George Bellows – New York, 1911

Великий американський роман

Сьогодні Leport пропонує читачеві статтю Теодора Драйзера про становлення реалізму в літературі США, написану в 1932 році. Ілюстрації – картини класика американського реалістичного живопису Джорджа Веслі Беллоуза (1882-1925 р.р.).

Цілком можливо, що на світанку американської літератури письменники, прагнучи відобразити американську дійсність, зверталися до великих європейських майстрів реалістичного роману в пошуках натхнення. Проте в жодній із прочитаних мною книжок з історії американської літератури я не знайшов вартого уваги посилання на такі джерела. Починаючи ж із «Тайпі» Мелвілла, «Червоної літери» Готорна і вельми своєрідних, якщо не зовсім реалістичних за своєю манерою творів По й Уітмена, ми вже можемо говорити про письменників-американців, котрі якщо й зобов’язані чимось своїм чужоземним сучасникам, то зовсім трішки. Ба більше – з тих пір у них учиться Європа та й весь світ.

Щоб визначити точну дату появи першого суто реалістичного зображення американської дійсності, варто звернутися до початку 1850-х років. «Щоденник п’ятидесятника», знайдений в закинутій халупі вуглекопа в Каліфорнії, являє собою дивовижний зразок реалізму й натуралізму. Перед нами постає жива людина. Перед нами вимальовується жива людина, котра працює на золотоносних гірських річках. Ця книжка ніколи не помре.

В «Хатинці дядька Тома», в «Дреді» і «Червоному знаку доблесті», ми знаходимо суміш романтизму з реалізмом. А невдовзі в Америці з’являються вже справжні реалісти: Генрі Джеймс, Уільям Дін Хоуелс, Брет Гарт, Марк Твен і Роберт Грант. Як людина і  як представник сучасного реалізму, я би відкинув всі книжки Джеймса за їхній вузький і відверто класовий підхід до описуваних подій, а також усього Хоуелса за відсутність у його героїв соціальних характеристик і, що ще гірше, за безграмотність (виключенням є «Весільна подорож»). Не дивлячись на таку книжку, як «Піднесення Сайласа Лафема», Хоуелса можна без церемоній викреслити зі списку важливих авторів.

George Bellows – Cleaning Fish, 1913

У 1886 році Чикаго дало Генрі Б. Фуллера; його роман «За процесією» – найяскравіший зразок реалізму з усього, що було коли-небудь написано до нього. Без сумніву, Фуллер створив перший справді американський реалістичний роман. Він змальовує період завершення війни за незалежність. Через розкриття внутрішнього світу своїх персонажів, через показ їхніх вчинків і зображення торговельного й суспільного життя післявоєнного періоду автор дає картину чиказької дійсності тієї пори. Ця книжка значно ближче, ніж сотні інших, більш слабких і менш значних творів, підводить нас до моменту появи великого бізнесу і породженого ним суспільства. Якщо взагалі можна говорити про родоначальника американського реалізму, то це Генрі Б. Фуллер.

Однак Фуллер писав у 1886 році, а з тих пір минуло майже пів століття. Що ж зроблено за цей час в області американського реалістичного роману? Якщо припустити, що вчителями американських реалістів були майстри-реалісти Франції, Росії, Німеччини чи Англії, то їхнє літературне кредо можна звести до цього – головний суперник людини в її життєвій боротьбі – доля; людині неодмінно протистоять якісь перепони: якщо вона й не програє битву одразу, то неминуче програє її пізніше – завдяки природній втраті молодості, сил, честолюбства й успіху, який супроводжував її в кращі її роки.

І в творчості більш пізніх американських художників-реалістів ми повністю знаходимо це кредо. Майже одночасно з’явилися «Червоний знак доблесті» Стівена Крейна (його часто називають першим реалістичним твором Америки) і «Дороги мандрів» Хемліна Гарленда (роман, що реалістично зображує сільське життя). Обидві книжки вийшли в 1894 році. Зрозуміло, в обох книжках людина бореться – і бореться безуспішно – зі своєю долею.

