Толстой, Жадан і бухгалтерський облік

«Інтернат» Сергія Жадана читають, як не читають жодну іншу книжку. Попри фантастичний, як для сьогодні, тираж у 20 000 примірників, бажаючих прочитати роман усе одно більше. Тому про нього варто говорити.

Говорити мусить не тільки читач, а й внутрішня сторона літератури – критика. В Україні критика є. Причому, не тільки слабка.

Євген Стасіневич, наприклад, пише, що Жадан гарний художник, але поганий мислитель.

«Віддавна було зрозуміло, що Жадан – не письменник-мислитель, він радше автор-який-показує, той, хто точно підмічає деталі, вміє на порожньому місці витворити впізнавно-ексклюзивну атмосферу («Ворошиловград»), вкрай уважно обходиться з самою літературною матерією: ритм, оповідь, лейтмотиви».

«І коли він намагається не просто зображати, але й інтерпретувати реальність, починається велика прикрість. І в «Інтернаті» це є».

«Словом, Жадан – хороший письменник, але посередній соціальний критик». [1]

 

Толстой і його вчення

Жадан не перший, про кого так кажуть, а Стасіневич не перший, хто так говорить.

Корній Чуковський в своєму, як він його назвав у старості, «юнацькому гімні Толстому» захоплено писав про автора «Війни і миру»:

«…Толстому-художнику чуждо все это человеческое, и, когда, например, в знаменитом третьем томе «Войны и мира» Толстой вдруг начинает рассуждать – нам это кажется таким же странным, как если бы дуб, под сенью которого расположились десятки людей, вдруг заговорил бы и замахал ветвями и, волнуясь, заспорил бы с нами о наших человеческих дрязгах».[2]

Спочатку незрозуміло, чи він хвалить письменника, чи насміхається з нього. А далі продовжує:

«Это очень удивило бы нас и, пожалуй, в самом начале испугало нас.

Точно такое же чувство испытываешь, когда в «Войне и мире» читаешь философские размышления Толстого, – это чувство величайшего изумления.

Оно показывает, до какой степени все мы незаметно для самих себя, против всяких велений здравого смысла, считали создание Толстого созданием природы».

Все-таки нахвалює. Нахвалює за те, що той досконало вмів такі полотна життя написати, що не вірилося, що то лише полотна, а не саме життя.

Одразу за цим Чуковський ставить питання руба:

«Многие объясняли свое отношение к Толстому так: мы любим Толстого-художника и не любим Толстого-философа».

Це не зовсім правильне формулювання абсолютно доречного питання. Вживаючи «ми любимо», Чуковський тим самим тікає від відповіді, адже кожен читач дійсно має право любити чи не любити, йому може подобатися чи не подобатися. І от як сам критик відповідає на своє ж питання:

«Думаю, что это неверная формулировка все того же чувства, о котором я говорю. Здесь не художник противопоставляется философу, а всемогущий гений слабому человеку».

Ось так просто Чуковський поставив питання на рейки, по яких не можна їздити. Говорив про письменника – людину, пов’язану зі своїм часом, людину, яка виражає свій час і умови, яка говорить устами багатьох, – але побачив, що так надто складно, тож взявся говорити про генія. А що таке геній?  – над цим питанням сам Толстой думав дуже довго, нудно й безрезультатно. Тим паче важко говорити про «слабку людину» і намагатися щось із роздумів про неї «витягнути». Виходить, Чуковський не вирішив суперечність, а зробив вигляд, що її не існує.

Зовсім інакше на це ж питання відповів інший сучасник Толстого Георгій Плеханов. Мало того, що він був одним із найвидніших тогочасних літературних критиків, він ще й був активним учасником народницького й соціалістичного рухів, тобто говорив, писав і міркував конкретно, предметно – для вирішення реальної задачі, поставленої умовами й потребами боротьби проти самодержавства.

В статті «Заметки публициста» (з підзаголовком «Отсюда и досюда») він навмисно розмежовує художню й філософську сторони творчості одного з найвеличніших письменників, яких тільки знала світова література.

«Я не принадлежу ни к реакционерам, ни к охранителям. […] И тем не менее я тоже не могу «просто любить Толстого»; я тоже люблю его «отсюда и досюда». Я считаю его гениальным художником и крайне слабым мыслителем. Больше того: я полагаю, что лишь при полном непонимании взглядов Толстого можно утверждать […]: «С Толстым радостно. Без Толстого страшно жить». По-моему как раз наоборот: «жить с Толстым» так же страшно, как «жить», например, с Шопенгауэром».

На наступній сторінці розтлумачує:

«Само собою разумеется, что говоря: «с Толстым страшно», я имею в виду Толстого-мыслителя, а не Толстого-художника. С Толстым-художником тоже может быть страшно, но только не мне и не людям моего образа мыслей; нам с ним, напротив, очень «радостно». А вот с Толстым-мыслителем нам действительно страшно. То есть, чтобы выразиться точнее, было бы страшно, если бы мы могли «жить» с Толстым-мыслителем. К счастью, об этом не может быть и речи: наша точка зрения прямо противоположна точке зрения Толстого».[3, c.369-370]

Це не єдине місце, де Толстому-мислителю «дістається» від критика. Щоб ви були впевнені в тому, що я не тицяю пальцем в небо, наведу кілька прикладів.

В статті «Симптоматическая ошибка» Плеханов розбирав політичні погляди автора статті «Не убий никого».

«Я давно знаю, что Л.Н. Толстой – «толстовец», и я прекрасно понимаю, что всякий истинный «толстовец» не может не быть врагом движения, подобного тому, которое совершается теперь в нашей стране: всякое сектантство имеет свою логику. И я вовсе не хочу оспаривать здесь «толстовство»; я не хочу доказывать, что его логика несостоятельна. Кто же из нас, сторонников освободительного движения, этого не знает?»

Виразивши свій подив з того, що статтю «Не убий никого» опублікували опозиційні царській владі газети, причому опублікували без заперечень, Плеханов продовжує:

«Но великий писатель русской земли велик как художник, а вовсе не как сектант. Его сектантство свидетельствует не об его величии, а об его слабости, то есть о крайней ограниченности его общественных взглядов. И чем больше мы любим и чтим великого художника, тем прискорбнее для нас его сектантские заблуждения. А чем прискорбнее для нас его сектантские заблуждения, тем меньше у нас поводов для выставления их напоказ с тем почтительно-молчаливым приседанием, с которым наши оппозиционные органы напечатали статью «Не убий никого». [3, c.361-362]

Назвавши Толстого сектантом, Плеханов змушений розбирати, в чому це сектантство проявляється. На його думку, у всій логіці письменника – в різній мірі, але завжди. Оскільки таке звинувачення серйозне, критик відповідає на нього з усією серйозністю і вичерпністю, тож починає з того, які у Толстого стосунки з богом.

«Так рассуждают все религиозные люди, совершенно независимо от того, верят ли они в одного бога или же в нескольких. Главная отличительная черта подобного рассуждения состоит в его полнейшей логической несостоятельности: оно предполагает недоказанным именно то, что требуется доказать, – существование бога. Раз признав существование бога  и раз представив себе бога по своему собственному образу и подобию, человек затем уже без всякого труда объясняет все явления природы и общественной жизни».

І відсилає до Спінози:

«Еще Спиноза очень хорошо сказал: «Люди обыкновенно предполагают, что все вещи в природе, подобно им самим, действуют для какой-нибудь цели, и даже за верное утверждают, что и сам бог направляет все к известной определенной цели, ибо они говорят, что бог сотворил все для человека, а человека сотворил для того, чтобы он почитал его». (Спиноза. «Этика», стр.44)».[3, c.373]

Це саме те, що передбачається у Толстого, пише Плеханов, – доцільність. Толстой майже ніколи не залишав телеологічну точку зору, і навіть не хотів залишати, про що зізнався сам в «Сповіді»:

«Жизнь мира совершается по чьей-то воле – кто-то этою жизнью всего мира и нашими жизнями делает свое какое-то дело. Чтобы иметь надежду понять смысл этой воли, надо прежде всего исполнить ее, делать то, чего от нас хотят. А если я не буду делать то, чего хотят от меня, то и не пойму никогда и того, чего хотят от меня, а у ж тем менее – чего хотят от всех нас и от всего мира». (Толстой Л. «Исповедь», стр. 45)».[3, c.374]

Звідси – «толстовство». А це було не просто слово, не відсторонене поняття, а реальна, втілена в дійсність жива сила, головним принципом якої було: «Не убий». Варто підкреслити, що існувати відсторонено від реальності ця сила не могла. Сам Толстой регулярно публікував свої твори, а це, як ви можете здогадатися, головний козир «толстовства». Художні ми розглядатимемо твори чи публіцистику – однаково всюди зустрічатимемо ту саму логіку, «філософію доцільності». Від цієї філософії дуже просто перейти до того, чим жив і чому вчив Толстой: не вбивати, – або, як писав про нього Максим Горький, «вчив терпіти»,  – тобто не втручатися, спостерігати й “нести свій хрест”. Але така позиція – хочеш того чи ні – є підтримкою чиєїсь позиції, якоїсь сторони, як правило, сторони не прогресивної і не гуманістичної, а реакційної.

Гарно це підсумував Плеханов:

«Не будучи в состоянии заменить в своем поле зрения угнетателей угнетаемыми, – иначе сказать: перейти с точки зрения эксплуататоров на точку зрения эксплуатируемых, – Толстой, естественно, должен был направить свои главные усилия на то, чтобы нравственно исправить угнетателей, побудив их отказаться от повторения дурных поступков. Вот почему его нравственная проповедь приняла отрицательный характер. Он говорит: «Не сердись. Не блуди. Не клянись. Не воюй. Вот в чем для меня сущность учения Христа». (Толстой Л. «Спелые колосья», стр. 216)».[3, c.408]

Якби мені довелося говорити про філософію Льва Толстого, то я би відштовхувався від епілогу роману «Війна і мир». Де-де, а тут він чітко показав свою логіку. Саме в цьому епілозі він продемонстрував у всій красі своє вчення, на яке намагався «натягнути» весь роман – благо, не вдалося: все ж таки не тільки слабкий мислитель, але й чудовий художник. Правда життя проклала собі шлях. Та от, мені вистачило б одного речення. Одного, бо воно містить в собі у згорнутому вигляді всю філософію «толстовства».  Ось воно:

«Почему же это случилось так, а не иначе?»

 

Толстой і Жадан

На перший погляд, нічого спільного Жадан з Толстим не має. Між ними більше ста років, один – сучасний, інший – абсолютно не вписується в теперішню Україну. Мірятися геніями, масштабами творчості взагалі немає сенсу. Кожен письменник – це унікальна сутність, це власний, свій погляд на світ. Та це тільки на перший погляд.

Мало того, що по відношенню до обох письменників сучасні їм критики написали, що вони “хороші художники, але погані мислителі”, так ці критики ще й правду сказали.

І справа зовсім не в розподілі на художника й мислителя. Це просто схема, яка сама по собі майже нічого не означає і до суті справи не дістає. Це одежина, яка всього лиш є свідченням суперечливості самої творчості письменника.

В статті про Жадана можна було би спокійно обійтися без Толстого, але не в нашому випадку. Річ у тому, що Лев Толстой і Сергій Жадан не просто схожі, а в сутності своїй – одне й те ж. Тут уточнимо, що мова йде не про “всього” нашого сучасника, а тільки про останній його роман. Так само Толстой іноді “не відповідав сам собі”. А ось якщо ми розглянемо роман “Інтернат”, проаналізуємо його, віднайдемо його логіку, філософію того життя, яке в романі описане і “проживається”, то стане зрозуміло, що філософія ця не щойно виникла, а стара як світ. Толстой же теж не сам все придумав. Як і будь-який інший письменник, він, що стосується філософії, зовсім не створював, а віднайшов, пригадав. Жадан же просто перейняв: з книжок чи з дійсності – це вже неважливо. І нічого поганого в цьому немає – на те він і письменник, щоб брати з життя.

Будь-що, створене людиною, має логіку. Художній твір не може обійтися без ідеї. Всяка ідея, в свою чергу, вписується в якусь філософію. Філософія, власне, це і є ідея. Письменник може навіть не підозрювати, що написав щось таке, що схоже з якоюсь філософією. І це нормально, бо і філософія, і художня література – обидві виростають із життя.

Стасіневич – не Плеханов, але питання поставив правильно. Щодо відповіді, то він її не шукав. Ми так би й не знали, що робити зі схемою “хороший художник – поганий мислитель”, якби не заглянули в історію. А там Плеханов чітко розкрив сутність філософії Льва Толстого і “толстовства” в цілому. Ім’я тієї філософії – телеологія. А це не стільки логічна струнка система, керуючись якою можна змінювати світ, жити й розвиватися, скільки універсальний метод для “натягування” історії, фактів, подій під готову відповідь. Це не про те, щоб вникати в сутність подій чи, тим паче, розвитку як такого. Це про те, що “інакше бути не могло” і, відповідно, “все що не трапляється, трапляється на краще”. І відрізняється від теології лише тим, що в останній бог є завжди, з нього мислення починається, а в телеології – до бога приходять.

В Сергія Жадана в романі “Інтернат” та ж сама логіка. Замість бога, щоправда, там інша субстанція – реальність, а по-простому – сьогодення. В романі “Інтернат” головний герой реальність не вивчає, не досліджує, не змінює, не розвиває, не перебудовує і не руйнує – він її проживає. І замість того, щоб зробити із нею хоч щось, він, на пару з автором, цю реальність виправдовує.

 

«Інтернат» Сергія Жадана – перший і останній роман про війну?

Член журі Книги року ВВС Віталій Жежера пише, що «про нашу війну це таки справді перший роман. А може й останній. В усякому разі – поки що єдиний».

Цей критик з самого початку рецензії розкрив усі карти і, не пояснюючи, відразу називає речі своїми іменами – тобто, як захоче. От він роман похвалив спочатку, а далі так до нього і ставиться, як до святого. Не можна сказати, що Жежера тут непослідовний – навпаки, дуже послідовний. Як корабель назвав, так він і поплив.

Нас ця рецензія не задовольнила, оскільки читачеві немає місця на власну думку, а приєднатися до думки рецензента важко, оскільки не ясно, звідки вона взялася.

Тим не менше, ми тепер точно знаємо, що не можна розглядати «Інтернат» як роман про війну – просто тому, що це роман про людину на війні. І не тільки тому, що «книжка про війну» – концепція, яка не вдалася навіть в члена журі престижного конкурсу.

Сам автор книги в інтерв’ю тому ж таки ВВС так пояснював, що писав про мирне населення, про звичайних людей, про «їхній вибір і відсутність у них вибору, про їхню позицію і відсутність у них цієї позиції, необхідність брати на себе відповідальність і відсутність звички брати на себе відповідальність. Весь цей комплекс дуже складних і болючих питань, які багатьох непокоять і турбують».

Відповідно, автор ставив перед собою такі завдання:

«Для мене було важливо спробувати показати, як я і говорив, ці події очима мирного населення. На будь-якій війні місцеве населення позбавлене голосу».

Коли в Жадана запитали, що він думає з приводу того, що дехто називає його останній твір «головним романом про війну», він відповів так:

«У мене скептичне враження. Мені не подобається, коли книзі приписуються такі речі. Воно не має жодного стосунку до написаного в книзі, більше до промоції. Я насправді ніколи не думав писати головну чи найважливішу книгу про цю війну. Мені було важливо деякі речі проговорити і я їх спробував проговорити».

І додав пізніше:

«Хотілося показати цю ситуацію необхідності вибору, зміни твого ставлення до світу. Можливо, це не пов’язано напряму з війною. Коли людину ставлять перед необхідністю вибору, коли вона змушена робити вибір, інакше ризикує втратити себе».

Так що залишимо Віталія Жежеру в  спокої, а спробуємо розібратися в самому творі, бо, як відомо, твір потрібно судити за його власними законами.

 

«Інтернат» Сергія Жадана – про те, як змінюються люди?

Вчитель, думаючи, що без нього розберуться, що «це не моя війна», лишається в місті. Невдовзі, як і варто було очікувати, війна починає стосуватися і його – безпосередньо. В умовах, до яких він не готувався, мусить бігти забирати племінника з інтернату. Так пізнає війну.

Все-таки гарно, що тут пишеться не про вояку-героя, відважного солдата і його подвиги, а про людину, якій війна заважає жити, бо знищує все людське. Жадан, звісно, не перший, хто вдається до такого прийому. Згадати ту ж «Бойню №5», чи «Поправку 22», чи «Подорож на край ночі». (Про це ж саме фільм “Піаніст” Поланськи, за автобіографією Владислава Шпільмана). Це навіть не стільки літературна сторона питання, як життєва. Написати можна як завгодно і що завгодно, але те, що в нашому суспільстві є потреба осмислити війну, це факт. І хто ж, як не мирне населення, на плечі якого лягла вся тяжкість утримання, забезпечення війни, мусить її осмислювати?

