За що боровся Спартак? (За романом Рафаелло Джованьйолі)

Аби познайомитися з історією Спартака, достатньо подивитися одну з численних екранізацій або прочитати якусь книжку про нього. Нижче ми розповімо про одну зі спроб висвітлити події третього повстання рабів у Стародавньому Римі – про роман італійського письменника Рафаелло Джованьйолі “Спартак” (1874 р.). Вірніше, говорити ми будемо зовсім не про роман, а про життя в цьому романі, тобто не про письменника і книжку, а про самого Спартака, виходячи із того, що створив Джованьйолі.

Спартак отримав свободу в цирку. Близько сто двадцяти тисяч людей подарували йому волю, повернувши великі пальці в небо. Здійснилася мрія гладіатора. Тепер він може робити, що йому заманеться, тепер він нікому нічого не винен. Що робить Спартак? – готує повстання.

Навіщо? Він же отримав свободу і без повстання. На що він розраховує? Для чого йому це?

Щоб відповісти на ці питання і хоч трішки наблизитися до розуміння мотивів Спартака, треба подивитися, чим був Рим в той час – в І ст. до н.е.

Римське суспільство того періоду було розподілене на дві частини: рабів і вільних. Вільне населення не було однорідним, а складалось із плебеїв (вільних, але неповноправних громадян) і патриціїв (пануючого класу). І тих, і інших необхідно було забезпечувати всіма благами – і для цього використовувалися раби. Рим тонув у розпусті, розбещеності, тоді як раби тисячами вмирали з голоду і знесилення. Якщо плебеям достатньо було “хліба й видовищ”, то запити патриціїв нахабно росли. Наскільки вони вміли жити “по-багатому”, можна побачити з описів Рафаелло Джованьйолі. Наприклад, на вечері у колишнього диктатора Сулли кухар вирішив порадувати гостей оригінальними стравами. Спочатку до столу принесли орла, приготовленого в пір’ї, і коли птаха розрізали, з нього викотилися двадцять шість перепелиних яєчок – по одному для кожного гостя. Хазяїн роздав присутнім таке частування, а потім попросив наступну страву. Внесли великий пиріг, вирізали в ньому отвір, а звідти по черзі вилетіли двадцять шість ластівок, у кожної з яких до ноги була прив’язана стрічка з іменами всіх запрошених. На цій же вечері організували битву гладіаторів. Смерть теж розважала гостей. Тож нічого дивного у тому, що плебс, народ, любив, за прикладом багатіїв зі знатних родин, збиратися на бої гладіаторів, аби робити ставки і спостерігати за масовим вбивством. Рим наскрізь прогнив, по горло стояв у багнюці, яку сам і замісив. Але інакше Рим не міг, бо і не вмів, і ніхто ще не сказав, що можна інакше.

“То були часи, коли перемоги в Африці й Азії прищепили Римові східні розкоші й насолоди і коли Греція, переможена римською зброєю, в свою чергу, перемагала завойовників розбещеністю зніжених звичаїв”.

Керував містом Сенат – вищий державний орган. У період повстання Спартака до сенату входило понад півтисячі патриціїв. Саме вони вирішували головні справи. Плебеї ж жили за рахунок продажу своїх голосів на виборах і голосуваннях.

“Кожен патрицій, кожен громадянин консульського звання, кожен достатньо заможний честолюбець утримував п’ятсот-шістсот клієнтів, а були й такі, що мали їх понад тисячу. Ці здатні до корисної праці люди виконували обов’язки клієнтів так, як інші люди працювали ковалями, каменярами чи шевцями. Убогі, в брудних тогах, злодійкуваті і продажні, вони жили з дрібного інтриганства, з продажу своїх голосів на різних виборах, з милостині і підлабузництва”.

І доки клієнтелла, як “одна із тих болячок, які призводили римське суспільство до найбільшого розкладу” впевнено розвивалася, не менш впевнено кілька багатих родин тримали в своїх руках всю повноту влади.

Рабів завжди не вистачало. Для підтримання рівня життя, для забезпечення патриціїв усім необхідним постійно організовувалися військові походи в ближні і дальні краї, аби поповнити запаси “людських ресурсів”. 

В цьому найбільша біда Риму, уникнути якої він не міг.

“То були часи, коли незліченну і все зростаючу кількість рабів почали використовувати для всіх тих робіт і справ, що їх раніше виконували самі трудящі вільні громадяни. Отак римляни втратили найживотворніше джерело сили, доброчесності й процвітання – працю, і під видимою величчю, багатством та могутністю Риму в ньому вже відчувався розвиток згубних зародків близького занепаду”.

Спартак колись був вільною людиною. У себе на батьківщині, у Фракії (територія сучасної Болгарії), він виріс у заможній сім’ї і отримав непогану освіту, вмів читати, писати і говорити кількома мовами. Та прийшли римляни, спалили половину Фракії, іншу половину поневолили і перетворили на рабів.

Ще будучи гладіатором Спартак думав про повстання, а ставши вільним, впевнився в тому, що нічого не зміниться до тих пір, доки існує рабство і доки Рим панує над іншими країнами. Він, хоч і став вільним, але всі інші його співвітчизники залишалися рабами. Навіть сестра його була рабинею.

“О, хай буде проклята, – закричав після тяжкого хвилинного мовчання ніби нелюдським голосом нещасний фракієць, – хай буде проклята ганебна пам’ять про першу на землі людину, яка поділила людей на вільних і рабів!”

Ставши вільним, Спартак почав шукати роботу. Але вона знайшла його швидше: Спартак пішов працювати вчителем у школу гладіаторів. З одного боку, готуючи їх до смерті на цирковій арені в угоду бездумних плебеїв, він впродовж кількох років організовував Спілку пригноблених, куди набирав гладіаторів, що жадали битись не для задоволення, а задля свободи.

Рудіарій точно знав, за що він буде боротись, але сам точно не знав, що саме йому слід робити для досягнення мети. Зустрівшись якось із Сергієм Катіліною, патрицієм, який теж не був задоволений правлінням Сенату, Спартак так сказав про нього:

“… у нього справді велика душа і ще більший розум, але увесь він просякнутий забобонами свого чисто римського виховання. Мені здається, що він хотів би скористатися нашими мечами, щоб змінити існуючий лад. Але не для того, щоб знищити жорстокі закони, завдяки яким Рим тиранствує над усім світом”.

Вождь гладіаторів хотів, щоб влада Риму не поширювалася на інші країни. Багатство Риму неможливе без зубожіння і поневолення інших країн. Так само живе сучасний світ: купка супертехнологічних, інноваційних, надмодернізованих багатих країн, що “котяться” на останній хвилі Тоффлера, стоять на злиднях Латинської Америки, Азії і Африки.

Так було, так є… виходить, так і буде? Спартак, набираючи військо, теж міркує над цим питанням. Він хоче знищити пригноблення як таке, він хоче справедливості, рівності. Але які перспективи у цій боротьбі?

Фракієць зустрічається з патриціями, які також, подібно до нього, бажають змін, але всі вони переконують його в тому, що мрія про рівність і свободу всіх нездійсненна. Зустрівшись якось із Юлієм Цезарем, колишній гладіатор так поговорив із ним:

“- Не перебивай мене, краще слухай, – сказав Цезар. – Я добра тобі зичу, тому й пішов тебе шукати. Ти, мабуть, і сам не думаєш, що твої двадцять тисяч гладіаторів примусять тремтіти Рим. Ти розраховуєш, що слово “свобода” привабить під твої знамена якусь кількість рабів. Хай ця кількість досягне ста, ста п’ятдесяти тисяч. Припустімо, – чого ніколи не буде, – що під твоїм керівництвом вони будуть дисципліновані і битимуться якнайкраще, натхненні хоробрістю відчаю. Ну й що з того? Чи можеш ти надіятися, що вони подолають чотириста тисяч легіонерів, які перемогли царів Азії й Африки? Адже легіонери — громадяни і власники. Для них ви — позбавлені всякої власності — вороги їхньої власності. І вони завзято боронитимуть від вас своє добро. Ви битиметеся з відчаю, вони — з інстинкту самозахисту; ви — за права, вони — за свою власність, і можна не сумніватися, чия візьме… Переважаючи вас кількістю, вони в кожному місті, у кожній муніципії знайдуть спільників, а ви — ворогів. У їхньому розпорядженні будуть багатства громадської казни і ще більші багатства патриціїв, з ними авторитет римського імені, мудрість досвідчених полководців, інтереси всіх міст і громадян, численні кораблі республіки й допоміжні війська з усього світу. Твоєї мужності, твого великого розуму вистачить на те, щоб запровадити порядок, дисципліну у натовпі свавільних, диких варварів, уродженців різних країн, людей, не зв’язаних між собою єдиними славними традиціями, єдиними племенними зв’язками, людей, що не усвідомлюють кінцевої мети вашої боротьби. Все це я тільки припускаю, але й цього досягти неможливо. Я визнаю, що ти, обдарований такою енергією і розумом, можеш командувати військом. Але ти доб’єшся тільки того, що приховаєш вади твого війська, як приховують болячки на тілі, аби похитнути надію ворога на перемогу. Але, проявивши навіть чудеса мудрості й доблесті, чи зможеш ти домогтися перемоги? 

  — Ну й що ж! — з безтурботністю великої людини вигукнув Спартак. — Я зустріну славну смерть за справедливу справу, і кров, пролита нами, удобрить поле свободи, накладе нове тавро ганьби на чоло гнобителів, народить месників без ліку. Це найкраща спадщина, яку ми залишимо нащадкам; приклад для наслідування.

  — Яка велика самопожертва, але безплідна й непотрібна! — заперечив Цезар, — Тепер, коли я тобі показав, що засоби, які ти маєш у своєму розпорядженні, недостатні для досягнення мети, я доведу тобі, що й сама мета — це плід збудженої фантазії. Це недосяжна для людства мрія. Здалека вона здається близькою й живою, але чим швидше ти до неї линеш, тим більше вона од тебе віддаляється. І коли тобі здається, що ти її впіймав, вона зникає на твоїх очах. З того часу, коли людина покинула ліси і стала жити громадою, зникла свобода і виникло рабство. 1 навіть у нашій Римській республіці, заснованій на владі народу, — ти сам це бачиш, — уся сила і влада тепер цілком затиснуті в кулані невеликої купки патриціїв, які владу над республікою зробили спадщиною для своїх нащадків. Хіба вільні ті чотириста тисяч римських громадян, які не мають ні хліба, ні постелі, ні плаща, щоб захиститися від зимової негоди?.. Вони — раби першого, хто захоче купити їхній голос; право голосу — єдина спадщина, єдине багатство цих злиденних «володарів світу». Тому «свобода» — це слово, позбавлене змісту, це струна, що завжди бринить у серці народу і часто допомагає саме тиранам, які вміють на ній грати. Ти бачиш, Спартак, я страждаю від зарозумілої пихи патриціїв. Я співчуваю горю і нещастю бідних плебеїв. Але бачу, що тільки на загибелі перших можна збудувати щастя других. Для того щоб знищити могутність касти олігархів, треба підлещуватися до пристрастей народу, але тримати його в шорах, залізною владною рукою керувати ним. А оскільки людина людині — вовк, оскільки людський рід розділений на вовків і ягнят, на шулік і голубів, то я вже зробив свій вибір і поставив собі завдання: захопити владу і поміняти долею обидві сторони, зробити гнобителів пригнобленими”.

“Людина людині – вовк”. Ця істина міцно закріпилася в головах багатіїв. Так думали патриції. Плебеї, з огляду на гордість, римське виховання теж не підтримували Спартака, а навпаки – і боялися, і зневажали його. Тільки у пригноблених він міг би відшукати прихильність. Хто ж, як не пригноблені мусять боротися проти пригноблення? Де шукати ідею справедливості, як не там, де панує несправедливість?

Проте типовий раб мислив зовсім не так, як того хотів Спартак. Уже в самому розпалі повстання гладіаторів Спартаку довелося поговорити з одним рабом, батьком двох синів, які приєдналися до війська повстанців, інкогніто, так що той не здогадувався з ким говорить.

“Трохи помовчавши, фракієць сказав управителеві:

  — То ти гадаєш, що Спартак зробив погано, бажаючи визволити рабів? І ти вважаєш, що твої сини недобре вчинили, пішовши до нього?

  — Присягаюся всіма богами, покровителями самнітів!.. Я вважаю, що повставати проти Риму — погано. Про яку свободу базікає цей гладіатор? Я народився вільним у горах Самнія. Почалася громадянська війна… Наші вожді галасували: «Бажаємо здобути права громадянства для нас і для всіх мешканців Італії…» І ми повстали, билися, рискували життям… А потім? Потім я, вільний самнійський пастух, став рабом сім’ї Мессали. То ще й добре, що я потрапив до цієї   благородної і великодушної сім’ї. Дружина вільного самніта також стала рабинею і синів народила у рабстві, і…

  Старий на мить замовк, потім вів далі:

  — Це божевілля!., мрії! фантазії! Світ був і завжди буде поділений на панів і рабів, на благородних і плебеїв… і так буде завжди, що там не роби. Фантазії! безумні мрії… І в погоні за ними марно ллється дорогоцінна кров — кров наших синів!.. Заради чого?.. Що мені з того, що раби стануть вільними, коли загинуть мої сини? Навіщо мені тоді ця свобода? Щоб вільно лити сльози?.. О, тоді я став би багатим та щасливим… Адже я міг би тоді скільки завгодно плакати… Але припустімо, що мої сини лишаться живі… Припустімо, що все йде якнайкраще, і завтра вони і я стаємо вільні. А що далі? Що ми робитимемо з нашою свободою, коли у нас нічого немає? Сьогодні у нашої доброї господині ми маємо все необхідне і навіть більше — маємо зайве. А завтра ми, вільні, підемо працювати на чужих полях за таку мізерну плату, що не матимемо на що прожити… О, які щасливі будемо ми, коли дістанемо свободу… здихати з голоду!..”

Ця промова вразила Спартака. Залишившись наодинці він замислився: а чи не помиляється він?

«То, виходить, я ганяюся за химерою, яка зачарувала мене, з’явившись під маскою свободи? Ганяюся за маревом, що розвіється як дим, лиш я до нього доторкнуся? То я сам, наче сновида, опинився в полоні мрій!.. І заради моїх мрій проливаю потоки людської крові?..»

  Та через мить він підвів голову, і його кроки стали, як завжди, тверді.

  «О всемогутні блискавиці Юпітера-олімпійця, — думав Спартак, — та хто ж звелів, щоб голод неминуче був супутником свободи і щоб визволена людська гідність мусила носити брудне дрантя жалюгідних злиднів? Хто сказав це? В якому божому законі так написано?»

  Хода Спартака стала швидкою і чіткішою, він, видимо, перемагав свої сумніви.

  «З’явися тепер переді мною, о божественна істино, з’явись у всій красі твоєї непорочної наготи, влий бадьорість у мою душу, укріпи в мені чисте сумління, підтримай мене у моїх святих намірах!.. Хто встановив серед людей нерівність?.. Хіба ми не народжуємося рівними?.. Чи не однакове у всіх тіло, потреби, бажання?.. Чи не однакові у всіх почування, відчуття, розум і самосвідомість?.. Хіба життєві блага існують не однаково для всіх?.. Чи не одним дихаємо ми повітрям, не одним живимося хлібом, не з однакових джерел задовольняємо спрагу?.. Хіба природа встановлювала різницю між дітьми землі?.. Хіба вона одних зігріває теплим промінням сонця, а інших прирікає до вічної темряви?.. Хіба роса спадає одним на користь, а іншим на загибель?.. Чи не однаково народжуються син царя і син раба?.. Хіба позбавили боги царицю тих родових мук, яких зазнає дружина бідного селянина?.. Хіба патриції живуть вічно або вмирають не так, як плебеї?.. Або трупи господарів не згнивають, як і трупи слуг?.. І хіба кістки і прах багатих чимось відрізняються од кісток і праху бідняків?.. Хто ж перший установив різницю між однією людиною й іншою, хто перший сказав: «Це — моє, а то — твоє» — і привласнив права свого рідного брата?.. Якщо груба сила послужила першій на світі кривді, то чому нам не відродити силою рівність, справедливість і свободу? І якщо ми проливаємо свій піт на чужій землі, щоб ростити і годувати своїх синів, то чому нам не пролити свою кров для того, щоб зробити їх вільними й повноправними?»

  Тут Спартак спинився, затримуючи біг думок, і, полегшено зітхнувши, закінчив свої міркування.

  «Ну, гаразд… Що ж тоді говорив оцей?.. Знесилений, підупалий духом, отупілий у рабстві, він уже ледве чи усвідомлює себе людиною. Животіє, мов тварина, покірно тягне своє ярмо і вже не має ні людської гідності, ні здібності мислити!»”

Спартак, впевнившись в істинності своїх міркувань, продовжив боротьбу рабів проти Риму. Він не був тим рабом, який усвідомлює своє рабство, але нічого не робить для звільнення. Він був людиною, якою керувала свобода. Десятки тисяч рабів поневолених людей прокидалися, чуючи це слово і під прапором свободи йшли на війну.

Масштаби розпочатої Спартаком боротьби були надто великими, аби цю боротьбу можна було скінчити за кілька років. Не було в той час і прогресивного класу, який би цю боротьбу вів. Трагедія Спартака і тому, що він був сам. У нього були прихильники, однодумці, та кожен із них бачив війну проти Риму на свій лад. Хтось бажав здійснити переворот, хтось хотів, аби в країні просто “навели порядок”, хтось хотів щастя для себе – і більше нічого, вважаючи і це занадто сміливою мрією. Спартак же зрозумів, що щастя одного – неможливе. Тільки перемігши гнобителів і знищивши можливості для пригноблення, тільки поборовши усяку несправедливість, тільки тоді можливі рівність, щастя і справедливість. У вождя гладіаторів не було інструментів для того, аби довести почату боротьбу до переможного кінця, але він продовжував боротися. Ба більше, у нього абсолютно не було ніяких шансів на успіх, і він це розумів. Але що б ви йому порадили: здатися, відступити, втекти, відмінити почате? Ні, це було би підло по відношенню до тих, хто стояв за його спиною і по відношенню до самого слова “свобода”.  Він ясно знав, що:

“Ніщо, крім спільної боротьби всіх поневолених народів проти єдиного гнобителя, не зможе дати  перемогу над цим гігантським спрутом, який повільно, поступово простягає свої щупальця на весь світ”.

 

*****

Капрера, 26 червня 1870 р.

Д. Гарібальді — Джованьйолі

  Мій дорогий Джованьйолі!

  Я проковтнув вашого «Спартака», не дивлячись на те, що в мене дуже мало часу для читання, і він розбудив у мені почуття захвату і захоплення.

  Я сподіваюся, що ваші співгромадяни оцінять величезні достойності вашого твору і, прочитавши його, переймуться нездоланною стійкістю у боротьбі за святу справу свободи.

  Ви, римлянин, відобразили не найкращу, але найбільш блискучу епоху історії великої республіки, — епоху, коли горді хазяїва світу вже почали скочуватися в безодню пороку та ростління, але не дивлячись на розбещення та пороки, подібно гігантам здіймались над попередніми поколіннями усіх епох та народів.

  «З усіх великих людей — найвеличнішим був Цезар», — сказав один знаменитий філософ, а як раз особа Цезаря наклала відбиток на епоху, зображену вами.

  Образ Спартака — цього Христа-іскупителя рабів, ви викарбували різцем Мікеланджело, і я, діставший свободу раб, дякую вам за це і за ті миті зхвильованості, що я пережив прочитавши вашу книгу: то я надихався чудовими подвигами рудіарія, то сльози душили мене, а до конця повісті я пережив відчуття розчарування від того, що вона така коротка.

  Хай збережуть наші співгромадяни пам’ять про цих героїв, що сплять у рідній нам землі, де більше не буде ні гладіаторів, ні панів.

  Завжди ваш Джузеппе Гарібальді[*].

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *