Звідки взявся “вусатий фанк”?

На «Вусатий фанк» я покладав надії з самого  початку, відколи побачив рекламу. Не скажу, що лічив дні до виходу стрічки в прокат, але знав, що неодмінно подивлюсь. Ну а як же: «Смерічку» слухав-переслухав, джаз – обожнюю, та й взагалі – українська музика 60-70-х просто цікава.

Чекав я від фільму ні багато, ні мало: хотілось зрозуміти українську музику тієї пори як явище. Я знаю окремі гурти, чув окремі імена, проте ніколи не міг пояснити собі, чому саме тоді відбувся такий сплеск у вітчизняній музиці.

Фільм показує, звідки виріс наш «вусатий фанк». А ось звідки:

  1. З копіювання західної музики. Покоління, яке відвідувало радіотехнічні гуртки, легко навчилось ловити польські радіостанції, які, в свою чергу, транслювали найсвіжіше із Англії, Франції й США. Почувши музику «звідти», любителі й професіонали намагалось її скопіювати. У них швидко вийшло, а далі – справа техніки.
  2. Із загальної атмосфери «відлиги». Ця атмосфера стимулювала до експериментування.
  3. З високого рівня «типового любителя». Музична освіта була масовою, тож і навички пересічного музиканта дозволяли грати музику якісно. До того додайте ще й хорошу школу ресторанної музики, де виконавці повинні були вміти грати все.
  4. Зі звернення до фольклору.

Стрічка складається переважно з інтерв’ю, нарізок із виступів різних гуртів, документальної хроніки. У фільмі забагато диктора, який весь час говорить, не даючи часу на роздуми. Що ж – так вирішили автори.

Не варто судити цей фільм за форму. Вона доволі слабенька, як кажуть, «сира». Приятель мій так описав суто «кіношний» бік «Вусатого фанку»: «Це як нормальна шавуха з паршивим соусом». Я з ним радше погоджуюсь.

Те, що у фільмі є всі інгредієнти, у мене сумнівів не викликає. Проте всі ці окремі елементи купи не тримаються. Немає художності. Я розумію, що це документальний, а не художній фільм, та це зовсім не заважає йому мати цілісність. 

Значно цікавіше обговорити ідею стрічки. Її найповніше висловив Олег Скрипка, коли сказав, що ми втратили відчуття синкопи.

Синкопа – це зміщення акценту із сильної долі (частки) на слабку. Цей прийом часто використовується в джазі й не тільки.

Корній Чуковський у книжечці «Від двох до п’яти» доводить, що діти опановують мову через копіювання дорослих, але це копіювання лише спочатку. Насправді ж постійне приміряння уже готових слів, звуків, словосполучень до нових ситуацій – важка творча робота. І художники вчаться малювати, починаючи з копіювання. Беруть кращі зразки – і просто перемальовують їх. Та й вся академічна освіта побудована за принципом «навчитись кращому з пройденого». Саме така творча робота була пророблена представниками «вусатого фанку».

У фільмі добре показана логіка поставання «вусатого фанку». Музиканти почали з «передирання», а коли помітили, що втрачають себе, зосередились на суто своєму, на рідному, на фольклорі. Цим самим дали формі новий зміст і – тільки подумайте! – змінили форму.

Я не музичний експерт, та, порівнюючи нашу музику 60-70-х років із тогочасною європейською, замислююсь. Очевидно, що багато чого нам не вистачало, деякі жанри ніяк у нас не представлені. Але взяти ту ж «Смерічку» – вона універсальна, багата, різнопланова, при цьому самобутня. Самобутність – це вершина копіювання і результат великої роботи. Про це у фільмі говорив Олексій Коган, коли пригадав слова одного американського джазмена: “Ви хочете грати так, як ми? Грайте, але грайте своє”.

У фільмі звучить думка про те, що нам сьогодні, щоб віднайти своє місце серед інших національних культур, треба подивитись на досвід «вусатого фанку». Сумнівів немає, треба. Та цього буде мало. Пригадувати, як вдалось тоді, аналізувати й досліджувати, чому вдалось, недостатньо.

Мені здається, що кожен, хто хоче допомогти українській культурі піднятись на новий рівень і зайняти гідне місце серед інших культур, повинен спершу до її рівня дорости. Саме так це й працює: самобутність – це повернута до себе всезагальність. Тож доведеться нам спершу вмістити в себе світову й українську культуру, насамперед класику.

Даючи інтерв’ю «Вусатому фанку», звукорежисер Володимир Замараєв так сказав про сучасну музику, порівнюючи її з музикою своєї молодості: «Це небо і земля». Небом він називав рівень, який відчував молодим. Спеціаліст, майстер, просто так він цього не сказав би.

Та й Олегу Скрипці я не бачу підстав не вірити. У фільмі він кілька разів нарікав на те, що сьогодні (стосується не тільки музики) люди розрізняють тільки сильні й слабкі долі, бачать тільки чорне й біле, реагують лише на виразний контраст. І автори фільму з ним погоджуються, повторюють його думку про важливість слабкої долі. Тут їм треба вірити.

Не можна, втім, розуміти цю думку буквально. Слабка доля відчувається тільки тоді, коли є сильна. Сенс саме у перенесенні акценту. Інакше кажучи, український «вусатий фанк» не виріс нізвідки.

Тому сьогодні він неможливий. Не технічно неможливий – з цим проблем немає, а цілісно, як явище. Це добре показав кінець фільму, де група сучасних музикантів зіграла на сучасний лад одну з пісень «вусатого фанку». Технічно все добре, а душі немає. В музиці ж душа головне?

Хочемо повторити такий стрибок української музики – треба починати з самих основ: дати сильну музичну школу. Я відходив на клас фортепіано вісім років, тож уявляю, як у нас подають класиків, як учать ремеслу. Так учать, що після випуску не хочеться грати зовсім. А слід було б навчати так, щоб діти музику любили. Все починається з простого. І музичні школи повинні це враховувати. Та ще важливіше, щоб вчителі вірили, що можуть виховати музикантів і композиторів світового рівня. Вірили – й відповідно навчали. Без цього нам тільки польки й марші, як сказав Скрипка, і лишаються.

Фільм «Вусатий фанк» створили люди, які люблять музику й розбираються в ній. Автори намагались передати своє захоплення глядачам. Їм вдалось, але завдяки самій музиці, завдяки документальній хроніці й загальній атмосфері. Предмет у фільму хороший.

Після «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» я вірю в українську документалістику. І після «Вусатого фанку», хоч він і понизив планку, продовжую вірити. Нерозказаних тем надто багато, щоб українське кіно не розвивалось. Потреба в ньому гостра.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.