Вячик

В’ячеслав Миколайович помітно виділявся з-поміж інших вчителів. Він був молодий і підтягнутий, а ще, здавалося, міг викладати будь-який предмет: принаймні, ми бачили його і на історії, і на геометрії, й навіть на англійській мові. Одягався він скромно, був завжди усміхненим, але стриманим, і я заздрив його зачісці: він міг підстригтися хоч коротко, хоч довго, а волосся все одно лежало на голові рівненько, волосинка до волосинки. 

До школи В’ячеслав Миколайович приїжджав на велосипеді, й дорога ця не була близькою. А ще я знав, що раніше Вячик (так ми називали свого вчителя позаочі) служив у армії. Тоді служити було страшно, про армію ходили жахітливі історії, а от В’ячеслав Миколайович повернувся звідти цілком притомним. Якось влітку він був моїм вожатим у літньому таборі, й усю зміну, скільки я її пам’ятаю, він проходив босий: просто по соснових шишках і голках, якими була встелена земля. Все у нього виходило якось правильно і добре, і я пишався тим, що так близько знайомий із Вячиком ― принаймні, ближче за моїх однокласників, бо вони в таборах не відпочивали.

У школі я не був великим бешкетником, хоча «двійку» за поведінку отримував часто. Якось у мене це було припадками: то сидів, похнюпившись, то починав біситися й усіх зачіпати. В день, про який піде мова, я був на висоті й від самого ранку почав дуріти, розпочавши чергову «війну»: тепер усі хлопці мого класу безжально перетворювали аркуші зошитів на туго зліплені кульки й стріляли один по одному «з засади», прагнучи поцілити точно в лоба (це було зухвало і викликало повагу). Щоперерви ми вели артобстріл, дехто й в рукопашну ходив, а от на уроках потихеньку нарощували арсенал, напихаючи в рюкзака кулі, що валялися довкола, або виготовляючи нові, якщо матеріал залишався. 

На уроці Вячика була контрольна, всі сиділи тихо, та й взагалі стріляти при ньому було якось нечемно. Хай там як, кожен сумлінно писав завдання однією рукою, а другою робив заготовки на перерву. І щойно пролунав дзвоник, хтось із войовничим окликом боляче зацідив мені кулею просто у вухо. Мені стало так прикро, що я не роздумуючи жбурнув навмання у відповідь. На жаль, вже в польоті кульки я зрозумів, що спрямована вона точно у Вячикове обличчя.

Вчитель бачив це і, не відводячи погляду, не лякаючись і не ухиляючись, холоднокровно опустив чоло, рятуючи очі. Із ляскотом куля відлетіла від його лоба, а в класі знову запанувала тиша, наскільки це можливо під час перерви. Я не знав, як виправдовуватися, тому бельмотав усе підряд, звинувачуючи в тому, що сталося, усіх і все довкола, клянучись і божучись, що я ненавмисне. В’ячеслав Миколайович слухав мене, проте на кожну репліку відповідав спокійно-однотонно:

– Я розумію, Вовчику. Але «поведінку» я тобі маю записати.

Я не знав, що зі мною зроблять удома, коли прочитають запис у щоденнику ― міг лише здогадуватися. Але куди неприємніше мені було від того, що я накоїв: вчинок був якимось тупим і від того ще більш образливим. Зрештою, я не мав жодних аргументів для захисту, тому поліз у рюкзака й з-поміж паперових кульок витягнув свій щоденник. В’ячеслав Миколайович розкрив його на потрібній сторінці й акуратно вивів: «Кинув вчителю в голову паперовою кулькою. Поведінка незадовільна». Присоромлений, я повернувся на своє місце й більше того дня кулями не кидався. 

Відтоді минуло вже із двадцять років, але коли говорити про події, які мене виховали, то ця точно є серед них. Я досі думаю про неї і про те, як повів себе вчитель. Він міг пробачити мені ― адже ми були «друзі», та і я вчинив ненароком, ―  а міг привселюдно вилаяти. У щоденнику можна було просто поставити «поведінку», без опису того, що сталося, ― і можна було би тільки на випадок вказати, без «поведінки». Він ще міг би відвести кудись вбік і читати там нотації, обуритися, сповістити про все класній керівничці чи директору. Але Вячеслав Миколайович у черговий раз вчинив правильно і добре.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.