуті Арістофан, Есхіл, Тацит, Пліній, Сенека

У низці нових держав-королівств, де відчутні були впливи християнської церкви, на перше місце виходить латина – мова точна, красива, велична. Прагнучи зректися всього язичницького, церковники відкинули твори не лише язичників-філософів, але і літераторів.

Що таке культура? Це, в певному розумінні, доволі крихке нашарування на поверхні людської спільноти. У періоди політичних катаклізмів воно легко скидається та розвіюється, ніби вранішній серпанок над водою. Від моменту занепаду Риму пройшло не так і багато часу, але до кінця VI століття в християнських общинах уже був відчутним брак письменних людей. Ще через одне століття подекуди траплялися навіть неписьменні єпископи. Коли до монастиря приходила людина, яка більш або менш “дружила” з грамотою, її вітали з розкритими обіймами… на роль переписувача церковних канонів. Не даремно VI-X століття ще називають “темними”…

Поряд із цим, не можна сказати, що на декілька століть у Європі були забуті абетки, розум, людська гідність і музи. Щодо перших, то навпаки, створювалися нові – на грунті вже існуючих мов! Розум зазнавав утисків з боку моралі та влади, йому доводилося бути винахідливим задля того, щоби вижити. І саме він подарував людям можливість перетворити у справжнє провалля ту вузесеньку шпаринку, яка відділяє їх від свиней та ослів.

Вогнище нових культур закладалося у містах. Цікаво відзначити, що у “міській” літературі, що так відкрито зверталася до реальних цінностей світу, великого значення набула мова алегорій. Традиції алегоричної поезії беруть витоки у середновічній літературі та пов’язані з ім’ям християнського поета Аврелія Пруденція (348 – після 405 рр.). У поемі “Психомахія”, яка отримала широку популярність у Середні віки, Пруденцій зображував боротьбу за душу людини у абстрактних алегоричних постатях Чеснот і Вад. У період зрілого Середньовіччя відомими стали діалогічні алегорії – дебат і еклога, де в суперечку вступали протилежні сили: душа й тіло, ангел і диявол тощо.

Створювалися і об’ємні алегоричні поеми. Таким є французький “Роман про Троянду”. Ця книжка є неповторною вже завдяки тому, що народжена вона двома авторами різної художньої орієнтації: у 30-х роках XIII століття її почав поет Гільйом де Лорріс, пов’язаний із культурою лицарства, а через сорок років роман завершив городянин Жан Клопінель (або Жан де Мен). У тій частині книги, яка була написана Гільйомом де Лоррісом, представлено концепцію високого кохання. Тут мова йде про те, як юного поета поглинає чудесний сон, у якому він бачить у джерелі Любові образ прекрасної Троянди. Але на шляху до неї існує безліч перешкод. Закоханому допомагають Дружба, Щирість, Привітність, а ворогують із ним Безталання, Сором, Страх, Відмова. Троянда залишалася для поета недосяжною мрією, і служіння їй складало сенс його життя.

Жан де Мен помітно знижує високу поетику оповіді. Амур поета-городянина не визнає платонічного кохання. Цей бог не визнає і цнотливості, заявляючи, що у пекло потраплять ті, хто не служив Любові та Природі. Тепер Соромливість, Страх ганебно накивають п’ятами. Культ служіння змінюється культом володіння; у фіналі закоханий зриває Троянду. Характерно, що Жан де Мен сміливо переглядає майнові погляди на людину; шляхетність визначається не походженням, а добрими вчинками: “Вся шляхетність – у поведінці, а знане походження нічого не варте”. Вищі закони дає Природа, вона справедлива, щедра, добра до людини. Слідувати волі Природи – значить жити правильно. «Все от природы благородны, и все по естеству свободны и разумом наделены».

Іншу дуже популярну алегоричну поему створено англійським поетом Вільямом Ленглендом (1332 – біля 1400 р.р.). Син селянина, а потім лондонський жебрак, Вільям Ленгленд добре знав зворотній бік життя, і у своїй поемі “Видіння про Петра Орача” яскраво відобразив сподівання простого люду на кращий світоустрій. Героями поеми Ленгленда є абстрактні поняття, втілені в алегоричних фігурах Любові, Мудрості, Совісті, Гніву, Обжерливості… Абстрактність у мові алегоричної літератури була сповненою конкретним життєвим змістом для людини Середньовіччя: одиничне розкривало у собі вище і вічне. Поему Ленгленда любили читати і слухати, і вона дійшла до нашого часу в понад як 50 списках.

У часи “середнього” Середньовіччя високого розквіту досягла міська лірика. Поети-городяни об’єднувалися у “корпорації” на зразок ремісницьких цехів: там був свій статут, свій голова, свої правила змагань. При цехах існували школи, де вчили складати вірші та виконувати їх під музику. В Германії цехові об’єднання поетів називалися мейстерзінгери (майстер пісні). Найстаршою німецькою школою поетів була Майнська (XII-XIV ст.ст.). Ще раніше, у XII сторіччі, подібна школа виникла у Франції. Місцем її утворення був Пюї-Нотр-Дам. Звідси і назва всіх інших шкіл – “пюї”. Поети-городяни спиралися на досвід лицарської лірики, однак невдовзі віднайшли свою власну самобутність; це позначилося на інтерпретації вже відомих тем і у розробці специфічних жанрових форм: рондо, віреле, оповідь, балада, жалоба, заповіт.

Одним із найбільших поетів-городян був парижанин Рютбеф (друга половина XIII століття). Різнобічний письменник, він складав алегоричні поеми, релігійні драми, житія святих. У ліриці Рютбефа багато особистого, про що свідчать уже назви його віршів: “Одруження Рютбефа”, “Бідність Рютбефа”, “Хвороба Рютбефа”. Одначе поет не прикутий до свого внутрішнього світу: всю його увагу присвячено зовнішнім подіям життя, негараздам та складнощам, котрі, вочевидь, були його постійними супутниками. Рютбеф дивиться на життя тверезо та з гіркотою; він рішучий противник ідеальних почуттів; тема кохання відсутня в його ліриці.

Абсолютно своєрідне місце в літературі XII-XIII століть отримала лірика вагантів (“бродяг”). Основну масу вагантів складали школярі або особи, що отримали духовну освіту, але ніде не служили, а подекуди і не мали постійного місця проживання. Ваганти писали вірші латиною, їхньою батьківщиною була Європа, через що зустріти їх можна було шляхами Германії, Франції, Англії, Італії. І стиль життя вагантів, і їхнє поетичне слово були зухвалим викликом суворо регламентованому порядку середньовічного світу, де за кожною людиною закріплювалися певний стан, діло, суспільна функція.

Вагантам до усього був хист. Вони висміювали середньовічну школу, церкву, порядки в державі, мораль і вади своїх сучасників. Відомий поет-вагант Вальтер Шатильйонський (біля 1135 – 1200 років) свій вірш “Викриття Риму” починав зі слів “Викривати маю намір я брехні породу вовчу”. Пародіювали ваганти і біблійні тексти, складали варіації відомих літературних сюжетів.

Особливе місце в ліриці вагантів займали теми вина і кохання. Але ідею служіння дамі, на відміну від куртуазної літератури того часу, ваганти не визнавали. Їхньою героїнею була зазвичай молоденька дівчина, і оспівували поети радість тілесної любові, радість володіти. Відзначено, що у ліриці вагантів часто йдеться не про те, що вони пережили, а про те, що їм хотілося би пережити. Традиції, на яких спиралися ваганти, брали початок від любовної лірики Овідія та народних пісень, які не були позбавлені еротичних мотивів.

Доба поезії вагантів була недовгою. Вже у XIII столітті в їхньому середовищі з’явилося багато епігонів, а до XIV століття ця лірика себе вичерпала. Мабуть, воно і показово – як замкнутість на тілесності заводить у глухий кут особисті стосунки, так і у сфері вираження чуттєвості, що обмежена лише таким коханням, вагантам уже було нічого сказати.

Найпопулярнішим видом літератури міст була невелика за обсягом віршована (рідко – прозова) оповідь комічного, повчального характеру з гострим та несподіваним кінцем. У французькій літературі подібні твори називалися фабліо (історія, оповідання), в німецькій – шванк (жарт, витівка), в італійській – новеліно (новина).

Художня база середньовічної новелістики багата і барвиста: народний сільський і міський фольклор, анекдоти, притчі, християнські легенди, басні, лицарські романи. Герої цієї літератури не характерні – це типи, носії суми спільних якостей, властивих особі певного суспільного статусу, стану, професії. Ситуація ж зводилася до того, що герой відхилявся від пропонованої йому норми поведінки (монах — грішить, школяр — не вчиться, дружина — порушує подружню вірність). Середньовічна новелістика знаходила у людини безліч вад: жадання, гордість, хтивість, заздрість, боягузтво, обжерливість… Нещадно висміювала ця література людей безтямних, невмілих, ледачих, безініціативних, роззяв. Спритний, кмітливий, хитрий герой завжди здобував перемогу, жорстоко потішаючись і знущаючись над переможеними.

Міська новелістика — література здорового глузду, їй рішуче чужі ефемерні куртуазні ідеали, культ служіння дамі. Навпаки, жінки тут зазвичай виступають в якості негативних персонажів: вони балакучі, прискіпливі, сварливі, брехливі; вони руйнують сімейне вогнище. Відома розповідь про те, як вигадували покарання для запеклого лиходія. Пропонувалося багато: живцем спалити, здерти шкіру, — але вирок суду виявився страшнішим: злочинцеві було призначено жити з поганою дружиною. Досягнувши в XIII ст. високої зрілості, міська новелістика підготувала появу новелістики Відродження. Вже в середині XIV ст. новела нового типу заявила про себе в безсмертному «Декамероні» Боккаччо.

Не дарма римський папа Боніфацій VIII кепкував: існують не чотири елементи, які всюди присутні, а п’ять: вода, повітря, Земля, вогонь і флорентійці. Саме флорентійці до XIII століття встигли розвинути кілька стилів оповіді, пісень і віршування, частенько виставляючи на посміховисько папство і ченців. А ще Флоренція «підсунула» людству Данте Аліг’єрі.

У 1289 року у Флоренції перемогли гвельфи, безжально прогнавши з міста своїх супротивників гібеллінів. Однак вже скоро самі гвельфи розділилися на «білих» і «чорних» і виявилися непримиренними ворогами. Політичні чвари краяли Італію, вони згубно відбивалися на долі країни і долі кожного її жителя. Данте, випивши до дна гірку чашу політичної боротьби, вигукував: «О, моя поневолена Італія! Обитель горя! Корабель без керманича під час бурі… Поглянь навколо себе на свої береги; о, нещасна, поглянь, чи насолоджується благодатним миром бодай один клаптик твоєї землі».

Місто, в якому в травні 1265 року народився Данте, жило в атмосфері політичних зіткнень і ранньобуржуазного підприємництва. Місто вчило людину бути відповідальною за свою долю, досягати успіху власними зусиллями. Особисті обставини життя Данте також спонукали до цього: майбутній поет ще в дитинстві втратив матір, а досягнувши вісімнадцяти років, — батька. Талановитий хлопець не мав ні знатних покровителів, ні багатства. Він міг покладатися тільки на себе.

Данте навчався в Болонському університеті, а повернувшись до рідної Флоренції, брав активну участь у політичному житті міста. У ті часи кожен тією чи іншою мірою був політиком. Данте стає одним із старійшин в своєму окрузі, включається до Ради ста, яка завідує фінансовими справами, а потім обирається одним із семи пріорів, керуючих усіма справами республіки. Він належить до партії «білих» гвельфів (партії «худого народу»), яка зустрічає все більший опір з боку «чорних» гвельфів (партії «жирного народу»). У листопаді 1301 г. «чорним» гвельфам завдяки підтримці іноземних сил вдається прийти до влади. «Білих» гвельфів піддають репресіям і виганяють з міста. Серед них опинився і Данте. Сім’я не пішла за вигнанцем: у Флоренції залишилася дружина Данте і троє його дітей. Данте залишив Флоренцію, будучи не тільки політичним діячем, а й великим поетом, автором книги віршів і прози — «Нового життя».

Перші роки вигнання були найбільш гіркими й важкими в житті Данте. З соратниками по партії, «білими» гвельфами, він незабаром перестає знаходити спільну мову, відходить від політики і стає «сам для себе своєю партією». Він сумує за батьківщиною, бідує і пізнає повною мірою «який солоний хліб не свій, як важко сходить вниз чи вгору по сходах не своїх без ліку діб». Настрій поета тих років повністю відображає знаменита канцона «Моє три дами серце оточили». Ці три жінки — алегоричні фігури: Справедливість, Правда, Законність. Одягнені в лахміття, всіма гнані, вони не знаходять притулку в Італії.

У 1303 році Данте береться до роботи над двома трактатами: «Бенкет» і «Про народне красномовство». Творчість, і тільки творчість, мусила допомогти Данте втішитися у вигнанні, знайти душевну гармонію, відновити обірваний зв’язок із людством. Задум трактату «Бенкет» був частково навіяний знаменитою книгою середньовічного філософа Боеція (480-525 рр.) «Розрада філософією». Боецій, який написав свою книгу в очікуванні страти, стверджував, що мудрець не може бути нещасним, бо мета мудрості — справжнє щастя. Немає нічого вищого за духовну свободу, її втрата є справжня загибель для людини.

Філософія — цілителька душі, вона лікує душевні недуги. У «Бенкеті» Данте йшлося також про «страви знань». І, бажаючи наситити ними своїх співвітчизників, Данте обирає не латинську мову — цей «пшеничний хліб», доступний не всім, а італійську мову — «ячмінний хліб», доступний всім. Поет говорить про чесноти народного мовлення, яке має стати основою літературної мови Італії. Ця мова здатна висловити найвищі думки. Так само вона може служити поету, філософу, вченому. Життєво важливо і те, що єдина мова стане міцною основою для згуртування нації, послужить справі об’єднання країни.

У трактаті «Бенкет» чільне місце займало й питання про Шляхетність. Данте стверджував, що Шляхетність визначається властивостями душі людини, а не тим, що належить людині і над чим владна фортуна: походженням, статком, посадою. Шляхетність не успадковується, а набувається. На жаль, роботу над «Бенкетом» Данте припинив, ледь дійшовши до половини. Цілком ймовірно, це було пов’язано з поверненням автора в політику: він повірив у можливість створення єдиної світової монархії в особі Генріха Люксембурзького.

Однак Генріх виявився занадто далеким від сподівань Данте. До того ж, в розпал походу він мав нахабство померти. Розчарований поет віддаляється в монастир, де починає роботу над знаменитою «Комедією». Саме ця «Комедія» і «Нове життя» і стали основою його творчої спадщини. Якщо про першу за останні 500 років було написано і сказано навіть занадто багато, то про другу згадують рідше.

По-перше, цікавий сам стиль її побудови — тут вірші часто змінюються прозою. По-друге, в «Новому житті» йдеться про шляхи духовного дорослішання особистості, духовного очищення. І починається це з Любові. Коли герою книги було дев’ять років, він зустрів свою ровесницю Беатріче, одягнену в благородний пурпуровий колір, «лагідний та гожий», колір богоматері, колір небесної любові. Тоді й стрепенулося його серце, тоді й запанувала над його душею Любов. Приватне, інтимне почуття до Беатріче стає єдиним змістом життя поета. Почуття це руйнівне, гірке, важке, оскільки Беатріче не відповіла на уклін поета, а значить — відмовила йому в любові. Але трагедія — і благо: вона допомогла поетові осмислити своє життя, по-новому зрозуміти Любов. Книга переконує, що немає на світі нічого важливішого і цікавішого за розуміння душі людської.

Вінцем не тільки творчості Данте, а й всієї його епохи стала «Комедія». Поема будувалася за типом середньовічного «видіння», ходіння по муках. Але традиційна жанрова форма під пером поета піддалася докорінній трансформації. Зазвичай в «видіннях» душа людини пасивно споглядає, мовчазно підкорюється вищій волі. Данте не тільки визнає могутність божественної сили, що стоїть над ним, але й розуміє значення власного «я». Він поет, пророк, обраний: на нього покладається велика місія — врятувати від гріховності себе і людство, повернути людям «втрачений Рай». Рятуючи свою душу, поет рятує і Людство: так ліричне нероздільно зливається з епічним.

Художню мову поеми можна умовно назвати символічно-алегоричною. Філософська база художнього методу Данте — теологічний неоплатонізм. У світлі цього кола уявлень матеріальне, предметне є відображенням «божественного». Кожен предмет відсилає до вищого сенсу. А тому мислити означає відкривати приховане значення речей.

Все, що вмира чи мертвим не стає, —
Лиш відблиск мислі, що на світ появу
Господь в своїй любові їй дає.

Мета книги Данте — не викладення вічних істин. «Комедія» не декларує і не повчає, а прославляє невпинне героїчне прагнення до істини, до морального і небесного, «Любов, що водить сонце й зорні стелі».

«Божественна комедія» — найяскравіша сторінка в багатовічній книзі світової культури. Досконалий мистецький витвір, вона від століття до століття надихала поетів, композиторів, музикантів. Серед них були Пушкін і Байрон, Гоголь і Бальзак, Джотто і Дорі, Чайковський і Рахманінов.

Середньовічна література Заходу, досягнувши найвищих вершин у творчості Данте, проклала шлях до іншої літературної епохи. Уже через двадцять років після смерті творця «Комедії», 8 квітня 1341 в Римі, на Капітолії, буде увінчаний лавром тридцятисемирічний поет Франческо Петрарка. Удостоєний найвищої почесті, Петрарка виголосить промову, яка стане маніфестом нової художньої епохи.

Так заявить про себе Відродження.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *