Справжній Фройд би плакав
Справжній Фройд би плакав

Апологія “бульварного роману”

Бувають такі письменники, як Микола Гоголь, коли читаєш: “У кімнату увійшов чорт” та віриш у це. Читаючи оповідання Богдана Коломійчука “Візит доктора Фройда”, не віриш ані в чорта, ані в доктора Фройда, ані, що прикро, в сучасну українську літературу. Але ж хіба все втрачено? Давайте розберемося.

Перше, на що потрібно звернути увагу будь-якого потенційного читача, — перед ним знаходиться типовий “бульварний роман”, який за своїм визначенням не претендує на художню цінність та слугує для розваги найбільш невибагливої публіки, а не пригодницький детектив чи психологічний трилер. З цієї точки зору “Візит доктора Фройда” повністю задовольняє всім критеріям таких творів: криваві злочини, бійки, аж дві порнографічні сцени (еротичними їх неможливо назвати навіть із позиції розбещеного смаку), є намагання створити якусь інтригу, високий потенціал для створення сиквелів-приквелів-екранізацій. Хоча навіть для “бульварного роману” оповідання сприймається вторинним, як і папір, на якому його було надруковано.

Спостережливий читач розв’язує інтригу приблизно на половині оповідання — не завдяки влучно розташованим підказкам, які включають в детективну гру разом із персонажами твору, як це було в Едгара По, Артура Конан Дойля чи Агати Крісті, а завдяки тому, що це все вже було у вищезазначених авторів, у їх наслідувачів, імітаторів наслідувачів, а також у сучасних екранізаціях будь-яких гостросюжетних детективних творів. Хоча й навіть серед цих творів “Візит доктора Фройда” можна відрізнити “завдяки” його нелогічності, – а це єдиний гріх, який не може вибачити читач автору детективу, бо він не повинен в таких оповіданнях зупинятися та бентежитися питанням “Чому..!?”, яке адресується не самій історії, а мотивації, поведінці та рішенням дійових осіб. Чому головний герой ловить та відпускає маніяка? Чому маніяк скоює свої злочини? Чому доктор Фройд приходить до поліції, потім відсторонюється, а потім знову допомагає їй? Навіщо головний герой читає щоденник із еротичними пригодами персонажа, якого вже вилучили із сюжету? Власне, на жодне із цих питань ми не отримуємо відповіді, бо це не умисна інтрига, а недоробки самого автора.

Окрім цього видно, що автор знає багато німецьких та польських слів, особливо лайливих, але у “бульварному романі” не варто аж настільки захаращувати текст іншою мовою та змушувати читача постійно читати примітки, в яких, зазвичай, нічого цінного для сюжету та образу персонажа не міститься. Так, я навмисно пишу “персонажа”, бо у всьому творі прослідковується лише один образ, але він досить влучно розмазаний по всім ключовим іменам у творі.

Не вірите? Ось його опис: це чоловік середнього віку, п’є каву та алкогольні напої, палить, багато лається, повністю відданий своїй роботі та й взагалі не існує поза нею, до інших персонажів ставиться із пасивною агресією, яка може перетворюватися в активну. Звісно, можна сказати, що саме таким і має бути образ “крутого поліцейського”, але ж не доктора Фройда, маніяка-убивці та кожного зустрічного жителя Лембергу!

Образ доктора Фройда не доходить навіть до рівня анекдотів про нього, не кажучи вже про зображення реальної історичної постаті. Його спокійно можна було б замінити будь-яким іншим ім’ям, різниці би ніхто не помітив, бо важко уявити собі читача, який захотів би придбати цю книжку, якби не ім’я відомого психоаналітика на обкладинці з українським містом.

Майже забув, що ­у творі є й жінки. Але вони там необхідні для того, щоб бути зґвалтованими та вбитими маніяком, працювати служницями, займатися сексом із кількома персонажами та бути мотивацією для особистої помсти кількох героїв. Навіть у ті патріархальні часи, зображені в оповіданні, жінки, зазвичай, займали трохи більше місця в літературі, аніж у книжці Коломійчука.

Щодо Лемберга. Автор, дбаючи про своїх читачів, забезпечив книгу довідником із давніми назвами вулиць та їх сучасними відповідниками. Проте мені взагалі було незрозумілим, навіщо він це зробив, оскільки всі ці імена та назви так і залишаються іменами та назвами. Ми не дізнаємося нічого з історії міста, образи вулиць не спливають в уяві, вони там просто фігурують як пусті слова. Із тим же задоволенням можна просто читати адресний довідник або роздивлятися мапу міста, яка була би більш доречною у книжці. Можливо, автор сподівається, що у сучасних молодих людей відбудеться такий діалог?

— Дивись, ми на вулиці, де у “Візиті доктора Фройда” відбулося криваве вбивство!

— Нічого собі! Гайда пройдемося шляхом поліцейських і доктора Фройда та відтворимо ці дивовижні пригоди!

Але мені здається, що ці молодики дуже швидко заблукають у просторі та часі, оскільки із самого твору дуже важко зрозуміти, де що знаходиться географічно, не кажучи вже про пригоди головного героя, який встиг поспати кілька ночей, а за текстом виявляється, що пройшов лише день.

Наостанок – серйозно. Критикувати “бульварний роман” неможливо як частину літературного процесу, оскільки він не є літературою, а виступає окремим від неї суспільним явищем. Тому вважати “Візит доктора Фройда” за сучасну українську літературу та навіть номінувати на звання “Книги року” означає не поважати літературу взагалі. Проте, не варто забувати, що шедевр світової літератури “Американська трагедія” Теодора Драйзера народився завдяки тому, що її автор виконав реальну критику тогочасного “бульварного роману”.

Сам феномен існування та популярності такого чтива свідчив про нездорові тенденції в суспільстві, що й було викрито відвертим та гострим пером Драйзера. Проблеми України початку ХХІ століття і досі чекають своїх авторів із проникливим та холодним розумом, здатних до критики не в патетичних та абстрактних фразах, а в справжніх творах, здатних залишити свій слід в історії людства. І тільки в такому випадку існування таких оповідань як “Візит доктора Фройда” буде повністю виправдано.

Рецензію спочатку було надруковано тут.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *