Страждання молодого Вертера, його час і ми

1

Вертер далеко не перший, хто любив без відповіді. Від нерозділеного кохання страждало багато людей і до нього. Не тільки вигадані персонажі, а й справжні люди. Спочатку таке кохання з’являється в дійсності, живі люди не знають, що з ним робити, як жити, як виношувати його, як від нього тікати, позбутися його, – тому змушені шукати порятунку або хоча би способу навчитися існувати в такому невизначеному становищі. Деякі, як наприклад, Франческо Петрарка чи Данте Аліг’єрі, вдавалися до поетичної творчості. Якщо ж хтось не став поетом, то це зовсім не означає, що він не любив; нещаслива любов була майже в кожного.

Та Вертер впевнений у своїй винятковості. Він переконаний, що любить особливо, що його почуття – унікальні, що його страждання не схожі ні на чиї. Він каже: «Ведь то, что я знаю, узнать может каждый, а сердце такое лишь у меня».

Цим Вертер покладає важку ношу тільки на свої плечі. Таким ставленням до свого становища він обрубує зв’язки з дійсністю і закривається у своєму світі – не важливо, наскільки багатому.

Невже Вертер і його почуття неповторні, унікальні в своєму роді?

Тут треба згадати слова одного філософа: «Ви ще не народилися, а ваші почуття вже існували».

Людина є і тим, що було до неї, і тим, з чого світ розвиватиметься далі. Найважливіше ж те, що будь-яка індивідуальність і неповторність є насправді вираженням суспільного і дуже навіть «повторного». Принаймні до певного моменту, переступивши через який, особистість створює щось нове, виходить на рівень, досі невідомий людству. Навіть у сфері почуттів. Та щоб створити щось дійсно нове, потрібно пройти весь шлях, який пройшло людство у своєму становленні.

Вертер цілком передбачуваний. Бо ми знаємо, і його сучасники знали (може не так добре), щó він переживає. Інакше цю повість би просто не зрозуміли і не сприйняли, а Гете не був би передовою людиною свого часу і не зумів би виразити настрої своєї епохи.

Вертер – та ж «зайва людина», яку ми зустрічаємо уже в Радищеві, а далі в образах Чацького з «Горя від розуму», Євгенія Онєгіна, і навіть Печоріна. (Тип “зайвої людини” розкрився в російській класичній літературі, але зародився раніше – у німецькій культурі. Ніякого протиріччя тут немає, адже російська класика – це значною мірою класика німецька. Життя Російської імперії – особливо в період кінця 18-початку 19 ст. – було німецьким: королева Катерина, наука, університети, писемність. А прорив Росії в 19 столітті значною мірою став можливим завдяки перемозі німецького впливу над впливом французьким).

Хто страждає від того, що він нікому не потрібний, що його індивідуальні переживання не відкликаються в інших, бодай у комусь одному, той має не так багато варіантів виходу зі свого гнітючого становища.

Можна змінити середовище. Так робить Вертер – і це не допомагає. Можна вдатися до відчайдушного вчинку, наприклад, піти на війну. Вертер про це думає, але йому для такого кроку бракує мужності. А той же Євгеній Онєгін у кінці роману іде шукати своєї кулі на Кавказ. Печорін із «Героя нашого часу» та й сам Лермонтов тільки для того, щоби забути свої почуття і страждання, пішли на війну – і не повернулися звідти.

Можна нічого не робити, а чекати, поки “переболить”. «Час все лікує», – кажуть люди.

Сучасна мудрість, яку можна зустріти в книжках про успіх і гармонію із собою, радить відмовитися від страждань, не картати себе, не обтяжуватися нічим. Там же пишуть і про те, що треба цінувати себе, берегти себе, опікуватись своїм (перш за все своїм), і робити те, що корисно, цікаво, вигідно – у всіх сенсах – собі.

На ділі виходить, що кожен, хто переживає нерозділене кохання (а переживають його в своєму житті майже всі), залишається наодинці з собою і жодні поради йому не допомагають. Так само, як і досвід інших людей, так само, як і те, що написано в книжках. Кожен, абсолютно кожен переконаний, що його випадок – не схожий на всі інші. Так само і Вертер.

Повість ця тому стала такою відомою і популярною, тому її читають через двісті років після написання, бо вона вмістила в собі переживання всіх людей і нерозділене кохання як таке.

2

Проблема, яку підняв Гете в повісті, знайома всім. Це суспільна проблема. На жаль, ще досі людство не навчилося цю проблему вирішувати. Кожному окремому індивіду суспільство не може нічим допомогти.

І так буде ще бог зна скільки часу.

Людина не лише у своєму коханні самотня, вона самотня в принципі. В житті люди все більше віддаляються одне від одного, діяльність різних людей все менше залежить одна від одної, а все більше залежить від способу виробництва. За сучасного способу виробництва кожна окрема людина виявляється відірваною від плодів своєї праці. А оскільки більше нічим людина не займається, то вона, виходить, відірвана від себе, від своєї сутності. Це розподіл праці, це об’єктивне становище людини у світі. За такого життя у людини тільки нерозділені, неповні, унікальні (обмежені) почуття й можуть проростати.

Лессінг так писав у одному листі про “Страждання молодого Вертера”: “Нужно бы несколько слов о том, как развился в Вертере такой странный характер; как другой юноша с подобными наклонностями может уберечь себя от этого. Ведь он, пожалуй, может принять поэтическую красоту за нравственную и вообразить, что если этот человек столь сильно возбуждает наше участие, то значит, что он был хорош. А он вовсе не был хорош”. І там же: “Производить таких мелко-великих, презренно-милых оригиналов было предоставлено только нашему ново-европейскому воспитанию, которое так отлично умеет превращать физическую потребность в душевное совершенство. Итак, любезный Гёте, прибавьте в конце ещё маленькую главу, и чем циничнее, тем лучше”. (Цитується за книжкою: Чернишевський М.Г. “Лессинг, его время, его жизнь и деятельность”, глава 6). Чернишевський також вказує на те, що Лессінг задумав і навіть почав писати роман під назвою “Вертер, більш достойний поваги”. Сам Микола Гаврилович на стороні Лессінга, а не Гете.

І Гете, і Лессінг, і Чернишевський і всі інші, і навіть ми з вами погодилися би з одним: неможливо бути людиною в нелюдських умовах.

Отож, Вертер так нічого й не зробив своєю любов’ю. Якщо Данте писав про любов, яка водить сонце і світила, то Гете показав нам любов, яка нічого не водить. Та чи це він навмисно, чи іншої у його час не було?

Аби зрозуміти Гете і його повість про Вертера, треба побачити в яких умовах жив письменник і його суспільство. Яким було тогочасне суспільство і чому воно виховувало, як іронізував Лессінг, “таких дрібно-великих, мерзенно-милих оригіналів”.

3

Німеччина того періоду була ледь не найконсервативнішою країною світу. Батьківщина Гете після Великої Французької революції закрилася в собі, скрутилася в беззахисній позі. Німці дійсно злякалися подій, які відбулися в кінці XVIII століття у сусідній державі. Такої – жорстокої, кривавої – революції ніхто не хотів. Ті, хто вчора вітали взяття Бастилії, наступного дня проклинали тиранів з народу, що вершили його волю.

Генріх Волков, автор книжки про Гете і Гегеля «Сова Мінерви» пише, що та жменька людей, які хотіли би щось робити в дійсності, та не могли, взялася до праці розумової. Недаремно передові філософи й мислителі тієї доби майже всі – німці. Це якраз період німецької класичної філософії і Веймарського класицизму – розвитку філософії й мистецтва у Європі.

Саме життя показувало Гете, що ніякого іншого виходу для Вертера і людей, які страждають від своїх почуттів, немає. Сама дійсність була так влаштована, що тільки й лишалося, що ширяти в сфері високого, прекрасного, духовного – намагаючись звідти хоч щось розгледіти. Щоправда, тоді ще не було відомо, куди треба дивитися. Це потім виявилося, що вниз, на землю треба, а дивилися куди завгодно, аби тільки не повертатися в реальне життя – настільки воно було не для людей і настільки в ньому було людям тісно, важко й гидко.

Саме по собі страждання від нерозділеного кохання – так само, як будь-яке інше душевне переживання – нічого не дає. Від нього ні користі, ні шкоди нікому немає. Людина просто згорає. Заслуга Гете в тому, що він взяв це найсильніше почуття, найвідоміше людям усіх часів страждання і довів його до абсурду, вичерпав його. Після цього це почуття не могло лишатися собою і саме в собі, а мусило вириватися назовні, мусило працювати вже не на себе.

Дійсність, яку знав Гете, породжувала неповноцінних людей, нездатних своєї любов’ю перебудовувати світ. Це були кволі люди, на яких їхній час не міг опиратися. Наш час – теж.

4

Та все ж треба читати “Страждання молодого Вертера”. Адже ми нічим не кращі за Вертера – такі ж неповноцінні, “незакінчені”. Ми всі хворі на “професійний кретинізм”, ми вузькоспеціалізовані, ми роками протираємо штани на одному стільці, ми знаємо крупицю від того, що знає людство, ми – “недолюди”. Єдине, в чому ми кращі за Вертера, так це те, що ми відчуваємо: його метод вирішення проблеми нещасливого кохання не працює.

Сьогодні, звісно, теж ніхто не скаже й не підкаже що потрібно робити, якщо вже почуття “накрили” з головою. “Подорожуй!” “Займися ділом!” “Опануй себе!” Це всього лиш абстрактні вигуки, безглузді поради, які спричиняють не менше страждань, ніж нещасливе кохання. Але у нас, в порівнянні з Вертером, куди краще становище: ми маємо в запасі двісті років, за які людство навчилося чи принаймні намагалося вирішити багато проблем. Нам треба тільки подивитися на ці спроби.

 

Текст: Микола Рішенець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.