Яка справа – така і педагогіка

М. Добролюбов у своїх педагогічних статтях вказує на провідну роль учителя. Він пише про авторитет і його значення у справі виховання. Дитина, говорить Добролюбов, сама себе не навчить, її треба навчити, а спочатку – привчити. У статті «Про привчання дітей» він наголошує, що «розумне виховання вимагає, щоб уже в ранньому віці, ще до того, як діти стануть добре усвідомлювати себе, – прищеплювалось їм прагнення до всього доброго, щирого, прекрасного і благородного». 

Із цієї думки можна зробити висновок, що педагог тільки тим і повинен займатися, що прищеплювати і переконувати. У вчителя на це є всі права. Сам Добролюбов у цій статті дає десять правил-порад, що може і повинен робити вчитель. Із них видно, що коли на вчителя покладена відповідальність за виховання, то у нього також є для цього всі повноваження. Наприклад, «він повинен наполягати з особливою твердістю на тому, чого він хоче і вимагає від дітей, що бажає вкоренити в душах їхніх». Його воля і його бачення визначальні, його роль – головна. (Недарма Добролюбов називає педагога то вчителем, то начальником). Хоча у всякого роду приученні «особливо важливо дбати про те, щоб не зробити покору дітей безглуздою». Як казала Енн Салліван у фільмі «Та, що здійснила чудо», «слухняність без розуміння – та ж сліпота».

Аби педагог не зловживав своєю владою і розумно виховував, він зобов’язаний пам’ятати, що діти в ранньому віці та взагалі будучи вихованцями «немов би інстинктивно повинні в цей час звикати до морального життя». А для «інстинктивного звикання до морального життя» волі і настанов педагога мало. Та й він – теж простий смертний; утримувати в голові те, яким педагог повинен бути, як краще виховувати – складно. Йому теж треба, щоб його щось тримало, організовувало, підказувало.

Виховання – це процес, де самого вчителя мало. Це відома істина. Недарма ніколи не виховують «взагалі». Будь-який вихователь підкрадається до своєї справи через предмет: або той, яким володіє сам, або той, яким хоче оволодіти учень. У школі немає просто вчителів, зате є викладачі різних дисциплін.

Є викладачі, які можуть захопити своїм предметом. Але є ті, хто самі від нього не в захваті. Якщо вони більше нічого не вміють, то не зможуть виховувати – передавати те, чим горять, вчити тому, що люблять. У цьому, власне, полягає проблема сучасної школи: в ній працюють педагоги, які не в захваті ні від дітей, ні від викладання, ні від своєї дисципліни.

З іншого боку, учень теж не такий простий суб’єкт. Йому може бути мало ролі учня. Навіть так: якщо він хороший учень, то йому такої ролі рано чи пізно обов’язково стане мало. Йому недостатньо однобічності, яку так часто представляє викладач певної дисципліни. Закономірно, що авторитет завойовують ті вчителі, які знають і вміють більше, ніж їм «наказано» за шкільним розкладом. Кращими вчителями виявляються ті, хто мають «в арсеналі» щось ще, крім знань свого предмета і методик викладання.

Побіжно глянувши на вчителя і учня, повернемося тепер до думки Добролюбова про «інстинктивність звикання дитини до морального життя». «Моральне життя» відкинемо, тому що будь-яке життя буде виробляти відповідну моральність. Залишається «інстинктивність звикання». Інакше кажучи, безпосередність, коли дитина виховується там, де, здавалось би, немає ніякої педагогіки. Учень займається своєю справою або нічим не займається, живе, грає і чогось навчається, щось для себе виокремлює, щось присвоює. Виховання тут є наслідком плину життя.

Навіть якщо педагог нічого не робить, вихованець виховується: погана педагогіка – теж педагогіка. У всього є свій результат. Питання тільки в тому, як уникнути випадковості у справі виховання, щоб, словами Макаренка, «звести відсоток “браку” до мінімуму». Для цього, звичайно, педагогу треба щосили трудитися самому, а також ставити учнів у такі умови, де вони теж змушені будуть працювати. У цьому, загалом, і полягає робота педагога – займати дітей.

У фільмі «Мішка, Серьога і я» діти хвалять вчителя, який не втомлювався постійно підкидати їм все нові й нові справи. Він ті справи, звичайно, не вигадував, а знаходив: у житті класу, школи, міста. Але якщо таких справ немає або вони не видаються учням важливими?

В іншому фільмі на тему виховання, «Дивак із п’ятого “Б”», п’ятикласник, розповідаючи мамі про своїх вихованців-першокласників, говорить, що збирається зайняти їх якоюсь справою. Але не знає, де таку знайти. Мама радить: навіщо шукати, коли можна просто показати їм те, що сам любиш і чим захоплюєшся. Трохи далі ми побачимо, що ця порада точна, але зараз подивимося, як педагогічне завдання вирішує у фільмі п’ятикласник, який, на превеликий жаль, нічого не вміє і нічим не захоплюється.

Він хоче навчитися плавати, тому записує дітлахів на плавання. Але не спортивні заняття і навіть не підготовка до урочистої лінійки, яка задумувалась найголовнішим епізодом фільму, виявляються справами, що перетворюють дітей у повноцінних учнів і навіть у колектив. Справжнім випробуванням і вихованням стає день, проведений з хворою бабусею першокласниці. Це важлива справа, де у кожного є своя роль, всі розуміють свою відповідальність і намагаються виконати свій обов’язок якомога краще. «Дивакові» пощастило, що така справа знайшлася, але він проявив себе справжнім учителем, витиснувши з неї все, що можна було. Він проявив себе організатором і керівником. Таємниця його успіху полягала у тому, що він у фатальний для своєї «педагогічної кар’єри» момент не намагався виховувати, а зосередився, як і його учні, на вирішенні завдання.

Найцікавіше в цьому фільмі, що п’ятикласник сам був об’єктом виховання. Те, що йому довірили першокласників, – педагогічний експеримент. Мало хто вірив, що у нього щось вийде. А чому ж вийшло? Відповідь у самій суті виховання: набагато легше виховувати рівних собі. Для того, щоб вирішити свою виховну задачу, треба доручити таку ж  учневі або навіть перекласти завдання на нього, тобто поставити його в такі ж умови на тому самому місці. Правою була мама «дивака-п’ятикласника», коли радила показати вихованцям те, що любиш сам. Хоча вона не договорила; треба не просто показати, а надихнути, прищепити любов до того ж.

Дуже хорошим прикладом роботи за такою логікою є педагогічний підхід режисера Сергія Аполлінарійовича Герасимова. Працюючи в середині двадцятого століття у ВДІКу, який тепер носить його ім’я, Сергій Герасимов досягав виняткових успіхів у вихованні режисерів і акторів. Майже всі його випускники йшли працювати в сферу кіновиробництва. (Сьогодні людина, яка працює «за спеціальністю», рідкісний виняток). Цікаво, як про Герасимова-педагога відгукується його учень режисер Олександр Муратов.

«Іншим майстрам (М.І. Ромму, О.П.Довженку, С.І. Юткевичу) значно краще вдавалося розгледіти потенційний талант в непримітних, на перший погляд, молодих людях. Але! Герасимов умів з практично будь-якої розумної людини зробити пристойного кінорежисера. Таке не вдавалося більше нікому. У інших професорів було так: таланти проявляли себе, а посередності залишалися нікому не потрібним баластом. […] А ось «герасимовські» учні, у яких не було справжнього таланту, все ж мали таку професійну підготовку, що могли ставити фільми на цілком пристойному рівні».

Варто подивитися на список учнів Герасимова, щоб зрозуміти, скількох режисерів і акторів він виховав і навчив. Однак це, мабуть, якраз не особливо подобалося Муратову: «Але якщо чесно сказати, Сергій Аполлінарійович своїм блискучим педагогічним даром завдав кінематографу такої ж шкоди, якої завдав театру К.С. Станіславський, який розробив систему навчання акторів, здатну зробити з посередностей умілих професіоналів. Все це підвищувало загальний рівень театру і кіно, проте знищувало в них феноменальність». 

Втім, не так важливо, що подобалося учням у Герасимові-педагогу. Важливим є те, що Герасимову-педагогу вдавалось.  

Муратов згадував: «Герасимов не був феноменальним режисером. Таким, як він, міг стати будь-який з його учнів. Можна було перевершити його». А хіба не в цьому полягає завдання педагога і навіть найперший його обов’язок?

У його викладанні можна виділити дві суттєві особливості. Перша полягає в тому, що він не сподівався навчити, читаючи з аркуша. Лекцій в роботі викладача не уникнути, але розраховувати на слова особливо не доводиться. Натомість Герасимов залучав своїх учнів до того, чим займався сам. У будь-якому з його фільмів половина акторів – студенти. Він міг би працювати з досвідченими акторами, професіоналами, адже так простіше. Та йому важливо було не просто фільм зняти, а навчити своєму ремеслу інших. 

Друга особливість Герасимова-педагога в тому, що було справою його життя. Сказати б, кіно? Але ні, не саме кіно. Створення фільму для Герасимова не було самоціллю. Звернімося знову до Олександра Муратова. «Я не можу забути, як на одному з наших занять Кіра Муратова гнівно вигукнула: “Сергію Аполлінарійовичу! Набридло відображати! Хочу спотворювати!” Майстер був буквально ошелешений. Я вперше бачив його в такому шоці. Він весь почервонів і раптом сказав фразу, яку я запам’ятав на все життя: “Браття! Я теж за пошуки. Але все ж таки закликаю вас шукати там, де хтось щось колись поклав. Пошуки там, де явно нічого не лежить – безглуздість”. 

В цьому полягає глибока істина. І наука, і мистецтво мають деякі принципові, як кажуть вчені, “заборони”, порушення яких веде в ніщо. У науці це пов’язано з фундаментальними законами природи. У мистецтві – з моральними і естетичними табу, які зобов’язані накладати на себе творці, щоб не знищити сформовану століттями мораль цивілізованого суспільства, щоб не знищити критерії, які відрізняють мистецтво від епатажного кінографоманства». 

Не будемо сперечатися з Муратовим щодо істини в словах Герасимова. Важливим є те, що ця істина існує не тільки в словах. Виховання в широкому сенсі – це вироблення нового на підставі старого. Роботи Герасимова (як і роботи всіх великих художників), до створення яких він залучав дуже багатьох своїх учнів, – не просто предмети мистецтва як свідчення епохи; вони – спроба зрозуміти і рухати цю епоху далі.

Без такого масштабу не було б Герасимова-педагога. Без важливості справи, якою він займався сам і якій навчав студентів, він не виховав би жодного видатного режисера.

Зовсім іншу педагогіку представляв сучасник Герасимова Володимир Набоков. Викладаючи в США літературу, він прагнув навчити своїх учнів… читати книжки. Спогади його учениці, дружини Джона Апдайка, багато говорять про Набокова як педагога. Джон Апдайк пише: «Моя дружина, прослухавши останні курси Набокова – у весняному і осінньому семестрах 1958 року, перед тим, як раптово розбагатівши на “Лоліті”, він узяв відпустку, з якої вже не повернувся, – настільки потрапила під його чарівність, що на одну з лекцій пішла з високою температурою, а звідти потрапила прямісінько в лікарню. “Я відчувала, що він може навчити мене читати. Вірила, що він дасть мені щось таке, чого мені вистачить на все життя, – так воно і сталося”. Досі вона не може всерйоз сприймати Томаса Манна і ні на йоту не відступила від догми, засвоєної на “Літературі 311-312”: “Стиль і структура – це сутність книги; великі ідеї – дурниці”». 

Можна дивуватися педагогічному таланту й дару переконання Набокова, який змусив своїх студентів повірити в те, що є сутність книги. Але слід і визнати, що завдання, які він ставив перед собою як педагог – незначні: він всього лише намагався навчити читати. Лише намагався, тому що зрозуміло: хочеш навчитися читати – пиши. Набокову треба було б навчати своїх студентів писати, хоча б так, як умів сам, але це дуже важко або навіть неможливо в ролі лектора. Тому цілком закономірно, що сам Набоков згадував: «Найвища винагорода для мене – листи колишніх студентів, в яких вони повідомляють через десять або п’ятнадцять років, що тепер їм зрозуміло, чого я від них хотів, коли пропонував уявити неправильно перекладену зачіску Емми Боварі або розташування кімнат в квартирі Замзи…» 

Учитель літератури М. Ільїн (відомий тим, що у нього «читали всі»), відповідаючи на питання, який у нього метод, казав: «Яке питання – такий і учень». Він зацікавлював учнів важкістю проблем, які зображували письменники у своїх книжках. «Стиль», особливість манери автора його цікавили значно менше. Література для нього ніколи не була самоціллю, вона була лишень способом надихнути читача подивитися довкола, вдивитися у життя, замислитись над тим, що у ньому є прекрасного і потворного. І, попри всі «лишень», від такого «читання» до зміни світу – зовсім трохи.

Яке питання – такий і учень? Можна розширити цю логіку: яка справа – така і педагогіка. А звідси й висновок: яка педагогіка – така й людина.

 

Література:

  1.  Добролюбов Н.А. О приучении детей. Цит. по изд.: Восхождение к гармонии / Сост. и авт. предисл. Р. М.  Капралова. – М. : Мол. гвардия, 1989. – 381[3] с. – (Б-ка молодой семьи. Т. 20).
  2. Муратов Александр. Ученики Сергея Герасимова (интервью). https://zn.ua/amp/ART/ucheniki_sergeya_gerasimova.html
  3.  Апдайк Джон. Предисловие к лекциям В. Набокова по зарубежной литературе. Цит. по изданию: Набоков Владимир. Лекции по зарубежной литературе. С-Пб., Изд. Группа “Азбука-классика”, 2010 г.

 

Текст: Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.