Бунт на крилах

Після прочитання Мільтона одна сцена не виходить у мене з голови. 

Коли Михаїл та Сатана зустрілися на небі для поєдинку, Сатана кинув йому таку претензію: ви, янголи, живете тут і не помічаєте, що ви – раби вашого Творця, раби даних вам законів вселенського Розуму, що складають вашу природу. На що Михаїл відповів приблизно так: ми живемо у згоді з нашою природою, з Розумом, тому ми якраз-то вільні, а ти – раб своїх пристрастей. 

Для теоретичної думки доби класицизму боротьба між розумом і почуттями – звичайна проблема: вона піднімається у творах мистецтва і науки, в релігійній та політичній боротьбі, й вирішується часом неоднозначно, хоча й “на користь” розуму. От і у творі Мільтона простежується потужний момент напруги. Істинним є лише той предмет, який співпадає зі своїм змістом, – так писав Гегель. Це є предмет, який існує відповідно до своєї власної природи – тобто такий предмет, що є вільним, адже він рухається, керований лише своїми внутрішніми закономірностями, своїм єством. Будь-яка сваволя, тобто рух, який є спробою уникнути всякого закону, як внутрішнього, так і зовнішнього, є несвобода. Внутрішнього – оскільки предмет уже рухається всупереч своїй власній природі, зовнішнього – тому що і від всякого примусу намагаються втекти. Це є щось абсолютно нерозумне і тому неможливе, адже унеможливлює самий рух, як за власною природою, так і всупереч їй. Певне, через це Бог і карає так жорстко Сатану, скидаючи його із небес у Хаос: Сатана відмовляється жити за Божими законами, чим робить щось невимовно віроломне. Цим Сатана принципово відрізняється, скажімо, від грішника, який навряд чи намагається грішити просто із бажання заперечити Бога чи релігію. Якраз навпаки – як твердить відомий афоризм, “християнство дозволяє грішити й каятися”: це є умовою віри, а не відходом від неї.

Але Сатана все ж є витвором Бога і тому його повстання проти божественного закону (що живе в ньому і складає його внутрішню, Сатани, природу) – це санкціоноване самим же Богом повстання: інакше як Сатані могла прийти в голову така ідея і як би він міг взятися до її втілення? Як би він міг бути за таке покараний? Те, що Бог видав Сатані таку санкцію на бунт, добре видно з того, як Бог реагує на всі подальші вчинки Сатани, дозволяючи йому спершу потрапити до Раю, а тоді спокусити Єву. Хоча Бог міг одним лиш актом своєї волі скасувати саме існування Сатани, на ділі він теж виявляється заручником свого творіння. Бог сам існує за створеним ним законом і цілковито ним обумовлений. Для Мільтона Бог і є закон, а Сатана – частина цього закону.

У тому-то вся річ: Мільтон показує нам ту проблему, що влада і бунт проти влади є ділом “богоугодним”, є ділом, строго кажучи, так само природнім для богоствореного світу, як і сама влада Бога. Можна сказати, що Мільтон відшукав у Біблії дозвіл на революцію. Варто вважати, втім, що Мільтон не розв’язує цю задачу повністю: він не впевнений, що із революцій виходить щось путнє. На власні очі Мільтон бачив, як буржуазний революціонер Кромвель скинув короля, а тоді сам став “королем”. І це не проблема Мільтона як письменника. Джон Мільтон, варто гадати, залишився відданий ідеалам революції 1640-1660 років і після її поразки – він ще зі студентських років був близьким до антимонархічно налаштованих кіл. Побачивши відкат у революції, Мільтон спробував поставити проблему таким ось “біблійним” чином: релігія на той час ще була основною формою існування та боротьби політичних ідей. І вийшло так, що весь світ від Адама до наших літ постав із революційного акту. А стверджувати, що світ поганий, – так само, як і те, що проти нього не варто поставати, – значить іти проти Бога, проявляючи справжню сваволю… Складна проблема! 

Згадане на початку місце зі “Втраченого раю” не давало мені спокою не лише з причин літературних чи політичних, а і з суто побутових. Я час від часу розмірковував щодо того, як часто я сам у житті намагаюся – в основному боягузливо і аж ніяк не “по-сатанинськи” – тікати саме в таку область сваволі, хаосу розрізнених бажань. В такій сваволі – наприклад, коли тобі треба писати статтю для Лепорта, а ти замість цього весь день дивишся мультики чи навіть перечитуєш “Втрачений рай” – немає тієї свободи, з якою сваволя часто ототожнюється. Як казав про це той же Гегель, “убегающий еще не свободен, потому что он в своем бегстве все еще обусловливается тем, от чего он убегает”. 

Тікати – значить не лише бігти від чогось, але і до чогось, кудись. Якийсь інший, зовнішній об’єкт керує тут твоїми вчинками, спрямовує їх – отже, це рух за чужою, не за власною природою. Прикро, коли цей “біг кудись” стає системою і нормою життя. Проте головне – що є куди тікати. Нам кажуть, що, наприклад, лінощі – це нормальна властивість людського мозку, що прокрастинація – це щось іманентне нашій свідомості. При цьому ніхто не сперечається, що властивості ці не дуже “красиві”. М.Горький писав, що людині доволі легко бути поганою і важко бути хорошою, коли все довкола влаштоване так, аби вона була такою. Людина є сукупністю суспільних відносин, і оскільки суспільні відносини є відносинами суспільного виробництва (адже люди весь час щось виробляють – речі, ідеї, інших людей), а це виробництво, в свою чергу, є сьогодні товарним капіталістичним виробництвом, то і всі риси людей будуть продукуватися у рамках логіки товарного капіталістичного виробництва. 

Прокрастинувати легко, коли це видається єдиним “простором свободи” у пекельній машинерії сучасного світу, що зводить усе людське існування до виконання якоїсь однієї функції. Той факт, що в Україні майже не залишилося такого машинного виробництва, як воно часто уявляється (у вигляді заводів, фабрик і т.п.), не скасовує того, що так само машинними є, скажімо, виробництво послуг, самоврядування і навіть творчість – уся та “постіндустріальна економіка”, чарівними казками про яку нас частують. У цих умовах робити різні хаотичні дурниці “у вільний від роботи час”, ба і на самій роботі – це і правда щось само собою зрозуміле, те, що приховане в самій людській природі. Коли середовище не чинить перепони, а підштовхує людину до вільного розвитку (тобто робить його безкомпромісним) тоді ніяких лінощів і прокрастинації немає. Все довкола тоді цікаве, корисне, творче і викликає глибоку особисту зацікавленість. Протиріччя між свободою та сваволею вирішується не вибором того чи іншого, а у знятті цього протиріччя у якомусь іншому, більш високому процесі – революційному за своєю суттю.

У Мільтона так і написано: якби Бог не послав Ісуса, аби той на своїй колісниці розігнав легіони ангелів, одні з яких боролися за Божий закон, а інші – за сваволю Сатани, то ця битва тривала би вічно. У реальному житті немає того Бога, який би міг втрутитися і допомогти одній зі сторін, та і в творі Мільтона Бог лише відкладає вирішення питань “до другого пришестя”. А це значить, що насправді всі питання вирішуватимуть люди, бо більше вирішувати нікому, і люди мусять бути розумнішими як за “підступи Сатани”, так і за “Божі приписи”. Ці крайнощі божого і сатанинського є моментами подолання дійсних суперечностей суспільного розвитку, хай вони усвідомлюються як боротьба Неба і Хаосу, продуктивності й лінощів, свободи і сваволі, взятих окремо і “самих по собі”. 

Gustave Dore, 1885

***

Подальший поступ художньої літератури й філософії показав, як насправді вирішується суперечність між розумом і почуттями. Нечутливий розум не є розумом взагалі – так само, як не є істинними почуття безумні. Допоки суперечність між розумом і почуттями залишатиметься суто розсудковою, її неможливо вирішити. Це чудово показує вже Мільтон: хто зможе відділити як у нього самого, так і в його героїв розум від почуттів? Класицизм досліджував цю проблему – суперечності розуму і почуттів – дуже глибоко, і найкращі його пропозиції завжди долали межі самого класицизму. Скажімо, Расін як один із найяскравіших класицистів не тільки постійно порушує прийняті в класицизмі норми “трьох єдностей” (місця, часу та дії у художніх творах), але і ставить суперечність між розумом і почуттями в такі умови, де вона очевидно не вирішується вибором “або-або”. Вже для романтиків, які йшли після Мільтона ця ж суперечність розв’язувалася на користь саме почуттів, а не розуму, і в своїх пропозиціях вони так само мали рацію, як і класицисти.

Правда життя пробивається крізь будь-які умовності, хай ними будуть і споконвічний закон трьох єдностей, чи одвічна боротьба голови і серця. Вона полягає в тому, що розум і почуття не є чимось окремим і незалежним одне від одного. Вони є лише сторонами єдиного процесу людського мислення, яке в собі є суперечливим вже просто тому, що суперечливим є увесь світ. Через це і той розум, який відкидає свою іншу сторону – почуття – не є власне розумом, а є розсудком, чорно-білим мисленням, яке не може осягнути переливи між розумом і почуттями, властиві не тільки добі класицизму, а й мисленню всякої доби. Істинний розум має розсудок і почуття своїми необхідними моментами, і саме вміння утримувати їх у мисленні (а не втеча від них) разом складає його свободу. 

Одна відповідь

  1. Аватар Пётр Дедяев
    Пётр Дедяев

    Совокупность общественных отношений, которые яко бы образуют сущность человека, сами являются производными от его природы.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *