Львівський Форум видавців: книги, гроші, два письменники

Один мій знайомий сказав, що туристичні міста схожі на продажних жінок: за гроші можна отримати все, що хочеш, але зранку залишиться тільки відчуття порожнечі. Зрозумів я його дивне порівняння лише після другої поїздки до Львова: я сидів на площі Ринок, дививися на кружляючий довкола натовп й відчував легку нудоту. Чомусь тільки тоді я зрозумів, що майже все навколо — ілюзія.

Взяти, наприклад, “Криївку” і подібні їй заклади. Ця забігайлівка сприймається ледве не як символ Львову, хоча нічого спільного з містом не має. Заклад відтворює стереотипи про Західну Україну, а самовдоволені туристи гадають, що “скуштували” справжній Львів. Я не хотів бути “клієнтом” міста, я прагнув стати його добрим приятелем. Питання одне: як?

Інший мій знайомий сказав, що для того, аби пізнати місто, треба в самому місті про нього забути. Поїхати туди, наприклад, на концерт, конференцію, на важливу зустріч — та на що завгодно, лише не в місто заради міста. Нещодавно мені випала можливість перевірити цю теорію на практиці: мені запропонували поїхати в якості репортера на Форум книговидавців. Я люблю Львів та літературу — отже, маю ідеальні приводи для поїздки. Можливо мій третій візит до міста вдасться і я перестану бути в ньому просто туристом?

* * *

Проґавити місце проведення Форуму — Палац Потоцьких та Палац мистецтв — було би вкрай важко: вже на розі вулиць Ф.Ліста та М.Коперника починається “тягнучка” з людей та авто. Занурившись в людський потік, я почав повільно продиратися до місця реєстрації журналістів.

Капранівська книжкова “шаурмєчна” — перша точка продажу на шляху до Палацу мистецтв. Припаркована вона  майже на тротуарі — видно на території палаців місця не вистачило. Навколо Братів, які продавали книжки та роздавали автографи направо й наліво, скупчилося досить багато люду. Минувши їх торгову точку, йти стало значно легше. Але ненадовго: на вході до Палацу мистецтв нове скупчення — цього разу навколо Шкляра. Зупинятись я не став, бо поговорити з авторами однаково б не вийшло.

bs__4577

Біля стенду реєстрації ЗМІ приємна дівчина-волонтер повісила мені на руку коричневого браслета, що відкриває двері до основної частини книжкового ярмарку. Нарешті журналістика почала приносити мені хоч якісь дивіденди, бо для “звичайних смертних” вхід коштує тридцять гривень, а безкоштовний квиток діє з часовими обмеженнями.

На вході до зали чергова облога – тепер натовп обступив Вишневського. Поляк виглядає як типовий іноземець: трохи розгублений, “заторможений” та постійно усміхається. Але від фотоспалахів не жмуриться й навіть не звертає на них уваги — видно, вже звик. Людський потік швидко несе мене далі.

bs__4489

Біля першої точки торгових рядів помічаю просте, але геніальне рішення — цінники на книгах. Більшість питань, які задають відвідувачі, починаються або з “А скільки коштує…”, або з “А у Вас є…”. Таким чином, цінники збільшують продуктивність праці продавців відсотків на п’ятдесят.

bs__4498

Пробігаючись очима по прилавках книговидань з усіх куточків України, я ні на чому не міг зупинити погляду — більшість літератури мені або не знайома, або вже мною прочитана. Але в одній з точок я побачив знайомі прізвища: Бродель, Арон, Ніцше і — увага! — ІмануЕль Кант. Якби не фото старого кенінгсбергського філософа на обкладинці, то я б подумав, що то якийсь його іспанський тезка.

bs__4502

Беру в руки Імануеля та хочу дізнатися ціну, але завдання це не з легких. Чоловік за прилавком без перестанку називає вартості книжок, на які відвідувачі встигають тільки показати пальцем. Тільки-но хочу спитати щодо ціни, як хтось позаду мене кричить командирським голосом: “Дайте мені Лавкрафта! Лавкрафта мені дайте! Ви чуєте, шо я кажу чи нє? Лавкрафта!” Власник командирського голосу кладе руку на моє плече та простягає гроші. Я, користуючись моментом, запитую про Імануеля. Продавець, який до того блискавично називав ціни, замислюється на декілька секунд, а потім каже: “Так, це ж філософська лінія, по чому вона там… Зараз. — Подивився в блокнот та продовжив. — Дев’яносто — сто, десь так”. Це середня на ярмарку ціна, ба навіть трохи нижча, враховуючи тверду палітурку.

bs__4505

Наступна моя зупинка була біля якогось вінницького видавництва. Великий колоритний чоловік у вишиванці розповідав молодому хлопцеві, як треба обирати книжки: “Ну чого ти ту книжку крутиш в руках, хто так робить? Візьми та почитай, я ж за це гроші не беру”. Хлопець відкрив першу сторінку. “Ну хто ж читає з першої сторінки? Відкривай десь посередині й тоді читай, що ти там зрозумієш на першій?..”, — договорити чоловік не встиг, бо три людини простягали йому руки з книжками та грошима. Хлопець поклав книгу та швидко розчинився в натовпі.

Зробивши коло на першому поверсі, я повернувся до початку і тільки тепер помітив одну з найбільших точок на Форумі — Клуб сімейного дозвілля. Біля самого краю стояли дві похилі жіночки. Одна виглядала як типова бабуся, а ось інша була схожа на мумію. На вигляд їй було років зо двісті й здавалося, що коли її легенько штовхнути, то вона перетвориться на купу піску. Я б і не помітив її, якби в неї раптом просто шалено не запалали очі, мов смолоскипи. Вона схопила якусь книженцію та почала трясти її прямо перед очима своєї подруги: “Оце книга! Оце книга, я тобі кАжу! Шедевр, точно шедевр, я впевнена! Але ж чого я витратила вже всі гроші, навіщо стільки непотребу накупила! Ну, от ти скажи, для чого я ото стільки всього понакупляла, га? Ходім скорше звідсіля, бо я зараз й пенсію тута й спущу!”

bs__4633

“Антикварну” жіночку зацікавило чи то “Жіноче” чи то “Чоловіче тіло у традиційній культурі українців”. Я вже пробрався крізь ряди покупців, щоб ознайомитися з книгою (за вінницьким методом), але спочатку краєм ока, а потім двома очима побачив, що за прилавком стояли не якісь там сорокарічні бородаті мужики, як в більшості точок, а три молоді дівчини. Чомусь саме в цей момент у мені прокинувся інстинкт репортера і я вирішив поговорити.

— У вас є щось iз класики, чи лише сучасна література? — Запитав я з серйозним та впевненим виглядом (бо як представник найкращого в близькому майбутньому літературного журналу країни я не міг запитати інше). Дівчина оперлася на купу книжок Ремарка й замислилась.

— Ні, з класики, мабуть, нічого, лише сучасна, — відповіла вона, постукавши пальцями по “Трьох товаришах”. Інстинкт репортера заснув чомусь так само швидко, як і прокинувся.

bs__4546

Загалом, я блукав Форумом всього години зо дві, але встиг нормально втомитися, не зважаючи навіть на те, що ходив я там більше як простий споглядач, а не як репортер. Занадто багато людей, занадто багато книг, занадто багато незнайомих авторів. Хто ці люди, чому вони так багато пишуть і чому самих їх так багато?

Вийшовши за межі Форуму, я став свідком цікавої розмови, яка частково відповіла на мої запитання.

— Я тобі кажу — пиши книгу! Чому ти не пишеш? — Запитує свого співрозмовника високий повний чоловік років сорока.

— Ну, ти розумієш, — відповідає йому маленький та низенький чоловічок з густими сивими вусами та дрібними окулярами на носі, — я ще погано розуміюся на тому періоді, що я там толкового зможу написати…

— Ну то й що, шо погано розумієшся! От [нерозбірливо називає якесь прізвище] написав? Написав! Фігню написав, він же дубовий, мов пень, але ж написав. Ось помре скоро, а книжка по ньому залишиться, увійде в історію. А ти як помреш, то що по тобі залишиться, що залишиться, га?

— Та може, знаєш, ти й правду кажеш… — Крізь сумніви відповідає вусань, опустивши очі до долу.

— Авжеж, правду кажу! — З душевним піднесенням перебиває перший. — Я ось теж написав, навіть на кращу книгу Форуму подав, може й виграю, хто зна…

В цей час до них приєднався третій чоловік і компанія швидко пішла вулицею вниз. Видно, у наш історичний період дерево, син та дім вже не в тренді, входити до вічності треба через писанину.

bs__4642

* * *

Від’їжджав я зі Львова у якомусь дивному настрої. З одного боку, я вже не почувався просто туристом, та з іншого місто лише трохи зі мною пофліртувало, усміхнулося й підморгнуло, але не більше. Я все ще у ньому чужий, хоча і “свій” чужий. Тому можу сказати, що “теорія” мого знайомого підтвердилася лише частково. До міста дійсно треба їхати не заради самого міста, але далеко не кожен захід підходить для близького знайомства зі Львовом. Форум вже давно став міжнародним, більшість учасників – приїжджі, тому він і не сприймається саме як львівський. Так що для переходу зі Львовом на “ти” мені потрібно як мінімум відвідати щось накшталт літературного клубу. Постійного. Львівського.

Може тоді щось і вийде.

bs__4710

Фотки: пані Катерина

1 коментар

  • Так… Ми живемо в цікавий та досить сльотавий період. Справжній інтелект кудись подівся, немов випарувався; культивується недоосвіченість, тупість. І коли на фоні цієї тотальної тупості раптово виникає іскра інтелекту, вона буде виглядати дивно і незрозуміло. Але… Всі ці Шкляри, а тим паче Капранови колись кануть в Лету і про них ніхто не згадає…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *