Матроси торгівельного судна США, 1896 рік.

Джек Лондон, що ж ти наробив? (враження від знайомства з “Людьми безодні”)

Джек Лондон – це той письменник, що написав майже половину шкільної програми з зарубіжної літератури.

Над “Білим Іклом” плакало не одне покоління читачів, а всі розповіді про золоту лихоманку (“Північні оповідання”) могли навіть в спекотний сонячний день нагнати морозцю під шкіру. А чого лише варті “Багаття” (1908) чи “Мужність жінки” (1901), що ширилися школою як першокласні страшилки! Про “Жагу до життя” (1905) я взагалі мовчу – після неї всі дурощі назавжди вилітали з голови: читаючи, ми вчились.

Окремої уваги заслуговує Мартін Іден. О, що то за твір! Не збираюся тут набридати тим, що ви і самі знаєте. Скажу лише, що в школі не так уже й багато учнів знають хто це такий, Мартін Іден. Його читали не всі, оскільки до основної програми він не входить. І ті, хто прочитали, ходили по школі впевненіше, немов щось знають, немов розуміють більше й глибше.

Я й в університет зайшла впевненою ходою. І донедавна вважала, що Джека Лондона знаю добре. А потім натрапила на “Людей Безодні”.  Уявіть моє здивування, коли я, експерт, як мені думалось, побачила досі невідому книгу улюбленого письменника.  Прямо тут цей твір, ще й вплетений в глобальні процеси «становлення» країн третього світу! Всередині мене аж переколотило. Не те, що бажання, а потреба, необхідність прочитати нове зі старого, невідоме з відомого гризли мене. Негайно я взялась за роботу.

Джек Лондон, що ж ти наробив? Після прочитання книги у мене геть все перевернулось в голові. Жодна з речей, які я прочитала за останні  півроку, не може затьмарити тієї “шкоди”, що заподіяли мені “Люди безодні”.

Ця робота – не роман чи оповідання, а соціологічне  дослідження  життя британської босоти початку ХХ ст. Багато тогочасних літературних критиків хотіли зарахувати “Людей Безодні” до когорти надуманого, художнього змалювання життя з загостреним емоційним підтекстом, та у них нічого не вийшло.

Звісно, художня складова тексту є, вона дуже чітка і має виразну дійову особу – самого письменника, що в своєму творі перевтілюється на типового бідного робочого. Сказати, що він здивований разючими відмінностями нової ролі від звичної – нічого не сказати.

Що має робити людина, яка з власної волі опинилась на соціальному дні? Як мінімум акліматизуватись і спробувати вписатись в непрості обставини тієї безодні. Ось як ці зміни описує Джек:

«Щойно покинувши будинок я відчув, як відбивається на положенні людини її одяг. Прості люди втратили в зверненні зі мною колишню ввічливість і добропорядність. Хлоп! – і в одну мить я, так би мовити, став таким, як вони. Потертий, порваний на ліктях піджак був явним свідченням моєї приналежності до їх класу, і це ставило мене на один щабель із ними, – ось чому чемність і надміру шаноблива увага до моєї персони змінилися товариським зверненням. Чоловік в плисовому костюмі, з брудним шарфом на шиї не називав мене більше ані «сером», ані «господарем». Тепер він звертався до мене зі словом «товариш» – прекрасним, щирим, теплим і привітним словом, зовсім несхожим на ті два. Слово «господар» пов’язане з уявленням про панування, владу, право командувати, – це данина, яку людина, що стоїть знизу, платить людині, що забралась нагору, в надії, що той, нагорі, дасть йому перепочинок, послабить свій тиск. По суті, це те ж благання про милостиню, тільки в іншій формі.

Лахміття дали мені, до речі, можливість випробувати ту насолоду, якої рядовий американець позбавлений за кордоном. Подорожуючи Європою, скромний приїжджий зі Штатів незабаром почуває себе закоренілим скнарою, якщо він намагається протистояти зграї рабів-підлабузників, які переслідують його з ранку до ночі і розоряють його ліпше, ніж будь-які лихварі.

Обшарпаний костюм позбавив мене неприємного обов’язку давати чайові і дозволив триматися з людьми на рівній нозі. Більше того – я настільки увійшов в свою роль, що під кінець першого дня сам із почуттям сказав «дякую вам, сер» одному джентльменові, який кинув пенні в мою простягнуту долоню за те, що я потримав його коня».

Вписавшись завдяки одягу і харизмі в Іст-Енд, Лондон нещадно оголює всі сфери побуту жителів гетто, починаючи від житла, продуктової розкладки і трудових будинків, і закінчуючи їх сімейними відносинами. В тексті є навіть детальний список покупок домогосподарки на тиждень, є точні статистичні дані по Лондону, взяті з благодійних організацій тієї пори.

Джек також знаходить там острівці відносного благополуччя.

«Моє перше враження про Іст-Енд було поверховим. Пізніше переді мною почали вимальовуватися деталі, й серед хаосу лиха я виявив окремі куточки, де панувало відносне благополуччя, – іноді це були цілі ряди будинків у тихих, непомітних провулках. Вони заселені ремісниками і живуть там по-сімейному, хоча це і досить примітивне життя. Вечорами чоловіки сидять на вулиці біля будинку – люлька в зубах, на колінах дитина, а їхні жінки збираються купками й пліткують. Чуються сміх і жарти. Ці люди явно задоволені своїм існуванням, бо в порівнянні з тією убогістю, що їх оточує, їм живеться добре.

І все ж в кращому випадку – це тупе, тваринне щастя, достаток ситого черева. Матеріальна сторона життя відіграє тут головну роль. Це люди нудні, обмежені, недалекі. Безодня створює атмосферу апатії, яка отупляє, яка засмоктує людей і гасить у них все живе. Питання релігії не хвилюють їх; таємниці буття не викликають ані остраху, ані захвату. Їм навіть невтямки, що є якісь таємниці буття. Набити черево, посмоктати ввечері люльку та випити кухоль дешевого пива – ось все, що вони намагаються взяти від життя або про що мріють.

І вже хай би це було все; але це не все. Самовдоволене отупіння цих людей має вбивчу інерцію, за якою слідує повний розпад. Прогресу немає; а раз вони не йдуть вперед – значить, котяться назад, в Безодню. Для них самих це, можливо, тільки початок падіння, але його завершать їх діти і онуки. Життя завжди дає людині менше, ніж вона від нього вимагає, – а тут люди вимагають таку дрібницю, що, отримуючи менше малого, вони вже приречені на загибель».

Так всевидющі очі Джека Лондона вдивляються в Іст-Енд, в Англію, але бачать при цьому набагато ширше і глибше: долаючи межі окремого міста, континенту, а згодом і всієї епохи. З убогого кварталу в серці Англії автор разом з читачем виводять і ставлять ряд цивілізаційних питань, переконуючи при цьому в необхідності їх вирішення. З 1903 року минуло вже більше сторіччя, а люди у всьому світі продовжують їсти з тротуарів, тіснитися на невиправдано малих площах і зводити все своє життя до чергового кухля пива. З цим можна спокійнісінько миритись, але як сказав сам Джек, “якщо ми не йдемо вперед – значить котимось назад”: до безодні.

Настя Тадескі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *