Він дуже довго чекав на реалізм...

Чи реально знайти реалізм в сучасній літературі?

Перед тим, як відповідати на питання, потрібно визнати, що реалізм як напрям в мистецтві дечим все-таки відрізняється від Діда Мороза, а тому «викликати» його сюди і, тим паче, сподіватись на його прихід марно.

З іншого боку, дехто вважає, що реалізм уже прийшов у нашу літературу. Називають його «нео-неореалізмом», маючи на увазі відродження традицій, розпочатих вітчизняними письменниками на початку ХХ століття.

Та ніхто не стане сперечатися з тим, що спроби реалізму, якщо й живуть десь тут, неподалік, то аж ніяк не вкоренились в сучасній українській літературі.

Ми підняли цю тему, бо  почали активно читати «ЛітАкцент»

Це, мабуть, найбільш відвідуваний журнал, що займається дослідженням сучасної літератури. Статей там стільки, скільки «Лепорт» бачив хіба що у снах, авторів-рецензентів-критиків-експертів так багато, що вистачило б на кілька національних літератур; словом, там є що почитати. Стаття за статтею ми вивчаємо позиції тих, хто вважає себе причетними до ходу літературного процесу в Україні, а також тих, хто себе від нього відмежовує. Окрім пустопорожніх оглядів невідомих книг та схвальних рецензій на творчість передових вітчизняних авторів, ми натрапляли і на тексти, що обертаються навколо загально-теоретичних, принципових тем. Нижче, відповідаючи на питання, винесене в заголовок, ми спробуємо підтвердити і спростувати дещо з кількох таких статей. Ми б цього не робили, якби це були тільки думки конкретних людей. Але це не так: те, що виразив один, крутиться в голові у десятків, і це інтуїтивно відчувають сотні, – отже, існує, навіть як думка, передчуття, настрій, ідея. Існування її зовсім не залежить від того, хто саме її “виношує”, але постійно бути ідеєю вона не зможе. Рано чи пізно хтось почне її реалізовувати, втілювати в справжнє життя. От ми й спробуємо захистити наше життя, “нашу” дійсність від підозрілих ідей, але спочатку пояснимо, чому ми їм не довіряємо.

Статті, на які ми будемо посилатися нижче, можуть здатись неактуальними, оскільки написані не те, що не вчора, а й не в цьому році. Тим не менше, їх необхідність виправдана часом і умовами, які, будемо чесними, особливо не змінились.

  1. В очікуванні на реалізм (Авторка: Т. Трофименко)

Назва статті говорить сама за себе: реалізм обов’язково прийде в нашу літературу. Авторка наголошує, що прийде він не сам собою, що його треба “привести”. А це під силу хіба що письменникам – новим, сучасним. Все-таки більш вірогідно, що саме починаючий автор здійснить переворот в літературі, оскільки він нічим не обтяжений: ні грошима, ні славою, ні попередніми книгами. От про нього й поговоримо.

Уявіть собі письменника-початківця. Уявили? А у нас от не виходить. Можна не уявити, а підставити звичний шаблон: молодий, з важким дитинством за плечима, ображений, слабкий, соціопат, але при цьому інтелектуал, який вночі, замість того, шоб бачити сни, б’є по клавіатурі. Але це не письменник-початківець, це молодий письменник, а ще точніше – молода людина, яка б’є по клавіатурі. Вам не здається, що саме словосполучення «письменник-початківець» і сенс, який в нього вкладений – свого роду обман? Тут про письменництво говориться так само, як і про фермерство, теслярство, вчителювання чи будь-яку іншу професію. Звісно, для людини, яка пише, письменництво може стати професією, але аж ніяк не до того, як вона (людина) написала хоч щось непогане. Так само ми не можемо назвати космонавтами чи пожежниками п’ятирічних дітей, які мріють ними стати, коли виростуть. Помилково вважати письменниками всіх, хто намагається писати. Бо тоді вимог до того, що вони напишуть, просто не існуватиме: вони ж іще тільки почали.

Під «письменниками-початківцями» варто розуміти потенційних авторів, які мають намір увійти в ряди сучасних українських літературних метрів. Яким способом це робити, тобто що саме писати, – не так уже й важливо. Особливо цінується автор, який може написати щось незвичайне, таке, чого не було. І пишуть.

Вони праві, ці письменники-початківці, але праві не взагалі, а по-своєму. Увійти в ряди письменників, з честю носити це звання – достатньо вагома причина, щоб зосередитись на створенні “свого”. А це “своє” вимагає багато часу і сил, старань. От і виходить, що на вивчення, дослідження “чужого”, раніше написаного часу і інших ресурсів не залишається. Необхідно не повторити те, що було, а виділитись. Бо, як сказав один відомий мультиплікаційний герой, «це вже було у Сімпсонах». Коли вже всі виділились усіма можливими способами, виникає потреба виділитись серед усіх спроб виділитись. І так далі.

А реалізм – це стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили метою правдиве відтворення дійсності в її типових рисах.  В якій мірі безперервно повторювана, заплутана, незрозуміла дійсність може бути цікавою для людини, яка шукає “нове”, “свіже”? Судіть самі.

Чи можна за таких умов очікувати від письменників повороту до реалізму? Аж ніяк. Отже, не письменники винуваті в тому, що не реалісти. І сварити дійсність, яка є основою мистецтва, теж не можна.  Причину відсутності реалізму в літературі треба шукати у відірваності літератури від життя.

Т. Трофименко у своїй статті “В очікуванні на реалізм” очікує на… реалізм. І так: Т. Трофименко у своїй статті “В очікуванні на реалізм” на реалізм… очікує. Подивимось правді у вічі. Авторка, чекаючи приходу реалізму в сучасну українську літературу, забуває про те, що у нас ще не всі виділились, ще не всі кути зору перевірені, ще не всі жанри використані. Якщо й з’явиться тут реалізм, то тільки як окремий куток, причому дуже темний: доведений до своєї крайності він буде не реалізмом, а фотографією, відбитком. Ми можемо чекати реалізму скільки завгодно, але він прийде тільки тоді, коли ми перестанемо чекати, а створимо умови, в яких він не зможе не прийти. Інакше кажучи, коли не всіх нас – читачів, письменників, критиків-рецензентів, – а найвіддаленіших від літературного процесу людей втомлять «виділення» нашої писемності. А щоб всі ми втомились якнайшвидше, потрібно абсолютизувати ці самі «виділення» як вершину літературної творчості. Чим, власне кажучи, «адепти сучукрліту» і займаються з неабиякою самовідданістю. Можна сказати, творять подвиг.

Звісно, Т. Трофименко права, що реалізм не прийде сам собою. Пасивне очікування, так само як і активне очікування, нічого, окрім розчарувань, не дасть. Тут треба і активна участь:

  • по-перше, доведення «сучукрліту» до маразму. Тут наша участь не потрібна: вона сама з цим може впоратись;
  • по-друге, знайомство з класикою. Можна скільки завгодно відкидати «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», називати цей та інші зразки реалістичної прози застарілими, та це нічого, окрім нового циклу «виділень» не принесе. Можна піти іншим шляхом: подивитись на класику як на те, до чого нам, сучасним, нескінченно далеко. Для цього, повторимо, її необхідно хоча б читати, а краще – намагатись зрозуміти.
  • по-третє, мусимо навчитись не відділяти літературу (та й будь-яку іншу сферу людської діяльності) від життя. Нескінченними запереченнями літератури, як того, що має відношення до суспільних проблем, письменника – як свідомого громадянина своєї країни, людини, яка має можливість писати тільки тому, що її забезпечують всіма необхідними благами люди, які не мають змоги навіть читати, – цим ми тільки продовжимо безглузде кружляння літератури в рамках «творчих пошуків». Чому це безглуздо? Тому що це не дасть нічого, окрім чергового кута зору, “нового” суб’єктивного погляду. Література – це більше, ніж просто погляд, це завжди і пережиті, пізнані, пропущені крізь себе почуття. Як же тут обійтись без знайомства з історією становлення, розвитку і “поглядів”, і “кутів зору”, і почуттів? Все це “ховається” в літературі.

Хочеш-не-хочеш, а як тільки почнеш шукати істину в історії, однодумці з’являться практично одразу. Доведеться працювати не самостійно, а групою, гуртком – як завжди і було в історії літератури. Це доволі просто пояснити: варто нам зайняти “не свою” позицію і подивитись на дійсність не своїми очима, а очима класичної літературної традиції (Шевченко-Франко-Українка), – як з’явиться гурток, а за ним напрям, а потім і явище.

Особливо важливо зрозуміти, що реалізм – це поки що найвища і, безперечно, найскладніша сходинка в літературі. Реалізм – вираження дійсності в її характерних рисах. Перед письменником-реалістом постає завдання: зрозуміти дійсність так, щоб не втратити жодну її рису; в кожній деталі бачити ціле. Це не тільки складно, а й важливо: реалізм вимагає відкидання суб’єктивності, фрагментарності, відірваності, а показує дійсність у всіх її зв’язках і в русі. І, що дуже важливо, реалізм – це мистецтво заради дійсності, а не заради мистецтва. Не чиєїсь, окремої дійсності, а тієї, яка не помічає наявності/відсутності окремих індивідуальностей.

Сьогодні ж популярно говорити не про дійсність, а про чиїсь уявлення про дійсність. Остання така заплутана, жорстока і неприємна, що хочеться від неї тікати. В цьому сенсі книги – чи не найкраще сховище від реальності. Чи можна чекати від літератури, в такому разі, щоб вона стала на позиції реалізму? Чи можна від неї чекати, вимагати стрибка?

Ми помічаємо, що сучасна література тікає від реальності. від життя. Цим самим вона (літ-ра) стає не частиною життя, а тільки додатком, уявленням про нього.  За це ми “кидаємось” на неї, критикуємо, осуджуємо її. Сьогодні всі перетворились на сирени, які починають “сиренити” після майже кожної виданої книги. Ми намагаємось врятувати дірявий корабель, який впевнено тоне. Тут ми робимо помилку: замість зосередити увагу на дійсності, житті, ми концентруємось на літературі, яка теж зосереджена на собі. Ясно, що ніякого реалізму у нас не вийде, оскільки дійсністю ніхто не займається. З наших старань, як це не прикро, вийде тільки нова порція «виділень». Це треба мати на увазі, цього не можна викидати з голови. Інакше, маючи найщиріші наміри, ми просто продовжимо безглузді пошуки… невідомо чого.

Все, що може зробити українська література сьогодні – встановити зв’язок між життям і собою.

В пізнішій статті Т. Трофименко вважає, що цей зв’язок уже існує. Продовжимо наші міркування, перейдемо до іншої статті.

  1. Війна, правда, вигадка й реалізм (Авторка: Т. Трофименко)

Не будемо довго блукати, а скажемо одразу, з чим ми в судженнях Т. Трофименко не погоджуємось.

«Немає лиха без добра: нині можемо впевнено констатувати заповнення багатьох ніш жанрової літератури (історичні, або ретро-, іронічні, фентезійні романи, антиутопії, технотрилери, детективи, мелодрами – хоча їхні автори зазвичай і не хочуть визнавати своєї причетності до цього «низького» жанру – тощо). Не було би щастя, то нещастя допомогло: потрібні були настільки сильні удари по масовій свідомості українців, як Революція гідності та війна з Росією, аби частина наших письменників зрештою почала показувати «життя у формах самого життя». Майже, бо процес цей, як можна судити за окремими текстами, дається майстрам красного слова нелегко – надто звичною вже стала попередня художня практика: вигадуй, що спаде на думку, критики спишуть на постмодернізм».

Звертаємо вашу увагу на фразу «показувати «життя у формах самого життя». Суть не у формулюванні фрази, а у сенсі, який вона несе.

Чіпляючись за форми, ми тільки форми й ловимо. Так само як «цирк поїхав, клоуни залишились», у літературі: форми пішли, життя залишилось.

Те, що форми – це тільки купол, під який можна зігнати скільки завгодно артистів, можна визнавати, а можна й ні. Можна уточнити, що цирк – все: і купол, і артисти, і глядачі, і платний вхід і т. д. Та все одно, навіть ті клоуни, які залишились, коли цирк поїхав, без проблем організують цирк інший, новий і зовсім не виключено, що гірший.  Може навіть не цирк, а школу клоунів. А може таке бути, що клоун перестане бути клоуном, а піде працювати вчителем у музичну школу?

Справжнє життя – не у формах, а у житті. Те, що пише Т. Трофименко, – «показувати «життя у формах самого життя», – безнадійна штука: показавши життя у тих формах, які нам доступні, в яких, нам здається, воно живе, ми з часом помічаємо, що помилились. Хоча б тому, що в житті побачили форму, яка обов’язково зміниться. Ми не можемо вимагати від життя, щоб воно існувало в одних і тих самих формах, і впливати на нього не можемо.

Навіть більше, зосередженість на формі веде до повного абстрагування, відриву від життя і логіки його розвитку. Для сучасного, постмодерністського, мистецтва є межі, і ці межі чітко визначені самими митцями: рамки наявної життєвої форми, яку вони обрали для творчості.

Формулюючи думку «показувати «життя у формах самого життя», ми не можемо обійтись без слова «самого». «Показувати «життя у формах самого життя», – тут уже закладена підозра, що для нас важливе життя, а не форма. Проблема тільки в тому, де воно сховане: у формі, у всіх формах, чи у тому, що воно у формах існує. Насправді ні там, ні там, ні там. Життя не у формах сховане, а у переходах від однієї форми до іншої. Тобто, у постійному русі. Тобто, у постійному запереченні однієї форми і переході до наступної, яка обов’язково теж буде заперечена. Будь-яка нормальна людина бачить не переходи, а форми, але письменник має виходити за ці рамки, мусить глибше дивитись на речі. Глибше – означає знаходити перехідність форм. Інакше він просто по-новому опише форму, яку добре розгледів, але нічого не зможе сказати про те, чому форма саме така, що вона собою являє.

Виходить, та література буде реалістичною, правдивою, яка покаже не те, з чим ми згодні, що ми бачимо, а те, чого ми не бачимо. Хтось, може, так і подумав, і занурився в містицизм, фантастику. А що? – там точно є те, чого ми не бачимо! Хитро, але це не рятує письменників від забуття, оскільки займаються вони марною справою. Ми говоримо про вміння “розглядати” дійсність, “вдивлятись” в життя, “бачити” не очевидні його риси, сторони. Поки що це недосяжний для нашої літератури рівень.

Та це ж не означає, що виходу в нас немає. Цей рівень недосяжний зараз, тепер. Але сучасна українська література не тільки форма – це явище, наповнене правдивим, справжнім змістом, це етап української літератури взагалі. (Літератури як відображення дійсності. Тобто, це етап української дійсності, історії. Але про це іншим разом). І цей зміст, сформований працею тих самих класиків-реалістів, надто багатий для того, аби перебувати в такій формі. Він просто мусить вирватись вперед, ступити. Це, ясна річ, станеться не само собою.  Цим повинні свідомо зайнятись свідомі люди.

  1. Про що писатимемо? (Авторка: Ірина Троскот)

У статті відповіддю на складне питання стає щось типу: ну, про що там у нас іще не написано? – про те й писатимемо.

Якщо говорити про сучасну українську літературу як форму, у нас немає питань, ми згодні: все правильно. Але ж ми розуміємо, що суть не в тому. Не можна просто так вирішити, що має бути написано. Це «проходить» тільки у «літературі на замовлення». Чим тоді сучасна українська література відрізнятиметься від доведених до абсурду зразків соціалістичного реалізму? (Треба, бачите, написати про те і так, бо в цьому є необхідність, принаймні, нам так здається). Та ж Т. Трофименко у статті «В очікуванні на реалізм» пише: «Що ж до соцреалістичного канону, то вже неодноразово було відзначено: сучасна велика проза патріотичної тематики цілком йому відповідає, лишень система персонажів згрупована діаметрально протилежно та ідеологічні оцінки розставлено інакше».

Тут ми повністю згодні з Т. Трофименко. Це нерозумно, і тільки. Пригадаймо написане вище про пошук зв’язку між літературою та життям. Знову ж таки, Т. Трофименко підтверджує наші здогадки: «Це не добре й не погано, а констатація факту: сучасна українська проза та реальне життя існують у зовсім різних площинах (від поезії, звісно, соціальної значущості та філософських узагальнень ми не вимагаємо, хоча національно свідомі громадяни й закидають раз по раз поетам, що не годиться в тяжкі часи злочинної влади писати про квіточки та зірочки)». Література у нас існує відірвано від життя. Саме визнання цього – вже крок уперед.

Наступний крок – в чому він полягає? Достатньо підключити логіку, щоб стало зрозуміло: у встановленні зв’язку. А найпростішим, і єдиним можливим зв’язком в даному випадку є заперечення. Що це таке? яке саме заперечення? де його брати? Якщо не звертатись до минулого, до класики, то нам не під силу буде віднайти можливості літератури у запереченні конкретного способу життя. Ми маємо на увазі сатиру, з якої і починається реалізм.

Марк Твен, О’Генрі, Ярослав Гашек, Салтикова-Щедріна, Гоголя – хоча б цих великих письменників нам варто опрацювати і зрозуміти, аби мати змогу рухатись до реалізму. Та й у нас теж були зразки сатири – ті ж Котляревський, Нечуй-Левицький та й сам Франко. Це нам треба. Сатира – велике мистецтво, бо щоб висміяти щось, потрібно спочатку впевнитись, що має бути не так. Письменники-сатирики мають спочатку побачити те, чого бути не має, і зрозуміти абсурдність такого становища. Ось чому так важлива соціальна сатира в літературі.

Переклад, читання, розуміння, обговорення класики як періоду, стану літератури – перший і обов’язковий крок до реалізму. І якщо хтось зненацька затужить за ним, хай шукає його там, де він був, а не там, де його поки бути не може. Це, мабуть, найреалістичніший реалізм з тих, які нам доступні.

Орест Охотнік

1 коментар

  • Як на мій погляд, навіть “містика” чи фентезі мають виглядати реальними. І цього можливо досягти, якщо діючі особи будуть зображені цілком живими людьми — з їхніми слабостями, переживаннями, стражданнями. Пора раз і назавжди покінчити з усілякими Бетменами та Суперменами!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *