Замість епілогу

Півтора роки ми читали докласичний західноєвропейський роман, а тоді попросили учасників літклубу (тобто, себе) поділитися враженнями. Відповіді були такими:

Настя:

У мене не вийшло запалитися програмою західноєвропейського роману, тому майже дві третини зустрічей я прогуляла.

Коли дійшла черга до Данте, я не встигла його прочитати і дуже пожалкувала. «Божественна комедія» настільки заволоділа учасниками клубу, що всі наступні зустрічі неодмінно спливала в дискусії. Данте якось так усе розставив у своєму творі, що безхибно цілить характерами та ідеями в будь-який історичний контекст чи морально-етичну дилему.

Відкриттям стали дві книжки: «Дон Кіхот» і «Гамлет».

Читаючи про того придурашеного рицаря в дитинстві, я лише посміхалася з витребеньок Дон Кіхота, доброти Санчо Панси, тварин, які поводили себе як живі люди. Тоді все виглядало логічно і весело. Велике розчарування чекало на мене в дорослому віці. Виявилося, що Дон Кіхот і я після випуску з університету – це дві однакові людини, що так само безстрашно вриваються в незрозумілий світ і отримують болючі ляпаси. Чим більше ти хочеш бути корисним суспільству, тим частіше тебе виставлятимуть дурнем і «колотитимуть» палицями.

А Гамлет раніше жив у моїй голові як тривожний персонаж, який боїться власної тіні та перебуває в найвідомішій на планеті невизначеності. Та Шекспір показав мені справжнього воїна, людину, яка не боїться ризикувати, яка кидає виклик усьому гнилому та віджилому в сучасному їй суспільстві. Шекспір вчить людину відчувати, що «щось тут не те», і показує сценарій дій.

Нарешті – про клуб. Він виконує, мабуть, найважливішу роль: вчить говорити, слухати і розуміти людей, які сидять поруч або навпроти.

Альфред:

С детства мои отношения с литературой не сложились, не любил я ее. Родители заставляли читать, все время ставили в пример брата, который поглощал книги одну за другой. Может, поэтому к первому курсу института у меня “на счету” было всего до десятка полностью прочитанных книг, да и те дались непросто. “А для чего эти ваши книги нужны, Библии хватит на всех, только на нее и стоит тратить время”, – думал я тогда. Но времена менялись, менялись и мои взгляды. Случайно мне удалось познакомиться с безумными ребятами, которые на серьезных щщах обсуждали непонятные строки классиков.

Спустя эти два года книгу я хотя и не полюбил, но зауважал, за что спасибо этим людям. Безусловно, литература – неотъемлемая часть жизни, поэтому литературу нужно исследовать, чтобы жить было проще и тебе и окружающим. Да, я лишь на первой стадии этого исследования, но хочу продолжать его и дальше. А западноевропейский роман – крутая штука, всем советую.

Полина:

Люблю Leport за чувство мысленного дискомфорта, которое он вызывает внутри. В каждой встрече нахожу для себя мысли, которые цепляют, вдохновляют на познание чего-то ранее скрытого, новых сторон будто бы уже хорошо знакомых вещей. После каждого вечера я выхожу словно с еще меньшим понимаем произведения, чем имела изначально, но это непонимание для меня гораздо ценнее любых предыдущих убеждений.

Думаю, мое решение попробовать прийти на обсуждение (а после и не одно) стало для меня возможностью посмотреть на литературу с непривычной позиции и поменять к ней отношение вообще.

Льоша:

Складно було ввійти у Leport. Коли приходив на зустрічі, то відчував, що там існує купка людей з журналу, які тримаються своєю відстороненою ком’юніті й не впускають у неї ту купку людей, які приходять, а до того ще й не сприймають те, що друга купка говорить або навіть агриться через це. На “Гамлета” прийшла дівчинка, яка висловлювала свою думку щодо твору, але вона не співпадала з думкою тієї купки з журналу, тому вони на неї накинулися, як голодні собаки на кістку. (Через це в більшості випадків я мовчу). Або коли на Вечорах поезії була “дискусія” про поезію епохи, люди почали просто собачитися один з одним, бо купка організаторів не сприймала (не чула?) думки інших (про картоплю з котлетами запам’ятав на все життя). От, думаю, проблема в тому, що вони не хочуть сприймати нову аудиторію й вороже ставляться до новачків, і ставляться, як вища знать до простолюдин (порівняння має якийсь сенс?).

Однак я продовжую ходити, бо час від часу виринають слова, над якими можна задуматися; (підтримування форми?). Сам Leport непогана штука:) Хоча іноді дискусії не літературні, а “окололитературные”, бо ніхто не може достукатися до суті, а блукає навколо. От. Як мінімум, це хороша можливість послухати, що люди за фахом не літератори думають про тексти:)

Паша:

У часи, коли кожен сам за себе, ми як ніколи почуваємося самотніми. Нам здається, що все добре і погане відбувається лише з нами. І тут, чи то від суму, чи то через шкільну програму, ти робиш крок до прочитання (класичного) літературного твору. І якщо тобі пощастило, здійснюєш неймовірне відкриття. Невже автор теж думав про те, що і я, невже він відчував те саме? НЕЙМОВІРНО! Ти і не помітив, як полюбив його, і не можеш стримати цікавості до нього, хвилюєшся і страждаєш разом із ним. А потім стається найжахливіше, коли ти розумієш, що людини, котру ти полюбив, вже як двісті чи усі п’ятсот років немає серед живих і ти ніяк не зможеш стати частиною його життя.

Але згодом виявляється, що окремо від тебе він мав стосунки з іншими коханками і коханцями. Котрі заходили до нього пізно ввечері перед сном, обгорнувшись ковдрою, чи притулившись до вікна в метро, або в парку на галявині серед людей. І вони через кожну п’ятницю, о 19:00, збираються, щоб поділитися своїми спогадами про моменти близькості з ним. У процесі обговорення ти дізнаєшся, що чогось не знав про нього або не помітив; піднімаються питання, котрі на перший погляд здавалися не пов’язаними з твором – до прикладу, що таке людина, матерія, дух.

Після цього починаєш розуміти: що, як не література так пов’язує епохи, людей в їхніх почуттях, показує розвиток цих почуттів, місце кожної людини і кожного мистецтва в цьому розвитку? Вже не залишається сумнівів, що ці “коханці” запліднені ідеями і почуттями, стануть вже не частиною, а продовженням життя свого улюбленого автора: в народженні та у вихованні нової Людини!

Санька:

Для мене найдивовижнішим було те, як Leport із “клубу заради книжок” перетворився на товариство задля людей. І в цьому немає і нотки пафосу – це проста проза життя для будь-кого, хто з відкритим серцем опановує світову культуру. У цій праці зникає книжковий фетишизм, помирають балачки про популяризацію літератури (вигідні лише видавцям і грантоїдам), про письменництво як стиль життя, – натомість читати стає звичкою, писати робиться нормою, а книжка виступає органом для освоєння світу.

Ясна річ, що для такого перевтілення підходить не всяка література. Мало хто хотів би дивитися на світ замиленими очима, осягати його запаленим розумом і торкатися кволими руками. Орган має бути здоровим, – і тут, на жаль, треба відзначити хворобливу цікавість сучасної літератури до всього покрученого, захирілого і безпорадного. Сподіваюся, що часи, коли мерці хапають за ноги живих, минуть, – можливо, не в останню чергу через такі ініціативи як Leport.

Тільки от підсумки по прочитаній програмі підбивати не хочеться. Навпаки, хочеться працювати далі, докладаючи до роботи вдвічі більше зусиль. Все ж лише почалося! А підсумки – то для епітафій.

Эмма:

 Обычно, когда начинаю разбираться в том, что конкретно повлияло на какие-то особо важные решения, изменения в жизни и на взгляды на неё, то никогда не получаю конкретного ответа, а лишь перечисление ряда событий и шагов, которые способствовали имеющимся обстоятельствам.

У всех людей наступает жизненный тупик, паралич решительных действий, ведь просто-напросто уже не знаешь, не понимаешь, что/как/зачем/почему.

Единственное адекватное решение – идти и разбираться. Вроде бы само собой разумеется, но каждый раз воспринимаю подобную фразу уже в новом ключе, уже с новым слоем опыта, знаний.

Так вот, мало только трудиться и разбираться в какой-то якобы своей избранной сфере. Учитывая, что всё наше существование – одна огромная система со множеством самых разных подсистем, царств, видов и подвидов, то и смотреть приходиться глубже, дальше и шире.

Нет, никто не обязан, но иначе лично у меня получается эрзац, прекурсор, нарисованная дрессированным дельфином мазанина…

И это вооовсе не то, на что заслуживает человек в подлинном смысле, никто не желает быть каким-то пусть многоклеточным существом, но бактерией. Никто не хочет быть чем-то второсортным, – но ведь для каждого это и главная проблема, которую важно не только решить, но и выявить, осознать, а лишь потом уже решать.

Именно об этом и речь – как увидеть в себе огромный потенциал, который обязательно стоит проявлять.

Я прекрасно понимаю, что всё очень индивидуально, относительно, зависимо от множества разных событий – единственного рецепта нет, но есть изначальное стремление найти ответы на вечные вопросы. Вопросы, частично перечисленные выше о смысле жизни как отдельного индивида, так и всего общества, процесса их развития. Вопросы о вещах, к которым всегда придётся возвращаться, чтоб переосмыслить свои ориентиры, ценности и принципы.

Находясь в таком состоянии глупо просто оставить всё как есть и смириться с наличным. Любопытство порой порождает прекрасные вещи. И вот находишь Лепорт.

P.S.: Не волшебное лекарство с одинаковым воздействием на душу и разум любого человека, а лишь один из немногих качественных вариантов переосмысления себя.

Вика:

Благодаря Лепорту и программе по изучению истории западноевропейского романа я научилась трем вещам: смотреть на любой вопрос с разных точек зрения, слушать и учиться у других людей и структурировать свои мысли в текст. Не так уж много, хотя и немало.

Мы читали книгу за книгой и порой нам казалось, что мы просто хотим дождаться, когда наконец скажем “вот это точно был роман”. Этого не случилось, что хорошо сразу по двум причинам:

– читая книги по программе, мы видели, что многие чувства, действия и поступки героев были нам близки, в чем-то мы находили сходство их с собой, с жизнью современного общества и его противоречиями. Мы искали ответы на волнующие нас сегодня вопросы. К примеру, любовь: мы удивлялись, как схематично и грубыми мазками она показана в “Дафнисе и Хлое”, затем по-рыцарски трагично в “Тристане и Изольде”, каким возвышенным идеалом была она у Данте и глубокими душевными терзаниями у Мари де Лафайет и аббата Прево. Для этих авторов, как и для человечества в целом, это был долгий процесс познания себя и мира. А у нас теперь есть шанс последовать за ними на этом пути, понять, какое очередное превращение переживает любовь сейчас;

– коллективная работа позволяет узнавать больше и учиться быстрее (ведь мы каждый раз готовили доклады, чтобы рассказать другим об авторе, социальных и политических обстоятельствах его жизни, духе того времени в целом), натолкнуться на мысли других людей, обсудить, поспорить и поставить себе новые вопросы. Останавливаться только потому, что закончилась программа, не хочется – значит, работа продолжается. И важна эта работа тем, что она не изучает книги, а учит людей. Не только учит, но и воспитывает, что вдвойне ценнее.

Оля:

Одно из важных достижений Лепорта – хорошо продуманная и структурированная программа, в которую включены самые значимые произведения в истории литературы. Благодаря литклубу у меня появлялась мотивация читать книги, за которые я бы вряд ли взялась самостоятельно.

Что самое главное, прочтение этих книг было вдумчивым: много внимания уделялось анализу произведения в контексте исторических процессов, происходивших в тот период, когда жил и творил автор. Мы пытались понять, что стало предпосылкой создания того или иного романа, какие социальные проблемы в нем поднимались, и остались ли они актуальными и сегодня. Найти ответы на эти вопросы нам помогали и теоретические статьи, которые мы читали помимо самих художественных произведений. Не менее важно и то, что участники кружка после прочтения и обсуждения делали выводы и оформляли их в собственные статьи, а потом выкладывали их в общий доступ на сайте Лепорта.

Ознакомление с шедеврами мировой классики ни для кого не будет пустой тратой времени, ведь в этих книгах собран богатейший опыт прошлых поколений. Участники Лепорта не просто прочитали эти произведения, но и приложили немало усилий, чтобы понять их идеи и сделать для себя выводы. Искренне жалею, что у меня не хватило времени, а местами терпения, чтобы осилить программу кружка от начала до конца и в полной мере, но даже освоив её частично, я получила бесценный опыт и множество положительных эмоций.

Сергій:

Новачку дуже важко зрозуміти в чому суть літклубу Leport. Адже літклуб — це не збіговисько людей, закоханих у літературу — там на неї “гавкають раз в раз, щоби вона не спала”. Літклуб — це не місце для власних вражень від прочитаних текстів — учасників там цікавлять тільки враження всього людства, а не окремих, навіть найоригінальніших його представників. Літклуб — це не літературознавча тусовка, де обговорюють “смажені” факти з біографії письменників або займаються кропітким аналізом творів, читаючи “од слова до слова, не минаючи ані титли, ніже тії коми”. Літклуб — це не гурток постмодернових інтелектуалів, які вже не мають сумніву щодо непізнаваності світу та марності шукань якої-небудь об’єктивної істини — учасники тільки те й роблять, що все піддають сумніву, як Декарт, блукають у пошуках істини, як Аристотель, заперечують всі заперечення, як Гегель, та шукають логіку цілого, як Спіноза, навіть якщо не знають цих прізвищ. Літклуб Leport — це місце, де кожен може відчути себе справжнім літературним критиком, який намагається “поставити на місце” письменника за його заслуги перед історією, а не дати оцінку “10 із 10, вибір редакції”. На літклубі виховують смак до літератури, історії та філософії, а не годують солодким печивом та кавою. Літклуб — це не інтелектуальний відпочинок після роботи чи навчання, “то труд важкий, гарячка невдержима”. Чи до вподоби вам таке? Чи здатні ви утримувати напруження суперечностей в своїй душі та колективі? Чи бажаєте ви стати частиною літературного процесу? Якщо “так”, то літклуб — це місце саме для вас.

Дима:

Один из моих друзей совершил кругосветное путешествие. За 79 дней он посетил более 40 стран – на то, чтобы посмотреть каждый город у него было максимум два дня. Когда у него спросили, зачем ему была нужна такая горячка, он ответил: “Теперь в каждый из этих городов я могу вернуться и чувствовать себя как дома”.

Наверное, что-то похожее я чувствую сейчас, когда закончилась наша программа по западноевропейскому роману. Очевидно, что упаковать историю развития человеческой чувственности (пусть и в одном из ее многообразных моментов) в два года даже очень интенсивной учебы не получится. Но теперь из абсолютной terra incognita классическая европейская литература превратилась для меня в “место, куда хочется вернуться” и снова погрузиться в гудящую сонмом голосов жизнь.

Главная мысль, которая не давала мне покоя все время литклуба – это то, что история – не просто “прошлое”, это биение пульса жизни прямо сейчас, то, что происходит на наших глазах, в наших поступках.

Дочитав последнюю страницу последней книги программы я понял, что многое мне хочется перечитать. Но впереди – новые книги, новые чувства и новые мысли.

Маша:

Якось восени два роки тому я прийшла на Лепорт, бо прочитала майже всі їхні статті на той момент і вирішила, що хочу писати так само влучно й гарно, як і ці автори. До того я думала, що книги пишуться приміром так: письменник настільки багато прочитав іншої літератури, що став у цьому професіоналом і врешті решт почав писати свої книги. Тобто зробив таку собі компіляцію всього попередньо ним прочитаного. Лепорт допоміг мені зрозуміти, що все насправді набагато складніше. Звичайно, можна писати книги таким способом, і є багато авторів, які саме так і пишуть. Але це якраз ті автори, чиї імена губляться десь на полицях книжкових магазинів, серед безлічі книжок-одноденок. Вони не переживають і кількох років, перш ніж опинитися в забутті, витіснені з полиць новими “бестселлерами”. Насправді сьогодні дуже багато письменників, більше ніж їх коли-небудь було в історії. Але хто з них залишиться такими ж величними постатями в очах прийдешніх поколінь, якими ми сьогодні бачимо Данте, Шекспіра, Гете, Вольтера? То в чому ж секрет геніїв літератури? Щоразу на кожній зустрічі ми знову й знову даємо відповідь на це питання і щоразу все повніше й повніше охоплюємо історію становлення літератури. І з’ясовуємо, що у великих письменників зовсім не було ніякого секрету їх загадкової і неосяжної геніальності. Що це не було примхою долі або вдалої комбінації генів. Так само як і те, що не було спеціального рецепту для формування цієї геніальності. Для кожного із них справедливою є лиш одна річ: вони писали не заради слави і гарних продажів книжок, як це роблять зараз. Вони писали, бо не могли не писати. Бо це був їхній спосіб існування. Бо вони хотіли сказати правду, зобразити життя таким, яким воно насправді є, а також збагатити його, піднести на новий культурний рівень. І далеко не завжди їхні сучасники могли осягнути це. Якщо сприймати книги лише як засіб для подолання нудьги, то класична література явно програє сучасним фільмам, іграм, відеоблогам і будь-яким іншим розвагам. Тож навряд чи Лепорт підходить для обміну особистими враженнями від книг. Так само не підходить він і для демонстрації знань фактів із життя письменників. Для цього існують енциклопедії, але вони, попри те, що зберігають усі факти на світі, не дають відповідей на питання, чому один письменник навіки залишається в пам’яті людства, а іншого читають лише його знайомі та знайомі знайомих. І цих відповідей не знайти, якщо вбачати в літературі лиш сукупність книжок і їх наступну компіляцію.

Це була бочка меду, але, на жаль, є в ній і ложка дьогтю. Тому що останнім часом я відчуваю, що Лепорт збився з курсу. Або він був взятий на якийсь химерний острів. Ми так довго йдемо цим курсом, історією західноєвропейського роману, що вся команда вже й не пам’ятає, звідки він узявся, і які скарби ми маємо там віднайти. Вже почалася цинга та нудьга, дехто опинився за бортом. Чому так сталося — важко сказати. Але маю припущення, що ми аж надто віддалилися від життя. Ми зайшли в глибини літературознавства надто далеко і ризикуємо перетворитися на людей, які читають, щоб читати. Ну і щоб був привід збиратися. І читаємо тільки за програмою. Й обов’язково за графіком. І ще має бути квота по статтям для кожного. Але ж почекайте, для чого програма? Що буде, якщо ми дізнаємось урешті-решт, що таке роман? Що коли графік і норма виробітку — це не найкращі способи осягнути літературу? І чи в тому має бути мета всієї цієї важкої праці, щоб просто швидко читати багато книжок і потім їх обговорювати? Нехай навіть із позицій всезагального, вічного й доброго. Ми маємо десятки статей про те, яким має бути хороший письменник і хороша книга, та постійно з’являються нові. Але що аж ніяк не з’являється, так це діяльність, спрямована на те, щоб стати отим хорошим письменником. Складається враження, що хороший письменник — це якась невловима субстанція, яка існувала тільки колись давно, а зараз про це годі й мріяти! І замість того, щоб виступити проти такого положення речей, ми лиш сумно розводимо руками й кажемо, що писати — це дуже важко, спочатку треба прочитати всі книги в правильному порядку. На жаль, я ніяк не можу із цим погодитися. Але й чарівного рецепту вирішення всіх проблем я також не маю. Хіба як не перетворювати справу за покликом серця в непорушні схеми, правила та графіки.

 

Сашка:

Якби ж то була одна книжка, в якій є відповіді на всі питання!

Але такої книжки немає. Книжки взагалі мало дають відповідей. Вони радше ставлять нові питання.

М. Добролюбов ставив перед художньою літературою одне завдання: показувати життя таким, як воно є. Не всякий автор впорається із таким завданням. Часто ми беремо в руки книжку з вірою у те, що у ній показана життєва правда. Буває так, що автор і не думав показувати якусь там правду, а показав. А буває так, що письменник тільки того й хотів, щоб «об’єктивно зобразити дійсність», дуже старався – а вийшло неправдиво, по-книжному.

Сьогодні важко знайти письменника, який визнає, що не хоче бути голосом епохи. У нас всі письменники хотіли би бути володарями душ людських. І це нормально. Тільки-от нам, читачам, дуже не вистачає тих авторів, які готові брати на себе сміливість бути дороговказами. Письменники забувають, що вони є слугами народу.

Література зобов’язана направляти читачів, показувати народові, де, у чому, як він живе і намічати, хоча би пунктиром, шляхи розвитку. А завдання сучасного читача – будувати літературу, вимагати від неї, щоби вона вирішувала не свої власні завдання, а стала частиною життя, будувала його.

Поки що український читач живе середньовічними поняттями про літературу. Це ставлення полягає у пошані до будь-чого написаного. Якщо людина написала книжку – значить розумна, значить щось знає. Молиться читач на першу-ліпшу книженцію, готовий кланятися в ноги інтелігенту – просто тому, що «це ж культура»!

Тому нас і годують чтивом. Тому літераторам не доводиться думати більше й краще. А нащо? Ми ж і так купимо, прочитаємо, похвалимо.

Цим і викликаний інтерес нашого літклубу до класичної літератури. Не тому ми читаємо класику, що вона краща, ніж сучасна література. Ми, насправді, читаємо не всю класику, а тільки ті твори, які вирішували якісь життєві питання. Такі твори, які виростали із самого життя тільки для того, щоб це життя осмислити і навіть змінити. Нам цікаві ті письменники, які не боялися вести читачів за собою, які, хай і помилялися, але виражали якусь позицію, доводили її, були готові боротися за неї – і боролися, гинули у цій боротьбі.

За три з половиною роки ми пройшли три програми: російську класику, українську класику і про становлення західноєвропейського роману. Треба визнати, що навіть найгірший твір із тих, які ми обговорювали на літклубі, все одно стоїть вище за ті зразки сучасної писемності, котрі відзначаються преміями і про які пишуть літературні журнали, що є «золотими стандартами журналістики». І це не заслуга тієї, класичної літератури. Це слабке місце нашого часу, нашого читача, наш із вами промах. Нам треба вчитися, читати, пропускати крізь себе ту людську культуру, в якій уже народилися, розуміти її, відбирати серед неї те прогресивне, що поведе нас далі. А головне – ми мусимо, зобов’язані самі йти вперед.

Штудіюючи класику, ми робимо перший крок у цьому великому поході.

Лилия:

Книги – это миры, с которыми мы сталкиваемся при прочтении: мир Петрония, Данте, Боккаччо, Шекспира, Мильтона…  Эти миры странные, непонятные, но мы находим в каждом из них что-то близкое и нашему миру. Каждый из авторов был чутким человеком своей эпохи, внимательным к жизни, к тому, что его окружало. Каждый из них запечатлел свою эпоху со всеми её противоречиями, и благодаря этим людям мы можем познакомиться с целой эпохой. Не всегда мир прошлого легко понять, каждая попытка прикоснуться к нему становится нелёгким трудом. Но лучшие авторы готовы рассказать о своём мире, если только мы будем готовы слышать их. Наш кружок – это попытка показать, что мы готовы. Мы все разные, у каждого своя жизнь; часть её мы проживаем в личных заботах, однако несколько вечеров в месяц мы собираемся вместе и знакомимся с шедеврами мировой литературы. С этим удивительным прошлым нашей общей истории.

Марія:

Із самого початку я точно знала, що не буду нічого говорити. І справді: за 1.5 роки літклубу всі слова, які я сказала (окрім однієї доповіді) можна легко порахувати. В Лепорт на перші зустрічі ходило багато людей і був навіть модератор, який різко зупиняв кожного, хто говорив більше, ніж можна було за регламентом. Я тоді думала, що мені потрібен переклад їхніх речень, що вони дуже серйозні і знають, що таке жарти тільки за визначенням, але ніколи не на практиці. Допоки не побачила, як вони дуркували тоді, як хтось читав аж надто нудне оповідання. І попри те, що я нічого не казала і не читала нічого теж, було у них щось таке, що змушувало мене кожного разу приходити і йти після зустрічей додому пішки. Бо потрібно подумати. За весь цей час я не знаю майже нічого про становлення західноєвропейського роману, зате я тепер можу чітко окреслити те, що для мене важливо: письменник ніколи не береться сам із себе. (Спасибі).

Виталий:

Как-то раз пару лет назад я захотел что-то поменять в своей жизни. Связано это было с окончанием бакалаврата – когда что-то заканчиваешь, всегда возникает чувство пустоты. Плюс ко всему, я хотел ненадолго убежать от своих дел и, недолго подумав, решил, что литература – это неплохое место для побега: в конце концов все жизненные неурядицы в детстве уходили на второй план за хорошей книгой.

Но я был не совсем прав. Литература – это не место куда можно сбежать. Хорошо написанные книги захватывают дух, отвлекают от сиюминутных проблем – и тут же забрасывают тебя новыми и актуальными. Сами по себе книги не созданы для того, чтобы быть орудием решения неурядиц, но косвенно они этому способствуют. Книги, которые хочется читать, аллегорически – либо напрямую – отражают дух эпохи и ветер перемен ей присущий. Читая книги, ты получаешь возможность рассмотреть через их призму день сегодняшний, и понять, что события этого дня содержат в себе иной раз те же проблемы, что и сотни лет назад. – Пути решения данных проблем? Вот этого уже никто не расскажет, нужно решать самому.

Лепорт хорош тем, что, обучая правильно читать литературу (вдумчиво, с осознанием контекста событий, через обсуждение и, иногда, через перепалки и острые комментарии) он заставляет пересмотреть свои взгляды на мир и понять, что ты в чем-то неправ. «Глуп тот человек, который никогда не меняет своего мнения» – так говорил Уинстон Черчилль. И я думаю, что в новой программе клуба я еще не раз вернусь к пересмотру своих взглядов, как это было в прошедшем курсе западноевропейского романа.

Богдан:

Литературный кружок, увы, особо посещать не удавалось – были обстоятельства. Но тех встреч, на которых я успел побывать, и книжек, которые прочёл, мне хватило с головой.

С книгой я в отношениях уже давно и, честно говоря, полагал, что мы отличная пара. Я часто с ней виделся, восходил на горы её смысла и погружался в глубокие бездны знания… Впрочем, никаких гор и бездн в помине не было – это мне только казалось. Да и книга вовсе не считала, что мы с ней пара.

Осознал я это случайно. Однажды я зашёл в библиотеку и попал на литературный кружок: не помню уже, какого автора обсуждали, но вечер был посвящен украинской литературе. Сказать по правде, укр.литература ещё со времён школы была для меня скучной темой, где всё крутится только вокруг крестьян. Кружок открыл мне глаза: прежде я не задумывался, например, почему классики писали непременно на эти темы и почему они не могли писать о другом. Можно было бы долго пересказывать суть тогдашней дискуссии, но лучше обратиться к соответствующим статьям Лепорта.

Я это к чему веду: сама книга содержала ответы на эти вопросы, но я их не видел – и ответов, и вопросов. Не понимал, в общем, книжку. А все потому, что для того, чтобы книгу понять, стоило подходить к ней не со своей случайной интерпретацией, а посмотреть на неё с исторической позиции, отыскивая в книге свидетельство эпохи, а не случайный произвол автора.

Лит.кружок позволяет лучше понимать литературу и книги. Во-первых, Лепорт не берёт любую попавшуюся книгу, – их миллионы, если не миллиарды, всё равно всех не прочтёшь, да хотя бы одну из них едва ли удачно выберёшь, – а берёт целое направление литературы, изучая его от начала до конца. Это позволяет проследить взаимосвязь и вообще рассмотреть книгу исторично. Во-вторых, кружок – это коллективная работа, которая позволяет увидеть в книге куда большее, чем когда читаешь её сам и видишь в ней только своё.

Соразмерно с тем, как я лучше понимаю литературу, – и, ясное дело, книгу, – я лучше понимаю прошлое и современность, то есть окружающую действительность. А с более полным пониманием мира приходит и более полное понимание себя: это вещи взаимоопределяющие. Благодаря этому (надеюсь!) я становлюсь лучше как человек. Думаю, это главная и самая ценная возможность, которую даёт литературный кружок: серьезно изучая литературу приобщаться к культуре и тем самым учиться быть человеком.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.