Юрій Смолич “Я вибираю літературу”

Є особистості, котрих вибирає література.

Шевченко і Леся Українка, Бальзак і Анатоль Франс, Пушкін і Лев Толстой, Байрон і Голсуорсі, Міцкевич і Реймонт, Гете і Фейхтвангер…

Поставимо тут багато крапок: ці імена тільки найперші в першому ряді, а взагалі їх легіон. Він не такий великий, цей легіон, у кожному поколінні, але величезний – якщо сягнути в глиб часу і в шир літератур народів світу.

Це – велетні, носії ідей свого віку, володарі дум у своєму і наступних поколіннях, рушії в розвитку суспільної думки.

Їх рівень вищий навіть проти найталановитіших письменників свого часу і різних часів: адже література – це дорогоцінний скарб в історії людства і скарбниця невимірних і невичерпних коштовностей. Вони – найперші в літературі. Але якщо казати про літературу не тільки як про мистецько-творчий внесок у культуру й суспільне життя, то вони – над літературою: глашатаї епохи й вартові людського сумління.

Не знаю, як тепер, а моє покоління інтелігентної молоді, входячи в життя – на різні дороги найрізноманітніших професій, – визначало для себе літературу «номером першим» серед усіх інших видів та проявів культурного процесу й духовного життя. Таке було ставлення до літератури активної частини мого покоління, ба й наших попередників, що виховували нас, в колі яких ми здобували світосприймання та черпали елементи для формування нашого світогляду. Я маю на увазі наших батьків і наших учителів.

Звичайно, дитячої пори ми теж починали з казочок, але самий період казкочитання був зовсім короткий, власне – то найбільше було лише казкослухання, коли ми ще не вміли читати. Навчившися ж читати, ми зразу сягали в літературу «для дорослих». Звичайно, Майн Рід, Луї Жаколіо, Буссенар, Купер, Жуль Верн довгий час полонили нашу цікавість, але водночас ми розгортали вже і Пушкіна та Гоголя, Лермонтова та Тургенєва: за умов Російської імперії з дитячих років нас оточувала, звісно, література російська. По дванадцятому році я потай від батьків захоплювався Достоєвським., після нього прийшов Горький – з рук батьків. Бєлінський, Добролюбов, пізніше й Писарєв були  серед настільних книг у нас, гімназистів-старшокласників, у шістнадцять-сімнадцять років. Треба думати, на цьому позначився і класичний ухил тогочасної гімназичної освіти, і прогресивні настрої педагога-словесника. Але поза шкільною програмою ми вганялися за новинками наших літературних сучасників – не тільки Толстого, Чехова, Горького, Короленка – вони ж бо були сучасниками й «володарями дум» нашого покоління, але й за творами Купріна, Андрєєва, Гаршина, Гаріна, Чирікова – теж наших сучасників; ну й, звичайно, Арцибашева, Вербицької або Лапо-Данилевської чи Раскатова також: «ізюминка» й «малинка» нас, звичайно, не обминали. Як, проте, не обминуло нас – одночасно з обожнюваними літературними велетами й взагалі почитуваною класикою – й навала «сищицької літератури»: багатоброшурні серії Шерлока Холмса (не за  Конан-Дойлем), Пінкертона, Ніка Картера, Боба Рулана чи російського сищика Путиліна або «Печери Лейхтвейса». А за ними – не з прилавків, а з-під поли безсоромна порнографія. Але не знаю вже від кого, від батьків та учителів чи взагалі від загальних настроїв серед тодішньої прогресивної частини інтелігенції прийшло до нас усвідомлення, що вся та «література» є поза літературою. А справжнє красне письменство – це квінтесенція високих почуттів, збір шляхетного думання, кодекс моралі, шлях до шукання й знаходження еталонів добра й добропорядності. Як театр сприймався в ті часи «храмом мистецтва», так і література була для нас «святая святих».

Michael Zimmerer Book, 2016

Пізніше, вже в старших класах гімназії, коли до російських книг додалося ще й ознайомлення з книгою українською, – теж з-під поли, як з «недозволеним плодом», – поцінування літератури ще загострилось: твір, особливо поза шкільною програмою, недозволений і крамольний, ми сприймали як акт громадянського вияву, як акт соціального протесту й прихильності до засад демократії. Не тільки Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський – у тій незначній частині їхніх творів, що доходили до нас, – сприймалися як певна соціальна «програма». Так сприймалася в нашому колі майже кожна книжка українською мовою.

Література стала для нас виявом народності – ми, певна річ, не розбиралися тоді в поцінуваннях з ідейних, класових позицій, те прийшло геть пізніше, вже в роки громадянської війни, та й то не відразу – за тодішніх складних, під час суперечних і плутаних політичних обставин. А народність, демократія, – не знаю, звідки воно прийшло, – були тоді найвищим мірилом і для нашого інтелігентського кола в його активній частині, певна річ, і для покоління наших попередників, теж у прогресивних колах. На щастя, склалося так, що прогресивне коло попередників стояло до нас лицем: тінь падала геть, а до нас лягали промені світла. Адже добролюбівське «луч света в темном царстве» було тоді чи не знаменом часу, або, як казали тоді, ідеалом.

Отож література над усе, література – совість, література – «святая святих». Звідси походило й наше ставлення до служителя літератури – письменника. Письменник був для нас, скажу точніше – для мене, істотою вищого порядку, небожителем. Я б не міг уявити собі, щоб стати з письменником врівень бодай у випадковому, побутовому знайомстві. Я не уявляв собі, що зможу колись навіть побачити письменника.

Очевидно, так виховувано нас; можливо, надто вражала сама роль письменників у тодішньому суспільному бутті – їх твори, ба й їхня поведінка й доля. Заборона творів Шевченка – розповіді про його переслідування й заслання та відомості про демонстрації, пов’язані з датами його народження, смерті й перенесення тіла на Україну; проповідь Львом Толстим народолюбства й зречення високопанського кола; жорстоко-викривальна творчість Горького; сахалінські щоденники Чехова або виступи Короленка на процесі Бейліса… Все те сприймалося як акти високої громадянської активності й непримиренності – прояви високих людських чеснот. І вони одразу здобували широку прихильність серед громадянства – в його прогресивній та демократичній частині. Світло від тієї частини – хвалити бога – падало і на нас, на наше покоління. Все то були промені світла в темному царстві.

З таким ставлення до літератури й письменника, можливо, й зачиналися мої «навкололітературні» дитячі мріяння; з такими почуваннями, очевидно, зароджувались і мої прагнення до літератури юнацької пори – ще в дореволюційний час.

Так почував я себе і перед першими письменниками радянської вже доби, котрих побачив навіч, – Блакитним, Тичиною, Йогансеном, з якими пізніше пов’язала мене доля. В своїй добі, в моєму літературному й молодіжному поколінні, вони таки були володарями дум.

Блакитний став мені літературним батьком. Йогансен – старшим братом. Батько наставляє, старший брат бере за руку і виводить на ниву життя. Вони обоє залишаються найвищими авторитетами і жаданим взірцем.

У першій книзі «Розповіді про неспокій» я мірою моїх сил і можливостей – як пощастило докладніше – спинився на наших взаєминах і з Блакитним, і з Йогансеном; як умів накреслив і риси їх людського й творчого портрета.

В першій книзі я переповів про мою першу розмову про літературу з Йогансеном: вона розкрила мені очі і на літературу, і на літературний процес. З ним, з Йогансеном, відбулась і друга моя розмова – про моє місце в творчому житті. Мені хочеться принагідно пригадати й її.

      – Слухай, – сказав мені колись Йогансен, – ти мусиш, кінець кінцем, вибрати: театр чи література? А то чортбатьказна-що: ти залишишся дилетантом і там, і там…

Він раптом спалахнув, як завжди, коли був роздратований на себе:

      – І не бери, будь ласка, прикладу з мене: я – дилетант і добре розумію, яке це свинство! Але в мене така вже натура: я не вмію зосередитися на чомусь одному – мене кидає і туди, і сюди. А ти – людина внутрішньо дисциплінована і вмієш зосередитись. До того ж ти посидющий, а посидющість – то найперша й неодмінна якість для справжнього літератора. Власне, я хочу сказати – для людини, котра прагне віддатися літературі, як дівчина хлопцеві перший раз. Хто його зна, до чого це приведе – чи візьме заміж, чи тільки зірве вінка, і не знати, як, власне, до цього приступити, але, сам знаєш, учити не треба – потенція візьме своє…

Я, звичайно, не виписую цитат із Майка Йогансена, але нотую ці його слова абсолютно точно, бо надто вкарбувались вони мені тоді в пам’ять.

Vadim Gushchin, Catalogues #1, 2013

Розмова була довга – я не переповідатиму її цілком, лише в найголовнішому – стосовно до моєї долі. І відбувалась вона десь року двадцять п’ятого чи, може, двадцять шостого.

Чому виникла така розмова між Йогансеном і мною?

Всі мої найближчі товариші з літературної організації «Гарт» утворили нову організацію ВАПЛІТЕ, а я – чи не єдиний з колишніх, часів Блакитного, гартованців – до ВАПЛІТЕ  не пішов і залишився, сказати б, сам по собі.

Я давно вже покинув акторство, але від театральної справи не відійшов, та водночас вже спробував свої сили і в красному письменстві: по журналах і альманахах друкувались  мої перші літературні спроби, вийшла – за редакцією Блакитного – перша збірочка оповідань «Кінець міста за базаром», опублікував навіть роман (авантюрний) «Останній Ейджевуд» і писав уже новий (сатиричний) «Фальшива Мельпомена».

Словом, я теж кидався і сюди, і туди. І Майк, який сам не вмів зосередитись і був розкиданий у своїй творчій діяльності, але категорично вимагав від інших неодмінно бути зосередженими, а крім того, мав нахил до імперативу при вирішенні справ за інших, раптом спробував  якнайточніше визначити і мою творчу долю.

      – На чорта тобі театр? – кип’ятився Майк. – Хай театром клопочуться Гнат Юра і Лесь Курбас, бо це їхнє покликання. Ти в театральній справі байстря – ні актор, ні режисер, щось на кшталт тлумача-капельдинера, а література може стати для тебе справжньою матір’ю або на край доброю мачухою, бо якусь іскру божу пан-біг у тебе, може й ненароком, вронив. Мусиш вирішити остаточно, раз і назавжди – сюди чи туди. І то невідкладно, бо далі й пізно буде…

Ця наша розмова виникла в зв’язку з тим, що Майк умовляв мене вступити таки до ВАПЛІТЕ, – минав якраз рік існування цієї організації, і Майка вона цілком влаштовувала. Він і мене спокушував принадами «вільного письменницького козакування». Саме так – як «вільне козакування» – сприйняв Майк учать у ВАПЛІТЕ, трактуючи літературну організацію формально: будь-яка організованість тяжко гнітила  Майка.

      – Ти ж уяви собі, у нас, у ВАПЛІТЕ, не буває ні засідань, ані зборів. Ми влаштовуємо «збіговисько» раз на рік для приймання нових членів. Річне збіговисько незабаром – от і подавай заяву. Я тебе рекомендуватиму, всі проголосують «за», бо ти ж таки свій хлопець і до ВУСППу не пішов; тебе запишуть до протоколу. А потім ми з тобою підемо ганяти кармалюка (так Майк казав на гру на більярді).

І я, справді, вступив тоді до ВАПЛІТЕ – на другому році існування цієї організації, або, як казав Майк Йогансен, – «організації не».

З того часу, власне, і почалась моя професіоналізація в літературі, але чи ж був то вже вибір остаточний, як вимагав мій старший брат Майк Йогансен?

Мої зв’язки з театром ще тривали і були надто міцні. З інспекторства в Наркомосвіті я, правда, відпросився, залишивши за собою тільки редагування журналу «Сільський театр». Але театральну критику і публіцистику не покинув, навпаки – навіть активізувався: в товстих журналах «Життя й революція», «Червоний шлях», «Критика» – отакенні статті-огляди діяльності театрів не лише в столиці, а по всіх обласних центрах; по газетах та журналах тонких – рецензії на спектаклі харківських театрів, мало не день у день. В газеті «Вісті» я був постійним рецензентом «на фіксі», тобто з гарантованою оплатою рецензій.

А втім, саме тут «и таилась погибель моя».

Мою рецензію на спектакль «Народного Малахія» Миколи Куліша в постановці Леся Курбаса у «Березолі» – не надруковано, редактор (Євген Касяненко) вилив на мою голову ціле цебро лайки і погроз і нашу «вияснювальну» розмову закінчив так:

      – …Ваші погляди на театральний процес розходяться з позиціями, які посідає в цій справі редакція газети, отож… ви розумієте?..

Я зрозумів. Насунув кепку на самі брови, відкотив комір пальта і пішов з редакторського кабінету геть. Зайшов тільки зопалу до бухгалтерії – попередити, щоб «гарантії» за спектакль «Народний Малахій» мені не виписували, хоч система «гарантій» для постійного рецензента саме це і передбачала: оплату рецензії в тому випадку, якщо вона надрукована не буде.

Я пішов з редакції геть. Пішов з газети, котра була мені так дорога: тут я вперше переступив поріг літератури, тут починалась моя путь у справжнє життя, тут громадянським і мистецьким батьком став мені Блакитний. Мені дорогим був кожнісінький свіжий номер газети – наче щоденне зичливе привітання з добрим ранком. Дорогим було навіть саме приміщення – кожнісінький заляпаний фіалковим чорнилом стіл і кожнісінький з підламаними ніжками стілець: на кожному столі я писав, на кожнісінькому стільцеві протирав штани. То була одна з найбільших у моєму житті прикростей – піти геть з редакції газети «Вісті».

David Fokos, Installation view from the Pulse Gallery, 2014

Але була в тому і велика хвилююча радість: я зрозумів, що на театрі ставлю хрест і вибираю літературу.

Театр і література – взагалі, яке може бути порівняння? Так я тоді відчував. У театрі творче зводилось до того, що треба було грати роль – одну роль у спектаклі, і повторювати її і десять, і навіть сто разів. В літературі, в кожному творі – нехай романі чи тільки оповіданні – я «гратиму» відразу багато ролей: всіх персонажів створюваного мною лицедійства. В театрі я мав казати чужі слова, виповідати чужі думки, жити чужими почуваннями – так, як підказав автор-драматург, і так, як трактував це режисер-постановник. У літературі я казатиму своє слово – виповідатиму свої думки, житиму власними почуттями. І будуть то слова, думки й почуття про різних людей і про взаємини між різними людьми: про чуже життя, про все життя, що переді мною.

Чуже життя – як моє! Хіба не найбільшу радість відчував я, спостерігаючи чуже життя? Признаюсь: я навіть полюбляю… підглядати чуже життя: йдучи вулицею, надто ввечері, коли на вулиці темно, а в будинках світло, неодмінно заглядаю з темної вулиці в освітлені вікна.

А хіба не давав себе знати нахил до літератури в моїй натурі навіть змалку? Хіба уся моя дитячої та юнацької пори графоманія не була нехай і чудернацьким, нехай і не усвідомленим ще, але ж виявом покликання? Або участь у гімназичному літературному гуртку? Правда, в тому гуртку ми не вправлялись у мистецтві словотворення – то був лише гурток аматорів літератури, її читачів і прихильників. Але водночас «для себе» я списував стоси паперу, захопившися перекладанням з російської на українську творів, що особливо вразили мене. Потім прагнення до літератури й театру якось «схрестились» і взаємопоглинули одне одного, штовхнули мене на шлях драматургічних вправ – оті нескінченні інсценування оповідань чи уривків з літературних творів. Нарешті, в сімнадцятому році, в дні Лютневої революції, я… вперше «надрукувався»: написав заклик до… гімназисток – організуватись і віддати себе на служіння ідеалам революції – і наша місцева газетка, що почала виходити від дня революції (звалася вона, здається, «Известия жмеринского исполнительного комитета»), опублікувала цей мій «опус». Відтоді я почав, може й не часто, але систематично, виступати – українською мовою – в тій газетці та інших, що приходили їй на заміну в нашій провінціальній Жмеринці, з невеличкими, здебільшого патетичного звучання, шкіцами та фейлетонами. Останнім, пригадую, був надрукований сентиментальний шкіц про лихо народне – в час гетьманщини та німецької окупації, з нагоди двомісячного страйку залізничників. І тодішній редактор газетки, на прізвище Рокос, – був він тоді членом партії боротьбістів – віддаючи до друку мій «опус», мовив до мене: «Пишіть, Смолич, пишіть, це дуже добре, що й інтелігенція (я щойно закінчив гімназію) прилучає свій голос до боротьби пролетаріату…» Місяців кілька пізніше я приніс йому свій черговий «твір». Не пригадаю зараз назви, але пам’ятаю «мото» до нього: «Ой горе тій чайці-небозі, що вивела діток при битій дорозі». Чайка-небога – то була Україна, і в «опусі» розповідалося про трьох братів, що в подіях революційних бур опинились у трьох ворожих таборах: червоному, білому й жовтоблакитному. Червоні, білі й жовтоблакитні хвилі тоді штормами перекочувались по Україні від краю до краю, а в нашій Жмеринці змінювали владу мало не щодня, в кожному разі – щотижня… Той мій шкіц з чайкою-небогою – Україною – та її трьома синами так світу й не побачив: редактор Рокос – на той час уже більшовик – накреслив червоним олівцем у лівому горішньому кутку рукопису: НЕ ПІДЕ!.. То було перше «не піде» на моєму літературному шляху. – потім, аж до сьогодні, їх набралося чимало, отих літературних «зась!». Але редактора Рокоса я вважаю найпершим моїм літературним направником. Він – Рокос – був старший проти мене, може, тільки на два-три роки й значно нижчий освітою: закінчив у нашому місті лише чотирикласне городське училище. Але мені на тій порі – та дозволю собі й дотепер залишити таке поцінування – він вважався видатним громадським діячем незаперечної компетенції та загартованим бійцем революції. Його «пишіть» та «не піде» встали неначе віхами на путівцях мого громадського, ба й творчого становлення. «Пишіть» – стимулом для дальших літературних спроб, «не піде» – найпершим поштовхом до громадянського самокритицизму; і то було дуже вчасно на шляху до усвідомлення, що писати треба не просто тому, що тобі «пишеться», а мусиш знати, для чого і для кого ти пишеш, яку мету вкладаєш у свої писання і з чийого голосу найлюбіше тобі співати. Оте перше «не піде» лягло наче гранню між звичайною графоманією та усвідомленням ролі літератури в суспільному бутті.

А може, то був і… початок вибору?..

Та я все або ухиляюсь в минуле, або забігаю наперед.

Отож повертаюсь до того, з чого почав: треба було зробити остаточний вибір. І було то аж ніяк не просто й не легко того часу.

Адже радянське літературне життя лише зачиналось, і при тих початках у письменницькому середовищі панував хаос. Метушилися десятки групувань – і кожне ще не вміло себе остаточно визначити. Між усіма точилися суперечки, сварки і навіть чвари, що породжували групівщину. І група, до котрої мені найбільше лежало серце, в котрій були мої товариші, до котрої і я, нарешті, пригорнувся, щоб починати свій шлях у літературу, – ця група була під дошкульними ударами.

Але світили мені своїм могутнім сяєвом оті велети, котрі літературу не вибирають, а котрих вибирає сама література, – володарі дум мого покоління ще з передреволюційних часів. І руку мені подавали тепер ті, котрі перестріли мене на порозі літератури, – вони залишалися для мене найдорожчими через ціле життя.

Kerry Mansfield, Spines 12 from the series Expired

Я не говоритиму тут – лише принагідно – про високу місію літератури, обов’язки та відповідальність письменника перед епохою. Не тому, що це прозвучало б високопарно. Ні, усвідомлення місії, обов’язків та відповідальності прийшло пізніше – не тоді, коли я «вибирав», а вже аж тоді, як той вибір і поставив мене навіч перед обов’язками та відповідальністю, отже, й усвідомленням місії літератури. Все це прийшло геть пізніше – і не з неба впало, не зразу, а витворилося в процесі становлення й розвитку радянської літератури, за обставин не простих, а раз у раз аж надто складних і суперечливих. Про все це доводилось мені говорити неодноразово – в багатьох публічних виступах чи публіцистиці, навіть присвячувати цьому, як темі, цілі книжки. І говорив я, адресуючись і до мого покоління, і до наступних літературних поколінь. Адже в літературному процесі я вже мало не півстоліття.

А тоді промовляли не стільки усвідомлення місії літератури, письменницького обов’язку та відповідальності перед епохою, скільки відчування, а може, й тільки передчування твого покликання.

І це почуття було дужче за всі інші, дужче за все.

Я розумів, що вибираю літературу, – і вибрав би її все одно, навіть коли б знав наперед, що доведеться зазнавати на цьому шляху і лиха, і біди, і горя, і несправедливостей. А втім, я таки це знав: адже був то час найбільших і непримиренних спірок у міжгруповому змаганні, час і особливого загострення в боротьбі між ідеологіями — комунізму та антикомунізму. А література – ідеологічний інструмент, найтонший поміж усіх інших мистецьких інструментів.

І все одно – я вибираю літературу.

На цьому, власне, і мала б розпочатись моя розповідь про те, що я вже розповів у книгах «Розповідь про неспокій». Чи потрапляли вони вам до рук, любий читальнику?

Так от, ці півста літ проминули – я стою перед судом власної совісті й забираю собі останнє слово:

      – Так, я визнаю себе винним у тому, що я – романіст і написав їх (романів) мало не три десятки. При добрій пам’яті й здоровому глузді признаюсь, що замишляю написати ще хоч би й стільки – вистачило б здоров’я та літ життя. Я визнаю себе винним у тому, що роботі на ниві літератури віддав перевагу перед усіма іншими способами труда – в царині землеробства, промисловості чи торгівлі, в царині педагогіки чи медицини та всіх інших видів корисної для людства діяльності. Не буду приховувати, що, крім романів, пишу й оповідання; вдавався й до писання кіносценаріїв, але легко позбувся цієї недуги; пишу також і фейлетони, памфлети й статті, навіть мемуари, що, певна річ, ще побільшує мою провинність. Взагалі, пишу все, що лягає на папір, окрім віршів. Прошу взяти до уваги, що й тоді, коли вірші писав, я соромився цього й не опублікував жодного віршованого рядка. Не приховаю також, що відчуваю таємну насолоду, коли віддаюсь гріхові романописання, ба й романочитання – а читати волію романи товсті й товстезні, хоч би й на тисячу сторінок, котрі тримають тебе в полоні зачарованості якнайдовше.

Бо що таке роман, що з нього можна почерпнути і як він, дорогий моєму серцеві, кінець кінцем, робиться?

Написати роман – це все одно, що побудувати будинок – великий, багатоповерховий і до того ж без архітектурних надмірностей. Але будинки споруджують колективи будівельників – і землекопи, і каменярі, і слюсарі, і арматурники, а роман ти будуєш сам-один, від початку аж до завершення виконуючи всі виробничі процеси. Ти сам шукаєш поклади глини, вапна й піску, сам добуваєш цей матеріал із найглибших глибин, сам складаєш у потрібній пропорції, сам замішуєш, ліпиш цеглини та обпалюєш їх, сам же транспортуєш їх на будівельний майданчик. Самому потрібно створити й архітектурний проект, виконати усі розрахунки – без лічильної машини – та зробити всі креслення окремих частин, вузлів і деталей. Одноосібно за цим планом доводиться здійснювати і будівництво – без будь-якої техніки чи механізації, без екскаваторів, транспортерів, кранів, навіть без примітивної лебідки з корбою. На власних плечах ти повинен тягти цеглини на десятий або й двадцятий поверх, своїми ж руками викладати цеглинку до цеглинки. І не раз, і не двічі, а десять і двадцять разів раптом руйнувати кладку виведених поверхів і починати все від фундаменту. Потім потрібно ще настелити підлоги – і чорну, і білу, навісити вікна та двері – а по деревину для них мандрувати в далекі бори та гаї, своїми руками валяти велетнів рослинного світу, самосильно пиляти, різати та колоти, а також дбайливо обточувати весь пиломатеріал, виконуючи функції і дроворуба, і теслі, і червонодеревника. Внутрішні опоряджувальні роботи ти також повинен виконувати самостійно – та так, щоб у зведеному будинкові мешкати було вигідно і затишно. І тільки після цього можна починати заселювати будинок. А пожильці сперечатимуться за житлоплощу та вигоди при ній – і в усіх тих спірках та чварах ти мусиш розбиратися знову тільки сам-один: сам – позивач, сам – прокурор, сам – адвокат, сам і суддя…

І аж після того твій самотужки зведений будинок з усіма пожильцями і з тобою разом потягнуть до суду – суду критики і суду читача.

Як все це важко.

І як це прекрасно!

Я вибираю літературу.

Юрій Смолич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.