Зайва людина

Аудіокниги — чудова річ. Завдяки їм можна не розлучатися з літературою під час рутинних та нудних переміщень по місту. Але є в них вагомий недолік — дуже легко відволіктися. Декілька разів вже траплялося так, що я начебто й прослухав книгу, але не те що не зрозумів її, а навіть сюжету не запам’ятав. Остання книга, яку я таким чином зробив фоновим супроводом до моїх переміщень по Києву став “Дневник лишнего человека” І.Тургенєва. Я навіть не пам’ятаю, як вона опинилася у моєму плейлисті. Просто йшов до трамвайної зупинки і слухав, а коли і навіщо ввімкнув саме її — хоч вбий, але не пам’ятаю.

Можливо, ця книга так би і залишилася лише звуковим фоном, якби не один момент, який я чомусь не пропустив, а чітко впіймав: “Лишний, лишний… Отличное это придумал я слово. Чем глубже я вникаю в самого себя, чем внимательнее рассматриваю всю свою прошедшую жизнь, тем более убеждаюсь в строгой истине этого выраженья. Лишний – именно. К другим людям это слово не применяется… Люди бывают злые, добрые, умные, глупые, приятные и неприятные; но лишние… нет. То есть поймите меня: и без этих людей могла бы вселенная обойтись… конечно; но бесполезность – не главное их качество, не отличительный их признак, и вам, когда вы говорите о них, слово “лишний” не первое приходит на язык. А я… про меня ничего другого и сказать нельзя: лишний – да и только”.

Ці слова викликали в мені спогади декількарічної давнини.

Десь років, здається, півтори-два тому я їхав трамваєм. На одній із зупинок в напівпорожній вагон рушили люди. Останнім з натовпу пасажирів був чолов’яга років тридцяти-сорока. Він був явно напідпитку: виляв до вагону як вуж на сонці, лице було червоне, а очі немов у тумані. На зупинці він викинув пляшку з-під пива у смітник і хотів вже було піднятися до трамваю, але перед самим його носом водій зачинив двері. Трамвай рушив, але мужик схопився однією рукою за бокове дзеркало, а іншу просунув у щілину в дверях. Трамвай зупинився, і між водієм та залишеною “за бортом” людиною почалася перепалка. Мужик вимагав відчинити двері та впустити його, на що водій посилав “алкашню погану” йти додому проспатися. Продовжувалось це секунд з тридцять, доки нічим не примітний хлопець не підійшов до дверей. Він почав силою розтискати пальці чолов`яги, а коли це не допомогло, то вдарив по пальцях ногою. Мужик відпустив двері, але замість того, щоби розізлитися, просто розплакався, різко повернувся до пасажирів і закричав: “Люди, але ж я теж людина! Я ж людина…” Але на ці слова ніхто не звернув жодної уваги. Ніхто не випалив йому у відповідь “Сам винен”, чи “Свинтус ти, а не людина” чи або що в такому роді. Якби хтось таке сказав, то це була би нічим не примітна, абсолютно типова для міського транспорту ситуація.

Але ж стіна абсолютної байдужості, мабуть, страшніша за відверту неприязнь чи навіть за ненависть. Коли до людини погано ставляться, то до неї все ж ставляться. Вона займає певне місце у соціальному просторі, вона хоч якось, але існує. В цьому ж випадку суспільство – а цей трамвай можна вважати маленьким втіленням, відображенням всього суспільства, де всі влаштувалися, зайняли свої місця – просто відмовило мужику у званні людини. Він — зайвий, його не має бути, він не існує. Для водія і хлопця він – перепона, тому лише вони його помічають. Але ж решта на ці слова не підійняли навіть очей: хто ліниво дивився у вікно, хто читав газету, а інші занурилися в свої телефони.

Здавалося б: не впустили п’яного мужика до трамваю, що тут такого ? Можливо, це було досить розумне рішення, бо мало чого він міг натворити. Але чомусь навіть зараз, коли сплинуло так багато часу, слова того мужика викликають в мені не жаль, а скоріше якийсь страх. Той страх, коли стоїш над прірвою і боїшся зірватися вниз. Можливо, я побачив край прірви соціальної ? Адже не ненависть, злість, страх чи призирство є джерелом безлюдяності, а саме байдужість. Всі ті негативні почуття є певною формою заперечення якогось соціального явища, вони носять похідний характер і не мають ствердної сили самостійного буття. Тому суспільство в будь-якому випадку зможе скерувати деструктивну силу негативних почуттів у потрібне русло, або просто приборкає їх, якщо ті вийдуть за певні межі. Але байдужість – то кінець всякої соціальності, всякої людяності як такої, смерть самого суспільства. Саме байдужість зробила можливим 1914-й та 1939-й роки, а не що інше. Тому єдина користь байдужості – у тотальному її подоланні, повному знищенні без жодних компромісів. Нехай краще серце розривається від напливу справжніх почуттів, ніж хоча б хвилину просто існує лише як біологічний орган, без жодного контакту з іншою людиною.

Я їхав тепер у трамваї, слухаючи книгу. Все було абсолютно спокійно, нічого надзвичайного не відбувалося, абсолютна буденність. Але я відчував і жаль, і біль, і – що найголовніше – страх. І все це завдяки рядкам тургенєвської повісті, які озвучував диктор. Ось вона, сила дійсної літератури – вспінювати хвилями почуттів штиль рутинної буденності. Так, література допомагає побачити та відчути, але який з того сенс, якщо побачене та почуте залишиться лише побаченним та почутим? Література, мабуть, тільки тоді “не зайва”, коли викликане нею почуття переходить у реальну дію. Навіть таку незначну дію, як просто написати невеличку замітку, щоб поділитися з кимось відчутим.

М. Денисенко

1 коментар

  • Вопрос о “лишнем человеке” поднимается не впервые в истории. Всегда, во все эпохи, при любых поколениях выделялся (или ничем особым не выделялся) процент людей, которых стадо…то бишь, общество, выбрасывает за борт. Представьте себе пассажирский лайнер вроде “Титаника”, с палубами, садами, удобными местечками, изысканной кухней. На лучших местах находится часть людей, считающих себя нужными и важными в громадном механизме бытия. Они пьют дорогие вина, суетятся, веселятся, — словом, радуются жизни. А где-то в затхлом трюме находятся другие люди, которых вышеупомянутые двуногие собратья и за людей-то не считают. Что они едят, чем живут и как живут, — всё это первых не беспокоит. Даже если однажды обнаружится, что трюм опустел и его жителей слопали акулы, — это никого не волнует…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *