Декотрі гадки про літературу, байдужість та статті Миколи Добролюбова

Якось трапилося читати довідку про перекладачів творів української літератури на німецьку мову. Серед них видатне місце займає Еріх Вайнерт, котрий майже першим після Франка більш-менш вдало спробував перекладати Шевченка. А ще він перекладав твори Лесі Українки. Вайнерт вважав за своє завдання створити умови широкого розвитку нової німецької літератури. Її історія почалася після того, як знищення фашистської влади дозволило всім більш-менш відомим письменникам Німеччини знову жити на своїй батьківщині.

Було цікаво, кого Вайнерт обрав ще, щоби на основі їхніх творів піднімати німецьку літературну справу, вільну літературу вільної від фашизму Німеччини. Хай ніби Леся Українка ще відома на своїй батьківщині (бо кожен українець пам’ятає рожеві 200₴), а ось про Чернишевського та Добролюбова казати це важко. Колись я спеціально опитав про їхню спадщину декотрих росіян, але ніхто не зміг сказати нічого певного. Тобто їх не тільки не читають, але й майже не пам’ятають, що вони взагалі є. Не треба питати, чи у людей виникає бажання ознайомитися з творчістю Лесі Українки після огляду паперу з написом “двісті гривень”. Але ні Чернишевського, ні Добролюбова немає на російських грошах. Це взагалі добре, бо вони, як і Леся Українка, шукали способів зниження значення грошей у суспільному житті. Та все ж якось гірко від того, що росіяни не знають своїх мислителів, котрі міжнародно відомі, про яких з повагою писали видатні німецькі письменники й мислителі ще за їх життя. Виходить, що за німецьким досвідом, знання того, що й як робили Чернишевський і Добролюбов, може дуже допомогти в оздоровленні літературного й філософського процесу навіть такої країни як Німеччина. Та й взагалі в оздоровленні літературного процесу будь-якої, навіть дуже міцної, національної літератури. Що вже казати про наші країни, де панує громадська апатія: про Польщу, Україну, Білорусь, Росію? Тому, поміркувавши, я вирішив, що знайшов “крыніцу з якай варта напіцца”.

Про Чернишевського до цього часу я знав досить багато. Його політекономічні твори ще до цього часу вражають свіжою думкою. У своїх працях “Нариси з політичної економії за Мілем” та “Капітал і праця” він дуже переконливо доводить, що сучасна економічна політика Росії, Польщі, України та багатьох інших країн може призвести тільки до погіршення життя для більшості населення, для так званих у США 99%. Чернишевський помер вже майже 130 років тому, але непевність основ сучасної економічної політики він розкрив дуже переконливо. Тому він може вважатися класичним письменником з економічних питань. Але ще ж був роман “Що робити?”, котрий у 1870-х рр. перекладав українською Іван Франко серед інших найкращих творів, які він обрав для розширення простору думкам українського селянства того часу.

На поверхні нашого суспільства панує апатія. Це видно зі стану літературного процесу – все одне українського, російського, польського чи білоруського. З точки зору естетичної теорії, цей стан може бути розглянутий крізь призму категорії резигнація* (рос. безразличие). Ця категорія лише перша, якщо розглядати її у контексті теорії, яку побудував Анатолій Канарський — видатний радянський український мислитель матеріалістичного напрямку. Всі інші, наступні категорії естетичної теорії, котрі висловлюють розвиток небайдужого людського ставлення до себе й до світу, все ще не можна застосовувати до розгляду більш-менш широкої практики нашого суспільства. 

Що ж робити? – така й література, що навіть коли вона не зовсім відверто пропагує резигнацію (тобто не заслуговує на напис “треш” або “спам”), то байдужа. Байдужість до всього, яка дуже легко перетворюється на резигнацію, не може не усвідомлюватися як бридота, бо бридким звичайно вважається те, що заперечує елементарні умови людського існування. Почуттєвість належить до таких умов. Канарський невипадково відзначає, що резигнація найкраще усвідомлюється у стані повної відсутності суспільних функцій у діях індивіда, тобто у його біологічно незвичайних станах патологічного характеру (забуття, гіпноз і ін.) Тому не так вже безпечна література, яка не дає нам відчувати світ, яка проголошує резигнацію чи хоча б байдужість. Але така література, яка є несправжньою, переважає у видавницьких планах, бо гарантує прибуток. Байдуже суспільство викликає до життя літературу, яка ледь не героїзує байдужість. Прорвати коло може лише бажання змінити свій стан, зрозуміти, що таке справжнє людська почуттєвість, що таке справжнє людське життя на відміну від наявного сучасного життя, нелюдськість якого робиться все більш наочною та нестерпною. Це бажання змінити свій стан рухає у літературному процесі зростання небайдужості до світу, до себе, до суспільства з обох боків — читацького й письменницького. Цей процес зростання у випадку міцного підґрунтя породжує стрибок, про який писав колись Чернишевський розрізнюючи два стани:

“Винуватицею жалюгідного стану літератури завжди буває публіка: якщо публіка численна і пройнята живими прагненнями, немає в світі сили, яка могла б зупинити розвиток літератури, немає труднощів, які не були б переможені вимогами суспільства”.1

До того ж часу панувати у літературі будуть бридоти. Ось наприклад Микола Жарких спробував зробити критику на «Notre dame d’Ukraine» Оксани Забужко.

Що стосується самої книжки, то вона є втіленням принципу байдужого знущання над культурною спадщиною, письменницького самодурства, якщо казати мовою Добролюбова.

Ні в якому разі я не підтримую загальний світогляд Миколи Жарких, але ж в даному випадку не можу не відзначити слушність його протидії. Бо самодурство долається саме протидією, — неодноразово наголошував Добролюбов.

Микола Жарких писав: 

“Стаття написана з приводу книги Оксани Забужко «Notre dame d’Ukraine», виданої у 2007 році київським видавництвом «Факт». Книга присвячена творчості Лесі Українки. Вона написана у жанрі, проміжному між міфографією і графоманією, і містить багато помилкових тверджень (тобто таких, які суперечать позитивним науковим фактам), а також ряд положень, які для мене є суб’єктивно неприйнятними”.

Неправий Микола Жарких, це не “між міфографією і графоманією”, це саме знущання над культурною спадщиною. Починаючи з назви видавництва “Факт”, яке ніхто не хоче співвідносити зі змістом видань. Ще назвати письменницю “Нашою пані України” (це переклад французького речення «Notre dame d’Ukraine»). Що це як не знущання? Бо історична Леся Українка завжди була на боці мужиків, їй завжди було тяжко, що її просвітницькі спроби були дуже обмежені в умовах романовської монархії. Але зватися “пані” їй завжди було важко. Ідеалом для неї була людська рівність у сенсі вільного розвитку самодіяльності кожного, загальна гідність та суб’єктність, якщо казати філософською мовою. Загальна – означає для всіх, у тому числі й для мужиків. Тому й писала поетка:

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?

(Давня казка)

Яка ж це “наша пані”?

Не маю бажання розбирати зміст «Notre dame d’Ukraine». Це зробив Микола Жарких. Книжку цю взагалі шкідливо читати, бо вона варта музею бридот, оскільки утверджує байдуже ставлення читача до всього. Леся Українка мала іншу мету — дати найвищі зразки небайдужості українцям, пробудити в них людські прагнення, котрі по ходу їх здійснення будуть долати кооперацією важкі економічні умові. Прагнення, котрі дозволять власноруч збудувати нове, справжнє людське і гідне життя. Бо зараз майже ніхто не пам’ятає, що таке нове життя, за яке кличе змагатись письменниця. До тих, хто цього не пам’ятає й навіть не хоче знати, належить і авторка «Notre dame d’Ukraine». Що пропонує п. Забужко? Щось “між міфографією і графоманією”? Гідна оцінка таким книжкам — ганьба. До цього висновку приходить і Микола Жарких, оскільки він у декотрих рисах свого методу наближається до “реальної критики”, як це називав Добролюбов. Головне, що автор критики на книжку О. Забужко ще пробує порівняти факти писемності й більш-менш дійсні факти. Дуже жаль, що це не факти життя, але лише “позитивні наукові факти”. 

Та напрямок знищення впливу літераторів-пустобрехів Микола Жарких взяв більш-менш правильно:

“Для мене, наприклад, дурість «постмодернізму» (тобто чогось сучаснішого за саму сучасність) є очевидною, але ця очевидність ніяк не допомагає тисячам хворих на «постмодернізм» інтелектуалів, які на все підряд кажуть «дискурс» – так, неначе інших слів у мові нема”.

___

Повернемось до того, що перекладав Вайнерт.

Який стан суспільних справ спостерігав Чернишевський коли писав “Що робити?”? Байдужість лише ледь-ледь була відкинута декотрими суспільними групами. Коли Некрасов приїхав з Костромської губернії продовжувати свою працю у журналі “Сучасник” (Современник) після відпочинку, то на питання Чернишевського, чи будуть якісь зміні у суспільному житті з приводу загарбницького “визволення” селян, він казав: “Нічого не буде”. Але сам рівень небайдужості вимагав, щоби було поставлене питання “Що робити?”. Зараз суспільна апатія теж має призвести до того, що це питання колись буде виразно поставлено. Саме за це можна вважати Чернишевського класиком, бо він спробував дати відповідь не стільки про те, що робити, скільки про те, як робити, який спосіб дій кращий. Це було цікаво у Німеччині після початку денацифікації, це цікаво зараз майже повсюди – від Рейну аж по Волгу. Бо вже десь є деяке передчуття, що через кілька років має закінчитися епоха суспільної байдужості.

Саме тому для вивчення російської мови я обрав “Темне царство” (“Тёмное царство”) Добролюбова. Ця стаття є початком циклу з дослідження байдужості й прагнення до дій у декотрих суспільних групах тогочасного російського суспільства. Як це торкається сучасності? Чому варто вивчати російську, щоби читати Добролюбова (є німецькі переклади, але польських, білоруських і українських не знайдено)?

Моя цікавість до творів Добролюбова почалася як суто політична. Було цікаво, чи насправді сучасна Росія є “темне царство”? Чи панує воно ще десь у якихось куточках сучасного польського суспільства?

Невипадково Вайнерт назвав це дослідження Добролюбова класичним. “Темне царство” досліджує бізнес-середовище 1850-х рр. у росіян, яке було зображено видатним драматургом Островським у циклі його драм. Що ж тут має бути спільного із сучасною Україною чи Польщею? По-перше, те, що у всіх випадках основною суспільства є матеріальна залежність, що суспільство грунтується на грошах, на тому, що праця, яка померла в речах, панує над живою працею чи творчістю, яка є змістом життєвого процесу. По-друге, відмінність між Кабанихою з драми Островського та сучасним польським бізнесменом полягає лише у тому, що він розмовляє переважно польською мовою. Що ж стосується відсутності раціональності, то збіг повний. Форми пригноблення дуже змінилися. Цього важко не визнати. Але тиск пригноблення, його напрямок, його сила — це все лишилося. Якраз усвідомлення цього примусило мене сісти за клавіатуру.

Дуже цікаво, що драми Островського навряд чи можна розглядати у сучасності як те, що має безпосередню актуальність. Але ж їх значення для сучасності ще зберігається — доводить нам Добролюбов. Дуже цікаво спробувати усвідомити собі як видатному критику вдається побачити в цих драмах дещо, що актуальне навіть у сучасній Польщі. Його спосіб критичного розбору, який проголошується у тілі “Темного царства”, дуже цікавий своєю ефективністю. Він безумовно заслуговує на увагу й присвоєння, якщо аж до цього часу дуже значні й слушні висновки статей Добролюбова, котрі були написані у 1850-х рр. Цей спосіб (Добролюбов називає його “реальна критика”) безумовно заслуговує на застосування у розборі сучасного літературного процесу, бо всі інші способи призвели до того, що маємо — до панування байдужості у літературі, яка за своєю сутністю повинна будити в людях прагнення до небайдужого ставлення до світу, до себе, до суспільства. Інакше, що це за література, котра пропагує байдужість до всього, але не до себе, бо дає прибуток видавцям? Їй не можна вірити, бо якщо більш-менш послідовно триматися позиції байдужості, то й така література не потрібна. Якщо ж бажати змінити свій стан, то байдужа література не зображує ту основу, на ґрунті якої тільки й можна щось змінити. Тому така література теж непотрібна. Потрібна така література, зразок якої у своїх умовах явив Островський у своїх драмах. Тому не можна не розділити радість Добролюбова з того, що знайшовсь письменник, котрий зобразив життя саме так, щоб через те зображення можна було досліджувати неосяжні для побутового погляду пласти суспільного життя. Але не тільки досліджувати, а й робити через це дослідження краще суспільне життя через його зміну. Через дії, котрі були узгоджені із багатьма іншими людьми, котрі теж зацікавлені у подібних змінах.

Найбільш актуальна така зміна, про яку писав Добролюбов – це зміна головного принципу суспільного життя з панування і підпорядкування на співпрацю. Хтось може казати, що така зміна дуже грунтовна, тому майже нездійснена, ледь не утопічна. Але що з часів Добролюбова помітна тенденція саме у такому напрямку навіть у українському, навіть у польському, навіть у російському житті, – теж має бути помітно. До речі, найбільш цікавим з психологічного чи з філософського (гносеологічного) боків у “Темному царстві” й подальших статтях циклу є розкриття того, як принцип панування нівечить особу, як він знищує моральність та навіть її почуття у людях. Про це писали багато разів різні мислителі та психологи, один Фром чого вартий. Але Добролюбов розглядає питання панування більш близько до Геґеля, який у “Феноменології духу” теж спробує показати вплив панування на пана й на його середовище.

Безумовно, кожен з нас намагається зрозуміти як і чому здійснюється у нашій повсякденності панування, котре всіх гнобить, від якого не вільний навіть сам пан, хоча він і буде перечити сенсу цієї тези. Тому, якщо читач бажає у цьому розібратись, хай він відкладе для початку Фрома й Геґеля та почне читати статті Добролюбова. Бо там є така цікава думка про співвідношення філософії і літератури:

“Звичайно це відбувається не так для того, щоб літератор запозичив у філософа його ідеї і потім провів їх у своїх творах. Ні, обидва вони діють самостійно, обидва виходять з одного начала – дійсного життя, але тільки по-різному приймаються за справу. Мислитель, помічаючи в людях, наприклад, невдоволення справжнім їх становищем, розуміє всі факти і намагається відшукати нові основи, які б могли задовольнити вимоги, котрі виникають. Літератор-поет, помічаючи саме невдоволення, малює його картину так жваво, що загальна увага, яка зупинена на ній, сама собою наводить людей на думку про те, що ж саме їм потрібно. Результат один, і значення двох діячів було б те саме; але історія літератури показує нам, що за небагатьма винятками літератори зазвичай спізнюються. Тоді як мислителі, прив’язуючись до найбільш незначних ознак і невідступно проводячи ліпшу думку до найостанніших її підстав, нерідко помічають новий рух в ще незначному його зародку, – літератори здебільшого виявляються менш чуйними: вони помічають і малюють рух, який виникає тоді вже, коли він вже досить виразний і сильний. Зате, втім, вони ближче до понять маси і більше мають в ній успіху, вони подібні до барометра, з яким всякий справляється, між тим як метеоролого-астрономічних обчислень і прогнозів ніхто не хоче знати. Таким чином, визнаючи за літературою головне значення роз’яснення життєвих явищ, ми вимагаємо від неї однієї якості, без якої в неї не може бути ніяких переваг, саме — правди”.2

___

*Резигнація (літ., книжн.), резиґнація (зах.-укр, застар.) Цілковита покірливість долі.

___

Прочитати статті Добролюбова російською мовою можна за посиланнями

Темне царство (Тёмное царство)

http://az.lib.ru/d/dobroljubow_n_a/text_0180.shtml

Промінь світла у темному царстві (Луч света в тёмном царстве)

http://az.lib.ru/d/dobroljubow_n_a/text_0040.shtml

Що таке обломовщина? (Что такое обломовщина?)

http://az.lib.ru/d/dobroljubow_n_a/text_0022.shtml

___

1 Виновницею жалкого состояния литературы всегда бывает публика: если публика многочисленна и проникнута живыми стремлениями, нет в мире силы, которая могла бы остановить развитие литературы, нет затруднений, которые не были бы побеждены требованиями общества.

(Н. Г. Чернышевский, Лессинг, его время, его жизнь и деятельность)

2 Обыкновенно это происходит не так впрочем, чтобы литератор заимствовал у философа его идеи и потом проводил их в своих произведениях. Нет, оба они действуют самостоятельно, оба исходят из одного начала – действительной жизни, но только различным образом принимаются за дело. Мыслитель, замечая в людях, например, недовольство настоящим их положением, соображает все факты и старается отыскать новые начала, которые бы могли удовлетворить возникающие требования. Литератор-поэт, замечая то же недовольство, рисует его картину так живо, что общее внимание, остановленное на ней, само собою наводит людей на мысль о том, что же именно им нужно. Результат один, и значение двух деятелей было бы одно и то же; но история литературы показывает нам, что за немногими исключениями литераторы обыкновенно опаздывают. Тогда как мыслители, привязываясь к самым незначительным признакам и неотступно преследуя попавшуюся мысль до самых последних ее оснований, нередко подмечают новое движение в самом еще ничтожном его зародыше, – литераторы по большей части оказываются менее чуткими: они подмечают и рисуют возникающее движение тогда уже, когда оно довольно явственно и сильно. Зато, впрочем, они ближе к понятиям массы и больше имеют в ней успеха, они подобны барометру, с которым всякий справляется, между тем как метеоролого-астрономических выкладок и предвещаний никто не хочет знать. Таким образом, признавая за литературою главное значение разъяснения жизненных явлений, мы требуем от нее одного качества, без которого в ней не может быть никаких достоинств, именно — правды.

(Н. А. Добролюбов, Луч света в тёмном царстве)

Автор: Миколай Загорський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *