Від світу прекрасного до прекрасного світу

Від світу прекрасного до прекрасного світу далеко, як від землі до неба.

Сам факт існування особливого світу прекрасного свідчить про вбогість, внутрішню розірваність реального світу, який більше не хоче, не може бачити свого власного обличчя та є неповним без спеціально створеного світу мистецтва.

Протиріччя цього останнього полягає в тому, що світ мистецтва одночасно є і відображенням реального історичного світу, і ідеалом, до якого реальний світ нібито має прагнути, натомість втрачаючи свою історичність та стаючи штучним.

Теоретичне розв’язання цієї суперечності можливе лише шляхом усвідомлення історичності самого мистецтва з одного боку, та суттєвої штучності, тобто не-природності (в сенсі похідної від природи) історії з іншого.

Це означає, в першу чергу, що мистецтво було не завжди. Мистецтво як окрема сфера людської діяльності, призначена для спеціального виробництва прекрасного, на відміну від виробництва взагалі, з’являється тоді і там, де виробництво починає протистояти людині, зводячи її до становища живого знаряддя, своєї власної функції. Суспільство розпадається на класи, один із яких представляє собою суб’єкт виробництва, а інший стає його об’єктом подібно до інших природних предметів. Експлуатація людини людиною стає основним виробничим відношенням, а відтак і сутністю людини цього історичного періоду.

Звісно, не можна стверджувати, що до розколу суспільства на класи життя людини було прекрасним об’єктивно. Воно, скоріше, було жахливим. Але жахливе, як відомо, не є протилежністю прекрасного. Нею є не жахливе, а те, що не має образу: без-образне, потворне. Життя первісної людини хоч і було неймовірно важким, але не було без-образним, адже було цілісним. Тобто людина і суспільство ще не протистояли один одному, а утворювали єдине ціле. Момент прекрасного існував у цьому житті лише у негативному вигляді, та являв собою відсутність несправедливості; але, тим не менше, він існував цілком реально та робив первісну людину сильною, попри слабкість її продуктивних сил.

Об’єктивною причиною відсутності мистецтва в цей час є відсутність вільного часу. Не тому, що людина весь час зайнята, а тому, що час ще не народився як соціальний феномен, не розділився на робочий та вільний. Він увесь вільний, він же – весь робочий. Сучасній людині це уявити неможливо, але пояснюється таке становище просто. Первісна людина (мова йде, звісно, не про розкладання первісного устрою, а про його “класичний” період) не робить запасів. І річ навіть не в тому, що немає надлишку (епізодично він може з’являтися) продуктів, а в тому, що немає форм накопичення цього надлишку. Є їжа – її з’їдають, і не починають пошуки нової, поки стара залишається. Вони нібито не здогадуються, що завтра їм знову схочеться їсти. Погодьтеся, що з точки зору добропорядного буржуа з його “ трудовою” етикою важко придумати більш обурливу поведінку.

Мистецтво – продукт вільного часу. Вільний же час у класовому суспільстві – продукт експлуатації людини людиною. Він знаходить своє перше втілення (і в цьому закладено його дійсний політекономічний зміст) зовсім не в “червоних днях календаря”, тобто святах для всіх, а в поділі суспільства на класи, один з який – робочий, інший – нетрудящий. Свята в цьому разі лише підкреслюють закономірність такого поділу. Панівний клас переважно виконує свої суспільні обов’язки саме у свята (наприклад, священник “працює” тоді, коли інші відпочивають; “робота” капіталіста здійснюється, як правило, в доволі святкових умовах: без пляшки і такого іншого діла не робляться). Це як Восьме березня: чоловіки цього дня готують їжу. Погодьтеся, це має сенс лише якщо у всі інші дні готують жінки.

В цих умовах збільшення вільного часу, та, відповідно, можливостей для розвитку мистецтва, безпосередньо пов’язане з посиленням експлуатації. Повз цю суперечність не може пройти і саме мистецтво. Воно реагує на неї двояко. З одного боку – декаданс, що підкреслює проблему наполегливим її ігноруванням; з іншого – реалізм, критичний, чи навпаки, апологетичний. Перший багато в чому збігається з декадансом за формою. Він теж заперечує панівні форми життя, але не в ім’я мистецтва як такого, а в ім’я нових, більш людяних форм життя. Другий збігається з декадансом за змістом. Оспівуючи, ідеалізуючи реальність такою, якою вона є, намагаючись представити свинство як шляхетність, несправедливість як необхідність, спотворене як прекрасне, він, рано чи пізно, виховує до такої реальності цілком законні відразу та ненависть. В цьому сенсі крайня форма реалізму – натуралізм – за ступенем відчуженості від реальності цілком може суперничати з будь-яким декадансом.

Річ у тім, що подолання розриву між мистецтвом та життям, світом прекрасного та реальністю взагалі не є справою мистецтва. Як не може церква побудувати рай на землі, а тільки обіцяє його на небі, так і мистецтво лише прикрашає ланцюги земного рабства, у кращому випадку роблячи їх зручнішими аж так, що людина перестає їх помічати та навіть захоплюється ними.

Однак, це лише логіка мистецтва. Його ж історія, тобто логіка в становленні, багата не тільки й не стільки сторінками апологетики діючих порядків (це якраз найбідніші сторінки в історії мистецтва), а й моментами, коли революційний дух мистецтва випереджав на багато десятиліть чи навіть століть революції дійсні, ті, які призводять до оновлення дійсного світу, відновлення його цілісності. Адже річ не в мистецтві як формі суспільної свідомості. Оскільки мистецтво – похідна від суспільного життя, тобто від становлення продуктивних сил, мистецтво живе лише в історичному процесі цього життя. Цей процес, і тільки він, є критерієм життєвості, тобто революційності мистецтва. Поза ним мистецтво вироджується в мертві форми, доля яких – більш чи менш швидке забуття.

Інакше кажучи, залежно від епохи – революційна вона чи реакційна за своєю історичною сутністю – мистецтво може підносити людину до рівня прекрасного, допомагати формувати життя за законами краси, тобто гармонії індивідуального і суспільного; а може “опускати”, вчити покірності перед потворним (без-образним) світом. Крайня ж форма покірності перед потворним – вміння не помічати його, або невміння помічати: втеча в особливий світ, де цього потворного немає. В цьому і є найбільше потворство, в яке може впасти мистецтво.

Ілюстрацією до цих роздумів може бути такий факт. Епоха соціалізму, попри всю її складність та суворість, створює таку атмосферу, що навіть повні нікчеми (як пізніше показало життя), стають видатними поетами, художниками та артистами. Закінчилася епоха – замовкли навіть найкращі поети. “Нема мелодій…”. Але трагедія не в цьому. Якщо сьогодні з’явиться поет – він із жахом виявив би відсутність читача. Читач перетворився на телеглядача.

Висновки.

  1. Прекрасний світ і мистецтво, тобто “світ прекрасного”, несумісні. Наявність другого означає відсутність першого. І навпаки, мистецтво існує тому, що в реальному світі прекрасного мало. Але це не значить, що знищення мистецтва призведе до гармонізації реального світу.
  2. Мистецтво є продуктом, а тому й інструментом продуктивної діяльності людини, отже, воно зникає лише разом з епохою, що його породила. Тобто, мистецтво має знятися в нових знаряддях виробництва, які будуть вже не просто формами суспільної свідомості, а формами реальних людських (суспільних, виробничих) відносин.

Василь Піхорович

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.