Війна, письменники і читачі

Завдання письменника незмінне. Сам він змінюється, але завдання залишається тим самим”.

Цими словами Ернест Хемінгуей почав промову на ІІ Конгресі американських письменників.

Хемінгуей бачив на свої очі обидві світові війни. Ця промова виголошена у 1937 році, коли люди мислячі ясно розуміли дві речі: загрозу світові від фашизму і невідворотність боротьби проти нього.

Яке ж, на думку Хемінгуея, завдання письменника?

Воно завжди в тому, щоби писати правдиво і, зрозумівши, у чому правда, виразити її так, щоб вона ввійшла у свідомість читача частиною його власного досвіду”.

Таке тлумачення варто розібрати по частинах.

***

  1. Писати правдиво — це, як говорить Хемінгуей, найважче. Всі письменники вирішували для себе, що означає “правдиво”. Та незалежно від того, у кого яка була правда, всі єдині в тому, що намагались її виразити у своїх творах.

Можна сказати, що правда — це те, як воно є. Але що це за розум такий: всеохопний, всесвітній, який може побачити, “як воно є” одразу?

Можна сказати, що правда — це те, як я бачу. Але хто гарантує, що ти бачиш саме так, як воно є? Втім, не можна стверджувати, що те, що я бачу — неправда, адже воно ось тут, переді мною.

Можна сказати, що правда — це те, що головне. Але як ти зрозумієш, що головне серед всього, що ти бачиш довкола?

Достеменно ясно одне. Немає письменника, який починає писати з метою брехати. Навіть якщо він пише те, що правдою не є, він у неї вірить, як у правду. Інакше він не письменник, а негідник.

  1. Не просто так Хемінгуей сказав, що письменник знає своє завдання — писати правду, починає його виконувати, а тільки потім розуміє, в чому правда.

Так воно й відбувається. У письменника є бачення, є розуміння: що він хоче сказати, як сказати і навіщо. Однак, по-перше, вивчаючи життя, працюючи з матеріалом, і, по-друге, вибудовуючи його в цілісний художній твір, автор бачить, де помилявся. Між уявленнями літератора і дійсністю рано чи пізно покаже себе суперечність, яку неможливо приховати. Автору доводиться узгоджувати своє бачення із реальністю. Саме так: суб’єктивне узгоджувати із об’єктивним. Автор бере своє “я так бачу” і прикладає до зовнішнього світу, перевіряє свою позицію.

Саме тому написання книжки — це не механічна робота. Література — це не тільки вираження вже відомого. Література — це і спосіб пізнання, вивчення, дослідження дійсності. Як для читачів, які вбирають у себе досвід інших, досвід цілого людства, так і для письменників, які, пишучи, прокладають дорогу у розумінні людини і її почуттів.

  1. Відтак правда — це не те, що лежить на поверхні. Її мало знати. Її треба шукати, помічати, добувати. Правдивий постійний пошук. Для цього письменник повинен не просто вдивлятись у світ чи тримати руку на пульсі життя. Письменник сам повинен жити. Це означає ні багато, ні мало: бути зануреним у вир подій, не боятись суперечностей, а розв’язувати їх у реальності.

  2. І от, перед нами саме такий письменник. Він шукає правду, де б не був, чим би не займався. Він шукає всюди, помічає більше, ніж ліниве око втомленої від буденності людини, він уважний, старанний, працьовитий. Він вміє затримуватись на непримітних моментах життя, вміє дослідити їх, проаналізувати їх, перекопати їх — щоб відшукати в них правду. Знайшовши те, що вважає правдивим, що робить письменник? Він намагається зберегти це. Для цього відтворює весь шлях — пише твір, показуючи поставання і життя цієї правди.

Для письменника немає окремих фактів і явищ. Для письменника — все живе, все рухається, змінюється, перетворюється. Він бачить шлях до фактів не менш ясно, ніж самі факти. Йому в цьому допомагає уява — вміння побачити ті зв’язки, яких, на перший погляд, не існує.

Яскравий приклад — “Повія” Панаса Мирного. Великий класик цим твором показав не життя і трагедію якоїсь повії, ні. Він показав, як життя штовхає дівчину до того, що всі засуджують. Головна героїня стає повією тільки в останній частині роману, а весь час до того вона намагається жити так, як дозволяють умови. Панас Мирний цим твором засудив не кінцевий факт (дівчину, що продає себе). Він засудив життя, яке примушує людину себе продавати.

  1. Письменник пише так, щоб його зрозуміли. Він зберігає те, що вважає найголовнішим (правду), але не просто констатуючи кінцеві твердження. Правда — не документ. Тому читач, відкриваючи книжку, бачить не список істинних тверджень. Читач з перших сторінок занурюється в життя персонажів. І, проживаючи їхнє, чуже життя, читач вбирає в себе їхній досвід як свій власний.

Якщо читачеві вдається пройти такий шлях із героями книжок, то автор впорався зі своїм завданням. Правда, яку письменник показав, відтворив, вмістив у творі, стала надбанням читача.

***

Що таке правда, Хемінгуей так і не відповідає. Відповідь на це доведеться шукати в інших письменників і філософів. Для початку можна користуватись таким: правдиво — значить життєво. Якщо читач, гортаючи сторінки, скаже: “Це ж про мене! Це ж я так живу, ми так живемо!” чи хоча б таке: “Щось в цьому є, щось цей автор знає!”, – це вже непогано.

Звісно, цього розуміння правди недостатньо. Та з нього можна починати. І завдання письменника — уточнити, що є правда саме зараз, тут, в цьому житті і за цих обставин.

Так, на думку Хемінгуея, працює література. Як видно, без читача вона не працює.

***

А що робить читач? Яка його роль на війні?

Можна застосувати аналогію і сказати: завдання читача залишається незмінним. І це не буде погано. Адже що на війні, що у мирний час і читають, і пишуть книжки люди. Так, вони інакше себе поводять, та все ж — це люди. Просто на війні ціна роботи обох — вища.

Те, що так уважно шукає за свого життя письменник, що він зберігає у художній формі, дістається читачеві. І завдання читача — вміти помітити те, що зберіг для нього письменник. Помітити і присвоїти. Дістати з книжки, тим самим перетворивши книжкову правду на свою, але уже тільки цим — життєву.

Великими зусиллями автор зберіг правду. На війні він побачив людяність, чуттєвість, – побачив і зберіг. Передав іншим, багатьом. І ті інші, яких багато, які, може, не такі уважні або не такі старанні, щоб аж так глибоко вдивлятись у життя, – ті інші повинні, саме повинні повернути правду туди, де їй місце. Тобто жити нею.

Від того, як і на що звертатимуть увагу письменники, залежить те, як житимуть люди. Про що думатимуть, як діятимуть, як відчуватимуть.

Яка відповідальність перед читачами! І не менша — перед письменниками!

Було б добре, якби письменники й автори розуміли це. Тим паче в умовах війни, коли мало залишатись людьми, бо треба ще й олюднювати світ навколо.

***

Висновок виходить категорично простим. Від того, як і про що письменник пише, залежить майбутнє людини, людей, народу, людства. Та ще більше майбутнє залежить від того, як читає читач. Майбутнє залежить від читача.

Хтось заперечить. Мовляв, не до книжок тепер, коли є так багато роботи, коли стількох треба захистити, стільком треба допомогти.

Ясно, що неправильно й просто тупо витріщатись у книжку тоді, коли поруч є люди, яким треба допомогти негайно. Та це зовсім не означає, що про роль книжки, читачів і письменників можна забути на весь час війни. Інакше виходу з неї — не буде. Інакше повторюватись вона буде раз за разом. Інакше люди будуть замкнені в циклі страшних подій, на які впливати не можуть.

А наостанок залишається додати ще дещо. Письменникові під силу заразити читачів своєю уважністю, старанністю, дбайливістю. Показуючи життя, письменник прослідковує його найменші зміни. І читач, який вбере в себе те, що підготував для нього літератор, може, навчиться, перейме, присвоїть собі такий, письменницький, погляд на життя. Тобто стане до нього уважнішим. Тобто сам стане письменником, хай навіть поки таким, який не пише, а тільки помічає.

1 Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.