George Bellows – Cliff Dwellers, 1913

Вслід за ними, в березні 1899 року, з’являється «Мактіг» Френка Норріса, який був початий, за словами брата автора, в 1891 році, але завершений лише в 1897 році й не вийшов у світ до самого 1899 року. «Мактіг» – кращий зразок того, яким повинен бути американський реалістичний роман. Його можна по заслузі поставити нарівні з романом «За процесією». Рік потому з’явилися «Сипучі піски» Харвея Уайта (книжка неприродна, але заслуговує на увагу), «Сказання про Єву» Уілла Пейна (сильна річ), «Прокляття Теронських пагорбів» Херольда Фредеріка (правдиво й зворушливо) і «13-й район» Бренда Уітлока (досить важливий внесок у літературу, попри великий недолік – відверте й щиросерде виправдання моральних умовностей того часу). Того ж року вийшла «Сестра Керрі». Всі ці книжки визнані небезпечними й були миттєво обпльовані суспільством, просякнутим святенництвом і брехливою мораллю. Авторам їхнім, в тому числі й автору «Сестри Керрі», суспільство, видавці й критики оголосили бойкот, затаврувавши їх кличкою бездарних і безсоромних писак.

Я пережив той час. Із великим задоволенням і симпатією прочитав я згадані книжки і поміркував над їхніми достоїнствами й можливостями. Втім, хоча серед інших і моя книжка зазнала переслідувань і бойкоту, а від Френка Норріса, після того як у 1902 році вийшов його другий роман «Вир», відвернулися всі його літературні друзі, захоплені тупою погонею за наживою, я так тоді й не второпав, що не самі лише видавці, преса й критика, а й сам душевний склад американців і їхні моральні погляди винні в тому, що в нас у корені зарубують всяку спробу чесно взятися до зображення жорстокого й грубого життя. Коротше кажучи, за зарубування таких спроб треба винити не того чи іншого видавця, а все американське суспільство в цілому. І суспільство було невблаганним. Книжки з їхніми авторами просто-напросто забулися. Вони щезли з пам’яті й, за виключенням «Мактіга» та «Сестри Керрі», так і не випливали більше на поверхню. Вже в 1908 році я впевнився в тому, що такий критик, як Генрі Л. Менкен, котрий працював у бібліографічному відділі «Смарт сет», нічого не знав ні про Норріса, ні про інших згаданих мною сучасників. І ще менше – про справжніх піонерів реалізму. Охочим впевнитися в цьому раджу прочитати передмову Менкена до «Мактіга» в зібранні творів Ф. Норріса, видання 1929 року, де автор називає Норріса піонером американського реалізму, ігноруючи Мелвілла, Джеймса, Уортон, Фуллера і Крейна. А Г. Дж. Уеллс і досі впевнений, що піонер американського реалізму – Стівен Крейн.

Сам Генрі Б. Фуллер розповідав мені в 1913 році, чому він кинув писати: його зацькувала юрба романтично налаштованих, вибішених недоносків – критиків-пуритан, котрі без упину волали, що його книжки не лише пасквіль на дійсність, а ще й до того ж бездарний пасквіль. Чиказькі друзі не лише без схвалення зустрічали його книжки, але просто займалися його цькуванням. Під впливом вимог суспільства, до котрого він належав, бачучи, що воно вважає його єретиком, Фуллер змирився. Там же, в Чикаго, у 1913 році Хемлін Гарленд розповідав мені, що груба реальність повсякденного життя, котру він описує в «Дорогах мандрів», виявилася не під силу не стільки його перу, скільки його сміливості. Йому довелося поступитися переконаннями, піддавшись на вимоги людей свого кола. Він був одружений на багатій жінці, і реальне зображення американського життя загрожувало йому вигнанням із суспільства. Я переконаний, що Уілл Пейн і Херольд Фредерік, піддані жорстоким нападкам за свої спроби реалістично показати дійсність, із готовністю кинулися в золоті обійми журналу «Сатердей івнінг пост», на сторінках якого через деякий час з’явилися їхні наскрізь фальшиві творіння.

George Bellows – Men of the Docks, 1912

Однак сказане аж ніяк не вичерпує теми. Драма поступово перетворилася на безглуздий фарс. На це вказує хоча би та низка псевдореалістів, котрі поспішили манірно й бундючно вийти на сцену вслід за піонерами реалізму:

  1. Річард Хардінг Девіс (автор «Ван-Бібберських оповідань»).
  2. Роберт У. Чемберс (сам Джемс Хонекер – не аби хто! – високо підносив його «Короля в жовтому»).
  3. Поль Лестер Форд (одна з його книжок – «Вельмишановний Пітер Стерлінг» – удостоїлася честі бути названою «великим реалістичним творінням»).
  4. Бренд Уітлок (чесний реаліст, якщо не брати до уваги того, що він сліпо йшов за буржуазними умовностями в питаннях сім’ї та шлюбу).
  5. Роберт Херрік (романтик з потугами на реалізм).
  6. О. Генрі (не рахуючи півдюжини оповідань, суто розважальний письменник).
  7. Джек Лондон (письменник, творчість якого являє собою суміш реалізму й романтизму в рівних пропорціях – відповідно сучасним смакам широкого загалу).
  8. Девід Грем Філліпс (переоцінений за майстерність Френком Норрісом і Менкеном, проте зовсім безплідний письменник).
  9. Бут Таркінгтон (одвічна насолода шістнадцяти років і любов).
  10.   Уілл Левінгтон Камфорт (бог завжди з нами).
  11. Джон Брансон Ховард (романтик, що поклав собі стати реалістом, не зрозумівши, що таке реалізм).
  12.   Артур Трен (романтик, що захопився реалізмом судових процесів).
  13.   Харвей Фергюссон (оспіваний одним лише Менкеном).
  14. Джозеф Хергесхаймер (нині задовольняється ароматами і млосністю, та не забутий Менкеном).
  15. Семюел Хопкінс Адамс (статистик, що вирішив використати роман як засіб для соціальних реформ).

Другий етап утвердження реалізму в Америці не менш потішний, ніж перший – він просто безглуздий. Він був просякнутий прагненням всіляко заохочувати дух реалізму, бо таким шляхом можна створити цілу школу американського реалізму. Джерелами натхнення слугувала творчість вищеназваних піонерів. Критики цієї тенденції притримувався Х’юнекер і пізніше Менкен. Норріса, що дожив лише до 1913 року, розхвалювали за «Мактіга» й «Спрута». Іншим об’єктом похвал стала «Сестра Керрі». Похована в Америці Френком Даблдеєм, вона жила далі в Англії та на континенті. Щоправда, серед американців траплялися навіть такі, котрі прочитали «Сипучі піски», «Прокляття Теронських пагорбів» і «Сказання про Єву», відчувши, таким чином, смак comedie humaine (людської комедії, франц.), що народжувалася в Америці. Вона викликала у них гостре бажання побачити і у нас дійсно великий реалізм, і вже в 1907 році з боку Хонекера і в 1909 році з боку Менкена почулися заклики до створення реалістичних творів у дусі Золя і Бальзака.

Після смерті Норріса пани Хонекер і Менкен виокремили мене, як єдиного письменника, котрий подавав у цьому сенсі надії, і відтоді кожного новачка з бодай-якимись нахилами до реалізму стали засипати похвалами, часто перебільшуючи його чесноти. Так було з Джеком Лондоном, О. Генрі й Девідом Гремом Філліпсом, не кажучи вже про інших. І настільки сильною була туга за реалізмом, що, коли в 1909-1910 роках пани Менкен і Натан взялися за керівництво критичним відділом у «Смарт сет», вони заснували при цій передовій редакції школу молодих американських реалістів під своєю егідою.

George Bellows – Love of Winter, 1914

На літературних факультетах майже всіх коледжів і вищих шкіл Америки, які миттєво відчули благоговіння й ентузіазм, негайно з’явилися курси лекцій з реалізму. І зараз ми бачимо страшні результати цього захоплення. Полиці моєї бібліотеки гнуться від псевдореалістичних літературних дітищ того часу, що зобов’язані своєю появою Менкену. Адже вслід саме за його гучними заохочуваннями всі газети, всі критичні журнали зайнялися вихвалянням «великих геніїв», «істинних носіїв американської майстерності», які змінювалися не тільки щомісяця, а ледь не щотижня.

А щоби закріпити за тим чи іншим письменником славу генія, тоді ж увійшли в моду анотації на обкладинках, коли сам видавець, поклавши руку на серце, захоплено слідував похвалам критики.

Ба більше, нечесні видавці, зацікавлені насамперед в наживі, мистецьки застосовуючи нову тактику, стали використовувати в своїх інтересах цю захопленість, що охопила американців, аби краще збути свій товар. І справді, аж до 1929 року, коли почалася криза й інтерес до літературних справ охолов, пошук і випуск у світ нових геніїв реалізму було дохідною статтею кожного видавництва, яке торгувало фальшивими цінностями.

Тим не менше за цей період спекуляції на реалізмі з’явилося і щезло багато справжніх і ніким не оспіваних реалістів: Ептон Сінклер («Джунглі», «Випробування кохання»), Херріс Мертон Лайонс («Сардоніки», «Графіка»), Ніт Бойс («Горда леді»), Стівен Френч Уітмен («Приречення»), Роберт Стіл («Такий собі»), Луї Джозеф Венс («Джон Терсдей»), Шервуд Андерсон («Вибрані оповідання»), Альберт Едуардо («Світ людини»), Уілла Кесер («Моя Антонія»), Евелін Скотт («Тісний будинок»), Конрад Берковичі («Злочини благодійності»), Чарльз Форт («Відторгнуті фабриканти»), Сінклер Льюїс («Головна вулиця»), Гомер Крой («Крах водяної башти»), Флойд Делл («Мрійник»), Абрахам Кахан («Походження Девіда Левінського»), Джон Дос Пассос («Манхеттен»), Семюель Орнітц («Стегно, черево й кадик»), Ернест Хемінгуей («Прощай, зброє!»), Генрі К. Маркс («Сила відпливу»), Еллен Грейс Карлайл («Крик матері»), Дюбуа Хейуорд («Порджі»), Уільям Фолкнер («Святилище»). З них, як відомо, певну славу отримали: Сінклер, Кесер, Андерсон, Льюїс, Делл, Дос Пассос, Хемінгуей і Фолкнер. Решта, переживши хвилинну славу, занурилися в морок безвісті.

Читач і по сьогодні ще чекає появи великого американського реалістичного роману. Того, що під цю рубрику в деякій мірі потрапляють такі твори, як «За процесією», «Сказання про Єву», «Сипучі піски», «Такий собі», «Відторгнуті фабриканти», «Тісний будинок», «Джон Терсдей», «Походження Девіда Левінського», ніхто й не помітив. Критик, видавець і нетерплячий читач все ще чекають. Та всі, як один, нехтують названими книжками, надаючи перевагу лжереалістам. Насамперед треба думати про збут книжок першої зі згаданих груп, а лиш потім займатися долею дійсних реалістів. Критичне чуття і смак американських читачів настільки невисокі, що виключно цікава реалістична книжка, написана на свій захист талановитим письменником Джердом Флеггом («Злочини Джерда Флегга»), канула в ріку забуття суто через широко розповсюджену думку, буцімто книжка написана на захист аморальної, брехливої людини.

George Bellows – Steaming Streets, 1908

За цей час почався й закінчився один із найдивовижніших періодів світової історії – період становлення, панування й занепаду індустріалізму. З’являлися титани. Велися війни. Мільйони чоловіків і жінок поневолювалися, експлуатувалися, гинули з голоду, знищувалися. Бездушна, жорстока влада грошей царювала всюди, так само як раніше царювала релігія чи монархія, – гроші не лише встановили свою диктатуру, але й створили принципи, відповідно до яких мусить жити людина. На місці палаців і соборів минулого вони звели заводи й хмарочоси й вигукнули: «Дивіться й поклоняйтеся! Ось яким повинен бути світ!»

Разом із тим все тупе, посереднє й непристойне отримує визнання як реалістична література. Це впадає в очі, варто заглянути в будь-яку бібліотеку або на книжкові полиці в бакалійні й тютюнові крамниці, битком напхані новинками белетристики, котрі претендують не лише на реалістичне, але й на надреалістичне зображення великосвітських і порнографічних сторін нашого американського життя.

Ці книжки, звичайно, непогані. Вони навіть не такі вже погані з точки зору психології, хоча це переважно психологія віталень і чайного столу. Дія відбувається жваво. Але жодного рядка про справжнє життя, справжні переживання, справжніх людей, справжню драму, справжню трагедію. І купуються ці книжки майже завжди несправжніми людьми, які живуть не реальністю, зате ілюзією.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.