Автор знайомить нас із головним героєм, якого звати Паша, і який поки що нічого в житті не зробив. Він ніхто. Нам повідомляють, що він вчитель, але на педагогічній ниві він не те, що зірок з неба не хапав, а просто вгору не дивився. Паша – це людина, яка завжди пливе за течією. У нього апатія до всіх і до всього, він байдужий, повністю байдужий до реального життя.

Аж тут починається війна. Типовий представник нашого суспільства, який нічого спільного з війною не має, ніяк до неї не ставиться, опиняється в умовах, коли просто доводиться якось до неї поставитися. Він мусить забрати з інтернату племінника, і в ході цього «рятівного походу» мав би змінитися. Але практично не змінюється.

«Ясна річ, мені не хотілося показати, що протягом трьох діб людина може докорінно змінитися. Але те, що за цей час людина може зробити якісь висновки і в майбутньому щось може змінитися, то так, хотілося це показати», – каже Жадан.

Це ж та сама логіка, яка в усім відомому виразі: «Не можна змінити життя за одну ніч, але можна змінити думки, які змінять життя».

Це що, виходить, що війна не особливо-то вплинула на Пашу, якщо він не змінюється? Він побував у гарячій точці, три доби тікав від смерті, ховався від куль, захищав себе і малого, – і залишився таким, як на початку?

Трішки змінився.

Справді, автор же не говорив, що завдання роману – показати розвиток, становлення головного героя, а сказав, що просто хотів подивитися на війну очима мирного населення, яке від війни найбільше страждає.

Це не роман-випробування, де головний герой з кожною сторінкою дорослішає. Це, як його називають, «роман-подорож». До того ж, подорож триває всього лиш три дні.

 

Побачити війну за три дні

Сергій Жадан зовсім не перший, хто вирішив показати головне і вкластися в кілька днів. Це робив, приміром,  Джойс в романі «Улісc», це також робив той-таки Толстой.

В книзі «Дитинство» Толстой зображує події не всього дитинства, а лиш кількох днів. Недаремно так, адже він хотів схопити головне, а все несуттєве – відкинути. Толстой займався «діалектикою душі», тобто трансформаціями внутрішнього стану, психології героїв, в залежності від того, що вони робили і що з ними робило середовище.

Це одна з головних – якщо не головна – складових вдалої книги: створення характеру й подальша його перевірка. Причому не письменник мусить вигадувати для героя нові, все складніші випробування, а сам герой починає жити свої життям, стикаючись то з одним, то з іншим, переборюючи то середовище, то себе.

В Толстого, коли він змальовує життя хлопчика, який не знає нічого, про що йому не розповідав гувернант, це виходить прекрасно. Але чи діятиме такий метод з питаннями складними? У «Війні і мирі» недаремно автор малює масштабні полотна життя багатьох, а не зосереджується на комусь одному. Тільки так можна мати хоча б якесь уявлення про життя і війну, яка заважає жити.

Чи можна інакше? Навряд чи. Сергій Жадан спробував осмислити війну, але виділив головному герою для виконання такого завдання всього лиш три дні. Тому герой і не особливо-то розвивається, а тільки жадібно хапає поглядом картини розрухи, жорстокості й безнадії. А хіба може бути щось інше, якщо відправною точкою слугує невідомо що? Так, саме невідомо що, бо спробуй розібратися за три дні, що це за війна, звідки вона взялася, за кого я, для чого це все? Заплутаєшся у власних неясних думках-враженнях, від чого ті ставатимуть ще більш темними й недоступними. Світло надії на щасливий кінець всієї цієї історії невпинно згасатиме з кожним кроком, з кожним словом, з кожним подихом Паші – активної сили книги. Ні, іншого кінця не може бути, тільки такий – апокаліптичний.

Це постмодерністський, так би мовити, “занепадницький” підхід. Звісно, автору нічого не лишається, як тільки сказати в кінці, що більше ніколи не буде так, як було колись. Стасіневич вважає, що добре, що Паша попри невідоме завтра все одно діє, а я думаю, що Паша діє не для абстрактних завтра, а виходячи із конкретного моменту. Питання тільки в тому, чи робить Паша те, що дасть йому бодай-яку надію на щасливе завтра. Звісно, ні. І зовсім не тому, що Паша такий недалекоглядний. Він просто змушений діяти в таких умовах, коли не зрозуміло, що таке добре, а що таке погано, – не знає, що таке це саме сьогодні.

Все тривожно, все змінюється – звісно, тривожно не всім, а тим, хто вчепився за момент, за епізод, і з нього, з моменту, дивиться в минуле, в майбутнє – з цього моменту хоче вивести історію. Йому тільки й лишається, що зітхати, що все змінюється швидше, ніж ці зміни може осягнути людина.

Це одна із головних проблем роману «Інтернат». З самої книги ясно, чим автор хоче займатися, що він робить, куди веде свого героя, що хоче сказати, але при цьому очевидно, що його прагення розбігаються із тією дійсністю, яку сам він малює. Інструменти не ті.

Паша – звичайний чоловік, який чхати хотів на те, що його не стосується. Це найважливіший «інструмент», яким користується Жадан протягом всього твору.

Жаданова логіка ясна. Він покладає великі сподівання на те, що через одну людину можна розкрити суть війни. Може й так, бо все суспільство відразу не опишеш. Але біда в тому, що не того героя створив Жадан. Замість відшукати соціальний тип і піддати його сумніву, перевірити на війні, Жадан плекає особливого, одиничного, не такого, як всі – скільки б разів автор не запевняв, що Паша – образ вчителя. Ні, це образ не вчителя, а тільки Жаданового вчителя.

Це не та книжка про війну, прочитавши яку можна цю війну зрозуміти. Скоріше всього, зовсім не про війну. В Жадана вийшло написати про те, що таке уявлення людей про війну, і як вони розбиваються об справжню війну. А щоб побачити, що таке війна взагалі, треба був би інший погляд, інший герой, інший сюжет. Так, Жадан багато взяв із Хемінгуея, але Хемінгуей – не єдиний письменник, досвідом якого можна було би скористастися. Його досвіду, насправді, замало. Адже сам Тато Хем своїм методом  – рухаючись від «Я»: відстороненного спостерігача – зміг не всі питання вирішити. Для книжки про війну Жадану мало просити свого героя Пашу визначитися, самоідентифікуватися – інакше автор, виходить, хотів би сказати, що якби всі люди визначилися, за кого вони, то війна б припинилася. Це ж не так у реальності.

Та й з такими вчителями, як Паша – ще гірше, ніж на війні. Це очевидно після епізоду, коли Паша згадує про випадок в школі, коли хлопці ледь не вбили однокласника лопатою, а вчитель мовчки дивився на звірство з вікна.

 

Це роман про «почни із себе»?

Не можна змінити життя за три доби, але можна змінити думки, які змінять життя?

Паша справді дуже багато думає. Думає, при чому про те, що відбувалося до війни. В романі багато «занурень» героя в свої спогади про передвоєнне життя. Цим самим Жадан немов би визнає, що трьох днів для осмислення такої важкої теми – мало.

Паша пригадує, бачить, де зробив щось не так, тицяє пальцем в небо, намагаючись вгадати, де ж той момент, коли все пішло шкереберть.

«Флешбеки» для автора цього роману – спасіння. Паша постійно щось згадує, так, неначе від його спогадів щось залежить. Але насправді ні. Не стільки від нього – зовсім не від нього, – а від історії всього суспільства. А «флешбеки» – це випадковості, частковості, які нічого не означають. Це фрагментики. З частковостей і абстракцій гарну логіку не витягнеш. Умільців, які за це беруться – одразу видно.

Подивіться лишень, куди нас повертає логіка роману, яка повільно, але впевнено підводить нас до моралі.

У нас є людина, яка пливе за течією і байдужа до всього. Вона так би й жила собі, а потім так би й померла – і всім було би байдуже. Але трапляється горе: приходить війна. Ніхто, крім Паші, не може зробити того, що треба зробити в умовах війни – привести додому, в порівняно безпечне місце племінника. Паша, роблячи те, що мусить робити, замислюється, чого ж так склалося. І, за допомогою сякого-такого аналізу кількох вирваних із контексту епізодів дворічної давнини, приходить до висновку: самі винні. Буквально: не ходили на вибори, не голосували, чхати хотіли на політику, не цікавилися одне одним – от до чого це призвело. Кожен із нас був байдужим – і от що маємо! «Приводячи війну у свій дім, ти ризикуєш втратити дуже багато», – відповідає Жадан в тому ж таки інтерв’ю.

Невже Жадан думає, якби всі ходили на вибори і всім було не все одно, то нічого б не було на Донбасі з того, що тепер там коїться? В романі читається саме така позиція.

Автор немов запитує у нас, навіщо ми привели війну в свій дім. Незалежно від того, що ми йому скажемо, що йому Паша скаже, у автора вже готовий наступний хід, який, проте, залишається не сказаним. Суть його в тому, що, якщо ми винні в тому, що так склалося, то ми повинні тепер розгрібати цю біду. Що йому відповісти – що ми «почнемо із себе»? До цього рішення він і підштовхує.

Так і не ясно, що стоїть для Жадана на першому місці: людина чи країна. Чи ми за все відповідаємо, чи не ми?

«Насправді це співвідношення не лише з Донбасом, а з усім нашим постколоніальним суспільством, де є певна невкоріненість, настороженість, певна відірваність від суспільства, від країни як такої. Коли є ти, є країна, і ваші інтереси не збігаються і більше того конфліктують.

Очевидно, що це не зовсім здорова ситуація, коли ти в своїй країні почуваєшся зайвим елементом. Очевидно, що це неправильно».

Неправильно, це точно. Що ж робити? Чекати, доки країна протягне тобі руку допомоги чи самому стати країною? В «Інтернаті» є тільки одна відповідь: важко сказати. Тому три дні в романі тягнуться, тягнуться, тягнуться, а головний герой ніяк не вирішить, на чий бік стати. Та й чи потрібно йому покидати свій бік, бік звичайної людини?

 

Книга не про війну, а про папороть

Це не Пашина війна, – це ясно. Тільки не ясно, чи засуджує автор Пашу, чи виправдовує його.

«Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо», – каже один із героїв роману. «Кинуті й нафарбовані». Воно-то так, але це ж не тільки війни стосується. Ми й в мирний час так живемо, навіть лише в мирний час. А на війні якраз-таки до нас приглядаються: як не служити, то «волонтерити», чи просто грошима допомагати. Тобто в мирний час нікому до людини діла немає, але якщо є потреба – а вона обов’язково виникає – використати людину як гаманець, як ресурс, як робочу силу, як зброю – то ласкаво просимо. Я розумію Пашу: чи в таких умовах можна не бути байдужим? Дійсно, доки нас не можна використати, ми живемо в інтернаті – великому складі з мінімальними зручностями й простором.

Є в романі один цікавий персонаж – фізрук. Автор поставив на фізрукові хрест. Точніше сказати, автор просто стверджує, що це не людина: чи тому, що той любить своє дитинство, бо воно йому щасливим видавалося, чи тому, що фізрук не став ні на чий бік. Директорка інтернату ж навпаки каже, що треба стати на чийсь бік – тоді буде легше, та й наче правильніше. Автор далі пише про директорку ледь не як про святу мученицю. Паша не може визначитися, на чиєму він боці.

А може то війна така, що в ній немає нашого боку? Якщо обидва боки не влаштовують? Пашу ж війна в принципі не влаштовувала. Він, якщо замислитися,  існує поза життям – не живе. Жадан каже, що вчителює, але насправді той тільки уроки відсиджує – він випав із життя, його немає.

Тут уже книга, виходить, зовсім не про війну, а про життя, про місце людини в суспільстві. Толстой в тій же “Війні і мирі”, задаючися цим же питанням, відповідав приблизно так: не можна ділити неподільне суспільство на особистостей. Відповідно, історію вершать не особистості, але й не суспільства (бо тоді подібні питання не народжувалися б), а щось більше: сама історія. Тобто бог. Цікаво, на чиєму боці Жадан?

Окрім всього написаного вище, є ще один епізод в романі “Інтернат”, який може допомогти нам відповісти на поставлене питання. В кінці книги солдат дає Паші шматок скам’янілої папороті, яку взяв у музеї, якого вже немає. Встиг врятувати найцінніше. Тепер же, вимушений залишатися тут, на війні, просить Пашу зберегти цінну знахідку, бо це історія.

Як бачите, скільки Паша не поринав у спогади, скільки він у своєму минулому не намагався знайти помилку, яка привела нас до війни, він без допомоги солдата, з яким його звів випадок (автор), так і не зрозумів би, що треба берегти історію, нашу історію, з якої все почалося. І замість того, щоб шукати, де ми помилилися і де все пішло не так, Паша тепер тримає в руках те, з чого все почалося.

Як бачите, Жадан теж тікає від відповіді на питання. Він не знає, де ми помилилися і чому все сталося так, хоча сам же набридав цим питанням своєму Паші. Він переконаний, що інакше статися не могло. А раз не могло, то навіщо тоді шукати місце, де “все пішло не так”? Краще повернутися до місця, де “все пішло так”. Де все було добре і не було воєн. Де росла мирно папороть і колихав листя вітерець…

Намагаючись пояснити суть явища, не прослідковуючи його становлення, у Жадана нічого не вийшло. Кинувши свого героя в обставини, так як батьки, буває, кидають дітей в озеро, аби ті навчилися плавати, Жадан зрозумів, що так він, автор, сам на воді не втримається. Показати окремі фрагменти життя можна. Пояснити війну через три дні – занадто складно. Зрозуміти її логіку, побачити революційні й реакційні риси суспільної свідомості, та ще й на війні – неможливо.

Тому Жадан і повертається, повертається назад аж до тих пір, доки не стане на тверду поверхню. А поки він не досягне такої опори, йому доводиться і вгадувати, і ратувати за громадянина, а не людину, – що він упродовж роману й робить; в нього вибору немає. Перевага громадянина в порівнянні з людиною для автора “Інтернату” очевидна, адже саме слово “громадянин” вказує на те, що це більше, ніж одна людина, вказує, що є щось, що об’єднує просто людей.

 

Бухгалтер, в якого все сходиться

Тут треба не заднім числом обдумувати, шукати «прокол», а показувати становлення війни. В романі Жадана немає ні «самого початку», ні «самого кінця». Герой просто намагається виплутатися із тих обставин, в яких опинився за волею автора.

В статті «Не розчаровуватись» Сергій Жадан так починає:

«Чи могло бути інакше тоді, чотири роки тому? Думаю, ні. Наша історія не могла бути іншою. Більш того – ще нічого не закінчилося. І нічого не втрачено».

«Чи могло бути інакше?» – запитує Жадан.

«Почему же это случилось так, а не иначе?» – запитує Толстой в епілозі до свого найбільшого роману.

Найцікавіше те, що обидва, поставивши питання з висоти свого часу, відповідають, що не могло. Що все, що сталося – все вело до того, де ми тепер є. Обидва, відповідаючи на свої питання, ідуть не від причини, а від наслідку. Толстой і Жадан – обидва перетворюються в бухгалтерів, які «заднім числом» вирішують проблеми. Бухгалтери «підганяють» те, що було, під те, що їм треба, а треба їм те, що вже є зараз, тепер, вже. Це та сама доцільність, яку помітив у Толстого Плеханов. Коли все підкорюється одній цілі, яка вже відома. Коли мислиш не від причини, а від результату.

Толстой-мислитель й Жадан-мислитель –  бухгалтери. Толстой, коли йому доводилося обирати, на чий бік стати, завжди обирав релігійну покірність, повертався до вигаданих для себе самого правил життя. І проповідував наліво й направо. Жадан в романі «Інтернат» не задумуючись стає на сторону не людини, а громадянина, який мало того, що винен в усіх бідах країни, своїх нещастях, так ще й мусить тепер ставати на чийсь бік, покидаючи свій бік, людський. Жадан-мислитель – бухгалтер, який «заднім числом» заповнює пробіли в «звітності», показуючи, де люди помилилися. І мало того, він, як би це не було дивно, на стороні податкової – прапора, мови, країни – всієї цієї субстанції. Цікавий у нас письменник, який ледь не написав «перший і останній роман про війну», правда?

Жадан дуже схожий на старосту в класі, який хоче дружити з усіма, але й не впасти в очах вчительки. І щоб не впасти в очах вчительки, стає на її сторону – проти однокласників, тобто проти нас, читачів.

Мирослав Кравець

Література:

    1. Євгеній Стасіневич. «Інтернат» Жадана: дорога до тихого дому. Режим доступу: www.chytomo.com/news/internat-zhadana-doroga-do-tixogo-domu
    2. Чуковский К. Толстой как художественный гений. 1908 г.
    3. Плеханов Г.В. Литература и эстетика. Том 2. История литературы и литературная критика. Государтвенное издательство художественной литературы. М.: 1958 г.
    4. Віталій Жежера. Перший і останній роман про війну. Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/features-42054730
    5. Жадан про “Інтернат”: приводячи війну у дім, ти ризикуєш втратити багато. Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504?ocid=socialflow_facebook
    6. Сергій Жадан. Не розчаровуватись. Режим доступу: http://m.nv.ua/ukr/opinion/jadan/ne-rozcharovuvatis-2260404.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *