Чи «сучасна» сучасна українська література?

ModernUkraine

Сама постановка питання звертає увагу на відповідність літератури вимогам часу. Відповідь може бути або позитивною, або ж заперечувати користь наявної літератури.

Сучасна означає актуальна. Не просто така, яка написана в той самий період, коли ми її читаємо, а така, яку потрібно читати зараз. Хтось, можливо, звинуватить мене у брехні, але я скажу: є речі, які важливо робити зараз, і особливо це стосується читання хороших книг.

Література ж – корисна штука. Письменники вміють робити матеріал з того, що помічають в житті народу, вміють робити з цього матеріалу «цукерку», вміють вмістити її в гарну обгортку. Не те, що ми й без книг не помічаємо того, де живемо, але після книг ми мислимо ясніше і нам куди простіше відділити хороше від поганого. А ще  хороші книги дають нам орієнтири, вказують напрямки розвитку. Ми читаємо, впізнаємо в героях себе, своїх знайомих, спостерігаємо за їхнім розвитком у творі, а потім бачимо чим все закінчиться і з цього робимо висновки. Зрозуміло, що література, аби справлятись з такими завданнями, мусить бути багатою змістом і виражена у вдалій формі, а це, погодьтесь, вимагає деяких навиків від автора. Їх відсутність – катастрофа, та ще гірше, якщо талановитий автор пише впусту, ні про що, не копає, не шукає; пише так, як бачить, а не так як є. На щастя, літературний процес сучасної України нараховує багато імен і не залежить від бачення однієї особи. Подивимось, що ж в цілому являє собою сучасна українська література.

Ось, що говорить Вікіпедія.

Як на війні: два табори. Один орієнтується на Захід, інший – на себе. Перший можемо назвати прозахідним, другий – традиціоналістським. Позиції обох таборів розподілені відповідно до сучасних літературних шкіл України, яких є, виявляється, три:

  1. Галицька (Галицько-Станіславська, Західна) – Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Г. Петросаняк, М. Микицей, (Ю. Андрухович, О. Гриценко, П. Мідянка, В. Шакула, К. Москалець, А. Могильний, І. Маленький, О. Лишега, Г. Чубай, В. Діброва, Б. Жолдак, Я. Павлюк, Ю. Винничук;
  2. Київсько-житомирська (Житомирська) – В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило, Ю. Гудзь, В. Даниленко та Сергій Квіт);
  3. Східна (Харківська) – С. Жадан, О. Соловей, А. Біла, О. Ушкалов та І. Бондар-Терещенко.

(Ну, і… Скільки імен ви знаєте? Ким із вищевказаних ви зачитуєтесь вечорами? Мені знайомі лиш кілька прізвищ і це не привід для гордості, навпаки – треба це виправляти. Але я  й не почуваю себе обділеним.)

Простіше кажучи, табори діляться на постмодерністський та антипостмодерністський. Галицька школа увібрала в себе ідеї постмодернізму, а Київсько-Житомирська грунтується на позиціях абсолютно протилежних. Східна школа не визначилась. Перші кажуть, що література, як мистецтво, має бути самобутньою, самодостатньою і розвиватись, виходячи із суто естетичних міркувань. Друга із першою принципово не згодна: як це мистецтво може існувати автономно, відірвано від народу? Яка користь суспільству від такого мистецтва? І чи для суспільства взагалі така література? Позиція представників Східної школи полягає у розмитості позиції.

Література, очевидно, в сьогоднішній Україні постає як явище доволі розмите і нецілісне навіть з точки зору усвідомлення письменниками й поетами свого завдання. Є такі, хто не входить до жодної школи, так звані письменники-одинаки, які не займають жодної позиції, окрім своєї власної. Більшість авторів є членами Асоціації українських письменників – організації, яка була створена в 1997 році, на зміну Спілці письменників України, що, на думку літературних діячів того періоду, була застарілою і надто радянською.

Критика радянського – основа сучасної української літератури. Не маючи змоги розвиватись вільно, українська література 20 століття обмежувалась більш, ніж вузькими рамками соціалістичного реалізму і слідувала вимогам більш, ніж жорсткої цензури. Коло проблем, які могли бути підняті в книгах, було бідне: як не піднесення людини радянського зразка, так критика капіталістичних міркувань. Всі великі письменники ставали великими практично «нелегально». Як наслідок – після здобуття Україною незалежності сильні мужі слова стали писати про все, що хотіли, тільки б не так, як раніше. Це звичайний модерністський підхід до творчості: добре те, що нове, а все старе може і повинне бути заперечене. Приклад цьому – книга Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу» 1996 року, перший український бестселер, що витримав більше 10 видань і має сумарний тираж кілька сотень тисяч.

А далі почався ліс. Дехто називає це жанровим різноманіттям сучасної літератури. Так, заперечувати було б недоречно, жанрів справді багато, але вони нагадують дерева, на які натикаєшся, рухаючись в невідомому напрямку в безпросвітному лісі. Справа в тому, що український постмодернізм в літературі відстає від світового на 40-45 років, тому похапцем, як тільки отримав можливість, хапав усе, що міг. Вийшла справжня солянка: змішання того, з чого виросли самі, в поєднанні з тенденціями світової літератури і бажанням помсти ще не забутому минулому, виражене суржиком, з матами – так от, все це і утворює жанрове різноманіття сучасної української літератури.

Жанри – те, якою література буває. Якою б вона не була, основні функції, які вона виконує зараз – це:

  1. Представницька. Виражає бачення представників шкіл, напрямків для того, аби представники інших шкіл і напрямків розуміли, що таке теж є і з цим треба рахуватись;
  2. Проблематизуюча. Вказати на проблему, окреслити її, дослідити й запропонувати методи вирішення – таке є. Єдина проблема – вибір проблем. Замість пошуку причин, копання до фундаменту сучасна література прискіпується до нерівних вікон, тобто, слідуючи принципам постмодернізму, задовольняється фрагментарним підходом і залишається цілком цим задоволена;
  3. Відображуюча. Краще було б сказати «відтворююча», але тут саме «відображуюча». Як літопис: пишу те, що бачу (не плутати із «пишу правду»), буквально.
  4. Розважальна. Популярна література, завдяки премії «Коронація Слова», розвивається і заповнює полиці книжкових магазинів. Питання в тому, чи потрібна нам саме зараз література як засіб для відпочинку, розслаблення, відходу від проблем реального життя шляхом занурення в світ вигаданий.
  5. Виховна. Прекрасна функція, хто б сперечався. Але реалізовується худо-бідно лише в дитячій літературі. Виховати в читачах Людей можуть тільки потужні твори, а в нас таких мізерна кількість.

Сучасна українська література стає все далі від народу, від його потреб. По-перше, це зумовлено експериментами письменників, які захопились довгоочікуваною свободою слова і занурились в пошук того ж таки жанру. По-друге, орієнтація не на Людину, а на споживача. Важливо не те, чи зрозуміють, а те, чи «схавають». По-третє, українська література сьогодні судорожно намагається проштовхнути в себе все без перебору, оскільки відчуває голод, почуває себе ображеною в порівнянні з іншими національними літературами, при цьому майже повністю віддаючись постмодерністському світогляду, з якого навпаки потрібно вибиратись. По-четверте, не вистачає критики.

Головна, все-таки, проблема сучасної української літератури в тому, що вона аж ніяк не сучасна, а теперішня. Вона не є художнім виразником суспільних настроїв і не показує особливостей, прагнень сучасних людей. Вона існує відірвано від народу, а тому не може брати на себе відповідальність бути його представником і, тим паче, виховувати в людині Людину. Одне з головних завдань літератури – підносити особистість на рівень загальнолюдської культури. Остання швидко розвивається, тому література не повинна блукати в минулому; вона має на основі минулого аналізувати теперішнє і намічати шляхи розвитку в майбутньому. Поки що нам ближча класична література, ми зачитуємось Толстим, Діккенсом, Франком, Гоголем і т.д. Бо вони помітили більше, сказали більше, зайшли далі. Тим-то література й відрізняється від писемності.

Автор: Олександр Демарьов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *