Зрадниця

Коли мені було п’ять, ми з батьками переїхали в інше містечко. Саме тоді тато почав пити.

«Зійшовся з цими алкашами!» — гнівно пояснювала мама.

«Ці алкаші» були його найближчим оточенням на роботі, тому щоб із ними зійтися й не потрібно було далеко ходити. Взагалі-то вибір дозвілля в маленькому містечку не надто багатий. Після роботи ви можете піти на город, щоб прополоти картоплю або підв’язати огірки. Можете сходити в магазин, приготувати вечерю і подивитися телевізор. На вихідних можна піти на город на увесь день. Або, скажімо, продовжити ремонт, що триває у вашому домі з давніх-давен. Словом, життя поза роботою там виглядає як така ж робота, але вже для дому. Хоча коли мені було п’ять, цього всього я ще не розуміла.

Горілка була в нашому домі постійно. Жодне сімейне застілля без неї не обходилося. А у ванній кімнаті стояв велетенський залізний самогонний апарат із перемазанною скам’янілим тістом кришкою, звідки тхнуло збродженим суслом. Цей велетень майже завжди спочивав у ванній, дбайливо накритий рядном, і лише раз на півроку бабуся виставляла його на кухні, щоб зробити свою справу. Тоді він клекотав, насичуючи повітря кухні своїми густими кислими випаровуваннями, а тоненька цівка прозорої важкої рідини наповнювала один бутель за іншим.

Після цього в нижньому кухонному ящику з’являлася літрова банка цієї рідини, свіжо-вигнаного спирту. Щоранку мій дід, прокинувшись, першим ділом діставав її і робив пару ковтків так, ніби воду пив. Потім йшов вмиватися, снідати, й наостанок, виплеснувши на себе порядну кількість одеколону «Весна», йшов на роботу. Він уже двадцять років був начальником того самого управління, де мій тато «зійшовся з тими алкашами».

Робота в діда, певно, була напруженою, тому випадків, коли він був тверезим, я майже не пам’ятаю. Перебравшись до міста, я ще довго про себе дивувалася, що люди відмовляються випити навіть пару ковтків вина перед тим, як сідати за кермо. Тому що мій дід вживав зовсім не вино й зовсім не пару ковтків, знаючи, що він за кермом. Ба навіть ми всією сім’єю не раз їздили з ним, коли він був напідпитку.

Була в нього певна градація алкогольного стану. Спочатку він просто ставав більш енергійним. Дещо згодом починав розповідати, що він усіх нас любить. «Ви ж усі моя рідня! Вовчику, Вітальчику, Машо — ви ж усі схожі на діда. Дід у вас хороший, і ви!» Він промовляв це гучним, надривним голосом, а очі його в цей час ставали скляними, невидючими. Він повторював одні й ті ж слова, немов заворожений, впродовж пари годин, аж доки хтось не робив спробу його вгамувати, що, певно, й пробуджувало в ньому останню стадію — агресію.

Треба сказати, що він був справжнім велетнем. Мав майже два метри зросту та був досить кремезним. Мабуть, його м’язи зосталися ще з часів його молодості, коли він був сталеваром на Криворіжсталі.

Тому агресивна стадія його сп’яніння могла закінчуватися зовсім невесело. Наприклад, вперше я дізналася про тональний крем від своєї бабусі. Вона замазувала ним підбиті очі. Хтозна, можливо через це я не хочу користуватися «тоналкою».

А ось в мого татка стадії сп’яніння зовсім інші. Він, як натура вразлива, не бував агресивним. Просто відразливим. Мені було дивно спостерігати, як тато, чоловік з ясним і гострим розумом, чоловік, який навчив мене любити науку, нічні зорі та хороші книги, перетворювався на незграбне створіння з безглуздим поглядом, яке тільки те й робило, що викрикувало лайку.

Якось батьки взяли мене на день народження когось із їхніх колег. Мені було тоді років, мабуть, дев’ять чи вісім. Дорослі сиділи за столом, випиваючи чарку за чаркою, аж поки хміль не вдарив у їхні голови та не перетворив їх на якусь жахливу карикатуру на людей. Вони кричали, лаялись, трощили речі довкола себе.

Через декілька днів по тому татова мама отримала листа, який починався такими словами:

«Дорога бабуся Алла!

Хочу тобі розповісти про те, як тато і дядя Коля Мельник учора напились горілки».

Тато міг не слухати мене чи маму, але свою маму мав би послухати! Так розмірковуючи, я вважала, що ось-ось усе закінчиться. Але натомість я дізналася, що я насправді ябеда. Зрадниця. «Маленький Павлик Морозов», — сказав тато. Дядя Коля Мельник теж дізнався, що я Павлик Морозов, і ще декілька років поспіль згадував мені це кожного разу, як мене бачив. Так я зрозуміла свою вину і більше ніколи не казала про це бабусі.

А крім цього не змінилося. Тато продовжував пиячити. Коли мені було шістнадцять, батьки почали жити в різних кімнатах. Декілька разів ми знаходили тата вночі на вулиці, коли він тинявся із розбитим лицем, без грошей, телефону, чи туфель. Нас він не впізнавав, і ми насилу дотягували його до квартири.

Жодні заклики до його совісті, умовини, прохання схаменутися не справляли на нього впливу. Якось у хмільному чаді він сказав мені: «Мій батько помер від горілки у сорок років, і я у стільки ж помру». Навряд чи він пам’ятає ці слова, але вони досі не згасають у моїй голові так, ніби він повторює їх знову і знову.

Кожного разу, коли хтось каже, що пити не можна, бо це шкідливо, мені хочеться розсміятися йому в лице. Як можна казати таку нісенітницю? Невже ви дійсно думаєте, що цим пласким незграбним повчанням ви відкриваєте велику істину для того, хто п’є? Всі знають це, всі чудово розуміють це. І той, хто п’є, робить це свідомо, а не тому, що він як нерозумне дитинча заграється з небезпечною іграшкою. Більш того, він п’є якраз тому, що це небезпечно. Він п’є тому, що це вбиває його. Крапля за краплею забирає його нікчемне, мізерне життя.

А такий погляд на життя неминуче виникає в тих, чиє життя складається із монотонної роботи, яка перетворює людину в функцію, яка перекреслює її творчі сили, яка гасить полум’я її духу, залишаючи по собі лише порожнечу, темну та ненаситну, немов чорна діра. Скількох уже вона проковтнула — не перелічити…

Врешті-решт батьки розлучилися, але татові було соромно зізнатися в цьому бабусі. Пам’ятаючи про те, яка я зрадниця, він заборонив мені казати їй про це, щоб не хвилювати її хворе серце. «Але ж вона все одно дізнається. Невже вона не хвилюватиметься, якщо дізнається пізніше?» — запитувала я. Але тато мене й чути не хотів, і мені доводилося бути співучасницею у його брехні. Всі ці роки я не навідувалася до неї, знаючи, що все скажу, як тільки її побачу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.