“Я вибираю літературу”. Юрій Смолич про Чехова, Толстого й Шевченка

Книжка Юрія Смолича “Я вибираю літературу” має підзаголовок “Книга про себе”, однак неправильно було б розглядати її тільки як твір автобіографічний: за епізодами з власного побуту автора, за описом суспільних подій, учасником яких довелося йому бути, неначе прочитується життєпис цілого покоління, що входило в свідоме життя на зламі епох.

На жаль, ми не знайшли електронний варіант цієї книжки. Кілька моментів з неї ми опублікуємо на нашому сайті. Почнемо зі спогадів письменника про трьох великих літераторів: Антона Чехова, Льва Толстого й Тараса Шевченка –  якими він уявляв їх дитиною.


Чехов

Смерть Чехова – мені тоді було чотири роки, але в пам’ять вкарбувалася особливо яскраво – була сприйнята нашою родиною достоту як родинна жалоба. Чехова мої батьки поважали без міри. Це був письменник, творчістю якого захоплювалися, і це був громадянин, діяльність якого батько завжди ставив усім у приклад: саме так він розумів роль інтелігента в суспільстві. Та мав мій батько ще й інтимні почуття до Антона Павловича: батько був з ним добре знайомий замолоду, одночасно вчився з ним у Московському університеті (Чехов – на медичному факультеті, батько – на фізико-математичному) і якийсь час проживав з Чеховим на одній квартирі. Розповідати про Чехова батько дуже любив, часто повертався до тієї теми – про творчість Чехова та його громадянську діяльність – або поринав у спогади про юнацькі, студентські роки. На превеликий жаль, нічого з тих батькових розповідей не зберегла мені донині пам’ять. Пригадую лише один дрібний, гумористичний епізод – можливо, не вартий того, щоб його й згадувати. Та я все одно згадаю.

В ті часи, коли батько мешкав разом з Чеховим, зійшлась у них з якоїсь нагоди студентська компанія, і нагода була така, що неодмінно треба було перехилити чарку. На горілку скинулися останніми копійками, та на закуску грошей вже не вистачило – купили лише одного оселедця. І тоді вчинили, за пропозицією Чехова, так, як це роблять одеські, ростовські та таганрозькі докери-вантажники, – пригадуєте той анекдот з однією маслиною на закуску до гусака горілки? Оселедця прив’язали на довгій шворці до лампового гака в стелі – і пішов він «по кругу»: кожний перехиляв чарку, тоді нюхав оселедця і штовхав мотузку далі, до товариша. Після цієї розповіді Чехов запам’ятався мені, чотири- чи п’ятилітньому малюкові, як жартівник, витівник, мало не цирковий клоун. І був я надміру здивований та хвильно вражений років кілька пізніше, коли взявся сам читати Чехова і відчув та зрозумів усю глибину людяності його творчості та трагічну серйозність навіть у його гуморесках.  Ще пізніше, не раз перечитуючи твори Чехова, я раптом усвідомив, що мої батьки та їм подібні з тогочасного суспільства були, власне, самі… прототипами для чеховської творчості.

Толстой

Втеча Толстого з дому, а тоді його смерть на глухому полустанку були сприйняті не лише нашою родиною, але найширшим колами тогочасної інтелігенції як величезна національна трагедія. Мені було тоді вже років десять, і чимало творів Толстого я вже читав: у нашій родині дітям дозволяли брати до читання що завгодно з батькової книжкової шафи – з літератури для дорослих. Тож  і Толстой не був для мене абстракцією, а живим автором «Детства и отрочества», «Хаджи-Мурата», «Севастопольських рассказов» і ще багатьох творів, аж до  «Воскресения» – нехай не перелякає це сучасних педагогів і не здивує сучасних школярів, котрі і в п’ятнадцять-шістнадцять років, в пору змужніння, читають спеціальну літературу, продуковану спеціальними ж видавництвами для дітей та юнацтва. Коли телеграф приніс звістку про зникнення Толстого з Ясної Поляни, вся інтелігенція Російської імперії схвильовано чекала на результати пошуків, чекала відомостей про дальшу долю улюбленого й високошанованого письменника. Коли ж місце його перебування стало відомим і поширились чутки про його тяжку хворобу,  це породило схвильовану тривогу в цілому всеросійському суспільстві. Пригадую,  як перед газетними кіосками –  в очікуванні свіжого номера газети, що  мав прибути поїздом, –  стояли натовпи людей, а газетник,  несучи паку щойно прибулої преси,  ще здалеку гукав до юрби про стан здоров’я Льва Миколайовича. Коли Лев Миколайович помер, скорбота обійняла всю країну, а інтелігенція якийсь час носила належний в ті часи траур на одягу. Навіть ми, гімназисти молодших класів, оповили срібні герби на гімназичних кашкетах чорним флером, а на рукавах носили бинди з чорного крепу. Мама моя плакала і побивалася, наче біля труни рідної людини. Плакав і мій батько.  І то був тільки другий раз, що я бачив його сльози: вперше мені привелося побачити його сльози, коли почалася російсько-японська війна. Був мій батьео запеклий пацифіст і гнівно засуджував всяке – будь-яке – пролиття крові.

Не можу не відзначити, що така глибока шана до Толстого сполучалася в моїх батьків з… категоричним запереченням толстовства як учення: не раз і не двічі виголошував батько при нашому родинному столі в час обіду запальні промови проти тих чи інших положень та принципів толстовства, картав Льва Миколайовича за теорію «непротивлення злу», а з вегетеріанства, до якого Толстой закликав, їдко глузував.

***

У восьмому, а може, ще й сьомому класі я написав «сочинение» на вільну, тобто за власним вибором тему – «Непротивление злу». Завжди відзначаючись певним вільнодумством у своїх «сочинениях», хто й зна чому, можливо, від вільнодумства батьків, – в цьому разі я в своєму вільнодумстві перейшов межу дозволеного гімназистові: я доводив у своїх концепціях, що злу треба противитись неодмінно і в усіх випадках, безкомпромісно засуджуючи позиції в цьому питанні Льва Толстого. Побіжно зло іронізував над самим великим письменником, що, «з одного боку», проповідує християнське «непротивление», а з другого, – за богохульство відлучений від церкви. Принагідно я тут же викладав усі засновки толстовства (аж до вегетаріанства) і в’їдливо з них глузував. За це «сочинение» я дістав зразу аж… дві оцінки: 5 та 1. П’ятірка була за «літературність» викладу, а одиниця – за самий зміст. Причому формулювання моєї провини було дещо «двоїсте». Виявляється, посилатися на Толстого, що зрікся церкви, було крамольно, отже, й неприпустимо, і заслуговувало на покарання: але ж і допускатися критики, а тим паче глузувати з великого письменника – теж неприпустимо й заслуговує покарання. Тут до одиниці додано ще й кілька годин карцеру – вже й не пригадаю, за тезу чи антитезу в цьому схоластичному синтезі.

Шевченко

Треба сказати, що справжнє знайомство з творчістю Шевченка прийшло до мене не з родини: дарма, що мати моя була українка, а батько – білорус, в родині у нас панувала російська мова.  Батько взагалі української мови не вживав – мабуть, і не знав, а мати говорила по-українському лише з тими, хто до неї звертався по-українському. та ще пісень співала або українською, або італійською мовою. Тож книжок українською мовою в нашій родині не було. Шевченків же «Кобзар» потрапив до нас із чужих рук, від одного з батькових приятелів-учителів (на прізвище Богдан), коли ми проживали в Білій Церкві. Було мені тоді сім-вісім років, і я читав пушкінську «Полтаву», читав, споглядаючи ті місця, про які йшлося в поемі. І от тоді (мабуть, то було вперше) і Шевченків «Кобзар» опинився в моїх руках – читав я «Гайдамаків». Характерно відзначити: я тоді не сприйняв, що читаю не російською мовою. Українську мову я сприйняв тоді тільки як специфічний мовний добір – відповідно до тематики твору. І мені запам’яталося моє дурне, наївне запитання до матері: а чому Пушкін не пише так, як Шевченко?.. Мені здалося тоді – після прочитання «Гайдамаків», – що сюжет пушкінської «Полтави» вимагав і відповідної – саме тієї, якою писав Шевченко, – мови.

Справжнє знайомство з творчістю Шевченка прийшло до мене пізніше – в час першої світової війни, в середніх і старших класах гімназії, коли сколихнувся в мені український патріотизм. Прийшло це знайомство не з родини, не від батьків, а від товаришів по гімназії та від полонених галичан. І слідом за Шевченком, значну частину поезії якого ми завчали напам’ять в наших, нелегальних, певна річ, українських гімназичних гуртках, – слідом за нею прийшло взагалі зацікавлення українською літературою. Літературу ту діставати було надзвичайно важко, та й небезпечно, бо можна було вилетіти з гімназії з «вовчим квитком». Потрапляли до наших рук переважно книжки й брошури, видавані за кордоном, у Галичині: їх привозили потай машиністи паравозів, котрі в своїх рейсах до Волочиська, на території Російської імперії, неодмінно заходили в депо Підволочиська – на території Австро-Угорської; в час війни цією літературою постачали нас галичани, що потрапляли до російського полону солдатами австро-угорської армії або вивозились російською адміністрацією як «заложники». Так потрапили до нас твори Франка, Федьковича, Кобилянської, інших галицьких літераторів і журнал «Літературно-науковий вісник», а також – Грінченко, Нечуй-Левицький та інші.

Та високий пієтет до Шевченка мав у нашій родині ще й інші – не літературні – причини. Батько в студентські часи, дарма що був не українець, брав участь у студентській демонстрації (в Москві) з нагоди двадцятип’ятиріччя від дня смерті Шевченка й перевозу його тіла на Україну. За це був разом з іншими на якийсь час навіть виключений з університету. Виключення пізніше було скасовано, і батько університет закінчив, але «десь там», в якихось пеніцитарних анналах, залишалася записаною батькова колишня «політична неблагонадійність». Саме через неї, як пояснювалося в нашій родині, батько все життя учителював виключно в провінції.

Втім, у нашій родині шанування Шевченка вичерпувалось, власне, лише батьковими спогадами в роковини смерті Шевченка про пам’ятну демонстрацію в Москві. Принагідно до цих спогадів батько інколи брався читати з пам’яті «І мертвим, і живим, і ненародженим», – цю поему він запам’ятав, очевидно, ще з студентських часів. Потім сідав до піаніно, і мати заспівувала «Реве та стогне».

 

Текст подається за виданням: Смолич Юрій. Я вибираю літературу. Книга про себе. (З циклу розповідей про неспокій). / Рад. письменник.: Київ, 1970

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.